Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

5

Михайло Грушевський

Днів через п’ять після гуляння на Зеленому зугір’ї Куцапова й обидві Тарасевичівни сиділи у тому покої, де читав Комашинський з Катрею Шевченка. Покойчик був дуже милий та затишний, заставлений набивними стільчиками, канапками, застелений густими, як лава, килимами. Блідий світ од великого ліхтаря розлився по покою, протягаючи довгі чорні тіні. Коло стола сиділа Катря, читаючи якийсь роман. Світ ліхтаря визначав її гарне, пишне личко, рівне чоло, маленький ніс, маленькі вишневі губки, і од густого розкішного волосся падала кучерява тінь на книжку. Проти Катрі сиділа Куцапова й Ліда й переглядали якісь модні малюнки, розмовляючи про нові убрання. Прошви й пришви усякі не сходили з язика, без кінця вистачаючи цікаві для розмови речі…

Розмову їх перебив Тарасевич, що увійшов у той покій, а за ним Варецький й Альберті – військовий. Альберті залицявся до старшої Тарасевичівни й недавно їх заручено було, тільки ще по людях чутки не пускали. Привітавшися до Куцапової, до Катрі, Альберті узяв стільчика і сів коло Ліди. Пішла тиха розмова, усмішки, жарти. Трохи згодом вийшли вони у залу, Ліда сіла до рояля й, помалу перебираючи руками, заграла. Альберті стояв поряд, перекидаючи ноти. Він схилився до самої голови дівчини й потиху казав на вухо усяку усячину; та усміхалась або насуплювала брови на який-небудь жарт або женихання… Альберті й Ліда бралися доброю волею; і він, і вона були звичайні, немудрі люди, не заглядали дуже один другій в душу, подобались, поміхи не було ніякої, й вони милувалися й кохалися, скільки було снаги.

А Верецький тим часом вдався оповідати. Він пробував два тижні в горах й тепера дрібно оповідав, як його там приймали й шанували – він їздив із якимсь «старшим», – як частували й що казали, як він ходив полювати й усе таке.

Оповідання його перебив Комашинський. Він мав завтра їхати з міста на свій хутір й прийшов ще раз подивитись на Катрю. Ось воно як вийшло. Попелястий вже залицявся до Борцовичівни, готувались до весілля, шили й купували… Борцовичу приспічило дати за дочкою які-небудь ґрунти, й він схотів хутір Комашинського, що йому од батька [о]ді[й]шов. Незабаром згодились вони й постановили поїхати удвох та й подивитись на той хутір. Треба було їхати днів на шість й Комашинський, по правді, не дуже журився. За останні дні він заглинув своїм коханням стільки щастя, скільки міг тільки, й бажав розсмакувати, обрахувати его поволі, заглинуте проковтнути, упившись, протверезитись, щоб знову пити. Досі він пив щастя, кохання, не думаючи, а се було йому не до снаги. Він звик усе обміркувати й розправити, а без сього й саме оце щастя наче вагою було йому.

До того враз із коханням вставали думки про Катрю, про життя власне й народовство, про те, як йому тепера стати й що робити. Він не хотів й не міг зараз – Катря заполоняла його – а розібратись було треба – ці думки необраховані гнітили його, стоючи над ним завше, збавляли його щастя. На хуторі, без Катрі, він думав збутися сього й вернутись до міста на новеє щастя. Щоб не перебаранчав йому Барцович, він постановив поїхати кілька днів попереду. Але, збираючися, забажав він ще раз побачити Катрю, закортіло йому ще раз почути речі її перед дорогою, щоб потім лунали вони, поки буде він там пробувати.

В сінях Комашинський почув голоси й запитався в слугу, хто в гостях. Верецький й Альберті, – одказав той. Комашинський скривився, почувши про Верецького. Він не любив його з того часу, як побачив коло Катрі.

– Одначе, мені тепера він, хвалити Бога, не дуже страшний, – подумав Комашинський й пішов у покої.

Він привітався й сів оддалеки. Верецький на хвилину спинився й знов почав свої оповідання. Його слухали ввічливо. Комашинський чув, що він тут чужий й сидів мовчки, не оступаючись.

– От туди б, у гори, усіх тих, що добиваються для жінок праці, привілеїв й усякої емансипації – там би вони вдовольнились. – У горах жінки до усього: і шиють, і варять, і усяку роботу роблять, а чоловіки собі на печі сидять та люлечку смокчуть…

Куцапова й Катря засміялись. Тут вернулися Ліда й Альберті.

– Ну як же ви там полювали? – спитала Ліда Верецького.

– От де полювати! Звір’я до біса; я мало сам не вбив козу гірську – підходив, підходив, вже так, як кинути камінням, аж з-під ноги камінці – шусть, коза сполохнулася й миттю зникла. Ну та зате ж і пропасти легко – я трохи не загинув там отак само, ліз зугір’ям, крадучись, над яругою, аж каміння з-під ніг посунулось, а з ним і я, ледве-ледве за кущ якийсь ухопився…

Катря згадала про Комашинського, перейшла й сіла коло нього.

– Що се ви так далеко сіли од стола? – запиталась вона.

– По правді нічого не бачу там цікавого.

– Чому? А Верецького оповідань не хочете послухать?

– А вам ще не остогиділо слухати його великодумних міркувань та оповідань, як він трохи-трохи мало-мало ледве-ледве не вбив, чи не пропав, як його там?

– От тобі, хіба ж він не гарно оповідає? – одказала Катря; й їй закортіло разом подратувати Комашинського, хоч вона й сама не знала, може, чого хоче.

– Не знаю, на мою думку й у оповіданнях Верецького, й у самому ньому, то й не в ньому тільки, а й у громади, що звуть «вищою», вибачайте, стільки краси, скільки в тих розмальованих головах, на котрі постригані розвішують свої куделиці… Звісно, я не про лице, не про постать його кажу, – тут догани до нього не прикладеш…

– Ви, здається мені, дуже вже напалися на оцю всю громаду; невже ж таки не має вона у собі ніякої краси, нічого доброго? Ви не по правді кажете, Іване Андрієвичу, сього не може бути.

– Може, й справді, може, нема в мене снаги, щоб по правді щирої тепер розміркувати, але я прирівняю громаду оцю й красу її до краси малювань єгиптянських; там малювали так, як стали малювати, може, за тисячу років – людей рудими, очі жовтими, скажемо, дерева блакитними; щоб милуватись цими малюваннями, треба було прийняти, ніби – дерева блакитні, а земля червона – так із оцими «вищими» людцями й звичаями – хто звик до чорної землі, хто не забув, що дерево зелене, тому здадуться вони незвичайними, чудними, й часом навіть поганими… Така думка моя й сказав вам її через те, що хоч і виросли ви серед оцієї «вищої» громади, але не набралися того поганого, що є в ній… Звісно, я не кажу, – додав він, – щоб не було вже доброго нічого – на те ж бо вони й людьми ще звуться, але все, чим пишається, похваляється ота «вища» громада, усе дощенту погано.

Катря мовчала, вона не знайшла, що сказати на се; дещо здавалось їй правдивим.

Тут Верецький кинув Куцапову, Альберті й перейшов до Катрі.

– Про що се ви розмовляєте, Катерино Євгенівно?

– Про красу міркуємо із Іваном Андрієвичем.

– Про красу? О, тут є про що міркувати, – що чоловік, то й своя краса в нього; нема двох людей, щоб яка-небудь жінка або річ яка-небудь однаково гарно здавалася.

– О, хіба вже так? Адже є дещо таке, що вже всі мають за гарне – от хоч би краса антична – Венера або Діана.

– Не знаю, мені здається, що їх хвалять, бо так вже ведеться, а то без сього така краса не вдовольнилась.

– Одначе, не до лиця мені з вами сперечатись – жінка, по правді, дуже держиться краси й на неї частенько рада міняти те, що під тією красою криється в чоловікові.

– Ви дурно нарікаєте на жінок.

– Чому дурно? Хіба ж се не правда, що жінки більш вважають на красу, на постать чоловічу, аніж на його розум, його душу.

– А я якраз іншої думки – не жінки, а чоловіки більш на красу вважають.

– Я не кажу, щоб вони не вважали, – чоловік любить усе гарне – але вони вважають не на вроду тіла тільки, але щоб до сієї вроди була ще краса духа, а жінкам сього не треба.

– А вважте, скільки гарних дівчат виходять за негарних, далеко більш, як гарних, що оженились на негарних.

– Не спер[е]чаюсь з вами, але якби й так було, то се ще не показує, щоб справді жінки не вважали на вроду; як виходять вони за негарних, то вже не дівчат вина… По правді, Катерино Євгенівно; здамся тут на добродія… е… е…

– Комашинського, – підказала Катря.

Комашинський досі не вступався в розмову; він сердився на Верецького, що той із своїми теревенями не дає йому щиро побалакать із Катрею. Комашинському здалось, ніби Верецький зумісно, щоб шкульнути, вдав, ніби запам’ятував наймення його.

– Щодо сього, не знаю; я не великий мистець, – сказав він, поглянувши на годинник й устав.

– Треба мені додому – збираюсь їхати. Шкода дуже, що не можу дослухати цікавих метикувань добродія… е… е…

– Верецького, – підказала Катря, ледве перем[а]гаючи себе, щоб не засміятись.

– Еге… гм… так бувайте здорові, Катерино Євгенівно, бувайте здорові, добродію…

– Який чудний оцей Комашинський, – стиха сказав Верецький Катрі, як Комашинський пішов до Куцапової. Катря нічого не одказала йому на се, бо не чула його. Було знати, що вона чогось дуже задумалась й дивилася пильно на Комашинського, а той незручно прощався з хазяїнами й гістьми й пішов геть…

Катря раптово устала й пішла за ним у другий покій.

– Іване Андрієвичу! – стиха кликнула вона його. Комашинський обернувся.

– Се справді ви їхати маєте?

– Справді.

– І швидко вернетеся?

– Швидко, так через тиждень, абощо…

– Ну, се ще нічого, а то були злякали мене: «поїду», – усміхнулась Катря.

– Дак згадуватимете про мене, Катерино Євгенівно? – палко спитав Комашинський, держачи Катрину руку, й голос в нього затремтів.

Катря почула, що питаючи оце, він її зовсім про інше питає. Комашинський спитав її оце так просто й нагло, що вона не знала, що одказати йому й оббігла оце питання.

– Вертайтеся ж скоріше, не забаріться, – сказала вона йому щиро, од серця. Комашинський мовчки поцілував її в руку й миттю пішов.

Катря стояла не рухаючись й дивилась, куди вийшов він. Знову задумалась вона, чоло в зморшки зібрала. Постоявши отак кілька часу, мотнула головою, наче одчепитись хотіла од думок своїх, й потиху вернулася до гостей.

Вона сіла знову коло Верецького. Той усміхнувся й знову сказав своє.

– Який чудний оцій Комашинський, як на вашу думку? – Катрю не кинули ще її думки й вона добре не розчула, що казав Верецький.

– Га, що ви кажете? – спитала вона.

Верецький подумав, ніби Катря не хоче, щоб таке казали про Комашинського, й став балакати про дещо інше. Незабаром вони обоє вернулися до столу. Пішла розмова нікчемна, але жвава.

– Чудний який, незвичайний який оцей Комашинський, чи як, зовсім із людьми не схожий, – заговорив Альберті.

– Чудний, се справді, наче хлопець малий, чув я, носиться із своїм українством кумедним, – додав Верецький, – він таки справді ще хлопець, а не чоловік, хоч, може, й розумний, й кебетливий хлопець.

– А пам’ятаєте, що в малих хлопцях більш правди бува, аніж у старих, – сказала Катря.

– Розумний він хлопець, за се вже я скажу, – обізвався Тарасевич.

– Й розуму того не видко – слова по-людську й сказати не вміє…

– Розумний чи ні, того не знаю, а на стінку лізти, розпинатись з-за якоїсь мужичої мови, которою ніхто не говорить, з котрої усі глузують та кепкують – се вже кумедія або, може, й гірше – то дурість, – метикувала Ліда.

– Кажуть, таких, як оцій Комашинський, чимало тепера розплодилось; чого ж їх так уряд наш шанує й дає волю, дивно мені, отаким шибеникам…

– Де там, я пробував якось із полком на Україні, – одказав Куцаповій Альберті, – оцих – як їх звуть? Хохломанів, чи що? – дуже, дуже мало, один-двоє на усе місто – та й там їх не слуха ніхто й усі глузують.

– Уряд добре зна, що ніякого лиха не станеться од них, й через те не спиня їх, воно само із них сміється з нами укупі або що там, – міркував Верецький.

– Де не спиняє, ще й як спиняє; може, тепер і ні, а попереду, – он подивіться, – одказав Тарасевич.

– Й дурно, як не спиняють, – казала своє Куцапова; їм тільки дай… он що сталося, як дали багато волі оцим соціалістам.

З соціалистів перейшли до жіночої праці й емансипації, сказали кілька здатних до сього побрехеньок, нарешті почали сперечатись, які жінки кращі – чи німкені, ляшки, чи італьянські й інші, а звідси пішла розмова про убрання; розмовляли без кінця, й хлопці дали знати, що вони до сього митці не згірш од жінок.

Розмовляли довго, поки аж вдарило одинадцять. Альберті й Верецький попрощалися й пішли, із ними й Тарасевич.

Трохи згодом пішли з покою Ліда й Куцапова, Катря зосталася сама. Вона узяла була свого романа, одначе, прочитавши кілька листків й утямки не взявши нічого, закрила. Катря схилилася й сперлась головою на спинку стільця й замислилась. Вона думала про минулий вечір, про Комашинського й Верецького…

Досі, оповідаючи про Катрю, нічого не сказав я ще, що то за людина була.

Катря ще маленькою після матери зосталася. Й так діти здебільшого в нас – тяжка, нікчемна вага, од котрої силкуються одчепитись як-небудь, а ще без матери хто буде панькатись з маленькою крикливою, сопливою дитинкою? Оддали її спершу нянькам до рук, потім найняли німкень та волошок – чого ще більш? Здається, зробивши усе, оце можна й забути про дитину? Й дитина росла собі, без догоди, без ласки, нікому непотрібна – хіба часом на показ – коло необачних, часом лихих, часом добрих, завше дурних жінок. Й її муштрували, не давали волі, дурили, й стала вона маленькою панночкою, дитиною не бувши, не знавши дитячих грищ, дитячих втіх, не маючи тих ясних, теплих згадок, що так у пригоді стають потім; пожалься її, Боже!

Ще підросла, й оддано її в школу чи пансіон якийсь, тут вже одна стежка, – не одна череда пройшла тією стежкою, не одна ще пройде, не одна, на лихо й собі й людям. Пройшла сею стежкою й Катря, й багато з того доброго, що зосталося ще після усього муштру, після няньок та волошок, багато чистого й правого зосталося там, у тій школі за високими мурами, за залізною брамою… Але не все зосталося-таки там, далеко не все – й у тім школа не винна. Науки в тій школі було дві, як то й скрізь бува – вчили з книжок й без книжок, й та наука безкнижна була якраз догори ногами повернута з книжок – і се, по правді, річ звичайна, скрізь діється.

В книжках писано було – Аз есьм Бог твой; да не будут тебе боги иніи, разе мене, – а кожний час її вчили міняти того Бога на усе, що хочеш, аби з того користь яка була. В книжках читали вони, що усі люди – брати, що вони рівні усі перед людьми й перед Богом, а друга наука навчає: борони Біг думати, що рівні – вона, високородна панночка, й он той, що хлюпає серед вулиці, не жалуючи штанів, бо й жалувати нема чого; боронь Боже думати, що можна їм колись не сім, то тим зійтися й поєднатись… Так навчала та безкнижна наука, й запевне вона більш сили мала, бо за нею слідкували усі, кого тільки бачили круг себе дівчата.

Що ставало з дитячої душі після кілька років, кожний вгадає. І якщо набували вони доброго й святого, то ще скажу, не винна вже в сьому пансіонська старшина. Яке-небудь слово, що вилетіло ненароком, западало часом у душу дитячу. Яка-небудь дівчинка-бідарка, що жила коштом «добросердної» панії, яка-не-будь учителька або назирателька по копі, по півкопи за день, суха, тоща од безхліб’я, пригнічена й перелякана, часом голодна, заносила з собою іншого духу, котрим пройшла, й тим духом, часом оповіданнями своїми де-небудь у куточку давала знати, що є на світі дещо інше, окрім того життя, про котре туркотали дівчатам, давали знати про горе й сльози – не з примхи, а з лиха, про те, як поневіряються, гинуть люди.

Й як не одвертала вередливо свого носа от сього духу дівчинка, а вуха од оповідань, – дещо западало доброго її в душу, надавало думок… але чи багато ж кому? І от через кілька років, покінчавши науку, виходили дівчата з школи, щоб жити, до життя прикладати свою пансіонську науку, пансіонські ідеали. А ідеали не дуже були премудрі – жити розкішно, бучно, між найвищим панством, улюбляти в себе якомога більше люду, найти собі чоловіка – дукаря, високородного, великого уряду й потім знов колотитись серед розкошів та догоди, гратись коханням з безголовою громадою, що заполоня покої «вищого» панства.

Багато панянок потім увесь вік свій нудились, не можучи ніяк тих милих ідеалів дійти, як не коверзували. Катря була щасливіша од них – Тарасевичі жили бучно, в розкошах, були пани на всю губу. Катря їздила по балах, по театрах, до неї залицялися довгою чередою паничі й співали, плели дуже старі, плетені-переплетені, мало не до потопа видумані веремії. Вона не знала добре змалку другого життя, других людей, й се нікчемне, мертве, але блискуче, причепурене життя здавалось їй гарним, щасливим, пустоголові бахурі, що крутилися коло неї – гарними, розумними. Між ними найбільше був їй до смаку свідомий вже нам панок Верецький – се був якраз такий панич, про яких їм туркотали в пансіоні, – панич немалого уряду, ґречний, гарний, звичайний, як ступити й обернутись. Вона з ним частіше, як з іншими, розмовляла, танцювала, слухала його облесливі теревені, його нікчемні, але квітчасті речі. Й їй здавалося, що вона йому до сподоби, й ждала, щоб він се сказав їй, але Верецький, може зумисне, тільки натякав, але не казав про се… Катря бажала улюбити його, й тим він подобався їй ще більше.

В той час побачила вона Комашинського. Він був такий незвичайний, так відрізнявся, що здалося цікавим придивитися до нього. Вона придивилась і те, що побачила, вразило її – вона на своєму вікові не бачила ще людини такої правдивої, щирої, щоб так удавалася у що інше, окрім грошей, пихи та бахурства. Те, що казав Комашинський про спільну працю для громади, для людей, на вжиток їм, вона чула й попереду – але се казали їй досі, аби казати, не ймучи віри тому, що казали, а тепера вона побачила людину, що справді живе для людської користі, для неї життя своє покласти збирається. Й дуже впливали на неї Комашинський і його речі. Не до решту попсовано, закаляно було її душу. Ще був куточок, де зосталася дещиця чистого й святого.

Комашинський своїми речами улучив у той куток, про котрий вона й сама не знала, він розворушив, розбурхав добре й правдиве, що було в неї, й без Комашинського, може, так зосталося б довіку насподі лежати, й от почула вона духом, що в сьому незручному, невродливому хлопцеві щось таке, чого не знайдеш у вимуштруваних, ґречних паничах й теревенях їх квітчастих; вона почула, що він і розумніший, і кращий од них. Були часи, як вона під впливом речі його чула, що кохає його, якби він сказав про своє кохання, вона зараз, не думаючи, одказала б, що й вона його любить й піде за нього. Але той час минав, а з ним і вплив той, як не лишав, то втихав – не було де йому добре сісти й розположитися…

Поперед усього – Комашинський дуже кохався у своїх думках про українство, про користь людську, ці думки наче приросли до нього, наче стали частиною души його, а для Катрі вони були чужі, не свої. «Що таки мені Гекуба?» – сказала б вона тоді із Гамлетом, що так є для неї оте українство? З панського Олимпа, що так довго будувала людська дурість, людська пиха та зневага, якимсь мізерним, нікчемним, бідним здавався увесь остатній світ, усі оці істоти, що ворушаться, метушаться десь там далеко під ногами. Панство брало своє. Були часи, що речі Комашинського, химерно мовлячи, підіймали той провал, він здавався рівним, навіть вищим од Олимпа, але минали ті часи, й він, той провал, знову бухав кудись глибоко-глибоко, й вона бачила тих людей, для котрих збирався жити Комашинський, бачила й Комашинського – комаху між інших кузок.

До того хоч би як гарно розказував Комашинський, хоч би яка правдива й щира душа була в нього, проте ж він усе був негарним, незручним хлопцем; таки не пропадали речі Куцапової й тієї громади, що була круг Катрі – довго укупі, у згоді жила вона з нею, щоб тепер одразу одцуратись, спиною до неї стати. Їй казали, що з Комашинського сміються, що Комашинський чудний, кумедний хлопець – вона сама почала оце примічати, найбільше, як стала прирівнювать до Верецького. Вона бажала поради, бажала розпитати, розказати свої думки, але кому? – Куцапова й Ліда не порадять; вона знала усе, що вони скажуть, не сього було їй треба.

Якось Барцовичівна прийшла до неї – се було якраз після того, як Попелястий залицявся до неї, й вона бігала по усіх під впливом свого щастя. Вона довго щебетала про свого Попелястого й його щастя. Катрі одразу припала думка розказати й про себе, послухати, що вона скаже.

– Ти бачила Комашинського в нас, Любко? Як він тобі здався? – спиталась вона, діждавшися, як Борцовичівна трохи притихла.

– Комашинський? Як він мені здався? їй Богу, не знаю, я мало, що й вважала на нього, що хіба?

– Він мені до сподоби, коли хочеш знати. Як на твою думку?

– Мо[ю] думку? – запиталася Борцовичівна, – по правді… чудно мені… якби се ти…

– Що?

– Та що закохалась у йому… я не знаю, але як же то – ти й він?! Він такий чудний, негарний, розмовля, наче… наче три дні не їв, наче бурсак якийсь… – й ти!… Не знаю, ти його повинна краще знати, – поправилась вона, – а тільки б я не пішла за такого…

Катря розсердилась – невже од усіх тільки се й буде вона чути? Невже ніхто не скаже їй іншого слова?

– Чому б не пішла? Чим він не до пари?

– Та він не любитиме тебе – йому свої книжки, чи що там, миле, він замкне й світ зав’яже, нікуди ані піти, ані погуляти…; в нього поезії ніякої нема, а без поезії яке ж життя? То не життя, то ніч темна, – згадала вона Попелястого речі.

– Ще більш, може, є, як у Попелястого твого, поезії тієї.

– Ну й хай, – розсердилась Любка за Попелястого, – виходь за нього; яку цяцю надибала! Пані Комашинська, жінка задрипаного попихача!…

На тім і кинули розмову. У Катрі пропала охота шукати поради, й вона більш уже ні до кого не оберталась за нею, сама силкувалася, якомога, передумати свої думки, розібратись із своїм коханням.

Тут ще вернувся Верецький, що так припадав був їй до сподоби – він втратив трохи, на її око, краси своєї, не так уже принаджував її, а все ж таки подобався. Досі ще обоїх хлопців вона бачила здебільшого порізно, тепера вони зійшлися й удвох стали перед нею – один гарний та гречний, другий щирий та добрий, за одного було усе, до чого звикла Катря, усе, що було круг неї, за другого – її душа. Вони наче напрошувались, допевнялись, щоб вона поцінувала і вибрала з них одного, милішого. Катря духом чула, що вони незабаром справді допевнятимуться сього й силкувалась зарані вибрати, дізнатись, хто з них більше припаде до сподоби, до любови. Давненько перекидала вона думками, довго міркувала й нічого не могла надумати. Уже все стихло в господі; усе спало, й на неї почав сон находити. Катря раптом устала, загасила світло й пішла до свого покою.

А Тарасевич, Верецький й Альберті йшли темними вулицями угору, розмовляючи про деякі новини.

– А ви, Верецький, листів з Петербурга не маєте?

– Маю то маю, да не дуже радий – усе моя кудахче, просить грошей…

– А ви все ще з нею? – спитав Альберті.

– Е, тепер я її кину – прискучила вона мені, та й грошей багато для неї треба – вона дума, що я й досі без неї жити не можу й через се дам, що не попро[сить].

– Тільки ще завередує часами, стережітеся, Верецький, пам’ятаєте, що було із Стецьком, якої публіки наробила – мусив з Петербурга тікати. Й у вашої, здається, в носі шмелі грають…

– Ну, зо мною вже сего не буде!

– А ще й до того, вона вже пристарилася, де вона собі знайде тепера дурня, щоб панькався із нею – вона за обидві руки вас держатиме.

– От, – уразливо сказав Верецький, – вона зовсім ще не така стара, знайде собі такого, як ви кажете, дурня – та хоч би й ви, хіба не казали, що вона вам була до сподоби, може запам’ятували?

– Не знаю, може, й казав, щоб вам догодити, – почервонів Тарасевич, – та я тільки те знаю, що я й у Петербург ще не приїхав, а вона вже кинула свого жида – полічіть, може, й перелічите…

– Ну дак я її вже вам зоставлю, втішайте небогу!

– Та годі вам сперечатись, – сказав Альберті, – а ви, Верецький, справді дивіться, щоб публіки не наробити.

З тим притихли й кілька хвилин ішли мовчки. Трохи згодом приступили до якогось ганку, двері у низеньку хату були відчинені. Усі троє минули темні, одежою закидані сіни й, не скидаючи одежі, увійшли у другий покій – там і був той бенкет грузинський, на котрий ішли вони. Вечеряти посідали давно вже; в покої було страх душно й гаряче, невеличкі вікна хоч були відчинені, але мало що провітрювали, бо й на дворі було тихо й душно аж надто; чад од люльок ходив блакитними хмарами, стояв важкий дух од вина, поту й гарячого чоловічого тіла. Світло здавалось серед пари й чаду якимсь червоним, кривавим. Коло стола сиділо з тридцять грузинів, старих і молодих, сивих і чорнявих. Пили, певне, вже довгенько – сиділи розхристані, деякі в самих сорочках, чола почервоніли, голоси стали якісь хрипкі.

– От коли ви! Хіба ж можна так спізнитись… Ну, сідайте та доганяй те нас, – сказав Тарасевичу хазяїн, товстенний, низенький грузин, побачивши нових гостей, він оддав їх одежу хлопцеві й повів до стола й посадовив, попросивши сусідів, щоб назирали за ними, научали й гаятись не почали пити. Раз по раз уставав старшина – тулубаш – й казав по черзі, за кого пити. Усі наливали з міха й співаючи, як кому Бог дасть, грузинську здравицю, пили нахильцем. Той, за кого пили, уставав, дякував співаючи, й старшина знову казав… Довго пили, поки, перебравши усіх, повставали. Увійшли музики й, посідавши в куточку, заграли танка – голос дзвенів, як оса, йдучи без одміни, то візьме вище трохи, то знову нижче… гості стали кружком й били в долоні враз і[з] музикою. У круг вскочили двоє, узявшись однією рукою у бік, а другу над головою зігнувши, потиху за музикою переступаючи, вони рівно, плавко ходили кругом. Щодалі – усе музики грали, скоріше й скоріш переступали танцюри – то надійде один до другого й, зупинившись, довго перебирає, то повернеться й знов піде переступати кругом. Одна пара скінчила, вийшла, натомісць так само танцювала друга, там третя… оце лайка й гвалт коло столу перебили танець. Хазяїн, гості усі метнулися, збились туди, розпитуючи, що таке вийшло.

А вийшло от що – хоч паничі мої спізнилися, одначе й на їх пай пити чимало вийшло. Вони усі напилися добре й у головах чор’зна-що діялось. Верецький із своїм сусідою грузином щось став розмовляти – звісно яка там розмов[а] була. Верецький вже залив собі баки й сусіда підпив добре. Сусіда вихваляв усе грузинське. Верецький – укусив його чогось гедзь московський – почав лаяти, дорікати, що без москалів вони б не знать що були. Сусіда, як тверезіший, попереду не дуже сперечався, а далі й сам почав кістки перемивати Москві. Верецький, усе забувши, одбігши глузду, ще гірше розходився, не розбираючи слів; до нього присунулось ще кілька, усі сперечались, кричали й ще гірше дратували п’яного Верецького. Як гості кинулись до них, Верецький стояв, сперся на стіну, коло нього Тарасевич, Альберті й ще двоє якихось метушились, силкуючись заспокоїти його, але дурно.

– Собаки ледащі, розпилися тут на руські гроши, розпустили пузо та й губи надули… А дзус, знову у хліви свої, спіть там на гною, – кричав він п’яним голосом, ледве вимовляючи.

– От що! Собаки?! – якось не то крикнув, не то вискнув грузин, сухорлявий й високий; він разом закотив рукава й кинувся на Верецького. Хазяїн, Тарасевич й Альберті за руки ледве встигли його ухопити. Він пручався й лаявся, мішаючи лайки московські й грузинські; лице так почервоніло, що от, дивись, кров свисне, з рота піна котилася, ніздрі роздуло… Хазяїн не знав, що й діяти, що таке оце в його хаті скоїлось (іншим разом він, може, й сам радий був би побити Верецького); грузини обступили Верецького й не дуже-то солодко на нього дивились; ще трошки – й велика вийшла б бійка й, певне, довго згадував би по суботах добродій Верецький та чухав свої аристократичні боки, аж разом загуло, загуркотіло, вітер разом [намів] куряви й листя у відчинені вікна й загасив усі свічки, бамкнули вилітаючи шибки… Усі разом схаменулися, заколотилися, Верецького скоріш одвели кудись, й усі, штовхаючись, стукаючись серед темряви, шукали дверей. Раз і два блиснула серед темряви блискавиця, запахло дощем й у шибки застукотіли краплі…


Примітки

В книжках писано було – Аз есьм Бог твой; да не будут тебе боги иніи, разе мене… – автор цитує другу книгу Біблії – «Книгу Виходу», гл. 20, р. 2–3.

«Що таки мені Гекуба?» – сказала б вона тоді із Гамлетом… – трохи змінена крилата фраза з трагедії В.Шекспіра «Гамлет». У коментованому контексті героїня могла б сказати цю фразу, підкреслюючи свою віддаленість від українського питання.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 181 – 192.