Початки людського життя
Михайло Грушевський
Сліди ділювіального чоловіка на Заході, його побут, сліди палеолітичної культури на Україні, важніші стадії, палеолітична культура
Ледова доба має ще той інтерес, що се перша безсумнівна доба чоловіка, задокументована вповні ясними і безперечними слідами його існування. Що перед тим – все більш або менш гіпотетичне або й сумнівне.
Чоловік перебув довгий процес розвою від чоловікоподібної мавпи до того, що ми називаємо людиною, homo sapiens. Третична доба, як звичайно приймають, була власне добою сього розвою, що полишив нам свої сліди в виді бічних галузей родословного дерева чоловіка – чоловікоподібних приматів сучасних (шимпанзе, гібон, оранг) і вимерших, звісних тільки з нахідок, як pliotithecus, dryopithecus, і нарешті знайдений тому кільканадцять літ т. зв. pithecanthropus erectus з острова Яви, найбільш дорогоцінний переходовий тип від мавпи до чоловіка. Розуміється, тільки приблизно і більше менше конвенціонально можна означити момент, коли з поміж чоловікоподібних приматів, чи «гомінідів», як їх ще називають, виступає сотворіння, яке можемо признати людиною. Неясним зістається і се, як давно се настало.
[З величезної літератури останніх літ назву Haeckel, Anthropogenie und Entvickelungsgeschіchte des Menschen, 6 вид. 1910 р. Hertwig Lehrbuch der Entwickelungsgeschichte des Menschen und der Wirbeltiere, 9 вид. 1910 р. Klaatsch Entstehung und Entwickelung des Menschengeschichte, в серії Weltall und Menschbeit, 1902. Schwalbe, Die Vorgeschichte des Menschen, Штутгарт, 1906. Kochlbrugge, Die morfologische abstammung des Menschen, Штутгарт, 1908. Magnus, Vom Urtier zum Menschen, Галє, 1908. Haeckel, Unsere Ahnenreihe, Єна, 1908. Buschan, Menschenkunde, Штутгарт, 1909. (Naturwissenschaft. Wegweiser). К. Gunter, Vom Urtier zum Menschen, Штутгард, 1909. Mahoudeau, L’origine de I’homme, 1909 (Revue de l’Ecole d’anhtrop.) Ноеrsen, Natur und Urgeschichte des Menschen, Відень, 1909. Див. також нижче літературу ділювіального чоловіка.]
Останніми роками се питання трактувалося дуже живо, і до рішення його крім спостережень антропологічних та палеонтологічних пробувано підійти дорогою археологічною, за поміччю т. зв. еолітів, камінних виробів з третичної доби (назва досить кучерява, від грецького еоs, розсвіт, і lithos, камінь, каміння з розсвіту людського життя). Се старе питання останніми роками дебатувалося з небувалим ще завзяттям, з великим накладом наукової енергії, і теорія третичного чоловіка придбала собі багато прихильників. Ряд дослідників признав в кремінних фрагментах ділювіальних верств різних місцевостей знаряддя, штучно вироблені (т. зв. артефакти), уживані чоловіком, й існування чоловіка в другій половині третичної доби – в міоцені та пліоцені [Тенейські еоліти олігоценські признаються сумнівними самими прихильниками еолітичної теорії.] став уважати фактом. Але критична оцінка доказового матеріалу не залишила поставити ряд сумнівів і щодо штучного оброблення того, що оборонці еолітичної культури вважали людськими «артефактами», і щодо третичної приналежності найбільш інтересних еолітичних нахідок.
[З великої літератури останніх літ вкажу Rutot, Eolithes et pseudo-eolithes, Брюссель, 1906, його ж Un grave problème. Une industrie humaina datant de l’époque oligocène (Bull. d. l. soc. Belg de Géologie, 1907). Qu’est ce qu’un Eolithe, Une industrie eolithique, 1908 (Congrés prehist. de Erance). Obermayer, Zur Eolithenfrage (Archiv für Anthr., 1906). Verworn, Archäolithische und paläolithische Reisestudien in Frankueich und Portugal (Ztschr. f. Ethn., 1906) i Ein objectives Kriterium für d. Beurteilung d. Manufaktur geschlagener Feuersteine (ib[id], 1907). Wieger, Die naturliche Enstehung der norddeutschen Eolithen (ib[id], 1906). Mayet, La question de l’homme tertiaire (L’Anthrop., 1906). Obermaier, Das geologische Alter des Meschengesehlechtes (Mit. Geol. Ges., Wien, 1908). Sarasin Einige Bemerkungen zur Eolithologie (Ihrb. d. Geogr.-Etnogr. Ges. in Zürich, 1909). Бібліографію питання до 1905 р. зібрав Curdy, The eolithic probleme (Americ. Anthrop., 1905).]
В результаті культура третичного чоловіка зістається гіпотезою і в теперішній хвилі, як і чверть віка тому, і безсумнівно задокументованою зістається тільки культура чоловіка ділювіального, особливо з доби ледової. Розуміється, тут маємо вже документи досить високого розвою людського життя, людської культурності – через те тільки сліди людського життя й стають замітними і безсумнівними; а рrіоrі треба прийняти довгий період попереднього людського життя на границях третичної і ділювіальної доби, але се попереднє не піддається ближчому досліду і констатуванню, принаймні – поки що.
На заході Європи особливо багато заховалося слідів життя ділювіального чоловіка в печерах, що служили йому оселями; там часом в верствах землі й сміття можна слідити цілий повільний розвій сієї геологічної культури, окрім тільки найстарших типів, що в печерах не стрічаються.
[Про ділювіального чоловіка й його побут див. G. et A. Mortillet, Le préhistorique, origine et antiquité de l’ homme, нове вид. (про українські нахідки тут, с. 657). M. Hoernes, Der dilluviale Mensch in Europa, 1903 (npo українські нахідки c. 181-2, 187-8). L. Reinhardt, Der Mensch zur Eiszeit in Europa und seine Kulturentwickelung bis zum Ende der Steinzeit, 1906 i новіше видання Sophus Müller, L’Europfr préhistorique, 1907. Pohlig, Eiszeit und Urgeschichte des Menschen, 1907. Behlen, Der dilluviale (paläolithische) Mensch in Europa nach den. geolog., palaeont. u. anthrop Forschungen, 1907 (Mitt. d. anthrop. Ges. N, Wien). Driesmans, Der Mensch der Urzeit, 1907. Kollmann, Die Neandertal-Spy-Gruppe, 1908 (Bericht über Prähistorikersammlung in Köln). Forrer, Urgeschichte des Europaers von der Menschwerdung bis zum Anbrach der Geschichte, 1908. Birkner, Der dilluviale Mensch in Europa, Мюнхен, 1910. Déchelette, Manuel d’archeologie préhistorique, Париж, 1908. Також археологічні словарі (новіші Шлем, Форера). Про палеолітичну техніку іще: G. i A. Mortillet, Musée préhistorique, 1901, Hoernes, Urgeschichte der bildenden Kunst, 1898.]
Особливо на території Франції, де ледівець і під час найбільшого свого розвою полишав великі простори людському життю, останки найстаршої, ділювіальної культури найбагатші, й найліпше вистудійовані, так що дають доволі повний образ життя і культури ділювіального чоловіка, а навіть історію її розвою.
[Схема розвою її, виведена з французьких нахідок, і наступство типів чи епох (що носять ім’я від найбільше типових французьких нахідок), – вироблені головно працями пок[ійного] Габріеля Мортільє, широко приймаються в науці, як універсальні для Європи, ба навіть і всеї землі. Схема ся така:
Найстарша епоха ділювіальної культури – Шельська (Chelléen), що часом розділюється на дві – Шельську (старшу) і Сент-Ашельську (молодшу), з часів передледових, з теплим кліматом і підтропікальною рослинністю і фауною; чоловік ще не жив в печерах; знаряддя з креміня лише місцевого, без всякої спеціалізації інструментів.
Епоха Мустьє (Mousterien) – з часів розпросторення ледівця; часи мамута; початки спеціалізації кремінного знаряддя.
Епоха Солютре (Solutréen) – ледівець зачинає уступати. Головну ролю грає північний олень (рен.) Кремінне знаряддя тонко оброблене. Під кінець вироби з кості.
Епоха Маґдаленська (Magdalénien) – по уступленню ледівця. Північна фауна. Мамут зникає. Широко розвинені вироби з кості й рогу (орнаменти).
Часи переходу від геологічної (палеолітичної) до новішої – неолітичної культури: Tourassien (кінець палеоліта) і Tardenoisien (початок неоліта) – фауна сучасна, вироби з кості, дрібне кремінне знаряддя правильних форм.
Новіша ревізія сеї схеми: A. de Mortillet, Classification paléolithique, 1908. До Центральної і тим більше до Східної Європи ся схема не може прийматися насліпо, з огляду на відмінні фізичні і культурні обставини тутешнього життя. Віденський археолог Гернеc, простудіювавши палеолітичний матеріал Центральної Європи (Німеччини, Швейцарії й Австро-Угорщини) дав був схему Мортільє в такій формі (Der dill. Mensch, с. 8):
Перший міжледовий період, Elephas merid., antiquus i primigenius. Шельсько-Мустьєрська культура.
Перерва – другий ледовий період.
Другий міжледовий період, епоха мамута, Солютрейська культура.
По третім ледовім періоді:
Третій міжледовий період, відповідає культурі Маґдаленській (епоха північного оленя) і Турасьєнській (епоха благородного оленя).
Четвертий ледівець – перерва.
Але в новішій праці (Natur u. Urgesch. Des Menschen, II, с. 151) Гернес вже майже зовсім залишає всякі проби геологічного датування археологічного матеріалу. Він вагається, чи рахувати Мустьє до останнього, чи передостаннього ледового періоду, і всі пізніші стадії – Оріньяк, Солютре, Маделен не пробує геологічно докладніше означити. Обермаер (Les formes glaciaires et l’homme paleolithique, L’anthrop., 1909) кладе більш рішучо шельсько-мустьєрську культуру на останній міжледовий період, солютрейсько-магдаленську на часи післяледові. Кінець кінцем, як бачимо німецькі нові археологи вертаються до системи Мортільє, тільки замість ледівця взагалі говорять про останній ледівець. Для нас схема Приальпійських країв і їх чотирьох ледівців не має значіння; у нас поки що напевно можна говорити тільки про один ледовий період, що мусів відтиснути всяке живе життя в приморські краї. Чи були потім якісь перерви – на се поки що нема ніяких певних слідів.]
Бачимо, що в сій добі чоловік не мав ще зовсім домашніх звірят, не вмів виробляти глиняних начинь, був кочовим звіроловом і рибалкою, позбавленим всяких релігійних ідей (се виявляється в повнім браку похоронного обряду). [Останніми часами певні сумніви викликала нахідка людських останків в Дордоні, з епохи Мустьє, як міркують, і з натяками на похорон, як думають; але справа ще вимагає докладнішого обслідування.] Самим фізичним виглядом мусив він відрізнятись від сучасного чоловіка, маючи деякі відміни в формі костей (вправді – другорядні) і визначаючися взагалі грубішою і тяжчою фізичною організацією. Але в матеріальній культурі під кінець ділювіальної доби поступив вже багато, не вважаючи на те, що розпоряджав тільки деревом, кістю і каменем для своїх виробів. Техніка сих виробів стоїть високо, і в орнаментації своїх виробів тодішній чоловік підіймається навіть до артизму. Тому що головним ресурсом сеї культури був камінь (особливо кремінь), вона зветься палеолітичною (себто старокамінною, в відміну від новішої камінної культури пізніших часів).
Але на нашій території кам’яних печер взагалі дуже мало, а на відкритих місцях останки людського життя тільки особливим щастям могли заховатись, тож і не диво, що такі останки трапляються досить рідко. Все ж таки досі відомо їх на Україні з десяток: в Києві (кілька), коло с. Селища над Дніпром (в Канів[ському] пов[іті]), в Полтавщині на р. Удаю (в. с. Гонцях), в Чернігівщині над Десною коло с. Мізиня, на Поділлі російськім в двох місцях: коло Кам’янця і коло м. Студениці, на Волині коло Рівного. [Недавно А. Мортільє (L’industrie Acheuléenne en Galicie, L’Homme preh., 1909) порушив питання про палеолітичну добу в Галичині Східній, підносячи, що тут правдоподібно існувала рання неолітична культура, бо ледівець сюди не заходив; він вказує на нахідку з Чистопадів (пов[iту] Броди), що на його погляд має типові прикмети техніки Сент-Ашель. Але він бачив сей предмет не in situ, а в музейній колекції, і досі докладно констатованих палеолітичних нахідок з української Галичини ще не маємо.]
До сього ж можна додати ще суміжні нахідки над Віслою, коло Н. Александрії (Пулав), на р. Воронежі (в с. Костенках), і в печерах Криму. [Про нахідки київські, мізинські і гонецькі див. нижче. Про нахідки коло с. Селища подав звістку проф. Криштофович в рефераті на XI з’їзді російських природників, і потім в Древностях Моск[овского] арх[еологического] общ[ества], XXI, с. 178. Про подільські – Уваров op. c[it.] 111 (з околиці Кам’янця) і Труды VI археологич[еского] съезда, І, с. 95 і новіше – Древности Моск[овского] [археологического] общ[ества], XXI, 1. с. (Студениця). Про нахідки волинські кажу на основі усних відомостей. Про нахідку пулавську – Криштофович, Послетретичныя образования в окрестностях Н. Александрии, 1896. Про воронізьку: Кельсиев, Палеолетические кухонные остатки в с. Костенках Ворон. у. (Древности Моск[овского] арх[еологического] общ[ества], т. IX, II). Про кримські: Уваров, Археология России, І, с. 282, II, с. 144, Древности Моск[овского] арх[еологического] общ[ества], XII, 1 (стаття Мережковського), Известия географ[ического] общества, XVI, 2. Див. ще про нахідку в с. Шаповалівці – реферат Самоквасова в кн[изі] «Антропологическая выставка», т. III, с. 838-9 (Известия общества люб[ителей] естествозн[ания], антроп[ологии] й этнографии, т. XXXV); про катеринославську – К. Мельник, Каталог коллекции А. Н. Поль в Екатеринославе, т. І, 1893, с. 4 (Ковальська балка коло Кривого Рога, одначе деякі з речей тут зарегістрованих мусять належати до пізніших часів, як полірована сокира-молоток, N 82 і спис з слідами політури – N 83, заходи коло провірення палеолітичності сеї нахідки не удалися). Про нахідки ще менше певні або ще менше звістні див. в вид. 2.]
Далі на Північний Схід слідів ділювіального чоловіка не викрито.
Окрім кримських печер тільки одна нахідка – в м. Студениці над Дністром вказує на життя тодішнього чоловіка в печерах; інші нахідки маємо просто при берегах рік. Докладніше з них вісліджені: одна з київських стоянок, мізинська і гонецька; тому вони найбільш цікаві. Київська належить до ранніх післяледових або – навіть межиледових часів; вона залягає під грубою верствою льосу, в верстві піску (13-20 метрів під поверхнею) і досі являється найдавнішим слідом і документом людського життя в Східній Європі.
[Про київські нахідки – Публичныя лекции по геологии й истории Киева, проф. Армашевського й Антоновича 1897 і протоколи XI з’їзду – Труды, II, с. 141.-3. Хв. Вовк, Передісторичні знахідки на Кирилівській улиці в Києві (Матеріали до українсько-руської етнології, т. І) і Магдаленське майстерство на Україні (про орнаментовані сікачі мамута) – Записки Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, т. XLVI. В. Хвойко, Каменный век среднего Приднепровья – Труды XI археол[огического] съезда, т. І, його ж Decouvertes paléolithiques recemment faites en Russie (L’Anthrop., 1901) і репліка на статтю Вовка про маґдаденську культуру: Киево-Кирилловская палеолитическая культура [стоянка] й культура эпохи маделен (Археологическая летопись Южной Руси, 1903, І – при перекладі статті Вовка) Hoernes Der dil. Mensch, як вище. Żelizko Časopis vl. muz. v Olomucu, 1907. Городцов, Первобытная археология, 1908. Про іншу київську нахідку, над Дніпром же, але на другім кінці нинішнього Києва, коло т. зв. Протасового яра, – тільки коротеньке донесення в Киев[ской] старине, 1903, кн. X. Невважаючи на велике заінтересовання, збудження першою київською нахідкою, і на те, що знайшлася вона в такім науковім центрі як Київ, вистудійовані київські розкопки дуже лихо, і тому щодо самих нахідок є багато непевного. Нема ані докладних ситуаційних планів, ані дневників розкопок.]
Останки людського життя займають тут досить значну просторонь (близько гектар), в великій масі, й судячи з її положення і з різниці в останках звірят, що стрічаються разом з ними, [Тим часом, як у долішніх верствах в великих масах приходять останки мамута (самих сікачів його знайдено звиш 100 штук), в верхніх мають виступати останки печерного медвідя (ursus spelaeus), гієни (hyaena spelaea), льва (felis spelaea).] зложилися вони за доста довгі часи.
Мізинська стоянка лежить між двома верствами льосу, в верстві звітрілого ледового шутру, під доста грубим покладом льосу, але не так глибоко, як нахідка київська, а головно – над верствою льосу грубості коло одного метра, так що се одно вказує на її пізніший час; фауна тутешня також молодша – поруч останків мамута і носорожця стрічаємо північного оленя. [Про мізинську стоянку стаття Хв. Вовка в Записках київських [Українського наукового товариства], т. IV: Палеолітичні знахідки в с. Мізині на Чернигівщині; обіцяна друга, про дальші розкопки.]
Нарешті стоянка гонецька лежить вже вище верстви льосу, отже належить до пізніх післяледових часів, коли людність вже вповні опанувала вільні і від льоду і від води простори. [Про гонецькі нахідки – реферати Камінського і Феофілактова в Трудах III археол[огічного] з’їзду, т. І (се була перша пелеолітична нахідка і викликала велике заінтересовання).]
Таким чином нахідки сі в сумі констатують існування чоловіка в наших сторонах протягом дуже довгого часу, десятків тисячоліть ділювіальної доби, другої її половини – в часах що відповідають пізній палеолітичній культурі Центральної і Західної Європи – епохам Солютре-Маґдален і переходовим. [Вовк зачисляє однаково і київську і мізинську стоянку до «маґдаленської доби», з огляду на різьблену мамутову кість, що характеризує магдаленську добу в Франції. Гернес по аналогії з близшими подунайськими нахідками, з огляду на фауну і глибоке положення, зачисляв київську стоянку до епохи Солютре. Нарешті чеський археолог Желізко пересував її до шельско-мустьєрської доби. Вище я сказав уже, як трудно підтягати східноєвропейські нахідки під сі французькі поділи.]
Людське знаряддя виступає в них разом з останками мамута і деяких інших вимерших геологічних родів звірят; їх кості носять на собі часом сліди зужиття їх тогочасним чоловіком: вони розбиті задля мозку, часом обпалені, покарбовані, оброблені й навіть орнаментовані.
Чоловік, що лишив свій слід в сих останках життя, зробив вже значні поступи на культурнім полі – я вже сказав, що взагалі сліди людського життя, хоч як давнього, можуть констатуватись тільки завдяки значному вже розвитку людської культури. Як показує углє на місцях сих стоянок, сей чоловік умів вже користати з огню, а се було дуже велике культурне придбання; він уживав його для готування їжі, значить перестав бути виключено сироїдцем: про се свідчать обпалені звірячі кості. Не задоволяючись примітивною зброєю, якою міг служити йому дикий камінь, гілляка або кістка, він навчився зручними ударами відбивати від каменюк декотрих родів кусники потрібної йому форми; особливо служив йому службу кремінь, легкий до оброблення зручними ударами, а при тім міцний, тривкий, що міг в потребі колоти, різати, рубати.
В сій добі знаходимо вже кілька спеціалізованих родів кремінного знаряддя: вістря, більші і менші, такі, що уживалися просто з руки і насаджувалися на держак, також шкрібнички (для обдирання й шкрябання кості, шкіри чи дерева), ножики і пилки. Знаряддя се, розуміється, ще дуже примітивне, зроблене самим відбиванням, без політури, без висвердлин, які мають пізніші, ліпше вироблені інструменти. Чоловік тодішній обробляв також дерево, кість, ріг (різні вістря в нахідці на Удаї і Десні). Особливо інтересні орнаментовані вироби з мамутової кості: в київській нахідці маємо великий мамутовий сікач, орнаментований лінійним рисунком, досить нескладним одначе; в мізинській – багато предметів вирізьблених з кості і орнаментованих.
Для осель служили натуральні печери, де вони були – як на Подністрянщині; щодо інших наших нахідок, неясно, чи маємо місця осель, чи тільки місця, де ловився й споживався різний звір.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 26 – 32.