Батьки і діти

Михайло Грушевський

Кілька тижнів тому з ініціативи двох академічних товариств відбулась у Львові інтересна анкета в справі тяжкого матеріального становища української академічної молодежі. Публіки зібралося чимало, з різних кругів львівської інтелігенції; дебати були дуже жваві, хоч і не привели до якихось конкретних наслідків: тема, порушена ініціаторами анкети, була настільки складна, входила в такі різнорідні сфери нашого громадянського і всякого іншого життя, що прийти до чого-небудь глибшого, загальнішого, понад поклик до суспільності, аби підтримували своїми вкладками запомогові академічні товариства, було неможливо: для сього треба було б хіба цілого ряду анкет і конференцій, які б розбили на складові часті сей складний комплекс питань і постаралися прояснити їх зокрема.

Референт з студентського союзу начеркнув образ непотішних обставин нинішнього українського академічного життя: доповнений потім ще учасниками анкети, він дійсно давав дуже тяжкий, вопіющий до суспільної санації образ.

Загострення національних відносин у Львові за останні роки позбавило українських студентів заробітків в польських інституціях, в польських домах, в урядах, котрими завідують урядники-поляки. Поляки тепер принципіально держаться правила – не давати занять українцям, і вони таким чином мусять обмежуваться майже виключно заробітками в українських канцеляріях і інституціях.

Сі також не дуже раді студентській роботі – радніші фаховим писарям з гарним письмом, з канцелярською рутиною, вишколеним довгими літами і зв’язаним навік з даною інституцією. Університетські неспокої, перериви в заняттях, арешти, засуди і видалення, які прийшлося пережити студентам-українцям в останніх літах, відігнали від Львівського університету всю заможнішу українську молодіж: батьки посилають синів на університети німецькі, до Відня, до Грацу, «щоб не тратили років», і виправдують се навіть «національним резоном» – що се також важно для нашого громадянства, аби молодіж скорше здобувала дипломи і кваліфікації і виходила в життя з усіма правами, з можливістю конкуренції кваліфікованим полякам.

В результаті для Львова зостається тільки сама гірка голота, котрій нема де дітися, і яка живе дуже часто в голоді і холоді, по різних норах, в кращім разі, заробляючи кавалок хліба якою-небудь писаркою, в гіршім – не знаходячи нічого. З огляду на такі тяжкі львівські обставини, величезна більшість незасібної молодежі пересиджує на провінції, по дрібних містах або й селах, в провінціальних урядах, касах, на гувернерках, або й просто у якихось близьких і далеких свояків, у Львові ж на звиш 1000 душ записаних перебуває скільки-небудь постійно яких 160 душ (беру цифру, подану в рефераті представника молодежі і ніким не заперечену). Більшого числа студентів сей український Львів з своїми банками, касами, канцеляріями, просвітніми і економічними інституціями, школами, редакціями і т. ін. – виходить – не годен утримати, а й се невелике число утримується дуже лихо, марнуючи в тяжкій, безтолковій боротьбі за існування свій час, енергію, здатність до праці, самоосвіти і т. ін.

Факт важний, дуже сумний і небезпечний, але він тільки побіжно був зачіплений бесідниками анкети, хоч вартий докладнішого розслідження і заінтересування.

Почати від того, що така мала скількість українського студентства, яка реально існує на Львівськім університеті, в значній мірі ослаблює силу українського університетського постулату супроти всякої агітації против нього: добиватися університету для номінальних університетських горожан, які в дійсності з нього не користають, се дуже тяжка і прикра позиція. Та маленька розмірно купка українського студентства, облишена розважними батьками Русі і заможнішими, в кращі обставини поставленими товаришами на те, щоб при тяжкій боротьбі за своє матеріальне існування ще представляти собою так би сказати «гарматне м’ясо» в університетській справі – «здобувати університет», рискуючи не тільки своїми літами, а і всім існуванням на випадок першої-ліпшої провокації з польської сторони, – се не тільки велика суспільна несправедливість супроти сеї і так найбільше обділеної частини нашої молодежі, але і велика недоречність. Вона, без сумніву, некорисно відбивається на однім з найбільших національних постулатів Галичини.

Одначе не тільки на нім. Взяти загалом становище українського елементу у Львові. Се зовсім ані потішне, ані нормальне явище, що в сім центрі українського політичного, культурного, громадського життя такий цінний – рухливий, свіжий, ідейний елемент, як академічна молодіж, становить таку невелику позицію. Се не відбивається добре на львівськім і взагалі галицькім українськім житті; воно мусить до певної міри яловіти через се.

Академіки, які через свої тяжкі матеріальні обставини, скінчивши де-небудь в невеликім провінціальнім місті гімназію – теперішню галицьку гімназію з її мертвим, формалістичним, фарисейським режимом, потім проживають дальші роки в різних провінціальних дірах, в вічній атмосфері адвокатської канцелярії, каси і маломістечкового касина, ніколи не живши в ширшій атмосфері якогось більшого міста – навіть такого мізерного Львова, – що за інтелігентну силу становлять вони, що можуть внести в нище галицьке життя, яке, власне, так потребує духової обнови, інтелігенції, принципіальності, ідейності?

Можна б піти ще далі і спитати, який інтелігентський засіб може придбати студент, якого служба тримає сім годин на день за писарською чи іншою канцелярійною роботою, а коли поза тим ще у нього лишається якась здатність до духової праці, він повинний думати про те, щоб приготовитися до іспиту. Що лишається йому на свобідні духові потреби – на книгу, театр, участь в громадськім житті?

Під час дебат анкети люди старших поколінь вказували молодежі на приклади студентів з своїх часів, що, працюючи тяжко в різних канцеляріях на хліб насущний, не занедбували колоквіїв і іспитів, вчас проробляли весь приписаний стаж і вчас ставали, так сказати, громадянами першої класи, зоруженими всякими дипломами, уздібненими до відчинення канцелярій і займання посад. Не згадували, одначе, при тім, що вносили в життя, крім тих дипломів і кваліфікацій сі практики-мудреці, і я думаю, що коли їх енергія поза тяжкою працею зарібкування була до решти витягнена ще сею іспитовою дресурою – мабуть, небагато зіставалося їм на ту свобідну духову роботу – хіба у виїмково здібних, витривалих фізично і духово одиниць.

Не хочу легковажити значення тих формальних кваліфікацій, не тільки з особистого становища – легшого зарібкування, вигіднішого і заможнішого життя, а і з громадянського мотиву, на котрий, звичайно, при тім підкликуються фанатики іспитів і дипломів – «аби молодіж не марнувалася». Признаю, що з національного становища важно, щоб наші люди не зіставалися за скобками «суспільної ієрархії» за недостачею кваліфікації.

Але прикро вражає такий односторонній фетишизм диплома і іспиту, таке одностороннє розбуджування в молодежі кар’єристичних, матеріалістичних потягів і рахунків без уваги для елементів духових, культурних, які переважно глушаться так безжалісно і безповоротно в тій погоні за дипломом і іспитом «в свій час», «без змарнування року». Не о хлібі єдинім жив буде чоловік, а те, що упускається в сфері духового життя, суспільних і культурних інтересів в молодечих часах, звичайно, зістається порожнім місцем, не нагородженим і пізніше, коли чоловік уже й посправляє собі дипломи, і має змогу жити для себе: не розбуджені духові інтереси, культурні й суспільні інстинкти нидіють тільки ще більше під матеріалістичною прозою, робленням кар’єри і гроша.

І навіть трудно собі уявити всю величезну шкоду, коли громадянство таке нище, нація, яка так потребує духових, дійсно інтелігентських сил і так мусить їх цінити, – замість інтелігенції дійсної, реальної, такої, котра становила б діяльну, активну культурну силу, дістає інтелігенцію номінальну, паперову, властителів дипломів, кваліфікацій, іспитів, які в переважній часті тільки чисто формально заповняють собою різні місця в структурі нашого життя, але не творять собою якогось активного, продуктивного, ініціативного, творчого елементу.

А першою передумовою кориснішої зміни в сім, очевидно, являється все-таки можливе улегшення для академічної молодежі сих років загостреної боротьби за існування, щоб бодай ті, в кім є якісь потяги до духової праці, до вироблення ширшого громадського і культурного світогляду, самоосвіти і пропаганди, мали змогу уділити щось культурі своїх скритих духових потенцій, сих цінних сторін свого духу, не втрачаючи до останку всеї своєї енергії, часу і праці на механічну зарібкову роботу та формальну іспитову дресуру. Наше громадянство повинно уважно подумати над сим – не тільки з простого милосердя до своїх дітей, до синів свого народу, але і з свідомості національного інтересу, нашої культурної й політичної будучності.

Питання, значить, мусить бути не тільки в тім, щоб заходами громадянства і всяких національних інституцій дане було приміщення більшому числу академічної молодежі, ніж мінімальна теперішня цифра, яка була подана до прилюдної відомості на анкеті, але і більш корисні й сприятливі умови зарібкування і праці.

Передусім всі ті інституції, в яких руках лежить се зарібкування, повинні б відстати від трактування академічної молодежі тільки як робучого інвентаря. На анкеті висловлялися цілком отверто гадки, що та чи інша інституція радніше дала б якийсь даток на студентський запомоговий фонд, аби тільки не брати студентів в службу до своїх бюр, а заступити їх різними практиками. Се легко зрозуміти, що такі практики і краще письмо мають, і завдяки своєму досвідові робочому, лишаючися на довгі літа, можуть бути корисніші, видатніші і своїм шефам будуть більш податні і наручні, але все-таки на такім вузькім утилітарнім становищі ніяк не повинні стати українські інституції і якби навіть хотіли – не повинно на се позволити громадянство, котре сі інституції сотворило. Ніякий даток до академічної помочі не зрівноважить тої користі, яку матиме приміщення десятків студентів в сих інституціях – особливо, коли вони, сі інституції, подбають, щоб праця в них була легша, давала студентам-діурністам більше змоги працювати для себе, для своєї освіти і не вичерпувала їх сили і снаги до решти на спілку з іспитовими комісіями, як вичерпує тепер.

Думаю, що при охоті стати на сім становищі, звернути увагу на сю сторону, інституції, на чолі котрої стоять люди доброї волі і великого досвіду, потраплять зробити дуже і дуже багато, а ширший загал також сею справою повинен заінтересуватися, вплинути і настати над її можливо корисним розв’язанням.

Богом і правдою сказати, дотепер українське громадянство робить дуже мало для академічної молодежі. Се була одна з досить дражливих точок дискусії на тій анкеті, але, відложивши гнів, треба сказати, що се таки правда. Одна і друга сторона покликувалася на такі моменти, як сецесія, коли галицьке громадянство відізвалося справді так однодушно і жваво на справу висилки львівських студентів на чужі університети, на такі справи, як голодовий страйк 1907 р. і великий процес 101. Але се все надзвичайні хвилі, сенсаційні моменти, і в контрасті з такими хвилевими захватами тільки ще ріжче відбиває звичайна байдужість громадянства до тих обставин, в яких живуть сотні і тисячі академічної молодежі.

Найбільше, що зроблене було для неї досі, «Академічний дім» завдячує своє існування жертві одного українця в Росії: все галицьке громадянство на сю ціль не зложило і п’яти тисяч корон, дім зістається дефіцитним; банкові рати сплачує Наукове товариство ім. Шевченка, що вложило досі до сього фонду до 50 тис. корон. Товариство «Академічна поміч» ледве живе, розпоряджаючи з складок молодежі мінімальними фондами; категорія членів спомагаючих, котрими повинні б бути всі бувші вихованці вищих шкіл, всі батьки родин, всі інтелігенти взагалі – при невеликій річній вкладці (6 кор.) повинні б бути їх тисячі, в дійсності лічить немногі одиниці.

Засноване торік Товариство помочі молодежі, не вважаючи на всі заходи своїх пань виділових, зібрало ледве кількадесят членів з мізерною сумою 200 – 300 кор. вкладок і не має спромоги навіть наладити відповідно академічну кухню, що поставило своїм ближчим завданням. Гроші, роззичені свого часу з сецесійного фонду, незвичайно слабо повертаються – властиво, майже зовсім не повертаються, і громадянство не пробує своїм моральним впливом – певною пресією на сих людей, що давно вже стали на становищах, – змусити їх вернути сі гроші, які вони буквально з рота видирають теперішній молодежі і т.д., і т.д.

Власне, що ударяло в очі в сій анкеті – се якесь відчуження «батьків» і «дітей». «Батьки» заявляли готовість підтримувати «дітей», коли вони будуть пильні, чемні, будуть мати гарне письмо, будуть вчитися писати на машині, не сидіти по кав’ярнях, помагати старшій громаді в політичній роботі, записувати етнографічні матеріали, сидячи по селах і т.д., і т.д. Інакше – се не договорювалося до кінця, але quos ego [От я вам!] відчувалося на сім кінці. Дам тобі діурну, аще падши поклонишися ми, можна було б парафразувати звісні слова. І така неприязна, несимпатична нотка раз у раз бриніла і проривалася в дебатах – так, якби зійшлися не просто батьки і діти, а дійсно ті ославлені «батьки» і «діти» в лапках, представники двох неприязно настроєних генерацій – хоч, властиво, підстави для такої неприязні ніякої не було і нема, особливо в теперішніх часах, коли «діти» взагалі проявляли хіба аж занадто мало самостійності взагалі і супроти батьків спеціально.

Доводиться чути жалі і нарікання саме на те, що молодіж стала сіра, що в ній нема життя, нема фізіономії. Оскільки се вірно – се безсумнівна шкода. Молодіж завсіди молодіж. Коли вона сильна, жива, енергійна, криє в собі задатки будучої плідної й творчої діяльності – вона мусить до певної міри виколіюватися з старих протертих, проїжджених доріг. Від осібняків занадто зрівноважених, занадто розважних в 20 – 25 літ, таких, що вже тоді проглянули в корінь життєвої премудрості, розрахували, чого вони можуть для себе сподіватися і, відложивши всякі ілюзії й ідеології, приложилися всею душею і «помышлением» до реального, – від них великої потіхи нашому громадському життю чи культурному, чи політичному не ждати.

Елемент ірраціонального, того, що формулюється словами contra spem spero мусить бути в молодечім житті, щоб від сеї молодежі можна було в будучності, коли відпаде зайве і скрайнє, як лушпинка від дозрілого зерна, можна було сподіватися доброго, здорового урожаю. В недавній минувшості у молодежі можна порахувати щирі і гарячі пориви в хвилях оживлення, піднесення національного і суспільного життя, не тільки спеціально в університетській сфері, а й далеко ширше поза нею – от хоч би згадати аграрні страйки, виборчі рухи і агітації, приватні шкільні курси і т. ін. Останні розчарування, а ще більше – загальний сірий національно-демократичний режим дійсно викликав певну депресію серед молодежі; вона немов спокірніла, стала пасивнішою – але все-таки се не наблизило до неї старшу генерацію, бо ся пасивність і покірність не дала живої моральної зв’язі – її сі негативні прикмети не можуть дати.

І се, власне, відчувалося в дебатах. Давалися спасенні ради, щоб академічна молодіж краще зорганізувалася, завела можливо докладну регістрацію всіх українців, які приходять на Львівський університет, удержувала певну контролю і опіку над нею, – але кінець кінцем з свого боку ніякої конкретної помочі тому нищому студентству, позбавленому засобів, придавленому тяжким безпросвітним зарібкуванням не пообіцяно, не показано навіть її можливості. Не проявилося охоти до активного співробітництва з обох сторін, ближчого і живішого контакту.

Вся та анормальність нинішнього стану речей, на який вказували реферати молодежі – тих 160 чи кілька їх там студентів в центрі українського життя Галичини, що не знаходять скільки-небуть можливого заробітку, який дав би їм не тільки прогодовуватися, але й розвиватися духово і суспільно, – вона зістається і не видко надії на її поправу. Тому хотів би я отсими замітками звернути увагу всіх уважних для наших національних, культурних і політичних перспектив членів нашої суспільності на сю небезпечну сторону нашого життя.

Всіх питань, порушених останніми дебатами, я сказав уже, і не переглянеш. Але ще одне слово хотів би я сказати, щоб нагадати громадянству справу, підняту на тій анкеті, але не взяту якось під ближчу увагу за масою всяких питань – се Академічний дім для студенток. Се справді пекуча потреба, особливо, коли б, як я б думав, сю справу трохи поширити і говорити не тільки про дім для студенток, але взагалі для жіноцтва, занятого інтелігентною працею, – учениць, студенток, урядничок і т. ін.

Число такого жіноцтва у Львові все зростає і мусить зростати, бо і наука в вищих школах, і інтелігентна праця стає неминучою потребою для тих сотень дівчат, що донедавна, покінчивши свою освіту, жили «в родинах», обходячися без заробітку. Тим часом, як відомо, знайти відповідне приміщення у Львові для інтелігентної дівчини – се справа далеко тяжча і складніша, ніж для студента чи урядника. І коли студенти мають який-не-який, хоч невеликий , ще більша потреба в такім домі для студенток і взагалі працюючих дівчат чи жінок. Галичина, що без затрати з свого боку, коштом українців закордонних дістала дім студентський, повинна бодай спромогтися на дім жіночий, і то в часі якнайскоршім.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1913. – Т. 61. – Кн. 3. – С. 434 – 441.

Подається за першодруком.

Написана під враженням анкети, що відбулася у Львові з метою привернути увагу до важкого матеріального становища малочисельного львівського українського студентства, визначити причини і шляхи вирішення цих важливих проблем. М.Грушевський брав безпосередню участь у зібранні, був обраний до президії, виступав у дискусіях. Відгуки про статтю подає у листі до М.Грушевського М.Євшан (Федюшка):

«Ваша стаття про анкету дуже подобалася молодіжи – варто було би її передрукувати в «Шляхах», органі «Українського] студ[ентського] союзу» – (редагує С. Заклинський) – для більшого ще спопуляризування. Я просив би у Вас дозволу на се – як комітет молоді[жний] рішив би передрукувати, то я би міг передати Вашу згоду?» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 800. – Арк. 66. Лист від 10 квітня 1913 р.).

Стаття передрукована не була. Шляхи подолання проблем академічної молоді накреслює М.Грушевський у статтях: Завдання дня // Український студент. – СПб, 1913. – № 1. – С. 8 – 10; Перед осінніми зборами академічної молоді // Шляхи. – Львів, 1913. – Ч. 8-9. – С. 97 – 98.

…з ініціативи двох академічних товариств… – анкета відбулася 15 лютого 1913 р. з ініціативи «Українського студентського союзу» та «Академічної помочі» в залі Українського педагогічного товариства. До участі в анкеті були запрошені студенти, професори університету, посли до австрійського парламенту та Галицького сейму, представники товариств, партій та ін. інституцій.

Референт з студентського союзу… – реферат виголосив голова товариства «Академічна поміч» Ф. Федорців. На зібранні також виступила голова секції студенток «Українського студентського союзу» О.Гамораківна. В дискусії взяли участь М.Грушевський, В.Охримович, М.Білецька, В.Шухевич, Л.Кульчицький, С.Федак, М.Євшан (Федюшка) (див.: Діло. – 1913. – 11 лютого (29 січня). – С. 6; 17 (4) лютого. – С. 4-5).

…голодовий страйк 1907 р. – йдеться про події, пов’язані з арештом українських студентів – учасників демонстрації у Львові 23 січня 1907 р. Зволікання з судовим розглядом призвело до голодування студентів. Справа була передана до Відня, де розпочався процес проти 16 українських студентів та діяча УНДП В.Бачинського. Процес закінчився 25 серпня. В.Бачинського було засуджено на тиждень ув’язнення, 7 студентів – на місячний термін, решту – звільнено (див.: Крип’якевич І. Спогади // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2001. – Вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – С. 94 – 95).

…великий процес 101 – процес пов’язаний з арештом студентів, які брали участь в українському віче у Львівському університеті в червні 1910 р. В результаті сутички з польськими студентами та поліцією загинув український студент А.Коцко. Проти 101 заарештованого студента було розпочато судовий процес. Докладно див.: Spectator. Процес 101 // ЛНВ. – 1911. – Т. 54. – Кн. 5. – С. 362 – 377.

Академічний дім завдячує своє існування жертві одного українця в Росії… – йдеться про Є.Чикаленка, який активно підтримав ідею М.Грушевського побудувати гуртожиток для українських студентів Львівського університету та політехніки. На будівництво Академічного дому він передав у 1902 р. 10 тис. крб, через рік ще 5 тис., і ще через рік знову 10 тис. крб. При цьому в листах до М.Грушевського Євген Харлампійович постійно нагадував, щоб інформація про його доброчинну діяльність трималася в таємниці:

«Мого прізвища по часописах не оголошуйте, а кажіть тільки, що «один українець з Росії» (Старовойтенко І. Київський період життя Євгена Чикаленка: громадсько-культурна, видавнича та доброчинна діяльність // Київ і кияни: матеріали щорічної науково-практичної конференції. – К., 2005. – Вип. 4. – С. 164 – 165). Виконуючи прохання, М. Грушевський саме так і називає в статті відомого українського мецената.

…все галицьке громадянство на сю ціль не зложило і п’яти тисяч корон… – перелік жертводавців з Галичини та суми їх пожертв М.Грушевський подає в інформаційних статтях: Академічний дім (ЛНВ. – 1904. – Т. 28. – Кн. 12. – С. 229 – 230); Академічний дім (ЛНВ. – 1905. – Т. 32. – Кн. 12. – С. 177 – 178).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 216 – 223.