Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

З національної тематики

Михайло Грушевський

До питання про національно-територіальну автономію

Жахливе становище, у якому опинилося населення Росії останніми роками, яке перетворило її на країну безмежних можливостей для панівної бюрократії та невичерпних несподіванок для всіх підвладних, цілком природно паралізувало інтерес і увагу інтелігенції до віддаленіших перспектив і питань, що виходять за межі найнасущнішого, найелементарнішого. Надзвичайно важливі питання, вирішення яких є найсуттєвішою умовою майбутнього суспільного й державного будівництва, не привертають до себе уваги суспільства, зачарованого нескінченною казкою про білого бичка, яку, для його заспокоєння, переказують чи заперечують протягом багатьох років.

Те, що відкладали в розпал бурхливих днів звільнення, аби обміркувати на волі, у спокійніший час, – тепер, коли цього вільного часу для всіляких обмірковувань виявилося більше, ніж досить, видається чимось екзотичним, несвоєчасним. Розмови про ці далекі можливості видаються дивними, коли неможливо відсторонитися від того, що так уперто і нездоланно паралізує кожну спробу суспільного й політичного самовизначення.

Водночас ніхто не заперечуватиме, що ці «далекі можливості» насправді є дуже близько, за порогом нинішнього дня, і якась непередбаченість, якої ми при всьому бажанні не можемо врахувати математично, може знову поставити їх перед нами на повен зріст, – як вони вже якось постали перед нами, – і своєю невизначеністю, невирішеністю, нез’ясованістю вони знову можуть загальмувати загальну працю будівництва, як найповажніше загрожували загальмувати її у нещодавні роки звільнення, – коли настав антракт і залишив нас із цими невирішеними питаннями і нездійсненими прагненнями в сутінках «безмежних розглядів».

Опинитися знову, після вже отриманого першого попередження, ще раз у становищі «юродивих дів» з цими невирішеними питаннями у момент нового бурхливого припливу звільнення – було б не лише дуже соромно, але й дуже сумно з точки зору здійснення загальних політичних завдань прогресивної інтелігенції. Саме тому слід, переборюючи апатію і неприхильність широких кіл суспільства, не покидати напризволяще навіть у нинішню лиху годину цих питань і всіма засобами сприяти їх з’ясуванню, якщо не вирішенню, аби полегшити це останнє у вирішальний момент.

Одним із таких поважних питань, що висять над Росією і неминуче постають щоразу, коли виникають питання про перебудову існуючих стосунків, є національне питання – питання про ті загальні принципи і заходи, якими можна вирішити безмежне розмаїття національних проблем Росії. Коли в епоху звільнення це питання висунулося й намагалося зайняти чергову позицію поруч із політичним і економічним питанням – для багатьох і багатьох у лавах прогресивної інтелігенції, навіть її вождів, це було несподіванкою – саме питання про загальні принципи вирішення національних питань, а не окремі питання.

Серед окремих питань деякі виглядали доволі зрозумілими, до них звикли і їм надавали місце в загальному плані будівництва без особливих труднощів. Так, не викликало сумнівів питання про Фінляндію, за якою слід було зберегти вже раз дароване й визнане, те, чим вона володіла. Порівняно легко вирішувалося польське питання, оскільки на Польщу в прогресивних колах також давно звикли дивитися, як на відкраяну скибку, і більше з тактичних міркувань, ніж через внутрішні спонуки, ще наполягали на дотриманні принципу єдності держави і щодо Польщі.

Болюче єврейське питання цілком і безповоротно, як видавалося, розчинялось у загальному завданні встановлення громадянської свободи й рівноправності. Якщо й існували уявлення про утиски, яких зазнають у національній сфері українці, білоруси, литовці, грузини, вірмени та ін., – то видавалося, що це питання вирішується само по собі після запровадження повної свободи слова і друку, відміни цензурних і адміністративних обмежень недержавних мов.

Та коли виявилося, що ці «питання» не вирішуються простою відміною утисків, громадянською рівноправністю й усіма свободами, коли виявилося, що представники цих недержавних народностей домагаються докорінних змін державного ладу в національній площині, й ці представники в першій Державній Думі організувалися в дуже солідну фалангу націоналістів-федералістів, які висунули вимогу перебудови Росії на засадах національно-територіальної та обласної автономії, це викликало в багатьох невдоволення і тривогу.

Національне питання, порушене в такому плані, видавалося небезпечним і непотрібним ускладненням завдання звільнення й перебудови Росії. Національна точка зору була своєрідним новим «четвертим виміром», який цілком без потреби вносить у державну архітектоніку зайві ускладнення, зайве напруження і може загальмувати врешті-решт здійснення політичних реформ. Побоювалися, що ідеї національної автономії і федеративного устрою викличуть загрозу цілісності держави й небезпеку «розчленування Росії», посилять опозицію планам її політичного оновлення.

З огляду на це докладали зусиль до того, щоб ці питання зняти з порядку денного, перенести з’ясування й налагодження національних стосунків на далеке майбутнє, коли буде час після здійснення найголовнішого й невідкладного. Не бракувало і прагнень розколоти об’єднану групу представників недержавних народностей, переконуючи носіїв більш популярних і можливіших до виконання національних вимог, що їм нема сенсу змотувати в один клубок усі національні питання і ставити себе на одну дошку з «незрілими народностями», національні вимоги яких іще не мають «достатньої напруги і всезагальності», аби потрібно було серйозно зважати на них.

Врешті, багато хто цілком щиро зупинявся перед новизною і складністю самого національного питання, перед відсутністю необхідного фактичного матеріалу й теоретичного опрацювання найважливіших положень, які слугували для його вирішення, з огляду на те, що самі національні вимоги окремих народностей не збігалися між собою, і вже виявилося розходження між прихильниками національної територіальної й екстериторіальної (чи персональної) автономії та національно-територіальної й обласної автономії. Поставала необхідність грунтовно з’ясувати все це, розмежувати й твердо встановити самі поняття автономії, національної та обласної федерації, але поточні події давали надто мало можливості для таких теоретичних і будь-яких інших досліджень.

Несподіваний розпуск першої Думи та наступні після цього події зруйнували сподівання на можливість негайної перебудови Росії в національній площині, – як і в інших площинах. Національне питання у всій його повноті зійшло з порядку денного, залишивши тільки деякі конкретні, елементарні питання – такі, як питання викладової мови у народних школах і т. п. З іншого боку ціла низка явищ змушувала задуматися над загальнішими положеннями, які кидали інше світло на національні стосунки.

Цілком несподівано своє «національне обличчя» виявив великоросійський націоналізм, існування якого і навіть саму можливість існування так часто заперечували. Промайнула теорія «російської нації», як останнє слово ліберального централізму, що досить виразно можна було відчути в колах, які старанно відмежовувалися від нового великоросійського націоналізму й імперіалізму.

З іншого боку запекла боротьба навколо питання про відділення Холмщини яскраво висвітила питання про розмежування національних територій, контроверсію національно-територіальної й обласної автономії. Нарешті, реформа міського самоврядування у Польщі та пов’язані з нею прагнення польських націоналістів обмежити права євреїв несподівано для багатьох кинули яскраве світло на небезпечні аспекти національного територіалізму, на наявність у пригнічених народностей найсправжнісінького войовничого, агресивного націоналізму.

Польща, національні вимоги якої у планах перебудови Росії займали чільні місця і жодною мірою не викликали сумнівів у прогресивних колах, якнайсильніше похитнула їхню довіру до самого принципу територіальної автономії як засобу вирішення національного питання, – точнісінько так, як з іншого боку наростання серед великоросійського суспільства агресивного націоналізму, який до певної міри захопив навіть його ліберальні кола, посилювало недовіру і неприхильність до націоналізму загалом як до стихії небезпечної і здатної породити усілякі антипрогресивні явища.

Все це викликало необхідність особливої уваги до національного питання, старанного вивчення й широкого обговорення всіма зацікавленими у його вирішенні чи усуненні. Але такого обговорення національного питання по суті і в цілому насправді було дуже мало. Дебати велися з окремих, конкретних питань, часом вони навіть переходили в дуже жваву й пристрасну полеміку, але ціле мало бралося до уваги і розгляду. Єдності та протиріччя в національних прагненнях окремих народностей, різні принципи їх вирішення, узгодження з загальною політичною програмою чи програмами прогресивних партій – усе це усвідомлювали дуже мало, і можна з певністю сказати, що якби населенню Росії знову довелося стати на грані історичного перелому, його долею знову стала б така сама розгубленість, необізнаність і безпорадність у національному питанні, яку всім нам довелося спостерігати шість-сім років тому.

Почасти це пояснюється, звичайно, також відсутністю органу, який би з особливою готовністю надавав свої сторінки статтям з національного питання взагалі і в Росії зокрема. Певний час, видавалося, створення такого органу було дуже близьким. Книжкове видавництво «Общественная польза» організувало спеціальне видання, де національні прагнення окремих народів і форми національного руху мали викладати представники цих національних та ідейних течій, – починання дуже симпатичне, яке в разі успіху могло б перетворитися на періодичне видання, присвячене національному питанню.

Через різні перешкоди цей захід реалізувався зі значним запізненням у вигляді збірника «Формы национального движения в современных государствах», що вийшов 1910 р. Цей збірник оприлюднив багато цінних матеріалів з національного питання у Росії й Австрії, вмістив окремі статті про більшість народностей цих держав і став цінним посібником. Але, з огляду на свої великі розміри, здається, не набув такого поширення, на яке заслуговував. Думка про періодичне видання занепала, багато що з розглянутого чи наміченого у статтях збірника не отримало подальшого розвитку.

На сторінках загальних журналів лише спорадично можна зустріти статті, що продовжують місію, намічену згаданим збірником. Одна з таких статей учасника цього видання В.Медема, яка нещодавно з’явилася на сторінках «Вестника Европы» за 1912 р., кн. VIII і IX («К постановке национального вопроса в России») і яка розвиває погляди, викладені Р.Шпрингером і Медемом у згаданому збірнику, змушує мене висловитися з деяких загальних питань, які вони порушили.

Але при цьому мені ще більше хотілось би звернути увагу читачів на необхідність більшої уваги до національного питання та становища недержавних народностей Росії взагалі. На наших очах відбувається розпад іще однієї «імперії народів» у період її оновлення і перетворення з азіатської деспотії на конституційну країну європейського типу – саме завдяки тому, що її оновлювачі, прихильники політичної свободи, не врахували національної багатоскладовості своєї батьківщини.

Щирі поборники «прогресу» разом з тим виявилися надто вузькими і впертими прихильниками «єднання» й почасти з тактичних міркувань – боячись дати зайві козирі прихильникам старого режиму, – почасти самі будучи прихильниками централізму, вони будували конституційне оновлення на централістичному принципі, не рахуючись із прагненнями недержавних народностей до національної автономії. Там також висунуто ідею «оттоманської нації» на зміну відвертому старотурецькому національному гнобленню. І в ім’я цієї нової ліберальної форми старого централізму від недержавних народностей вимагали зречення від їхніх національних запитів.

Вимога виявилася неможливою для виконання й загрожувала найнебезпечнішими наслідками оновлюваній імперії. В останню мить, після цілої низки кривавих внутрішніх воєн, вершителі її долі усвідомили фатальну помилку і заявили про готовність стати на шлях широкої децентралізації, – та було надто пізно навіть для виправлення помилок. Отож ми стали свідками процесу розвалу держави, розвалу, що загрожує усіма небезпечними наслідками, включно до повернення старого режиму в тих уламках держави, які ще вціліють, – або до перетворення їх на забавку інших країн, «великих держав» сучасного світу.

Чи ж не повинен цей трагічний приклад стати поважною пересторогою і для інших держав, у яких також є свій «скелет у шафі» у вигляді купи недержавних народностей, силоміць стиснутих і змотаних в один клубок, які марно домагаються основних умов свого національного самовизначення? Hodie mihi, eras tibi.

Національні прагнення мають на меті якомога повніший, ширший і вільніший розвиток національного життя. Як усюди й у всьому, так і тут відбувається справжня конкуренція між сильнішими й активнішими націями, які прагнуть посилитися й розширитися коштом слабших або поставлених у менш сприятливі умови народностей; щоправда, часом вона відбувається у спокійніших, стихійних, автоматичних формах і не завжди загострюється до різкої та свідомої національної боротьби. Історичні й сучасні умови – природні, економічні, культурні й політичні, створюють неоднакові шанси у цій конкуренції, дають різну «питому вагу» різним народностям.

Одні з них, щасливіші, склавшись під певними впливами фізичних властивостей своєї території, її культурних традицій, її політичного минулого, залишаються у повному володінні своїх насиджених гнізд, заселяють суцільною масою свої історичні території, мають свої національні держави, зберігають у цілості свої суспільні класи, створені історико-економічним прогресом, і в усій повноті можуть користуватися плодами своєї національної культури.

Ці народності, базуючись на своїй історично-національній території, можуть скеровувати свою енергію на розширення свого політичного, культурного й економічного впливу поза своєю національною територією, на створення колоній, на економічну й національну експлуатацію інших народностей. Інші, вибиті зі своєї території, зазнавши нашестя загарбників, що осіли на їх території як пануючий клас, або втративши повноту своєї суспільної й економічної структури за інших умов, відмовляючись від будь-яких мрій про розширення свого національного володіння, змушені напружувати всі свої зусилля, аби хоч до певної міри відновити зруйнований собор свого національного життя, – жертвуючи окраїнами, змішаними територіями, вберегти хоча б ядро національного життя від подальшого розкладу й відродити в ньому здатність до життя і розвитку.

Для них ідеться зазвичай не про панування, навіть у далекому майбутньому, на своїй етнографічній території, не про перевагу над чужими елементами, вкрапленими у їхнє національне тіло, а про те, аби шляхом тієї чи іншої комбінації національної політики створити такі умови, за яких було б можливим їхнє національне життя. І от, як перша передумова національної політики взагалі й, у цьому випадку – національної політики Росії, виникає питання, що є метою цієї політики: чи виключно розкріпачення народностей Росії з усіляких пут і обмежень та надання їм можливості вільно боротися й конкурувати, за принципом laisser faire, laisser passer, з тим, аби врешті-решт реальне співвідношення сил встановило стосунки конкуруючих народностей, і воно ж вирішило питання про суму прав, ступінь свободи й незалежності від загальнодержавного управління, якими має користуватися кожна окрема народність у своїх внутрішніх стосунках, у своєму національному житті, силою та напругою своїх національних прагнень змусивши до поступок вартових державної єдності?

Чи ця національна політика має прагнути до того, аби по можливості захистити слабші народності від тиску й експлуатації сильніших, створити такі умови, за яких навіть найгірше занепалі й розбиті народності могли б відроджуватися, якщо вони не втратили життєздатності, і знаходили б можливості для свого національного життя?

Далі інше принципове питання: чи повинна ця національна політика зважати лише на вигоди й бажання національних атомів, тобто національно наставлених, національно свідомих одиниць, цілком незалежно від умов і обставин, що привели їх у дану область чи етнографічне середовище, чи вона повинна зважати також на потреби й інтереси національних родів, народностей як таких. Іншими словами: чи зробимо ми метою наших турбот, аби група людей, яка з якихось причин опинилась у даній місцевості, на чи поза своєю етнографічною територією, могла отримати якомога більше задоволення своїх національних запитів – у школі, адміністрації, в усьому культурному побуті, чи в першу чергу візьмемося забезпечувати для кожної народності там, де є центр ваги її народного життя, на її етнографічній території, або в місцях її найбільшого розселення, якомога більше засобів її національного життя і її розвитку, а вже потім, у другу чергу поставимо національні запити й потреби її членів, «сущих у розпорошенні», вважаючи, що при певному напруженні цих запитів вони все ж, якщо не на місці, то в певних національних осередках даної народності можуть отримати задоволення?

Я виходжу з переконання, – і сподіваюся домовитись у цьому сенсі з читачем – що національна політика має керуватися не принципом вільної конкуренції чи врахування реального співвідношення сил окремих народностей, а з принципу національної, чи, якщо завгодно – тої ж соціальної справедливості. Якщо ми виходимо з переконання, що національну сферу самовідчуття і самовизначення не можна усунути й не слід придушувати, а слід лише мудро скеровувати, аби слугувати будівничому й творчому, а не гальмуючому чи спотворюючому началу в культурному й суспільному житті, – ми повинні думати про те, аби кожна народність мала вільну площину національного руху, аби сильніші конкуренти не обмежували її національні запити, аби національний інстинкт не розпалювався, не гіпертрофувався і не спотворювався штучними перепонами, заборонами чи спонуками до національної конкуренції.

Користаючи з давнього античного образу, можна сказати, що національну політику ми повинні уявляти собі у вигляді щита, який накриває слабкі й сильні народності так, аби сильні не могли зловживати своєю силою щодо слабких, а слабкі й неімущі не висували надмірних несправедливих вимог до сильніших. Цілковите встановлення національної гармонії, звісно, залишиться ідеалом, але національна політика, безумовно, повинна прагнути до цього ідеалу національної справедливості й можливого усунення національних суперечностей шляхом національного законодавства.

Точнісінько так я виходжу з переконання, що це законодавство повинно враховувати не лише потреби й запити національних атомів, але ще більше – потреби народностей у цілому, з умовами їхнього національного життя, національного будівництва.

Візьму конкретний приклад. При встановленні стосунків у Прибалтійському краї для мене виглядає безсумнівним, що завданням національної політики має бути захист національних інтересів слабших «корінних» місцевих народностей – латишів і естів, які лише за вдалого вирішення національної проблеми можуть отримати тут свою національну pied a terre, можливість національного розвитку, тим часом як національне життя місцевого німецького населення достатньо забезпечене його наявними перевагами, які у поєднанні з тими правами національної меншини, які в кожному разі будуть закріплені за ними за будь-якої форми вирішення місцевого національного питання, дадуть йому, безумовно, дуже пристойні умови національного життя, хоча, можливо, й не задовольнять порівняно з традиційним призвичаєнням до цілковитого національного панування.

На боці німців підвищене національне самовідчуття, історичні традиції завоювання, економічна й культурна перевага, фактичне панування – умови, які неминуче ставлять їх у положення народності не лише сильнішої, але й агресивної. До їхніх послуг культурні й національні ресурси не лише місцеві, але й національної метрополії: до їхніх послуг численні багатющі університети, технічні школи, академії та консерваторії німецьких країн; їхня молодь може завершувати свою освіту в зарубіжних німецьких культурних центрах; їхня інтелігенція може користуватися багатими плодами німецького національного життя, що розвивається у метрополії.

У естів, скажімо, нічого цього немає в запасі, і для задоволення своїх національних запитів – якщо він хоче бути культурною людиною, залишаючись естом, він повинен створити все необхідне тут, на місці, і поза своєю маленькою вітчизною, своєю національною територією, у нього немає жодних шансів мати якісь засоби національного розвитку й руху: вони повинні базуватися на його місцевій території та її населенні, і національна політика має дбати про те, щоб дати їм тут можливість безперешкодного національного існування й розвитку, можливого задоволення їхніх культурно-національних запитів.

Таким чином, з погляду висунутих вище передумов питання про права й потреби «корінного населення» зовсім не є пережитком войовничого націоналізму чи офіційної турботи про панівну народність, як його, мабуть, уявляють деякі теоретики національного питання, і до нього зовсім не слід ставитися іронічно. У величезній більшості це «корінне населення» національних областей Росії потребує найсерйознішої уваги й турботи, щоб дати йому можливість безперешкодного національного існування і розвитку.

Противникам територіалізму тут ввижаються замасковані прагнення до створення панування цих корінних народностей – замість однієї нинішньої державної народності на всій державній території – перспектива панування окремих «корінних», тубільних народностей над чужорідними меншинами їхньої національної території, а особливо над багатостраждальною безтериторіальною єврейською народністю, на яку останнім часом так грубо підняв руку войовничий націоналізм однієї з таких «корінних народностей» – польської. Але для величезної більшості народностей питання про національну територію – зовсім не питання про національне панування, а лише про пристойний minimum національного існування на цій території: багато з них настільки ослаблені й розбиті, що не можуть і мріяти про «панування» навіть у далекому майбутньому (звісно – за наявності законодавчої охорони інтересів національних меншин, яку я весь час вважаю само собою зрозумілою, невід’ємною частиною національного законодавства).

Етнографічне розмежування обіцяє їм лише досягнення такої ваги і значення на своїй національній території, які дали б можливість свого національного будівництва, а заперечення територіалізму й полишення обласного поділу невпорядкованим врешті-решт іде на користь сильнішим народностям і зміцнює їхню перевагу над народностями, що мають меншу «питому вагу».

Стаття п. В.Медема, що стала безпосереднім приводом для пропонованих заміток, є найновішою, вельми цікавою критикою територіалізму взагалі й розмежування національних (етнографічних) територій зокрема і в цьому плані заслуговує на особливу увагу. Він доводить неможливість утворення в Росії національно-однорідних територій і взагалі вважає національне розмежування марною та шкідливою справою.

«Щоб отримати навіть ті скромні й невдалі етнографічні території, які ми розглянули вище, – каже він, – довелось би здійснити радикальний злам. Такий злам не можна виправдати з жодної точки зору. Якщо вже рвати з господарською стороною життя, то мудріше зробити ще один крок і зовсім відмовитися від територіального принципу. Адже за нього й тримаються в ім’я зв’язку з економікою; якщо цей зв’язок зруйнувати, то навіщо зупинятися на півдорозі, на буцімто національних територіях, які насправді не є національними і не дають жодного виходу; чи ж не краще й не простіше вдатися до суто національного самоуправління?»

Територіальний метод вирішення національного питання за змішаного складу населення, за існування національної меншини автор вважає помилковим за самою своєю суттю.

«Фікція національної власності на територію, – як він її називає, – кидає зайве яблуко розбрату в середовище ворогуючих партій; переводячи то ту, то іншу з категорії пригноблених до категорії панівних, вона узаконює й увіковічнює сам факт пригноблення. В цьому і полягає первородний гріх територіального вирішення національного питання. Населення даної території ототожнюється з нацією, з однією нацією, тою самою, котра говорить про цю землю як про «свою». Якщо таке ототожнення неможливе, якщо націй на даній території дві чи кілька, автономія не вирішує питання, а лише відсуває його. На місце одного загарбника стає інший; саме ж загарбання залишається. А якщо залишається загарбання – залишається боротьба, залишається національна розрізненість і шовінізм».

І, врешті-решт, автор бачить єдиний вихід у «формах екстериторіальних», у «екстериторіальній національній автономії».

«Вона розриває з фікцією національних територій; вона бере націю такою, яка вона є, розкиданою по різних землях однієї й тієї ж держави, перемішаною з іншими націями і передає у її руки провадження її власних національних справ».

«У сфері цих функцій нації розмежовуються між собою. Кожна відає своїми справами. Немає загарбання, немає майоризації, немає боротьби».

На жаль, автор при цьому цілком не береться з’ясувати те, як саме ця екстериторіальна автономія має здійснюватися в застосуванні до народностей і національних чи інших областей Росії, відсилаючи читача за роз’ясненням того, «що під цією автономією слід розуміти», до загальних праць Шпрингера і Бауера, які зовсім не вичерпують питання про практичне здійснення цього принципу загалом, а ще менше у конкретному застосуванні його до умов Росії.

Сам автор, втім, цілком слушно зауважує, що в національній (екстериторіальній) автономії «також не можна бачити всезагального засобу проти всіх лих», і вказує, хоча й дуже стримано, її найслабшу сторону: «вона виділяє зі сфери провадження «загальних», тобто національно різнорідних органів, культурні справи: щодо решти вона безсила». Але, на думку автора, це не може слугувати аргументом проти неї, «бо будь-яке інше вирішення ще гірше». «Вона, принаймні, локалізує полум’я національної ворожнечі. І це все, що може зробити та чи інша форма державного ладу; бо загасити це полум’я в зародку вона сама по собі не в змозі».

Отож, попереднє твердження автора про відсутність «захоплення, майоризації і боротьби» при проведенні національної екстериторіальної автономії підлягає суттєвому обмеженню, – їх не буде лише в тих оазах, які вдасться виділити зі сфери «спільних» установ для завідування автономних національних органів. Поза ними, у сфері відання цих спільних установ, які надалі базуються все-таки на територіальній основі, захоплення, майоризація і боротьба шаленіють надалі.

Очевидно, й саме виділення зі сфери відання спільних установ питань, що підлягають завідуванню національних органів, і встановлення коефіцієнту засобів, якими мають користатися ці органи, також здійснюється не інакше, ніж шляхом напруженої боротьби. Лаконічна фраза, кинута автором: «у сфері цих функцій нації розмежовуються між собою» звучить скромно, але може приховувати під собою справжнє пекло національної боротьби.

Автор, який дуже скептично ставиться до законодавчого забезпечення культурних потреб національної меншини, вказує на неможливість регламентувати загальнодержавним законом його потреби та права і передбачає «при наявності розсуду неминучу майоризацію меншості», за якої «кожну нову школу доведеться відвойовувати з боєм», переходячи до вирішення національної проблеми екстериторіальним принципом, цілком замовчує те, що за наявності тих же умов точнісінько так не піддається точній законодавчій регламентації ні національний коефіцієнт, ні права й потреби окремих народностей, ні межі їхніх автономних відомств.

«Розмежування» і тут не може відбуватися без боротьби; за наявності прагнень до майоризації з боку сильнішої народності з її боку неминуче з’являється тенденція залишити у категорії «спільних», обласних справ якомога більше питань, установ, призначень і якомога менше кваліфікувати їх як національні, що підлягають розмежуванню. Врешті-решт, як визнає сам автор, неминуче залишається нерозділена решта, що зостається у віданні спільних обласних установ, склад і характер яких залежить від переважання у даній області тієї чи іншої народності.

Ця нерозділена решта, яка має шанси дуже часто бути значно більшою, ніж усе розмежоване між національними екстериторіальними організаціями, є однією, але не єдиною слабкою стороною принципу екстериторіальної автономії й неминуче повертає нас, навіть за наявності екстериторіальної автономії, до територіальної автономії, до питань про розмежування автономних областей і т. п., отож твердження автора, що екстериторіальна автономія за наявності усіх цих слабких сторін усе-таки краща за будь-яке інше вирішення національного питання, виглядає дуже сумнівним.

З іншого боку, автор безумовно перебільшує труднощі, пов’язані з розмежуванням національних територій. Зміну нинішніх губернських і повітових територій відповідно до етнографічних кордонів він бачить як радикальний злам господарських стосунків, цілковитий розрив економічних зв’язків. Випливає, буцімто нинішні губернії й повіти є певними згуртованими економічними одиницями, пов’язаними єдністю господарських і промислових умов – та насправді цю честь визнають за ними цілком незаслужено.

Нинішні губернські й повітові території у величезній більшості є продуктом бюрократичних вигадок, їх краяли й перекраювали цілком довільно протягом XVIII і XIX століть, і лише багаторічна потреба оперувати в усіх питаннях губернськими й повітовими відомостями офіційної статистики врешті-решт прищепила звичку дивитися на ці випадкові території як на щось органічне, єдине.

Не лише губернські території часом об’єднують у собі місцевості, абсолютно різні за своїми фізичними, господарськими й промисловими умовами, що тяжіють до різних промислових і торговельних центрів, але й повіти часто-густо відзначаються цілком випадковим, довільним складом, їхні окремі частини часом не мають навіть більш-менш зручних шляхів сполучення між собою, а повітове місто, позбавлене будь-якого центрального економічного чи культурного значення, часом є не більш ніж місцем розташування установ, і його відвідують лише в тому разі, коли потрібна особиста присутність у якійсь із цих повітових установ.

Можна з певністю сказати, що прокладення нової залізниці, організація великої фабрики спричиняє значно більший злам і різноманітні зміни в економічному житті, порівняно з тим, які може спричинити, у величезній більшості випадків, перенесення даної волості чи сільської громади з одного повіту в інший, оскільки промислові й торговельні центри розміщуються, створюються і змінюються, як правило, незалежно від адміністративних поділів. Клопоти при розмежуванні адміністративних територій матимуть архіваріуси губернських і повітових установ, а не населення.

Звісно, в тих випадках, де проведення етнографічної границі справді вносило б ускладнення в економічне життя, розривало суттєві й важливі зв’язки, етнографічною точністю довелося б пожертвувати задля них. Проведення границь між національними й обласними територіями можна здійснити лише на підставі старанних і всебічних досліджень, і згодом їх міг би змінювати той загальнодержавний орган, який взагалі слугував би контрольним, регулювальним апаратом обласних автономій, верховною інстанцією у всіляких суперечках і позовах, що виникають на грунті автономно-національного ладу: він мав би оцінювати найрізноманітніші клопотання про перенесення громад із однієї автономної області в іншу, об’єднання чи розділення областей з огляду на клопотання населення і т. д. Але гадаю, що економічні мотиви в цій галузі, мабуть, не відігравали б великої ролі й не слугували б перешкодою національному групуванню – та ж не митні округи ми збираємося запроваджувати?

Якщо таким чином перепони для національного розмежування, по суті, не настільки великі, як може здаватися, то, з іншого боку, і результати такого розмежування не такі незадовільні, як подає їх шановний автор («скромні й невдалі етнографічні території», «фікції національних територій» – як він висловлюється).

Доводячи їх незадовільність, він діє таким чином: бере відомості за повітами для даної етнографічної території за переписом 1897 р. і виводить загальний відсоток «чужинців», далі підраховує кількість представників даної народності, що залишається за межами своєї національної території, і таким чином підкреслює неспроможність принципу національних територій з двох боків: ці території не відзначаються бажаною національною однорідністю, з іншого боку – вони залишають «за бортом» значну частину своїх одноплемінників; поза тим, значення національної більшості, яка опиняється на національних територіях, автор іще зменшує, враховуючи вищу питому вагу національної меншини порівняно з корінним населенням, і, врешті, щодо цілої низки національних областей висуває, як доказ неспроможності, їх невеликий розмір.

Так, наприклад, підрахувавши кількість литовців у повітах їхньої території, він отримав 1442 тис. литовського населення при 733 тис. інших народностей, а за межами цієї території 215 тис. литовців. І таким чином отримує майже мільйон «обділених», тобто таких, які не користуються благами національної автономії; далі вказує на чужорідний характер великого землеволодіння та міст литовської території і доходить висновку, що «за таких умов само собою зрозуміло, що й так немала 34-відсоткова чужорідна меншість (отримана автором для литовської території) набуває питомої ваги, здатної з надлишком переважити 66-відсоткову сільську більшість».

Нарешті, вважаючи, що «обласне самоуправління викликане необхідністю створення середньої самоуправної інстанції, що охоплює весь край і має незрівнянно більші сили й засоби, аніж окреме земство», він ставиться «вельми скептично до таких етнографічних округів, як означені вище Латиський, Естонський, Литовський, Вірменський, Татарський, Дагестанський та ін., із населенням від двох мільйонів до шестисот тисяч і з площею однієї губернії». На думку автора, це була б «не автономія, а просте земство, і над цим земством довелося б збудувати, як другий поверх, справжню автономію, яка охоплювала б уже справді весь край».

Ці тези й докази автора потребують суттєвих виправлень.

Передусім він, як і всі, хто користується відомостями перепису 1897 р., оперує відомостями за повітами; це, звісно, не його вина, але ці відомості дають картину не зовсім вірну. Повіти, розташовані у місцевостях, де зустрічаються території розселення сусідніх народностей, дуже часто містять у собі відрізки етнографічних територій – двох чи навіть трьох; розчленувавши їх і приєднавши до їхніх національних територій, ми отримали б значно змінену картину, порівняно з тою, яку малює автор: і абсолютна чисельність корінної народності у кожній національній території піднялася б, і підвищилось би її відсоткове значення (на невеликих національних територіях навіть дуже значно), і зменшилася б кількість одноплемінників, які залишилися б за бортом національної автономії; що таке розмежування по суті не має в собі нічого небезпечного, я зазначив вище.

Величезна кількість «обділених», що залишаються за межами своєї національної автономії, яку виводить автор, поза щойно вказаною редукцією, підлягає ще багатьом іншим застереженням. По-перше, слід винести за дужки елементи розпорошені, які, повторюючи слова автора, не творять якоїсь компактної маси, достатньої для організації національних громад; далі слід виділити також представників державної, великоруської народності, які, очевидно, не будуть «обділеними» ні за якого автономного ладу. «Обділеність» представників народностей, які користуються автономією у своїх національних областях і мають тут міцну підставу для свого національного розвитку, також не буде такою гіркою, якщо вони навіть житимуть за межами своєї автономної батьківщини.

Я вище охарактеризував становище остзейських німців – можливість для них користуватися національними благами їхньої національної метрополії, і гадаю, що представники кожної народності, які живуть поза своєю національною територією, при нормальних, а не підвищених національних запитах, будуть задоволені тим, що вони можуть користуватися плодами національної культури своєї автономної батьківщини і на місці вдовольняться тим, що може їм дати їхня колонія. Адже і при екстериторіальній автономії також не можна буде розраховувати мати в кожному місці поза своєю етнографічною територією свої національні гімназії, театри тощо.

Створення національних pied a terre в автономних національних областях, забезпечення життя націй, як таких, «у себе вдома» повинно дуже значною мірою усунути почуття безнадії, послабити гостроту національних злигоднів у представників цих народностей, які перебувають у меншості на території іншої національності. Слід сподіватися також, що, раз ставши на грунт гуманного, а не людиноненависницького національного законодавства, народи Росії вироблять у себе свого роду jus gentium, яке, з огляду на взаємність інтересів, внесе терпимість і прихильність у стосунки національної більшості та меншості. Втім, деякі народності надто змішані й переплутані загалом у своєму розселенні, не наполягають і, очевидно, не наполягатимуть на територіальному розмежуванні й повинні будуть виробити форми співжиття на спільній території (наприклад, вірмени з татарами). У винятковому положенні залишиться єдина народність, взагалі позбавлена території – єврейська, про яку буде далі.

Щодо врахування «питомої ваги» різних суспільних класів, висунутої автором, то це питання складне і слизьке. Я лише зазначу, що чужорідність великого землеволодіння й міського населення, оскільки йдеться про майбутнє, не є чимось незмінним, що має в усі часи складати противагу корінній селянській масі. Велике землеволодіння взагалі стоїть під знаком питання, з огляду на неминучість аграрних реформ, а чужорідний характер міст може зберігатися лише за відсталості й пригнобленості економічного життя. З розкріпаченням Росії економічне життя повинно піднестися, а разом із цим неминучий приплив «корінного» населення в міста й містечка, що надасть їм характеру, значно наближенішого до загального національного обличчя краю.

Нарешті, міркування, що деякі з національних територій надто малі для того, аби слугувати автономною областю, видається мені продиктоване непотрібним схематизмом. Немає жодної потреби створювати для себе норми розмірів автономних областей і підганяти живі етнографічні чи інші одиниці до прокрустового ложа такої теоретичної одиниці, пов’язуючи воєдино у випадку «надто малих» чи розбиваючи на частини у випадку «надто великих» розмірів.

Умови, які творять із даної території окрему, відмежовану область, тим самим роблять її придатною для обласної автономії, цілком незалежно від того, має вона мільйон, півмільйона чи двадцять мільйонів населення. Жодними об’єктивними даними не можна встановити, що автономна область повинна мати, скажімо, від п’яти до десяти мільйонів населення, а менше чи більше за це вже роблять її непридатною для ролі автономної одиниці.

Тримільйонна Фінляндія не викликає жодних сумнівів щодо своєї придатності до автономного існування, хоча її населення поступається населенню деяких губерній Росії. Двомільйонна Норвегія визнала за краще для себе скласти окрему державу й, видається, не кається у такому рішенні. Для утворення самостійного штату Північно-Американської Республіки не потрібно було навіть повних ста тисяч населення, і т. д., і т. д. З огляду на це я вважаю цілком зайвим винаходити якісь граничні розміри для автономних областей Росії, а клопоти про «другий поверх , якби він виявився потрібним, ми також сміливо можемо віддати майбутньому.

Наявність серед народів Росії національності цілковито безтериторіальної, якою в цей час є євреї, вносить у вирішення національного питання не так практичні, як психологічні ускладнення. Перед обличчям цієї великої безтериторіальної народності, яка стільки зазнала і зазнає від усіляких націоналізмів, територіалістичні прагнення народностей, серед яких живе єврейське населення Росії, викликають підозру, що тут ідеться також про національне панування і поневолення, що тут євреям готуються знову нові пута, готові впасти на них у момент розкріпачення Росії і закріпачити їх у кабалу замість нинішнього загальноімперського режиму різним автономним народностям і їхнім обласним органам.

Грубий випад польських націоналістів у питанні про реформу міського самоуправління міг лише підтримати й посилити подібні підозри й, можливо, не випадково, що і в статті В.Медема, про яку я щойно згадував, різка оцінка останніх претензій польських націоналістів співпадає з різкою критикою територіалізму, як прагнення недемократичного, реакційного, тотожного з прагненнями панування й загарбання.

Та, врешті-решт, за всіх спроб вирішення національного питання ми все-таки стикаємося й будемо стикатися з національним територіалізмом, як я почасти вже вказав вище. Територіальність надто глибоко залягає в національній стихії і її не вдасться вигнати звідти жодними заклинаннями; це прагнення неминуче, і слід думати не про те, аби її викоріняти й витравити, а про те, щоб надати їй змісту, відповідного до демократичних і прогресивних прагнень, ввести її в гуманні й соціальні форми, як і національний інстинкт загалом.

Національність формується під впливом території та в тісній залежності від неї, і прив’язаність до певної території – «країни батьків», «колиски свого народу» – є однією зі складових частин національного почуття, так що поширені погляди часто готові навіть заперечувати можливість національного існування без території. І якщо, врешті-решт, життєва сила нації може переборювати навіть таку суттєву шкоду, як позбавлення території, то позбавлення це, безумовно, не залишається без глибокого надлому національного життя. Але, що б там не було, єврейське населення у Росії повинно отримати можливість культурного життя і здійснення своїх культурно-національних запитів. Це й повинно стати одним із предметів майбутнього національного законодавства, яке забезпечуватиме єврейській народності цю можливість.

Чи повинно це забезпечення здійснюватися шляхом гарантій національних організацій єврейській меншині як такій, чи наданням єврейській народності, як позбавленій території, автономії екстериторіальної, – це питання, яке я зараз не розглядатиму (слід було б з’ясувати, чи в інтересах єврейського населення Росії здійснення різкої екстериторіальності, яка ще більше послабила б його зв’язки з іншим населенням і з інтересами обласними, територіальними, а в скромніших формах екстериторіальна організація збігається з формами забезпечення національної меншини, так що тут, власне, немає різкого протиставлення). Та я хотів би лише підкреслити з усією чіткістю, що необхідність у єврейському питанні зважати на національну екстериторіальність не повинна приводити нас до прагнень винести територіалізм узагалі за дужки в національному питанні Росії.

Його не усунеш, і він не зникне від того, що ми намагатимемося його ігнорувати. Екстериторіалізм на практиці буде справою меншості; сильніша народність завжди стихійно прагнутиме до територіалізму, ототожнюватиме себе з територією – явище, на яке вказав і п. Медем у своїй статті, – і вважатиме своїми загальні обласні установи. Далі, народності, які фактично володіють національними територіями в Росії, екстериторіальними формами користуватися все одно, мабуть, не стали б: їхні позаобласні громади тяжіли б урешті-решт до «спільних» обласних організацій своєї національної області, замість того, аби створювати позатериторіальні форми. Для них питання про склад територій і їх розмежування все одно залишилось би надзвичайно важливим і пекучим.

Народності сильніші наполягатимуть на збереженні ширших територій, що захоплюють різні етнографічні області, розраховуючи втримати їх під впливом спільних обласних установ, які фактично перебуватимуть у розпорядженні сильнішої народності. Народності слабші наполягатимуть на якомога точнішому розмежуванні й інтеграції національних областей, оскільки лише після виділення по можливості чужорідних територій і концентрації своєї національної маси вони можуть розраховувати на утворення бодай якоїсь значущої сили, аби протистояти придушенню сильнішими народностями.

Навіть у тому разі, якби була здійснена екстериторіальна автономія, питання про склад обласних територій і їх розмежування зберігало б суттєву важливість, оскільки від цього залежить реальне співвідношення сил у загальнообласних установах, тим більше, що, як я певен, перенести цілковито національне питання у Росії в екстериторіальну площину не вдасться. Всі, хто виступає проти етнографічного розмежування, з яких би мотивів вони це не робили, врешті-решт, самі, можливо, й не підозрюючи цього, підтримують сильніші і в силу цього – найагресивніші народності, які впевнені в тому, що панівне становище в областях нинішнього складу в будь-якому разі належить їм.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: Русское богатство. – 1913. – № 1. – С. 225 – 243. Підпис. Мих. Грушевский.

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Приводом до написання цієї суспільно-політичної праці М.Грушевського стала поява статті діяча єврейського робітничого руху, одного з лідерів Бунду В.Медема «К постановке национального вопроса в России» (Вестник Европы. – 1912. – Кн. VIII. – С. 149-163; Кн. IX. – С. 149 – 165). Полемізуючи з автором названої статті, М.Грушевський подає свій погляд на вирішення проблем національно-територіальної автономії, визначає принципи та завдання національної політики для забезпечення прав недержавних народів Росії. Цій темі історик присвятив низку статей, видрукуваних у тижневику «Украинский вестник» – органі української парламентської фракції І Державної Думи. Згодом ці статті автор вніс до збірки: Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. – Спб., 1907 (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 383-536).

Публікації статті передувало листування М.Грушевського з редакцією. Про це свідчить збережений лист-відповідь редакції «Русского богатства» від 16 жовтня 1912 р. Ця відповідь свідчить, що історик категорично відстоював головні позиції освітлюваної проблеми.

«Но, конечно, в деталях наши и Ваши мнения могут разойтись, – могут разойтись настолько далеко, что при всей нашей терпимости к мнениям сотрудников, и тем более таким, которые «сами за себя отвечают», печатанье статьи в «Р.б.» может оказаться далеко трудным. Можно предположить и большее – печатание окажется прямо-таки невозможным», – писав А.Петрищев (ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 86, арк. 12).

Лист закінчувався сподіваннями на порозуміння, про досягнення якого свідчить вихід публікації:

«Раз мы сходимся в главном – в отрицательном отношении к экстерриториальным национальным автономиям – то в деталях, вероятно, на протяжении тех 12 – 20 страниц, которые вы любезно предлагаете, далеко не разойдемся» (Там само).

…ці представники в першій Державній Думі організувалися в дуже солідну фалангу націоналістів-федералістів… – йдеться про Союз автономістів, створений з ініціативи І.Бодуена де Куртене на з’їзді представників 13 поневолених народів Російської імперії, що відбувся у Петербурзі в листопаді 1905 р. Його головою був обраний О.Р.Лєдницький, заступниками – І.Шраг, А.Топчибаши. До складу Союзу входило 120 осіб. У І Державній Думі була створена парламентська фракція Союзу, в якій активно працювали представники української фракції.

Після розпуску Думи Союз припинив діяльність (див.: Бодуэн де Куртенэ И. По вопросу об автономии и равноправии национальностей // Украинский вестник. – Спб., 1906. – № 1. – С. 26 – 33; Грушевський М. Дума і національне питання // Грушевський М. Твори: У 50 т.: – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 359-363; Шраг И. О союзе автономистов // Украинский вестник. – Спб., 1906. – № 1. – С. 64 – 68; Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – 28 – 36).

…запекла боротьба навколо питання про відділення Холмщини… – йдеться про дебати щодо законопроекту «Про виділення зі складу Царства Польського східних частин Люблінської та Седлецької губерній та створення з них Холмської губернії» (прийнятий III Державною Думою 26 квітня 1912 р.). Ці події М.Грушевський висвітлює у статтях: «За український маслак (В справі Холмщини)» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 536-544), «На українські теми. Відлучення Холмщини» (Там само. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 207 – 215), «Повернення Холмщини», «Спустошене життя» (статті, видрукувані у 1907 р. у газеті «Рада»). Детально див.: Макарчук С., Захарчин Н. Ставлення російської й української громадськості до проекту створення Холмської губернії в 1909 – 1912 роках // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37. – Ч. І. – С. 315-326.

…відсутністю органу, який би з особливою готовністю надавав свої сторінки статтям з національного питання… – такий орган був створений з ініціативи російського політичного діяча, депутата І Державної Думи, одного з засновників Союзу автономістів Обнінського Віктора Петровича. 1 травня 1914 р. вийшов перший номер журналу «Народы и области» – друкованого органу Товариства єднання народностей Росії, заснованого 1909 р. у Москві на засадах колишнього думського Союзу. В.Обнінський став фактичним редактором журналу, програму якого детально обговорював у листах до М.Грушевського (ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 665; спр. 721, с. 173). На його замовлення М.Грушевський подав до першого числа свою статтю «Очередной вопрос». Див.: Петлюра С. Памяти В.П.Обнинского // Украинская жизнь. – 1916. – № 3. – С. 54 – 58.

…у вигляді збірника «Формы национального движения в современных государствах»… – йдеться про збірник: Формы национального движения в современных государствах. Австро-Венгрия, Россия, Германия / Под ред. А.И.Кастелянского. – Спб: Изд. Тов-ва «Общественная польза», 1910. До збірки увійшли два історико-публіцистичні нариси М.Грушевського під назвою «Украинцы» (Частина перша. – С. 152 – 177; Частина друга. – С. 307 – 330).

…яка розвиває погляди, викладені Р.Шпрингером і Медемом у згаданому збірнику… – йдеться про статтю Р.Шпрингера «Политическая эволюция национальностей в Австро-Венгрии», яка відкривала збірник «Формы национального движения в современных государствах» (с. 3 – 68) та статтю В.Медема «Национальное движение и национальные социалистические партии в России» (Ч. III: Германия, с. 747-798).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 144 – 160.