На новому шляху

Михайло Грушевський

З приводу думських виступів з українського питання

Українським дебатам останньої сесії уже присвячувалися грунтовні статті в останній книжці «Укр[аинской] жизни», але ми б хотіли ще раз висловити кілька міркувань з приводу цього помітного в російсько-українських відносинах явища.

Українські кола досі так мало тішилися увагою прогресивних кіл Росії, що той інтерес до українського питання, який виявили оратори трьох лівих груп четвертої Думи у своїх бюджетних виступах, викликав вияви особливого задоволення та вдячності українського суспільства. Маю на увазі передусім заяву 118-ти (опубліковану в тій же книзі «Укр[аинской] ж[изни]»).

Для шанувальників статистики ці 118 підписів, зібрані поспіхом і в умовах дуже незручних (серед вакаційних від’їздів), спокійно можна було б розширити до кількох тисяч. Але, по суті, вони й тепер можуть слугувати виявом думок і настроїв значного кола свідомих українців, які своїм виступом бажали, з одного боку, заявити свою солідарність з ораторами, які виступили на захист українських вимог проти протестів «гетьманських» і «запорозьких нащадків», з іншого – підтримати прогресивні елементи Думи (я маю на увазі прогресивні без лапок) на новому шляху – енергійного захисту національних інтересів недержавних народностей Росії взагалі й української зокрема.

[До речі, невідомий мені співробітник «Русск[ой] молвы» п. Junior поставив з цього приводу питання, наскільки 118 підписаних можуть уважати себе ближчими до українського народу, його бажань і настроїв, аніж «гетьманські нащадки», проти яких був спрямований їхній виступ. Дослідження цього питання може справді стати предметом серйозних і плідних занять для публіциста «Русск[ой] молвы». Та оскільки в його словах міститься докір 118-ти, що вони присвоюють собі переважне право говорити від імені народу, то їхня заява цілком не дає підстав для такого докору. Підписані 118 заперечують лише за людьми, які безумовно розірвали зв’язок з національним українським життям, право говорити від імені українського суспільства, тобто «української інтелігенції та свідомих елементів українського народу».

Самі 118 говорять лише за себе, а не від чийогось імені, та, гадаю, їхній голос можна з повним правом уважати голосом свідомої української інтелігенції та елементів з народу, близьких до нинішнього національного українського руху й солідарних із ним. Чисельність таких елементів не така вже й мала, – це доводить хоча б адрес катеринославських робітників, викликаний виступом деп[утата] Петровського. А говорити від імені народу взагалі – за нинішніх умов, що зробили все для того, аби позбавити цей народ будь-якої можливості визначати свої бажання і настрої, – жодна поважна людина, мабуть, не буде.]

У цьому саме й полягає інтерес вказаних думських виступів – чи залишаться вони минущим, окремим епізодом, чи знаменують собою новий момент у парламентській тактиці лівих груп – вступ на шлях серйозного й енергійного, послідовного й планомірного втілення принципу захисту й забезпечення інтересів недержавних народностей Росії.

Безумовно, не лише в інтересі цих народностей, української в тому числі, але й у ширшому й загальному інтересі всеросійського визволення необхідно бажати, щоб останні виступи не залишилися окремим і випадковим явищем, а навпаки – вирішення національного питання має увійти, нарешті, до низки найважливіших і невідкладних завдань політичної тактики всіх прогресивних груп, і з’ясування необхідності й невідкладності цього рішення внесене було до переліку чергових проблем парламентарної діяльності їхніх представників. Питання – наскільки усвідомлення цього вже назріло серед цих останніх і чи можна справді розраховувати, що недавні виступи, про які йдеться, будуть лише першими ланками в безперервному ланцюгові послідовних дій у цьому напрямі?

Рік тому, маючи нагоду на одній із передвиборних нарад серед представників різних прогресивних груп говорити на тему організації суспільних сил для майбутньої кампанії, я вважав за необхідне вказати як на одну з помилок попередніх років на недостатньо уважне ставлення до національного питання, до потреб недержавних народностей, котрі віддавалися, так би мовити, на позакласні заняття представникам цих народностей, тоді як у планах загального будівництва вирішення національного питання і задоволення національних потреб відсуваються у невизначені перспективи, «у вільний від праці час», як щось, що не заслуговує серйозного ставлення з боку нинішніх будівничих, отож посилене зацікавлення своїми національними потребами з боку представників окремих народностей навіть засуджується як певне відволікання від занять питаннями загальнообов’язковими.

Далекий від думки вбачати в цьому нехтуванні національним питанням головну причину отриманих поразок і розчарувань, я вважав його все-таки сумною і такою, що потребує виправлення, тактичною помилкою з огляду на те, що відносна слабкість елементів опозиційних змушує старанно уникати будь-якого їх розпорошення. А таке розпорошення відбувається неминуче, якщо представники різних народностей замість того, щоб базувати здійснення своїх національних вимог на успіхах загальноімперських політичних організацій, чи, скажімо ще ширше, загальноімперської політичної боротьби, шукатимуть гарантій для забезпечення своїх національних вимог поза нею чи навіть будуть змушені віддавати свою енергію зусиллям, спрямованим на те, щоб змусити загальноімперські прогресивні партії й організації зайнятися національним питанням, включити його до своєї програми не номінально лише, а цілком серйозно і щиро.

Міркування про необхідність зробити вирішення національного питання одним із основних пунктів програми, пов’язати інтереси недержавних народностей найтіснішим чином з загальними гарантіями конституційного ладу висловлювалося у цей передвиборний період багатьма, не лише з нашого боку. Такі міркування зустрічали повне співчуття і серед багатьох представників великоросійських прогресивних груп, і навіть люди, досить централістично налаштовані, визнавали за потрібне з тактичних міркувань провадити виборчу кампанію і подальшу парламентську тактику під знаком національного питання.

Однак у вступних деклараціях четвертої Думи ми марно чекали відповідних заяв у цьому напрямі. Чи була це проста випадковість, чи враження, отримані під час виборчої кампанії і перших кроків Думи (вибори президії!), які справили враження про загальне «полівіння» суспільства, навіяли думку про непотрібність якихось кроків у бік тіснішого союзу з обділеними народностями? Не намагаймося знайти відповідь. В усякому разі, перше півріччя нової Думи минуло досить безплідно в цьому плані й викликало загальне розчарування серед усіх, хто чекав якихось доказів нового курсу. І лише в бюджетних дебатах пролунала досить виразно нова нота – не лише в окремих вказівках на анормальні умови національного життя різних народностей, але й у загальних, декларативного характеру, заявах.

Я не зупинятимуся, після вищезгаданих статей попередньої книги, на подробицях цих виступів. Полишаючи збоку деякі невдалі деталі, слід визнати, що назагал представники всіх трьох лівих груп у національному питанні взяли вірний і симпатичний тон.

Найвизначеніше та найенергійніше пролунав він у виступах представників трудової групи; сама по собі ця лінія – визнання за всіма народностями Росії права на національне самовизначення й автономію – не є, звісно, жодною несподіванкою з боку цієї групи, і слід лише вітати енергію та чіткість її останніх виступів, так само, як і представників соціально-демократичної групи. Виступи кадетської групи були відносно слабшими, ніж виступи трудовиків – не лише якщо мати на увазі значно серйозніші сили, якими розпоряджається у четвертій Думі партія народної свободи, але й безвідносно, оцінюючи сам зміст виголошених промов. Тим більше привертає увагу загальна декларація, виголошена давнім вождем партії П.М.Мілюковим:

«Наш принцип встановлено твердо, і кожної миті цей принцип дає нам можливість орієнтуватися навіть у складній суперечці. Ми завжди за свободу, завжди проти примусу й насильства. Ми не можемо допомагати жодній національності порушувати чуже право. В Росії, на Балканах, у Царстві Польському ми проти насильної асиміляції і за захист прав національної меншини, хоча б і за допомогою держави».

Вважаємо ці слова не фразою, кинутою задля красного слівця, не гарним жестом, а серйозною декларацією і цінуємо її особливо тому, що вона вийшла від П.М.Мілюкова, який досі цілком не виявляв бажання ставити національне питання Росії у його повному обсягові й висувати його до чергових завдань своєї партії.

Ні для кого не таємниця, що партія народної свободи, до якої тяжіє досить значна частина прогресивного великоросійського суспільства та співзвучні елементи з-посеред інших народностей, і яка намагається об’єднати якомога ширші кола таких прогресивних елементів і тому заслуговує особливої уваги при врахуванні настроїв прогресивної Росії, з огляду на свою екстенсивність відзначалася та відзначається вельми широкою амплітудою відмінностей і коливань у поглядах і настроях своїх окремих груп із цілої низки питань, у тому числі і з питання національного.

Полишаючи збоку цілком відвертих поборників «Великої Росії» (адже й П.Струве, після всіх своїх виступів, залишається членом цієї партії), ми поруч із людьми, які свято бережуть заповіді автономістів-федералістів першої Думи і є прихильниками вирішення національного питання у всій його повноті й ширині, бачимо, з іншого боку, групи, які значною мірою ще перебувають під владою переживань старого імперіалізму й централізму, для котрих кожен відступ від інтересів «державної могутності» Росії чи «внутрішньої єдності» її, у тому механічному, елементарному розумінні цього слова, яке знав старий режим, – є malum necessarium, поступкою, вимушеною обставинами й допустимою лише постільки, поскільки обставини справді до цього змушують.

Ми пам’ятаємо теорію про «зрілі» й «незрілі» народності, висунуту тим же П.М.Мілюковим на адресу фракції націоналістів-федералістів першої Думи, яка мала пояснити народностям, національні запити котрих визнає конституційно-демократична партія, усю невигідність пов’язувати себе з народностями «незрілими», національні вимоги яких залишаються під питанням і повинні довести свою нагальність, перш ніж їх візьмуть до уваги.

Українство тоді належало до переліку, мабуть, дуже незрілих в очах кадетських представників цієї групи. З того часу воно дуже піднеслося в їхній оцінці. І українські виступи останніх років, наполегливі нагадування про себе, голоси з місця кадетської партії, які доводили необхідність рахуватися з ним, і особисті випадки зустрічі кадетських депутатів з невдоволенням українців щодо кадетської тактики, байдужості до національного питання і зневажання, зокрема, українських національних вимог [Порівняй обмін промовами між П.М.Мілюковим і представниками місцевої української інтелігенції, що відбувся у Катеринославі під час пасхальних вакацій (див. «Дніпрові хвилі», № 9 і «Літературно-науковий вісник», ч. VI, с. 544).] – усе це змусило представників згаданої групи поглянути на українське питання дещо інакше.

Згадки про нестерпне становище українців Росії, зроблені під час бюджетних дебатів кадетськими ораторами в загальних виступах (не кажучи про депутатів з українських місцевостей, які своїми виступами на захист українських потреб виконували певні зобов’язання перед виборцями-українцями), є показником цих нових стосунків. Але для нас питання не закінчується на ставленні кадетських представників до українських запитів спеціально.

Ми не виділяємо вирішення українського питання із загальнішої проблеми перебудови Росії у національній площині – яка забезпечує свободу самовизначення та розвитку її народностей, і з цієї точки зору радо вітаємо заяву П.М.Мілюкова про готовність його партії боротися за права національностей проти будь-якої насильної асиміляції, будь-якого примусу й насильства «у Росії, на Балканах, у Царстві Польському», як нову стадію в тактиці його партії, симпатичну й цінну з точки зору наших спільних цілей.

[Дозволю нагадати це місце української платформи 1906 р.: «Вирішення українського питання ми не виділяємо із загальнішого питання про перебудову держави на засадах рівноправності народностей і країв та національно-територіальної автономії, вважаючи вирішення цього питання складовою, інтегральною частиною у проблемі перетворення Росії на правову і впорядковану державу. Не визнаючи розподілу народностей на «зрілі» й «незрілі», а національні питання на пекучі й непекучі, які мають загостритися перш, ніж їх почнуть розглядати, ми вважаємо найближчим завданням парламенту Росії, у зв’язку із забезпеченням особистих прав громадянина й організацією місцевого самоуправління на широких демократичних засадах, також і встановлення загальноімперськими законами загальних принципів забезпечення національного самовизначення та національно-територіального і крайового самоуправління» («Освобождение России и украинский вопрос», с. 86).]

Звичайно, Балкани тут згадано даремно. Ні П.М.Мілюков з товаришами, ні ми не покликані творити балканську політику, і наше ставлення до балканських питань лежить цілком в іншій площині, ніж ставлення до національного питання й національних стосунків у Росії; якщо П.М.Мілюков чи інші політичні діячі Росії мають право судити й висловлюватися щодо національних стосунків на Балканах, як і з будь-якого іншого питання політичного чи суспільного життя Європи, то це зовсім не випливає з позиції представників прогресивної російської партії.

Уявлення деяких великоросійських прогресивних кіл, в тому числі й групи П.М.Мілюкова, що вони як представники великоросійського народу чи Російської держави, в силу його політичної гегемонії чи різних історичних традицій, спеціально покликані керувати життям балканських (чи інших слов’янських) держав і опікуватися їхніми державними, династичними й усілякими іншими інтересами, значною мірою є пережитком різноманітних «історичних завдань Росії».

Натомість забезпечення інтересів народів Росії чи її «національної меншості», як висловлюється згадана декларація, повинно вважатися необхідним обов’язком кожної партії, яка ставить перед собою завдання сприяти будівництву оновленої Росії, особливо партії, яка претендує на таке широке представництво прогресивної Росії, як партія конституційно-демократична. Становище зобов’язує.

Переживанням історичних традицій, «історичних прав» видається й допущене у наведеній формулі протиставлення комплексові національних питань Росії поряд з Балканами також «Царства Польського», як чогось особливого, обумовленого своїми особливими історичними правами й дипломатичними актами «на відміну від інших» країв і народностей Росії.

Визнаючи невідкладність охорони національних інтересів польської народності (без шкоди інтересам інших народностей, цілком випадково й механічно пов’язаних з нею в це невдале породження європейської дипломатії, зване «Царством Польським»), ми не бачимо причин виділяти це із загального складу національного питання – забезпечення національних потреб узагалі всіх народностей Росії, незалежно від їхніх історичних прав, дипломатичних хартій чи історичного минулого, а відповідно до їхнього сучасного становища, їхніх сучасних запитів і потреб – без шкоди для інтересів інших народностей та їхнього мирного співіснування.

[Дозволю собі, знову-таки, навести уривок із нашої платформи: «Як у всьому цьому творчому прогресі (тобто створенні нового політичного, економічного й суспільного ладу), так і в облаштуванні національних і крайових стосунків ми вважаємо, що слід виходити з сучасного стану речей, з реальних потреб населення, а не з історичних актів і довідок. Необхідно дивитися не назад, а вперед, не враховувати старі рахунки, а закладати підвалини майбутнього співіснування і розвитку. Національне питання повинно вирішуватися не на підставі археографічних джерел, принципів давності чи штучно створених умов переваги, а на реальних фактах сьогодення і в дусі справжнього демократизму, в інтересах народних мас, які заселяють краї та території. І не лише в інтересах їх більшості, але й меншості, яку слід охороняти від централізму як провінційного, так і загальнодержавного» (там само, с. 87).]

А будь-яке трактування національних стосунків «Росії» та «Польщі», як своєрідну домашню справу двох державностей, котрі передусім мають домовитися і розмежуватися між собою (такий мотив звучав у старій програмі конституційно-демократичної партії та відлуння його чулися навіть у думських дебатах не лише з холмського питання, але й у найостанніших), ми вважаємо старим квасом, несумісним зі справедливою, справді демократичною постановкою національного питання.

Якщо виключити ці сторонні додатки, то в наведеній формулі кадетського лідера залишається те, що повинно слугувати справжнім змістом національної політики: здійснення свободи народів Росії, захист їх, безвідносно від їхніх розмірів і культурних якостей, від насильницької асиміляції, забезпечення національної культури, самовизначення і розвитку не лише їхньою власною самодіяльністю, але й «допомогою держави», усім ладом імперської конституції та імперського законодавства.

Чи можемо ми вважати ці принципи регулятором кадетської політики в майбутньому? Чи не залишаться вони випадковим жестом?

Зважаючи на впливову роль кадетської партії серед прогресивних кіл Росії, ми щиро бажали б першого – аби вона, і її вожді передусім, пройнялися цілком щиро та глибоко вказаними принципами, – аби представники недержавних народностей відчули в них щирих і непохитних союзників, із якими можуть іти до кінця. Але, не піддаючись ілюзіям, ми гадаємо, що від цієї декларації до такої щирості й переконаності тих кіл, про які ми казали, – дистанція немала, і її можна пройти більш-менш успішно та швидко лише за певної моральної підтримки і впливу всіх зацікавлених у твердому засвоєнні першопочатків національної політики справді прогресивними колами Росії.

Усі пам’ятають численні хитання у тактиці кадетських вождів, їхню схильність рахуватися з усілякими співвідношеннями даного моменту. Ми повинні враховувати наявність у партії елементів, які стоять на вказаних вище, цілком інакших точках зору, і побоювання її вождів – наткнутися на певну опозицію широкій національній програмі серед самого суспільства. Усьому цьому і з середовища самої партії – з боку елементів, які цілком поділяють національну програму, і з-поза неї – з боку всіх, хто має можливість стикатися з представниками партії, обмінюватися думками і впливати на них шляхом різноманітних публічних заяв, шляхом преси й просто особистих стосунків, – слід протиставити впливи позитивні, в сенсі необхідності участі щирої, старанної, енергійної у позитивному вирішенні національного питання в Росії у всьому його обсягові й у всій його широті для всіх щирих прихильників оновлення Росії, – навіть в інтересах збереження того державного зв’язку і єдності, які для стількох є альфою й омегою програми оновлення.

У сенсі запровадження, поширення і поглиблення цього переконання про необхідність і невідкладність забезпечення інтересів народностей Росії в широких колах великоросійського суспільства і елементів, які до них примикають, партія народної свободи може відіграти вельми важливу, видатну роль. Її участь у цій справі, поряд із трудовою групою і партією соціально-демократичною, надзвичайно бажана й цінна. І тому, повторюю, всі, хто може на неї впливати, повинні докласти всіх зусиль, аби підтримати її представників, а особливо її вождів на цьому шляху служіння національному питанню Росії, як одній із найважливіших засад її перебудови.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: Украинская жизнь. – 1913. – № 7-8. – С. 514. Підпис: М.Грушевский. Авторський рукопис (без закінчення) зберігається в ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 173, арк. 100 – 126. Напис по правому краю першого аркуша: «В типографию / Корректурой прошу не задержать: необходимо послать автору за границу / С.Петлюра» підтверджує обіцянку, дану Симоном Васильовичем у листі до М.Грушевського про надсилання коректи (Музичук О. Листи Симона Петлюри до М.Грушевського // Український історик. – 1991 – 1992. – Ч. 3-4, 1-4. – С. 445). На цьому ж аркуші автограф вченого про перегляд коректи.

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Стаття написана з приводу української дебати в IV Державній Думі у травні – червні 1913 р. Паралельно цей сюжет М.Грушевський подає у статті «Українська дебата», видрукуваній у ЛНВ (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 223 – 230). Пропозицію про написання цієї статті, як і «Украина и украинство», подали від імені редакції С.Петлюра та О.Саліковський:

«Наша редакція давно вже мала на увазі присвятити статтю в одному з ближчих чисел «Украинской жизни» справі виборів до четвертої Державної Думи. Знаючи, що Ви занадто обтяжені своїми працями, не зважились турбувати Вас проханням дати нам статтю на згадану тему. Одначе на останньому зібранні редакції ми прийшли до того, що ніхто, як Ви, не зможе виконати завдання: бо вже одно ймення, не кажучи вже про зміст, могло б надати статті і належного авторитету, і цікавості. Отож звертаємось до Вас з проханням не одмовити дати нам таку статтю, в якій вияснено було б обов’язки та вимоги, що їм мусить задовольняти той, хто ставить свою кандидатуру на депутата Державної Думи в українській місцевості. Гарно було б, коли б отся стаття була одержана до 10/IV с/р, аби пішла вона до четвертої книжки «Укр. Ж.» (Музичук О. Листи Симона Петлюри до М.Грушевського // Український історик. – 1991 – 1992. – Ч. 3 – 4, 1 – 4. – С. 445. Лист, датований березнем 1913 р.).

А 23 липня 1913 р. Симон Петлюра писав: «Рукопись «На новом пути» сьогодні одержав, так само і листа Вашого. Коректу вишлю» (Там само).

Українським дебатам… присвячувалися грунтовні статті… – див.: Белоусенко О. Украинский вопрос в четвертой Думе // Украинская жизнь. – 1913. – № 6. – С. 21 – 34; Ефремов С. Приказ жизни (К дебатам в Государственной Думе по украинскому вопросу) // Там само. – С. 35 – 42.

…оратори трьох лівих груп четвертої Думи… – йдеться про фракції трудовиків (голова В.Дзюбинський), кадетів (голова П.Мілюков) та соціал-демократів (голова М.Чхеїдзе).

…заяву 118-ти… – йдеться про протест української інтелігенції проти заяви члена IV Думи, активного діяча партії октябристів, нащадка гетьманського роду Георгія Васильовича Скоропадського, в якій він заперечував існування української мови і української нації.

Заява, надіслана представникам фракції трудовиків, була опублікована в провідних російських газетах, українській щоденній газеті «Рада», журналі «Украинская жизнь» (1913. – № 6. – С. 108). Збереглися також листи Ф.Матушевського від 16 та 21 червня 1913 р. до члена фракції соціал-демократів Г.Петровського з проханням видрукувати її. До листів додано машинописний текст протесту та два списки підписів під ним (ЦДІАУК, ф. 268, оп. 1, спр. 835, арк. 67 – 69).

…виступом деп[утата] Петровського – йдеться про промову члена соціал-демократичної фракції Г.Петровського щодо офіційної національної політики Міністерства внутрішніх справ, у якій він від імені українського пролетаріату заявив протест проти утисків української мови.

«Наш принцип встановлено твердо… хоча б і за допомогою держави» – цей витяг з виступу лідера кадетів П.Мілюкова М.Грушевський дослівно подає зі статті О.Білоусенка «Украинский вопрос в четвертой Думе» (с. 28).

…заповіді автономістів-федералістів першої Думи… – йдеться про платформу Союзу автономістів, створеного з ініціативи І.Бодуена де Куртене на з’їзді представників 13 поневолених народів Російської імперії, що відбувся у Петербурзі в листопаді 1905 р. У І Державній Думі Союз мав парламентську фракцію, в якій активно працювали українці. Програма Союзу була розглянута та затверджена на засіданні його фракції 11 травня 1906 р. (див.: Шраг И. О союзе автономистов // Украинский вестник. – Спб., 1906. – № 1. – 21 мая. – С. 64 – 68). Основні принципи платформи Союзу подав у своїй статті «О зрелости и незрелости» М.Грушевський (Там само. – № 4. – 11 июня. – С. 203-208).

… «Дніпрові хвилі», 9… – тут М.Грушевський посилається на статтю: Палецький Г. П.М.Милюков про українську справу // Дніпрові хвилі. – 1913. – № 9 (4 травня). – С. 155 – 156. У ній автор повідомляє про дискусію з П.Мілюковим під час його перебування у Катеринославі 25 – 26 квітня 1913 р. з лекціями з національного питання. Зокрема, один з українських діячів заявив:

«На жаль, українці почали розчаровуватися в кадетах як своїх оборонцях. […] Треба нагадати, що виступів в українських справах з боку кадетів було дуже мало, а якщо й були, то якісь мляві, а то навіть і образливі для домагань культурного розвитку такої численної национальности, як українці».

У відповідь лідер кадетів зауважив, що

«обвинувачення партії народної свободи в нехтуванні українськими інтересами трохи несправедливе, бо партія виступала в обороні українських справ, хоч, нігде правди діти, і не дуже часто дійсно через те, що українського питання в його цілому в Державній Думі до цього часу немає».

Він завірив, що партія народної свободи, переконавшись у важливості українського питання, протестуватиме проти утисків українського руху.

… «Літературно-науковий вісник», ч. VI, с. 544 – тут М.Грушевський посилається на огляд С.Черкасенка «З українського життя (ЛНВ. – 1913. – Т. LXIII. – Кн. VI. – С. 544-552), в якому автор дослівно повторює за «Дніпровими хвилями» (1913. – № 9) дискусію представників української громадськості з лідером кадетів П.Мілюковим.

Дозволю нагадати це місце української платформи 1906 р…. – тут М.Грушевський подає витяг зі своєї праці «Наши требования», опублікованої вперше у виданні: Украинский вестник. – Спб., 1906. – 18 июня. – № 5. – С. 267-273 (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 425-427).

Визнаючи невідкладність охорони національних інтересів польської народності… – цю думку М.Грушевський обгрунтовує у своїй статті: Польський законопроект автономії й українці // Рада. – 1907. – 21 квітня. – № 94. – С. 1.

Дозволю собі, знову-таки, навести уривок із нашої платформи… – тут М.Грушевський знову посилається на свою працю «Наши требования».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 163 – 170.