Звістки про Русь ІХ в.

Михайло Грушевський

Житіє Георгія Амастридського й Стефана Сурозького, похід 860 р., похід на Табарістан, дипломатичні зносини: руські посли 839 р. і церковна місія 860-х рр. найдавніші київські князі, непевності традиції, Аскольд, Дир, Олеги,
каталог найдавніших князів

По сих загальних увагах про початки Руської держави перейдемо до перегляду фактичних звісток про неї, які маємо. Бідні вони і мало їх, але тим більше випадає уважно перейти всі, скільки маємо.

Вони починаються звістками про походи Руси на чужі землі; я про них уже згадував, а тепер виберу їх з цілого IX віку [Про раніші нібито згадки про Русь див. прим. 9: Непевні або хибно до Руси прикладаю звістки VII-IX ст]. На початку IX в. „погибельний учинками й іменем“ нарід Русь (οί ‘Ρω̃ς) під проводом якогось неназваного на ім’я воєводи (‘ηγέμων) пустошив малоазійські береги від Пропонтіди до Синопа. Довідуємось про се з Житія Георґія Амастридського, з приводу чуда, яке над сими русами сталося в Амастрі (коло Синопа). Ближчих відомостей про Русь не знаходимо в сім риторичнім утворі, крім одного натяку на таврів, що може вказувати на північні береги Чорного моря, як край сеї Руси.

До тих же більш-менше часів – початку IX в. (а може навіть кінця VIII) може належати оповідання житія Стефана Сурозького (знову з приводу чуда) про спустошення, вчинені „руською ратію“ під проводом князя Бравлина на полудневім березі Криму „від Корсуня до Корча“ (Керчі) [Про обидва епізоди дивись вище с. 393. Література: Василевський: Русско-византийские изследования (основні монографії про обидва житія: давніші розвідки по них стратили значення); новіше: Халанський, К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем, Ж. М. Н. П., 1902. VIII (сурозьку легенду вважає він руською перерібкою амастридської); Шахматов (Корсунская легенда и крещение Владимира – Сборник Ламанського і осібно, с. 121) пробував відновити давнішій погляд, що сурозька легенда говорить про корсунський похід Володимира; против сього замітки Шестакова в Ж. М. Н. П., 1908, І, і в новішій редакції своїх виводів (Разыскания о древн. летоп. сводах) Шахматов уже не повторив сього погляду. Вестберг, О Житии св. Стефана Сурожского (Виз. врем., 19 7) поправки до студії Василевського].

Пояснення, що сей Бравлин прийшов з Новгорода, треба вважати пізнішим додатком, зрештою ж се оповідання, хоч переховане тільки в слов’янсько-руськім перекладі, не має слідів пізнішої редакції [Саме ім’я Бравлина (вар.: Бравалинъ, Бравленінь, Бранливъ) як ім’я власне, признається не всіма. Востоков (Описание Рум’янцевского музея, с. 689) висловив гадку, що правдива лекція – се „князь бранливъ“ (отже – войовничий князь). Се толкування було піддержане Голубинським (Ист. рус. церкви І, 1, с. 59) але воно було збите аргументами, що сей варіант – поправка пізніших копістів, і в старім письменстві слова „бранлив“ не знаємо. Новішими часами дано нове толковання – що Бравлин вийшло помилково з Мравлин. Таку гадку підніс Веселовський – Мелкие заметки к былинам, Ж. М. Н. П., 1890, III, с. 22, пор. Карловича, Germanische Elemente im slavischen Mythus und Brauch (Archiv fü r Religionswissenschaft, 1900), а розвинув далі Халанський (В истории поэтических сказаний об Олеге Вещем, с. 313). Веселовський се „Мравлинъ“ розумів як слов’янську перерібку грецького Μυριμδών, Халанський – як стягнену форму Моровлинъ – Муровленинъ – Мурманинъ, розуміючи тут князя мурманського (норманського) Олега, котрого дублетом признає він Іллю Муромлянина – Муромця. Обидва сі толковання одначе більше дотепні, ніж певні. Простіше з них толковання проф. Халанського, але й воно опирається на цілім ряді гіпотез, дуже рисковних – як переробка народної форми Моровлин в народних устах в абсурдне Боровлин, потім штучна архаїзація його в Бравлин, опущення імені князя, а долишення самото епітету, і т. ін.].

Коли зважити, що обидва напади стали нам відомі припадково, тільки тому, що були згадані в агіографічних утворах, з поводу зв’язаних з ними чуд, то се саме наводить на гадку, що таких нападів Руси на чорноморські береги було тоді далеко більше. Я навів вище слова Житія Георґія Амастридського (написаного в 1-ій пол. IX в.) про руський нарід, як добре звісний своїми погибельними вчинками: „Русь, нарід суворий, як то всі знають – вони не мають утіхи ні в чим людськім, тільки в убийстві“.

Таким чином, голосний похід 860 р., коли Русь, використавши се, що імператор Михаїл з військом пішов в Малу Азію, несподівано прохопилася в Константинопольську протоку на двохстах кораблях і напала на сам Царгород, не був чимсь нечуваним. Нового було хіба тільки, що Русь відважилася напасти на саму столицю і то може по довгім замиренні, до котрого привело Візантійське правительство своїми дипломатичними зносинами з Руссю в 840-х рр. [Про джерела й літературу сього походу див. в примітках (10)]. Похід стався літом 860 р.; в недавно віднайденій Візантійській хроніці він датований 18 червня. Русь встигла пограбувати околиці Царгороду, зруйнувала передмістя і нагнала великого страху на саме місто, позбавлене всякої оборони. До наших часів дійшли проповіді патр[іарха] Фотія, проголошені ним під ту хвилю, і в них скрізь шумну Візантійську риторику пробивають місцями досить живі відгомони тодішніх настроїв. Живо переданий сей несподіваний страх, коли перед неприготованим містом показалися

„варварські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, погибельним – море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, їм даючи приємне і легке плавання, а на нас (греків) підіймаючи грізні хвилі війни“.

„Вони йшли попри місто, несучи уоружених пловців, загрожуючи місту смертю від меча, і вся надія людська облишила місто, і воно держалося тільки надією на Богу“.

„Чи пригадуєте ту темну і страшну ніч, коли життя наше збиралося зайти з заходом сонця і світ нашого існування мала поглинути глибока темрява ночі? Переляк і темрява опанували розум, і ухо прислухалося тільки до одної вісті: варвари вже перелізли мур! вороги опанували місто! Чи пригадуєте той переляк, ті сльози і лемент – як вдарилося в них місто в останній розпуці“.

Нагло Русь покинула облогу й забралася назад: правдоподібно, причиною було те, що імператор на вість про руський напад поспішився з дороги назад, і Русь стратила надію взяти місто. Одно з джерел каже навіть, що русинів побито, але ся звістка стоїть одиноко супроти інших, що не згадують про якийсь страти Руси. В пізніших хроніках X в. причиною стає вже буря, наслана на Русь, коли в море окунули одіж Божої Матері; але сучасник патр[іарх] Фотій, нічого не згадує про чудо: воно було перенесене на сей напад з легенди про аварський напад на Царгород 626 р.

Русь тоді знала дорогу не тільки на Чорне море. Десь по тім голоснім поході на Царгород стався руський похід на полудневі береги Каспійського моря. Від пізнішого, але солідного історика Табарістана (полудневого берега Каспійського моря) ібн-ель-Хасана (його історія написана 1216/7 р.) довідуємося, що за часів Хасана-абу-Зейда приходила Русь на Абесгун (славне портове місто в східно-полудневім куті Каспійського моря), але військо абу-Зейда знищило напасників. Сей абу-Зейд володів Табарістаном між 862 і 884 р. [Текст у Дорна – Каспій, с. 5 і 464, над ближчим означенням року сього походу застановлявся там же, с. ХLVIII, Кунік, але не прийшов ні до якого певного виводу, а хоч і прихилявся до гадки, що то мало бути коло 880 р., але притім виходив з хронології Повісті, так що сі його виводи не мають ніякої ціни. Дорн (с. ХLVIII) пробував підперти сю гадку вказівкою на монети абу-Зейда 880-3 р., що говорять про побіду над поганами: він догадується, що то була побіда над Руссю, але сам далі наводить комбіновану звістку Зегір-ед-Діна (XV в.) і ель-Хасана про побіду абу-Зейда над поганами-турками в 873/4р]

Як я вже сказав, сі звістки свідчать в першій лінії про значний розвій воєнних сил сієї Руси. В поході 860 р. було, судячи по числу кораблів, поданому візантійськими джерелами, 6-8 тис. мужа [Літопись рахує на корабель по 40 мужа в поході Олега. Похід легендарний, але сю подробицю можемо прийняти як вповні реальну], а й похід переказаний в Житії Георгія Амастридського не міг бути зроблений незначною ватагою. В дальшій лінії, як я вже сказав, сі „руські“ походи свідчать про якусь більшу державну організацію на середнім і нижнім Дніпрі. В посланії Фотія (860-і рр.) маємо й безпосередній натяк на се: Русь піднялася на Візантію, каже він, „підбивши сусідів і з того загородившись“ [τούς πέριξ α'υτω̃ν δουλωσάμενοι κακει̃θεν 'υπέρογκα φρονηματισθέντες – Photii epistolae, ed. Valetta, Londini, 1864, p. 178].

Факти дипломатичних зносин сеї Руси з Царгородом також дають доказ якоїсь більшої держави, з ширшим політичним світоглядом. Маємо їх два. Один – се прихід послів від „руського короля, прозвищем хакана“, до Візантійського імператора Теофіла в 839 р., для нав’язання дружних відносин [Quos rex illorum chacanus vocabulo, ad ce amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat – див вище с. 394]. Другий – се зносини Руси з Візантією по поході 860 р. По всякій правдоподібності, сі дипломатичні зносини були результатом сильних нападів Руси на Візантійські землі й ініціатива їх вийшла від Візантії. Першим разом заходилася вона зробити кінець нападам Руси на Візантійські землі, що діялися в перших десятиліттях IX в., і встигла довести до якихось приязних відносин, мабуть – задаривши і закупивши руського князя і його старшину, як се було в 860-х р.

Сим другим разом візантійське правительство постаралося себе забезпечити від таких грізних несподіванок, яким був похід 860 р., – особливо небезпечних при тяжкій війні, яку Візантії приходилося тоді вести з арабами. Про сі другі переговори біограф імператора Василя оповідає, що сей імператор прихилив до згоди „нарід руський необорний і поганський, роздаючи йому одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ним згоду і приязнь, намовив прийняти хрещення“. Висланий на Русь єпископ, по його словам, зробив сильне вражіння на русинів своєю проповіддю і багатьох охрестив; до сього вражіння, мовляв, особливо причинилося чудо: проповідник, для переконання слухачів-русинів, вложив в огонь Євангеліє, і огонь не зробив на нім ніякого сліду – се рішучо вплинуло на успіх проповіді (мотив такої проби огнем досить розповсюднений в легендарній агіологічній літературі).

[Біографія імп[ератора] Василя в Corpus hist. Byz. XXVII, гл. 97. Оповідання про руську місію перейшло потім до ріжних пізніших візантійських компіляторів – Кедрина, Зонарі, Ґліки і до російських збірок, як Никонівська. Завдяки тотожності імені імп[ератора] Василя Македонянина з іменем Вододимирового шваґра в деяких грецьких компіляціях се оповідання дуже характеристичним способом скомбіновано з охрещенням Руси за Володимира – див. повість видану Бандурієм, нове видання в Analecta byzantino-russica ed. Regel, Спб., 1891, і компіляцію патр[іарха] Maкарія – уривок при виданні Яхі бар[она] Розена, с. 222. Про Бандурієву повість див. новіші замітки ак[адеміка] Ламанського – op. c. гл. XVII].

Про се зав’язання приязних відносин з Руссю і вислання до них єпископа каже також і сучасник Фотій в своїм окружнику, але без всяких ближчих подробиць. Фотій каже, що Русь, нарід загально звісний з своєї нелюдськості й войовничості, змінила свою поганську віру на християнство, прийняла єпископа і з ворогів стала підвласною приятелькою імперії, – себто стала її союзником й обіцяла воєнну поміч [Photii epistolae, p. 178]. Ся Фотієва згадка походить з-перед 866/7 р. і дає розуміти, що зносини розпочалися не так за часів імп[ератора] Василя (що в маї 866 р. став соправителем імп[ератора] Михаїла, а від 867 правив сам), як може ще й скорше, слідом по руськім поході 860 року.

[Біографія зрештою виразно суперечить з окружником Фотія, бо каже, що єпископа на Русь послав патр[іарх] Іґнатій, що настав по упадку Фотія в 867 р., а Фотій згадує про вислання єпископа в своїм окружнику, ще перед своїм уступленням. Ламанський в своїй розвідці про св. Кирила старався довести, що Русь нав’язала зносини з Візантією зараз по невдалім поході, під вражінням царгородських процесій, але се тільки здогад: хронологічно воно можливо, але довести, що се сталося десь в р. 861, нема чим. Притім Ламанський висловив гадку, що в тій Фотієвій місії на Русь був посланий св. Кирил, і його т. зв. хозарська місія, що привела до хрещення „до двухсоть чадій“, була в дійсності місією на Русь. Гіпотеза інтересна, хоч і лишається невиясненим, чому наші джерела (Гавдерік і Панонське житіє) говорять про хозар замість Руси, що в тім часі мабуть не стояла вже під хозарською зверхністю. Можливо одначе, що місія на Русь і дипломатичні зносини з Хозарією були складовими частинами тої самої дипломатичної акції, яку розпочало Візантійське правительство по інциденті 860 року для забезпечення себе від подібних несподіванок, і тому злилися до купи].

Притім в Візантійських джерелах не називаються ані правителі Руси, що вели сі зносини з Царгородом, ані провідники походу 860 року. Повість временних літ каже, що то були Аскольд і Дир. Се приводить нас до реєстру київських князів X віку. Річ се дуже неясна і непевна.

Повість, видно, знає добре Володимирового батька Святослава і діда – Ігоря. По теорії її сей Ігор повинний бути сином новгородського князя – варязького конунґа Рюрика, покликаного новгородцями з-за моря. Через се всі інші київські князі мусили опинитися поза династією: Олег став воєводою Ігоря, або в іншій версії – його опікуном і далеким свояком: Рюрик умираючи „предасть княжениє свое Олгови, отъ роду єму суща, въдавъ єму на руцѣ сына своєго Игоря, бяше бо молодъ вельми“. Аскольд і Дир стають варязькими боярами, що відпросились у Рюрика „з родом своїм“ до Царгороду, але по дорозі опанували Київ, що стояв без князів: почали княжити над „Польскою“ (Полянською) землею, зібрали багато варягів, з ними ходили на Царгород, та ледве не пропали від чуда, а Олег, що зараз по смерті Рюрика рушає на полудень, підступом забиває їх як узурпаторів.

Олег в ширшій версії Повісті править іменем Ігоря: забиваючи Аскольда і Дира, він відкликується до прав Ігоря: „,вы нѣста князя, ни роду княжа, но азъ єсмь роду княжа, и вынѣсоша Игоря – а се єсть сынъ Рюриковъ“ [Іпат., с. 1, с. 5. Ся форма слів Ігоря зісталася в ширший версії, як найліпший доказ компромісу в справі Олега]. Се поправка: коротша редакція не вважаючи Олега приналежним до династії представляє його просто тільки воєводою Ігоря: „възрастшю же єму Игорю, и бысть храборъ и мудръ, и бысть у него воєвода, именемъ Олегъ, мужъ мудръ и храборъ“. В сій версії Ігор сам каже забити Аскольда і Дира, покликуючися на свої права: „нь азъ єсмь князь, и мнѣ достоить княжити“ [Шахматов пробував довести, що в первісній редакції літописи Олег таки й був князем (Розыскания, с. 318). A priori вважаю се зовсім можливим, навіть правоподібним, але вислідити сеї заміни конкретно досі не удалося]. Редактор ширшої версії Повісті, що мав перед очима умову Олега з греками, де він зве себе „великим князем руським“, не міг лишити Олега в титулі воєводи, і зробив його опікуном Ігоря, регентом Руської держави, а за для того – і свояком Ігоровим.

Добра то опіка, що триває тридцять літ, коли Ігор давно мусив бути повнолітнім! Текст умови з Візантією рішучо противиться сьому об’ясненню, бо Олег в ній зовсім не згадує нічого про того ніби правного князя – Ігоря: „мы… иже послани оть Олга великаго князя рускаго и ота всѣхъ иже суть подъ рукою его, свѣтлыхъ и великихъ князь и его великихъ бояръ“. Очевидно Олег не був ані опікуном, ані воєводою Ігоря, але таким самим князем, як і Ігор, його попередником на київськім столі. Які династичні відносини були між ними, ми того не знаємо, так само як і автор Повісті. Мабуть тільки не був він батьком Ігоря, бо в такім разі наші книжники не зробили б з Олега Ігорового воєводи, для урятування династичного принципу. Щось мусило бути таке, що не позволяло пристебнути Олега до пізнішої династії – і звідти ті штучні пояснення його ролі правителя [Гиляров, Предания Начальной лет[описи], с. 70-72 (рукописи XVII в.)].

Не менш підозріла справа Аскольда й Дира. Я насамперед мушу нагадати версію, що Аскольд і Дир були потомки Кия: вона, очевидно, давніша від того, що маємо не тільки в ширшій „Повісті“, але і в коротшій (новгородській) її редакції. Коротша редакція, в дусі тої династичної ідеї, яка звучить в промові Олега (чи Ігоря) до Аскольда і Дира, уже представляє Аскольда і Дира варягами-приходнями: „нарекоста ся князема“, самовільно і самозванно. Ширша Повість розвиває се далі: Аскольд і Дир не просто якісь варяги, а люди Рюрикові, „не племени єго, но боярина“, з дружини Рюрика – Ігоря. Виходить все-таки нескладно і тепер: Аскольд і Дир, відпросившися від свого „князя“, ідуть на Царгород, але по дорозі займають Київ, що зовсім ніколи не належав їх князеві, і за се гинуть як узурпатори – яка логіка в тім узурпаторстві? Володимир, убиваючи Рогволода, теж варяга по Повісті, не відкликується до своїх династичних прав, і се зовсім натурально, бо династичної ідеї княжої в її пізнішій формі, в якій знали її літописці другої половини XI в., як виключне право Володимирової династії на князювання в землях Руської держави, в X в. ще не могло бути.

Недоречність відчули пізніші компілятори і вставили пояснення, що Олег послав Аскольда і Дира з дарунками до Царгороду, але ті не виконали своєї місії, лишились у Києві, і Олег розсердився за се споневірення і постановив помститись [Сю недоречність відчув був Ламбін і через те, рятуючи традицію, викинув з текста, як пізнішу приписку, звістку про Дирову могилу – Источник летописного сказания о происхождении Руси (Ж. М. Н. П., 1874, VI)]. Об’яснення се, розуміється, нічого не варто, та цікаво тим, що показує почуття недоладності в оповіданні Повісті. Так само неймовірне й згадане вже її оповідання, як Аскольд і Дир зайняли Київ:

„поидоста по Дънепру, идучи мимо, и узрѣста на горѣ городокъ и въспрошаста, ркуще: чий се городъ? Они же (кияни) рекоша: была суть три братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдѣлаша градокъ сь, и изгибоша, а мы сѣдимъ, роды ихъ, и платимы дань Козарамъ. Аскольдъ же и Диръ остаста въ городѣ семъ, и многы Варягы съвокуписта, и начаста владѣти Польскою землею“.

В коротшій (новгородській) версії Повісті нема нічого про те, як Аскольд і Дир з’явилися в Києві – се, очевидно, нова і дуже нещаслива в своїй ідилічності комбінація.

І ще дрібна, але характеристична подробиця: Аскольда і Дира убивають разом „злодѣи Игореви“ і несуть їх ховати „на гору“, але могили їх показуються гень-гень в ріжних місцях: „погребоша Асколда на горѣ, єже ся нинѣ Угорьскоє наричеть, идже єсть двор Олминъ, на той могилѣ постави Олма церковь святаго Николы“, – отже на теперішнім Печерську, на Дніпровім березі, гень нижче київської пристані, що була на усті Почайни. А „Дирева могыла за святою Ириною“, отже десь коло теперішньої Софійської катедри, добрих півмилі від Угорського. Очевидно, Аскольда і Дира не вбили разом, взагалі – вони не вмерли разом, а з тим і традиційне оповідання про їх смерть тратить ґрунт [Аль – арабський член, Дир – ім’я. Варіант: аль Дин].

Та й само по собі взявши, се князювання в Києві двох князів разом, що по словам традиції, не були ані братами, ані батько з сином, дуже неправдоподібне.

Аскольда поховано на Угорськім. Очевидно – він жив в тім княжім дворі, що стояв там: тут жив і був похований потім і Володимир Вел[икий] (пам’ять, що Аскольд жив тут, привела автора до тієї подробиці, що Олег приїхав під Угорське з своїми човнами). Се промовляє за тим, що Аскольд був дійсно князь київський. Факт, що на його могилі поставили потім церкву, веде нас до походу 860 p. i епізоду про охрещення частини Руси по тім поході, при умові: дуже ймовірно, що Аскольд був той князь, що ходив 860 р. на Візантію і потім при згоді з Візантією прийняв християнство. Тим зовсім природно об’яснюються факти, що Повість зв’язала похід 860 р. з його іменем, і що на могилі Аскольда поставлено церкву.

Щодо Дира, то його ім’я згадує Масуді (писав в 40-х рр. X в.). Перший між слов’янськими королями, каже він, то король аль-Дир [Вид. Гаркаві, с. 137], він має великі міста, численні, залюднені землі; в столицю його держави приходять мусульманські купці з ріжними товарами [Вестберґ (Beiträge IX), признаючи, що держава Алдира відповідає Київській державі, так і поправляє без церемонії Алдира на Ігоря, пор. К анализу, с. 396]. Нема ніяких трудностей прикласти се до найбільшого політичного центра східної Слов’янщини – Києва, що провадив велику торгівлю із Сходом, – хіба те, що Масуді говорить про Дира, як сучасника, коли сучасником його був Ігор [Придоста два Варяга и нарекоста ся князема: одному бѣ имя Аскольдъ, а другому Диръ (1 Новг., с. 4)]; але можливе непорозуміння, наслідком котрого Масуді, не знаючи на ім’я сучасного руського князя (він ніде не називає його), прийняв Дира за сучасника. Звістка Масуді для нас важна, бо свідчить, що Дир був князем (бо що він дійсно був в Києві, за те свідчить традиція його могили „за святою Ориною“), Той факт, що в нашій традиції Дир зв’язується до купи з Аскольдом, так що вони скрізь в парі виступають, дає підставу думати, що в них треба бачити князів близьких хронологічно. Далеко відсовувати назад Дира не випадає з огляду, що Масуді його уважав сучасником (та й у традиції він все кладеться на другім місті“, по Аскольді) [Бяста у него (Рюрика) два мужа: Асколдъ и Дирдъ (Іпат., с. 11).

Иде Асколдъ и Диръ на Грѣки – Іпат., с. 12.

воєваша Асколдъ и Диръ Полочанъ – Никон. I, с. 9.

избиша множество Печенѣгъ Оскілдъ и Диръ – Никон. I, с. 9

и увидѣ Олегъ, яко Осколдъ и Дирдъ княжита…

и убиша Асколда и Дира – Іпат., с. 13], отже правдоподібніше буде Дира класти по Аскольді, перед Олегом (хоч не виключено, що він княжив ще пізніше, по Олегу). Сей Дир жив мабуть на княжім дворі на старім городі, де був княжий двір в середині X в., – тож там його й поховано.

Початок Олегового князівства можна трохи посунути на пізніше з огляду на звістку про війну Дира (в літописі розуміється – Аскольда і Дира) з печенігами: до конфлікту з печенігами у київських князів ледве могло прийти скорше, як при кінці 80-х років IX в. Крім того, аналіза літописної хронології приводить до виводу, що в подіях кінця IX і початку X в. вона, правдоподібно, спізнюється на 3-4 роки [Про се нижче і в екскурсі I]. Отже Дир міг жити в 890-х рр.

Але коли пішло вже на могили, то треба ще згадати за одну могилу – Олегову. Що могилу сього „віщого“ князя показували в ріжних місцях („погребоша и на горѣ, иже глаголеть ся Щековица“, а знов „єсть могила єго в Ладозѣ“) [Іпат., с. 24 і 1 Новг., с. 7], то ще не велике диво; але ж бо і в самім Києві було аж дві Олегові могили – одна на Щекавиці, друга десь недалеко старих „Жидівських воріт“ (як думають, на місці теперішньої обсерваторії). Се наводить на гадку – чи не було у Києві двох князів того імені, одного на початку X в., а другого перед тим, напр. десь в першій половині IX в.? Се могло б нам почасти пояснити й те, чому в літописі так багато скуплено подій коло Олега [Здогад про двох Олегів висловив пок[ійний] Антонович – Публичные лекции, с. 57; про Олегову могилу в Києві і її місце спеціальна розвідка пок[ійного] П. Лебединцева в Чтеніях Київського історичного товариства, т. І].

Нарешті міг бути київським князем той Бравлин, що ходив на Сурож, але так само міг бути якимсь князем на полудні, залежним від Києва, або київським воєводою [Про поправки імені Бравлина див. вище с. 401-2].

Отже по тих наших елюкубраціях реєстр старших київських князів виглядав би так:

Олег??

Бравлин??

Аскольд – правив між 860 і 867, може й довше.

Дир – при кінці 880-х рр. правдоподібно ще княжив.

Олег – одинока певна дата його князівства се 911 р. (умова з греками), умер правдоподібно яких 4-5 літ по тім.

Ігор, вмер по 944 р., а перед 948-9 рр.

Ольга – реґентка в 940-950 рр.

Святослав – вмер 972 p.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 401 – 410.