Територія держави в початках X в.

Михайло Грушевський

Союз державних і торговельних інтересів. Князівства середини X в., розвій їх залежності, організація Руської держави X віку, централістичні і децентралістичні тенденції, становище київського князя

Таким чином, протягом IX і на початках X віку Київ опанував уже майже всю ту територію, що входила потім в склад Руської держави. Всі східнослов’янські племена, з деякими фінськими сусідами на півночі, тим чи іншим способом залежали вже від нього. Та ся залежність в переважній часті була ще дуже слаба: значна частина народів була тільки під гегемонією Києва, а не під властю його, зв’язана союзним, а не державним зв’язком. Між тими містами, де, по словам Олегової умови, сиділи „велиции князи подъ Ольгомъ суще“ [Треба уважити сі слова цитатою з умови, не поясненням Повісті: сама Повість не говорить ніде про таких великих князів; натомість деякі імена городів міг додати й редактор Повісті], Повість називає Чернігів, Переяслав, Любеч, Полоцьк і Ростов. Коли додати сюди ще Новгород, де сидів, як знаємо, Ігорів син, і Смоленськ, куди нібито Олег мав посадити „мужа“ свого, то ми побачимо, що в 1-ій пол. X в. були б обсаджені з руки київського князя як раз: а) слов’янські волості по головним торговельним дорогам, де крім князів – намісників мусили сидіти й київські залоги, що боронили сі дороги і торгівлю, а заразом вели торг з місцевою людністю; б) слов’янські колонії по фінських землях (крім Ростова сюди ж треба додати Білоозеро, Муром, може Ізборськ, де ще Рюрик мав посадити своїх мужів), – вони мали теж важне торговельне і економічне значення, збираючи дань з околичних громад, особливо „скору“ – їх можна прирівняти дуже добре до пізніших московських „острогів“ в Сибіру, що мали головною метою збирання „сибірської казни“, а для того мусили мати якусь воєнну силу і представляли собою ніби якусь адміністрацію. Ся схема о тільки правдоподібна, що ми дійсно можемо прийняти вичислені Повістю резиденції київських намісників чи князів за приблизно-реальні для початку X в.

Взагалі, як початки київської держави мусили бути тісно зв’язані з інтересами київської торгівлі, так і пізніші інтереси державні переплутувалися з торговельними, а купецька верства з правительственною. Се найвиразніше відбилося в оповіданні Константина Порфірородного про Руську державу, уложеним безперечно на основі добрих, місцевих відомостей: тут руська торгівля й управа, княжа дружина й купецтво зливаються зовсім до купи. Князі з цілою Руссю (себто дружиною) на зиму йдуть на полюдіє в підвласні слов’янські землі, там цілу зиму збирають вони дань, на весну Русь збирається до Києва, споряджає торговельну флоту й їде в Царгород (розуміється – не тільки сюди, а взагалі в ріжні грецькі торговельні центри), з предметами дані й торгівлі. Се представлення вповні потверджується автентичними умовами київських князів з Візантією, де торговельні вигоди становлять головний предмет, і зміст, альфу і омеґу дипломатичних зносин. Руські князі і бояри – заразом правительство і купецькі підприємці. Київська державна політика стоїть на послузі у торгівлі, а торгівля становить знову ту економічну підвалину, на котрій операються князі й правительство.

Та система городів і факторій по торговельних дорогах, обсаджених руськими князями і руськими залогами, становила наче скелет Київської держави. Не можемо сказати, чи як раз всі тутешні князі були поставлені з Києва (хоч се досить правдоподібно); досить того, що вони приведені були в безпосередню залежність від Києва, а дружинна верства, що спеціально носила ім’я руської, Руси, як репрезентантка сього державного зв’язку – приналежності до „руського“ центра, була тим елементом, що держав усі сі „волості“ в зв’язку з торговельним і державним осередком сієї системи-Києвом, і заразом як кров обігала по всій системі держави, оживляючи її й удержуючи в цілості. В сучасних джерелах візантійських і арабських ім’я Руси надається спеціально дружинній верстві, що панує в сій Руській державі; про Константина Порфірородного я вже казав, що у нього Русь – се дружина, і він розріжняє отсю Русь і підвласних „слов’ян“. З арабських письменників се найбільш виразно виступає у ібн-Росте: Русь – се воєнна верства, що не має ані ґрунтів, ані господарства, живе з того, що забирає у слов’ян і спродує сусідам; війна – їх промисел; новонародженому кладуть меч і кажуть: „не дістанеш від мене ніякої спадщини, матимеш тільки те, що здобудеш сим мечем“ [Вид. Хвольсона, ст. 35].

Разом з дружиною ім’я Руси, що було заразом іменем політичного центра і зверхньої верстви держави, переносилося і на підвласні землі. Той же сам Константин Порфірородний називає київські волості, противставляючи їх Києву, „провінціальною Русею“ (ή ‘έξω ‘Ρωσία). Джайгані, і за ним пізніші східні письменники ім’я Руси прикладають не тільки до Київщини, але й до приналежних до неї земель. Повість временних літ, очевидно, виходить теж з того погляду, що ім’я Руси в X в. було загальним іменем для земель Київської держави: в парафразі умови 907 р. Чернігів, Переяслав й ін. звуться „руськими городами“. Ними володіла Русь.

Наскільки розгалужена була вже в 1-ій пол. X в. система безпосередньо зв’язаних з Києвом волостей, показує умова Ігоря 944 р.: в ній виступає щонайменше двадцять князів. Їх реєстр має свій інтерес, тому його наведу. Наперед тільки завважу, що сей склад держави з яких двадцяти князівств можемо уважати досить тривким для середини X в.: коли тринадцять літ пізніше прибуває Ольга до Царгороду, з нею бачимо знов 20 або 22 посли, очевидно – від сучасних руських князів.

В умові 944 р. виступають:

великий князь руський Ігор з жінкою Ольгою

син його Святослав (новгородський)

два племінники – Ігор і Якун (норманське Акун, Гакон)

Предслав [Не Предслава, бо при жінках спеціально се зазначено, що то жінки]

Сфандрь, жінка Уліба (очевидно – якась вдова по князю, що мала свою волость, як Ольга, бо самого Уліба не згадано)

Турд (норман. Dόrdr)

Аръфастъ (норм. Arofastr)

Сфиркъ

Тудко (може зменшене від Тудор)

Тудор

Евлиск (чи Ерлиск, мабуть попсоване ім’я)

Воік (теж)

Яминд (Аменъдъ, норманське А’mundi)

Гунар (норманське Gunarr)

Берн (норм. Bjorn)

Алдан

Елек

Етон (мабуть попсоване)

(одно ім’я мусить бути опущено тут, бо є тільки ім’я посла)

Гуд

Тульб чи Тулоб (вар. Туад, Тулд)

Ут (прикм. Утинъ, Успинъ).

Цікаво, що між сими іменами „княжья“ 944 р. не знаходимо ми імен відомих нам з Повісті – ані воєводи Свенельда, котрому передав Ігор Деревлянську землю, збирати з неї дань, ані деревлянського князя Мала. Можемо тут спуститися на літопись, що такі особи тоді дійсно були, бо імена Свенельда і Мала були зв’язані з пам’ятною подією – як Ігоря убили деревляни. З тої неприсутності їх тут виходило б, що в вищеподаний реєстр не включено тубільних князів і князьків, які далі правили своїми округами під зверхністю київського князя (се й само собою зрозуміле, бо сі князі не входили безпосередньо в державну та дружинну організацію), ані не заведено тих київських бояр – дружинників, що не сиділи повсечасно в волостях, а тільки виходили періодично на полюдіє до тих чи інших підвласних, але не приведених в безпосередню залежність від Києва волостей, бо вони, щоб так сказати, числилися при київськім штабі [Дрібніші бояри також і при інших, провінціальних центрах] і тільки висилалися для збирання данини, або мали призначену з певних волостей дань на удержання своєї дружини.

Число таких земель, де непорушною зіставалася свійська управа і свої князі, і тільки від часу до часу (раз на рік найчастіше) прибував, з полком дружини для відповідного попертя свого права, чи то сам князь (київський або провінціальний), чи котрий з бояр на полюдіє, збирати данину, – число таких земель, кажу, мусило бути ще дуже велике в 1-й пол. X в. Але були цілі племена, зв’язані тільки обов’язком помочі, що ніколи й не бачили на своїй території київських князів чи бояр, навіть тимчасово; в такім стані були, по всякій правдоподібності, всі західні краї – тиверці, дуліби і дальші, а на крайнім сході – в’ятичі, взагалі землі, що лежали осторонь; їх зв’язок з Київською державою був зовсім хисткий, майже номінальний.

Власне еволюція Руської держави в Х-XI в. полягала в зміцненні сих зв’язків, розширенні сієї системи „руських“ намісників і залог та розгалуженні її в усіх напрямах, в середину волостей, з часом все далі. В оповіданні Константина Порфірородного території слов’ян новгородських, деревлян, дреговичів, кривичів, сіверян і інших слов’ян – се волості, куди тільки на час, зимою приходять руські дружини з князями „на полюдіє“. Образ зовсім вірний, тільки з тою поправкою, що князі не ходили всі з Києва, бо вже був цілий ряд провінціальних центрів, де сиділи князі з руки київского „великого князя“.

В таких землях громади правилися собі по- своєму, як хотіли, тільки обов’язані були віддати відповідну данину князеві на „полюдіє“ і виживити дружину екзекутників підчас збору сеї данини (се трохи хибно зрозумів Константин, кажучи, що київські князі з „усею Русю“ йдуть на зиму в „слов’янські“ землі й там перегодовуються до весни). Тільки поволі до сього збору дані почали прилучатись і ріжні адміністраційні та судові компетенції. Се дуже добре ілюструє пізніше оповідання літописи під 1071 р.: в Білоозеpo приходить для збирання дані в імені кн. Святослава Янь Вишатич, і йому при тій нагоді заносять скаргу на безправності, які діються з причини „кудесників“: безправності сі, очевидно, діялися за згодою місцевих властей (які б вони не були), і скарга була певного роду апеляцією на них; Янь переводить слідство й чинить екзекуцію.

Те, що в другій половині XI в. діялося, може тільки в далеких фінських аннексах, в X в., певно, практикувалося і в слов’янських волостях. Навіть ще за часів Ярослави бачимо, що княжий вирник (очевидно – судовий та фінансовий агент) тільки періодично приїздить у волость („урок вирнику“ в Руській Правді), – оскільки ж менша мусила бути участь центральної власті в управі і суді волості століття перед тим! Очевидно, вона була мінімальна, і за границею міста, де резидував князь чи намісник, та його найближчого округа – властиво її не було зовсім.

В тісніше зв’язаних з Києвом землях самоуправа зіставалася непорушеною тільки в границях дрібніших округів; в головніших центрах землі сиділи князі чи намісники і служили якимись судовими чи адміністраційними інстанціями, бодай у важніших справах, бодай часом. Але у інших племен, як у деревлян, в’ятичів, може дреговичів, на цілих етнографічних територіях в 1-ій пол. X в. не було ніяких повсечасних резидентів, і весь давній устрій землі зістававсь непорушеним. Напр. у деревлян: Ігор примучив їх і примусив давати дань, сю дань він передав Свенельду на удержання його дружини, але Свенельд ані сам, ані його відпоручники не перебувають в „Деревах“ (нема сліду того). Очевидно, Свенельд вибирав собі дань під час осіннього полюдія („й приспѣ осень“), а з своїм полком перебував при Ігорі, виконуючи всякі воєнні поручення; в Деревах же по давньому правили „добрі“ деревлянські князі, „иже роспасли суть Деревськую землю“. Аж по великій війні з деревлянами в половині X в. скінчилась ота давня управа. Теж і у в’ятичів: в другій половині X в. їх оподаткував київський князь, а ще при кінці XI були тут якісь свої князі-правителі. На такі території дивилися в Києві головно як на джерела дані, як се характеристично (хоч і побільшено) відбилося в оповіданні про зачіпку Ігоря з деревлянами. Вся київська політика супроти сих підвласних племен кінчиться на змаганні здерти як можна більше.

Як і в сучасній державній політиці мілітарних держав, все оберталося коло удержання армії – княжої дружини. Розширення підвласної території, побільшення дані давало можливість держати більше дружини. Передаючи Свенельду дань з уличів, а потім з деревлян, Ігор забезпечив удержання цілому корпусові дружини, що мав тримати з тієї дані Свенельд. Розставивши дружинні залоги, що мали удержуватися з добираної дані й натуралій в своїм окрузі, князь мав напоготові воєнні кадри, що в потребі могли бути змобілізовані і вислані куди треба, зіставивши на місці мінімально потрібні контингенти; притім сі залоги забезпечили торгівлю, що була важним джерелом доходу для правительства й для самої дружинної верстви. Збільшення ж воєнної сили, vice versa, давало можність київському князеві все далі розширяти круг свого політичного впливу, зміцняло становище князя, його перевагу над підручними „світлими і великими князями“ та воєводами.

Се була теж дуже важна сторона в еволюції Руської держави. І ті великі воєводи, що від себе удержували цілі корпуси дружини, як Свенельд, і ті провінціальні князі – були часом занадто сильні і могли вирости над голову київському князеві; він мусив держати свою власну значну дружину та урівноважувати силу одних своїх підручників силою других. Між дружиною великого князя й дружинами його підручників та воєвод могло часом вив’язуватися певне суперництво, і київський князь мусив уважати, щоб служба у котрого з його воєвод не стала для дружинника привабнішою, як у нього; коли Свенельд дістав деревлянську дань, Ігорова дружина почала завидувати: „се далъ єси єдиному мужевѣ много: отроци Свѣнельжи изодѣли ся суть оружиемъ и порты, а мы нази“, и князь мусив добувати для своєї дружини якийсь новий дохід, аби собі не марикувала, не вважала становище Свенельдової дружини кращим від свого.

Підручні „світлі князі“, зовсім природно, мали тенденцію своє князівство уважати дідичним і не раз приходили до повної фактичної незалежності. Ілюстрацію дає історія з Полоцьком. Сю волость, як ми бачили, Повість зачисляє ще до Рюрикових: ще він мав там саджати своїх мужів. За часів Святослава там сидів князь Рогволод; по літописі він „пришелъ изъ заморья“. Чи прийшов він дійсно з-за моря чи ні, не знати, але певно, що Полоцьку волость, яка входила вже в руську державну систему, він дістав з руки київського князя, хоч може не сам особисто, а ще якийсь його батько чи дід. Але по смерті Святослава Рогволод займає зовсім рівнорядне становище з Святославовими синами, і князь з київської династії тільки оружною силою його приборкує. Такі епізоди мусили траплятися не рідко. Київський князь все мусив удержувати себе в фактичній, фізичній, щоб так сказати, перевазі, аби мати змогу користати з своєї правної прерогативи – власті великого князя і зверхника.

Певну опору в сім давало йому значення самого Києва – центра торгівлі й культури для всеї держави, головного дружинного гнізда, з котрого виходили дружинні кадри й куди до певної міри й пізніше мусили тягнути. Але се все служило до певної міри тільки. Зв’язок, що зв’язував державу, навіть в тій її примітивній формі був дуже слабкий. Його треба було відсвіжати, відновляти – походами, змінами намісників і підручників, аби державна будова не отяжіла й не розсипалася.

Не мале значення мусили тут мати далекі походи, особливо в культурніші краї полудня і сходу. Дати ініціативу, скупити відповідні, дуже значні сили міг тільки голова держави – київський князь: він мобілізував залоги, покликав до участі полки від підвласних племен, спроваджував варязьких кондотьєрів і т. ін. Похід в разі успіху давав великі користі; з них головна пайка припадала на долю київського князя, але, як бачимо з фрагмента, вставленого в Повість під 907 р., не забувано притім і про дружину не тільки змобілізовану до похода, але й полишену на залогах. Таким чином, сі походи, що були вінцем тодішньої дружинної організації, злучали в одно тіло всю дружинну верству, розкидану по цілому просторі держави, давали відчути одність державної організації, і тим були для неї дуже корисні. Не диво, що сі походи повторялися досить часто, поки не отяжіла державна організація, ставши більше диференційованою, глибше розгалуженою. Далекі дружинні походи зникають разом з тим, як на перший план виступає внутрішня земська організація і в управі лучаться з князівсько-дружинними елементами елементи земські. Сей процес розвивається особливо в другій половині XI в., і з того часу нема вже тих дружинних походів.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 422 – 428.