Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

2

Михайло Грушевський

Дівчина, що діставала Петрусеві кашкет з кропиви, як вже казано, була його сусідою й жила з своєю матір’ю. Мати її, міщанка Кулина Наумовна Криворікина, або Кривулиха, як кликали її приятельки, базарна перекупка, була пані преповажна – ніхто з базарних перекупок не вмів так обійти покупця, утиснути йому замість свіжого чорт зна колишнє, ніхто не вмів так гарно забить баки або вилаять якого-небудь незвичайного покупця або внадливу товаришку. Її тоненький голосочок здалека було чути, а щодо її язика, то ніяке колесо у годиннику не вертілось так, як вертівся у роті її язичок. Їй було вже років зо сорок, вона була гладка й червонопика, страх любила пить чай та кофій і у свята тільки й робила, [що] зітхала та пила. Чоловік її, який[сь] миршавий міщаничок, був великий ледащо, завше тинявся по корчмах та шинках і Кулина Наумовна не втерпіла і якось раз, добре вилаявши чоловіка, котрий пропадав мало не тиждень і вернувся п’яним, і насовавши стусанів у потилицю, вигнала його «до всіх чортів, які тільки, прости Господи, є на світі» і наказала йому не вертатись, що[б] не прийшлось їй знов трудити своїх кулаків і пробувати, чи міцна потилиця у чоловіка. Мабуть, і чоловік не дуже мав до сего охоту, бо минув вже рік з того часу, а він ще не вертався. Кривулиха жила перше у городі Z, чом вона звідтіль поїхала, скажу незабаром, а теперечки тра сказати кілька слів про її «чадо единоутробное», Явдоху Пилиповну.

Маленька Явдошка зросла так, як ростуть мало не всі міщанські діти: скоро почала вона ходить, вже мало сиділа вдома – цілий день бігала вона з такими [ж] пузанчиками хлопчиками та дівчатками по вулицях, вдавшись у свої веселі гуртові забавки, – вони грали в війну, лазили по чужих садах за зеленим аґрусом та яблуками, дражнили собак і будували усякі будови, багато, не перещитаєш усего, що видумає дітський розум, як йому не забороняють пеклуваті люди. Як трохи підросла Явдошка, почала її мати з собою на базар брати, щоб доглядала часом крам, поки мати піде куди-небудь. Тут на вонючім майдані під палючим літнім сонцем або у зимні морози сиділа дівчинка, прислухуючись до сварки та лайки перекупок, кухарок і інших, швидко вона оббулась – вміла сама вже торгувать, полаятись з якою-небудь внадливою кухаркою або перекупкою, конче стала перекупка хоч куди. По святах після базару вона, як і другі, сиділа під воротами, лузаючи насіння, балакаючи, а часом і співаючи яку-небудь «благородну» пісню: «Под вечер осени ненастной» або «Снежные, белые, пушистые…»

По 17 року оддано було її до покоїв якимсь панам. Але пробула вона там недовго – вона не дуже любила поратись коло якого-небудь діла, а більш правила теревені з лакеями та хлопцями сусідньої крамниці. Вкінці всего застукано її було з паничем, котрий приїхав додому з якоїсь школи, і пані прогнала її. Вернувшись додому, вона робила то се, то те, а більш нічого – вона була таки лінива й не дуже морила себе роботою – інколи поможе матері на базарі торгувати, інколи піде куди-небудь прати або що. Кулина Наумовна лаяла її мало не кожну годину, може, й била часом, не знаю, але Явдоха від того не стала працьовитою, й мати бажала тільки, щоб скоріш хто-небудь посватавсь, щоб спихнуть дочку. Але, на лихо, женихів добрих не траплялось – чи довідались вони про випадок з паничем, чи знали її ліноту, тільки не було путніх женихів. Посватавсь, було, ледащо, котрий ходив на «поденщину», а більш усего любив палить цигарки і правити теревені (і таки справді до сего був великий майстер), але Кулина Наумовна дочки, конешне, за его не оддала. Почекала ще кілька років женихів Кривулиха тай подумала, що, певне, вже місце там незадашне і переїхала у город чекати для доньки жениха.

Через кілька днів, се було у тиждень, Петрусь вертався додому так перед вечором. Він ішов понад річкою і тут багато гуляло міщанок і міщан, котрі лузали насіння й балакали собі любенько, сміючись так, що через улицю було чуть. Деякі, зібравшись докупи, «іграли» пісні дзвінкими нерівними голосами. Між міщанками побачив і Явдошку, вона йшла назустріч йому, одягнена в якусь червонувату сукню і пов’язана хусточкою «по благородному».

– Здорові були, із святою неділею. Що це ви, гуляєте? – спитала його Явдошка.

– Ні, вертаюсь додому, а ви гуляєте? – сказав Петрусь, йдучи за нею.

– Да так, вийшла трохи провітритись.

– Еге ж, вечір гарний, так гарно гулять тепер, – сказав Петрусь. – А що се вас у городі не видко? – спитав він її.

– А ви дивились? – одказала вона, лукаво подивившись на нього.

– І не раз, але ні разу не бачив.

– Е, погано дивились, коли не побачили, я там щодня після обіда тиняюсь.

– Будем знать, – сказав Петрусь і засміявсь. – А ви ж самі там буваєте, у городі? – несміливо спитав він.

– А що, боїтесь, щоб мати не погнала вас з паркана? То не вилазьте удруге, а то й справді погонить.

– Отто, яке їй діло, хіба не можу я на своєму паркані стоять?

– Е, так ви думаєте. Та не бійтесь, нікого не буде, окрім мене, – засміялась вона.

– Так краще, – засміявсь і собі Петрусь.

Так, балакаючи, підійшли вони до хати Кривулихи і Петрусь попрощавсь додому. Вертаючись, він думав про Явдошку. «Треба буде завтра після обіду подивиться на город. А добре діло йде, коли вже вона сама каже, куди прийти, то, певно, щось з сего таки буде. А шматок ласий, груди які…»

А Явдошка, переодягаючись, думала: «А цей Пархіменко ще зовсім дурний. Як захочу, зараз посватається. А кажуть, що він, як скінчає школу сего року, то матиме гарне місце й чимало грошей, оттоді пануватиму».

Голос матері розшугав її мрії:

– Явдошко, де се ти там, а йди лиш поможи огірки солити, та скоріше, от стала лінива, прости Господи.

Явдошка пішла до неї.

На другий день стала негодь, пішов дощ, самий поганий, – сіє, мочить собі помаленьку, не втихаючи тай не припускаючи, і все промочить так, як не промочить і десять ливнів. В таку пору слободка, як і інші місця, виглядає не дуже весело: сіреє, похмуреє небо висить над головами, усе дивиться якось сумно та заплакано, на вулицях тече темними вонючими струмками вода, скрізь пусто, й люди, й собаки поховались, тільки свині собі маніжаться по калюжах та полощуться качки і кричать на усю свою качачу пельку. Дощ йшов, не перестаючи, понеділок, вівторок й середу, у четвер трохи прояснилось, і вже не хто другий, як наш Петрусь дибав під Кривулишиним городом. Він не раз заглядав у город, чи не побачить Явдошки, нарешті, побачивши її, підійшов до паркана й сказав:

– А ви все робите, Явдохо Карповно?

– А, се ви, Петро Кирилович. Яке роблю, так гуляю.

– Теперечки після дощу гарно гулять. А таки й наскучив клятий дощисько, не можна було вийти, щоб вас побачить.

– Ото, злякались дощу, поганий же з вас кавалер.

– Не злякався я б дощу, якби знав, чи ви будете на городі.

– Е, справді? – засміялася Явдошка.

Петрусь уже роззявив рота, щоб заспівати пісню, котру співають хлопці дівкам з того часу, як з’явились хлопці й дівчата, але Кулина Наумовна, котру, здається, чорт пристав[ив], щоб скрізь докучати молодятам, загукала:

– Явдошка, гов, Явдошка!

– Зараз, зараз, – закричала Явдоха.

– От і побалакать не дадуть, – сердито сказав Петрусь. – Де б нам можна було побалакать без поміхи? – спитав він, солодко поглядаючи на Явдошку.

– А хіба маєте що цікаве сказать? – спитала Явдошка, свята та божа.

– А певне, що маю, скажіть тільки, де побачити вас можу.

– Хіба так, що прийдіть завтра увечері, сьогодні не буде часу.

– Сюди прийти? – швидко спитав Петрусь, зрадівши.

– Явдошко, де се ти там пропала? – гукнула знов мати.

– Та йду ж, – обізвалась Явдоха і, поспішаючи, сказала Петрусю:

– Еге ж, сюди, у 10 часів.

Не буду вже розказувать, яка нетерпляч брала Петруся той і другий день. Він усе думав про се вечірнє зобачення і так гордовито поглядав, що товариші дивувались і не знали, що це воно сталося. «Я маю коханку, й вона прийде до мене сьогодні вночі», – от що думав Петрусь й через се й копилив губу. Начитавшись книжок, переважно романів, вже мав себе за якогось іспанського кавалера, шкода тільки, що замість якого-небудь височезного мура тра було перелізать трухлий паркан, і не треба було ні драбинки з мотузків, ні інших причандалів романтичних зобаченій.

В визначений вечір мало не з 8 години Петрусь, мов півень, вже сидів на паркані, чекаючи Явдоху. Сидів, сидів, аж обридло, коли вже вдарило на дзвіниці 10 годину. Петрусь настрополив вуха і незабаром почув, що щось зашелестіло в кущах, він пригледівсь і побачив фігуру, котра ішла до нього.

– Явдохо Пилиповно, се ви? – спитав потиху Петрусь.

– Ой, як ви мене злякали, де се ви тут? – сказала вона і підійшла до паркана. Вона була одягнена по-буденному – у сарафані, без хустки на голові.

Петрусь стрибнув з паркана.

– Що се ви стрибнули? – спитала вона.

– Та на паркані якось погано сидіти, так лучче, – сказав він, оглядаючись.

– А от тут, під кущем, – сказала вона.

Вони сіли під великим, розкішним кущем безу. На той час місяченько виглянув з-за хмарок і освітив своїм тихим промінням садок Кривулихи. Усі гілки, навіть усі листочки, здається, можна було перелічити, так ясувало їх бліде, наче мертве, але гарне проміння. Петрусь і Явдошка кілька хвилин сиділи мовчки.

– Як гарно та тихо, – сказала Явдошка.

– Еге ж, гарно, – одказав Петрусь і з тими словами обняв її через спину. Вона пручалась і мовчала. Петрусь дихав важко і часто, у роті його пересохло, він все ближче та ближче притуляв до себе Явдошку. Явдошка стала пручатись.

– Що се ви робите, – сказала вона тихо, – я закричу.

– Нічого, нічого, тільки я люблю тебе, – ледве промовив Петрусь і, зовсім притуливши до себе Явдошку, почав її палко цілувати…


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 90 – 94.