Початки Київської держави

Михайло Грушевський

Київські перекази. Теорія Повісті временних літ – тенденція варязька, тенденція новгородська, концепція „Повісті“, хиткість традиції, комбінації, недоречності „Повісті“, вагання новішої історіографії, поправки варязької теорії

Історія початків Київської держави належить до найтяжчих питань всесвітньої історії, не так через брак відомостей, як завдяки своїй традиції, з котрою й досі наука не може собі дати ради. Розумію тут нашу київську літопись з її оповіданням про початки Київської держави. Як то виказано ширше в спеціальнім додатку про нашу найдавнішу літопись [Екскурс, II], літопись писалася в другій половині XI в., кількома наворотами, спеціально для вияснення сього питання: „откуду єсть пошла Руская земля (себто Київське князівство, бо Київська земля – се Русь в тіснішім значенні), кто въ Києвѣ нача первѣе княжити, и откуду Руская земля стала єсть“. Се тоді вже було питанням без відповіді, і для його вияснення треба було пускатись на дорогу ріжних комбінацій та гіпотез.

В тодішнім громадянстві мусили бути ріжні перекази в сій справі. Так в самій літописі переказано легенду про трьох братів полян Кия, Щека і Хорива, що збудували спільно місто Київ, в ім’я старшого брата, і полишили свої імена в назвах урочищ Щековиці, Хоревиці і річки Либіді (названої по імені сестри). Від них київські мудреці XI віка виводили ім’я полян і полянське плем’я [Порівняти: „бяхуть бо мудри и смыслени и нарицахуся Поляне, от них же суть Поляне Кияне и до сего дне“ (Іпат. с. 5). Кияни – тут очевидно, пізніша ґлоса, пор. Толстовський кодекс, 1 Новгор. літоп.: „отъ нихже суть нынѣ Поляне и до сего дне“; спочатку приписано було може тільки слово „Кыевъ“, як в Радзивилівськім кодексі (Лавр. с. 9). Потім до сього тексту додано ще поправку: „яже и до сеи братья бяху Поляне“ – погляд просто протилежний, що заперечує, мов би поляни походили від київських братів].

Заразом в тих самих чи інших об’ясненнях київських початків сі брати уважались предками київської династії: сліди такого толкування зісталися в оповіданні Повісті [В Повісті: „по сей братьи почаша держати родъ ихъ княжениє въ Поляхъ“ (в новгородській того нема)], а в парафразі Длуґоша маємо, здається, слід досить старої й авторитетної компіляції, де київська династія включно до Аскольда і Дира представлялася безпосереднім потомством Кия і його братів [Absumptis deinde Kyg, Szczyek et Korew, filii eorum et nepotes linea directa succedentes principabantur apud Ruthenos annis multis, donec successio huiusmodi ad duos fratres germanos Oszkald videlicet et Dyr pervenit – кн. I с. 63. В пізніших компіляціях маємо версію, що Аскольда і Дира вважає „Києвими плем’янниками“ (Гіляров, Предания русской начальной летописи, ст. 140)]. Розуміється, ціле се оповідання про київських братів було тільки т. зв. етимологічним мітом: з імен місцевостей зроблено історичні особи, героїв-осадників міста. Поруч сього переказу існував інший аналогічний, де оповідалося, що Кий мав перевіз на Дніпрі, і звідси се місто звалося Київ перевіз, а потім тут стало місто Київ. І сей другий міт теж міг служити людям для об’яснення початку Київської держави не згірше як тисячоліття служила для подібної цілі, напр. історія побудування Рима Ромулом.

Але сі й правдоподібно – інші ще, нам не звісні перекази не задовольнили автора літописи і він уложив інакшу, дуже штучну комбінацію про чужоземний, варязький початок руського імені й київської держави та династії. Моменти, на яких оперлася отся теорія ще до справи „Руської“ держави, можна вказати виразно. Така традиція „варязького“ завойовання в північних землях (имаху дань Варязи приходяще изъ заморья на Чюди и на Словѣнехъ…). Присутність в X і XI в. в Києві значних ватаг скандинавів, варягів, як їх у Києві звали (Vaeringjar скандинавських саґ) [Се слово виводять звичайно з давнього норманського vár – віра, обітниця, отже заприсяжена дружина – Томсен, відчит, III]. Те, що вони в Києві, особливо в X в., грали значну ролю на княжім дворі, надавали йому часами до певної міри, навіть варязьку закраску. Нарешті – факт, що сі варяги ще з X в. приймали ім’я „Руси“, по імені тієї держави, котрій служили, тим більше, що руське ім’я було особливо тісно зв’язане з київською дружиною, і з іменем Руси переходили потім в інші землі, так що в другій половині XI в., напр. в візантійських пам’ятках Русь стає ідентичним іменем з варягами: Bαράγγοι ‘Ρω̃ς – Варяги Русь [Про сей дуже важний для вияснення ґенези літописної легенди момент див. особливо у Василевського – Варяго-русская и варяго-английская дружина в Константинополе, XI и XII веков, 1874, передруковано в „Трудах В.Г. Василевского“, т. І, 1908].

Такі були загальні явища. Могли мати тут вплив і деякі конкретні випадки. Для прикладу вкажу на один, звісний нам ближче: 979 р. (як я рахую) Володимир за поміччю варязького війська опанував Київ; варяги уважали Київ своїм здобутком і вимагали контрибуції: „се градъ нашь, и мы прияхом и“. Так оповідає переказ, записаний в літописи [Іпат., с. 53]. Він притім пам’ятає, що Володимир не був варязьким конунґом, а київським княжичем. Але ж би сталося щось подібне століття перед тим, – як легко б з того міг утворитися переказ, що мовляв київські князі і дружина – то варяги, що вони здобули силоміць собі Київщину, й перед ними тут не було князів! Подібні факти могли вплинути й на комбінації автора літописи. Що то були вповні, чи в дуже значній мірі його комбінації, а не готовий народний переказ про варязькі початки держави, виходить з того, що поза літописею ми не маємо ніде, ні в однім старшім утворі нашого письменства, ні в усній традиції ніяких скільки-небудь виразних натяків на такі перекази про варязькі початки руського імені й Руської держави.

[Ак[адемік] Шахматов, заговоривши в останній книзі своїй (Розыскания о древн. русских летоп. сводах, с. 309-310) про те, що „упорная традиция указывала на варяжское происхождение киевской княжеской династии и княжеских дружинников“, на доказ сього вказав на слова проложного життя Володимира: „съ бысть сынъ Святославль отъ племени воряжська князь Володимиръ“, і на наведену вже Ключевським апострофу слова на неділю митаря і фарисея до „благородних“: „не хвалися родом, не кажи батько у мене боярин і мученики Христові брати мені“: Ключевський толкував се як похваляння своїм варязьким родом – спорідненням з київськими мучениками-варягами.

Одначе перший текст треба вважати ґлосою проложного життя, бо маємо тексти без сього додатку (див. Чтенія київ. істор. тов., II, с. 28), а наведена Ключевським апострофа, навіть приймаючи його толковання, говорить про дружинну моду – хвалитися варязьким походженням, але не має нічого до династії. А хоч д[обродій] Шахматов наводить се тільки для прикладу, думаю, що більших і виразніших прикладів у нього не знайшлося, коли потім ще покликався тільки на родинні зв’язки Ярослава з варязькими конунґами, мов би то вони „мають значення для питання про варязьке походження київської княжої династії. Не тільки про „упорну“, а взагалі про яку-небудь традицію варязького походження династії трудно говорити – поза літописею].

Поруч тенденції варязької і в зв’язку з нею виступає ще друга – новгородська. В тіні варязької теорії, що передусім кидається нам у вічі, ся друга, з нею зв’язана, не звертала такої уваги, але з нею треба рахуватися також. Проступає вона досить виразно. Зваряження новгородців представлено як наслідок добровільного покликання до себе варязької династії. Стара традиція варязького завойовання і панування в новгородських землях нейтралізується тим, що новгородці з компанією прогнали тих давніших варягів завойовників і напасників, і пізніший варязький елемент не має нічого спільного з ними; тим способом честь Новгорода вирятована. Натомість підчеркується, що Київ був завойований і опанований варязькими династіями з Новгорода, багато разів – перший раз Аскольдом і Диром, потім Олегом і Ігорем – подібно, як в пізніших часах здобували Київ з варягами і новгородцями Володимир і його син Ярослав, правом меча. Ідея завойовання здіймається з Новгорода, що мовляв ніколи не був завойований з Києва, і цілою силою обертається против Києва. Дань, яку платили новгородці київським князям – се не дань до київського скарбу: вона призначається місцевим, новгородським варягам, їх родичам („суть новгородци людіє отъ роду варяжска“). I князів вони собі брали з Києва доброю волею (історія, як новгородці просили собі від Святослава котрогось з синів).

Ся тенденція стоїть очевидно в зв’язку з одного боку – з змаганнями новгородців до політичної автономії (порівняти переговори князів з новгородцями, щоб прийняли князем Святополковича замість Мономаховича, в епоху закінчення Повісті). З другого боку, вона опирається на старій традиції Новгорода, як старшого по Києві стола, резиденції престолонаслідника, звідки той переходить до Києва. В такій позиції бачимо Новгород уже за Ігоря, а пізніші факти як запанування Володимира і Ярослава над Києвом підтримали і зміцнили се значення Новгорода в потомстві Ярослава. Новгородські князі фактично показалися будучими київськими князями; Новгород се розсадник київських князів, руська vagina regum.

Під впливом сих тенденцій охочі взагалі до штучних комбінацій укладчики нашої літописи в оконечнім результаті своєї колективної роботи, здогадів і спостережень дали нам такі виводи. Ім’я Руси принесли до Києва варяги; се було ім’я варязького народу, що виемігрував спочатку до Новгорода, а потім прийшов звідти до Києва. Переселення се сталося наслідком того, що новгородці закликали варязьких династів сього племені до себе князювати. Новгородці, кривичі, меря і чудь були підбиті варягами й давали їм дань, потім спромоглися їх прогнати „за море“, але не було між ними порядку, і вічні усобиці докучили їм так, що вони звернулися до варягів же й покликали до себе на князів і володарів. На сей поклик прийшли до них три брати – Рюрик, Синеус і Трувор, „с роды своими“, і засіли в головних містах новгородців, кривичів і чуди. З них вижив лише Рюрик. За сина його Ігоря до сеї варязької руської держави прилучені були подніпрянські землі, й столицею став Київ. Стався сей прихід варягів до Києва в середині IX в., бо в другій половині IX в. Візантійці вже знають Русь, а її автор Повісті уважав київською.

Легенду про київських братів Кия, Щека і Хорива укладчики літописи не відкинули, але обернули так, що, мовляв, потомки тих братів вигинули, й Київ в IX в. не мав князів (натомість вони рішучо виступили проти легенди про Кия перевізника). Київські князі Аскольд і Дир, що не належали до пізнішої династії (X віку), а мусили існувати, бо імена їх були зв’язані з київськими урочищами, стають в літописи варягами, що відпросившися у новгородського князя, опанували позбавлений князів Київ, але мусили уступити з місця перед своїм князем Ігорем, коли його привіз до Києва опікун Олег.

Зазначу, що інша версія, дуже розповсюджена в пізніших компіляціях XVI-XVII в., пішла ще далі в тім напрямі й зробила самих київських братів виходнями з Новгорода: вони прийшли сюди, відпросившися у кн. Олега, заснували Київ, а потім Олег їх забив. Притім Кий на нових оселях стає кондотьєром, ватажком дружини, яку собі зібрав, і його „наймають“ деревляни [Див. Гілярова, Предания русской начальной летописи, с. 69 і далі, теж у Жданова, Русский былевой эпос, с. 605, і Халанського, Экскурсы в область древних рукописей – в Трудах предварит. комитета XII арх. съезда, т. I, с. 412-8, 422. В ширших версіях київські браття – розбійники новгородські, засуджені на смерть, але натомість пущені з землі; з тридцятьма іншими новгородцями вони приходять на Дніпро й засновують там місто. Цікаво притім, що коротшу версію сього оповідання, де говориться тільки про побіду Ігоря (в інших – Олега) над Києм і його братами (з поминенням Аскольда і Дира) маємо в досить ранніх компіляціях (Гіляров, с. 72), і вона повторяється в великім числі збірників. Се промовляє за тим, що ми маємо тут не якусь пізнішу модифікацію літописного оповідання, а самостійну версію, і вона аж пізніше була злучена з літописною, а з сеї контамінації вийшло, що пущених Олегом київських братів побивають Аскольд і Дир, посли Олегові, а сих побиває Олег (як в варіанті „Лѣтописца вкрѣтцѣ) – Гіляров, с. 70)].

І сі версії тільки що пізніші, а стільки ж властиво варті, скільки й оповідання літописи про Аскольда і Дира: се останнє виглядає зовсім як казка, а ріжні варіації історії про Аскольда і Дира, Олега і Ігоря, які тепер ще маємо, показують, як хитка взагалі була на тім пункті традиція. Очевидно, не було ніякого скристалізованого народного переказу про початки київської династії, і кождий книжник укладав його собі як хотів (подібно, як легенду про київських братів). В одній версії Аскольд і Дир – бояри Олега, Ігорового опікуна, пущені ним на Грецію; друга нічого не згадує про се, а самого Олега не уважає князем і активну ролю в опануванні Києва надає Ігореві; в третій Ігор, або Олег, відбирають Київ безпосередньо від його осадників [Другу версію маємо і в 1 Новгородській літ., третю – напр. у Гілярова, с. 139 (хронограф XVI в.)]. Правдоподібно, давніша версія зв’язувала пізнішу київську династію просто з Києм, і тільки пізнішими комбінаціями про Аскольда, Дира й Олега сей зв’язок був розірваний [Як вже згадував, в пізніших компіляціях (Гіляров, с. 140) маємо версію, що Аскольд і Дир були „Кієві плем’янники“. Звідси ще один крок – і Ігор стане Києвим внуком. В новгородській версії Повісті Кий від Ігоря хронологічно стоїть зовсім недалеко: оповідання дає таке вражіння, що варяги підбили новгородців, а сі їх прогнали дуже скоро по часах київських братів].

Я спинився на сім епізоді, бо тут ми застаємо комбінативну роботу наших книжників з її матеріалами в руках, і се кидає нам світло на цілу теорію Повісті. Але й крім того маємо виразні вказівки на такий комбінативний її характер [Говорю тут про Повість в її остаточній редакції, але зав’язки сих поглядів бачимо і в початковій редакції]. І так, хронологічне уміщення приходу варягів в другій половині IX в. стоїть очевидно, в залежності від походу Руси на Візантію в 860 р. – факту, перейнятого з візантійських джерел. Історія про те, як Рюрик, збираючися до Новгорода, забрав з собою „всю Русь“, має таку ж виразну ознаку комбінації: автор мусив знати, що варягів-руси за морем нема (через те даремно її шукали там протягом півтора століття новіші норманісти), – для того оглядно перевів її без останку на нові осади. Взагалі ся прикмета Повісті – широке уживання штучної комбінації, признана тепер в науці без ріжниці і т. зв. норманістами і антинорманістами, і суперечка може йти тільки про те: чи прихід київської династії з варягів до Києва через Новгород – се комбінація вірна чи ні, або як признати можливість, що тут автор ужив чийсь готовий переказ чи погляд, – то се чи вірний переказ, чи хибний здогад?

Над сим сушили голову покоління за поколіннями істориків, і завзята боротьба велася від середини XVIII віку, а хоч новішими часами (яких тридцять літ) полеміка притихла, то два противні погляди все стоять проти себе. На сім місці ми не будемо ширше входити в історію сього питання [Про неї дивись II екскурс], вкажемо тільки головні моменти.

Довгий час самий факт приходу до Києва заморської династії, закликаної до Новгорода, не викликав непевностей, і застановлялися тільки над тим, хто були ті варяги і як розуміти факт закликання варязької династії. Проти т. зв. норманістів, що в варягах бачили скандинавів, виступали інші з теоріями західнослов’янської, литовської й іншої дружини і династії, що мовляв були закликані на Русь і положили початок Руській державі й династії. Але серед сеї полеміки виявилася з часом хиткість самої літописної традиції, виказав себе її штучний характер, ріжні суперечності й хиби в ній, в результаті вона здискредитувалась, й історики стали пробувати обійтися без неї в реконструкції початків Руської держави.

Справді, хронологія літописи (початок Руської держави в середині IX в.) показалась зовсім хибною; Руська державна організація мусила зав’язатись далеко раніше, бо вже на початку IX в. звісні заморські напади Руси і їх князів на Чорнім морі, а грецький ритор з першої половини IX в. говорить про Русь як про нарід звісний своїми нелюдськими нападами (Житіє Георгія Амастридського); тоді ж знали добре слов’янську Русь і на далекім сході (ібн-Хордадбег). Такі ж сумніви викликає літописна теорія, що ім’я Руси було принесене з півночі варязькою дружиною. В самій Повісті з-під редакторської руки, яка силкується скрізь одностайно і можливо категорично перевести погляд, що ім’я Руси було принесене покликаною варязькою дружиною, зовсім замітно видобувається погляд першого укладчика (чи укладчиків) літописи, що говорив про прихід на Русь варягів, а не Руси, бо руське ім’я вважав традицією київською і прихід варязьких дружин до Києва вважав тим моментом, коли до них пристало руське ім’я [Се звісна фраза, оцінена вже норманістом Соловйовим (І, с. 115):„Бѣша у него Варязи и Словѣни и прочи прозвашася Русью“, і реконструйована Шахматовим в такім виді: „Бѣша у него мужі Варязи и оттолѣ прозвашася Русию“ (Розыск, с. 542). Пор. вище с. 192].

Історикові ж приходиться рахуватись з одного боку з тим фактом, що норманської Руси в скандинавських сторонах таки не вдалося відшукати і через те прийнятий норманістами вивід руського імені варягів через їх фінське прозвище робиться з великими натяганнями [Про се див. в екскурсі II]. З другого боку, він мусить мати на увазі, що ім’я Руси в наших тубільних джерелах все прив’язується спеціально до Полянської землі, і се виразно показує, що се ім’я належить не півночі, а полудню, було місцевим в Київщині [Див. вище с. 190]. Нарешті важне і argumentum a silentio: північні саги, що так багато знають про своїх земляків, які ходили на Русь, нічим не натякають на скандинавський рід руської династії, для них вона чужа, і Русь – чужий край; рівно ж нічого не говорять про варязький початок Руси інші руські джерела, поза Повістю.

З другого боку, одначе стоять далі перед дослідниками ті факти, на яких оперлася варязька теорія київських літописців, і підперті їх авторитетом, категоричним тоном їх оповідання, всею пізнішою історичною традицією, що оперлася на їх виводах – вони не перестають впливати на напрям історичної мислі. Літописна теорія стала занадто привичною розв’язкою проблеми початків Руської держави, занадто глибоко ввійшла в оборот наукової мислі і домашньої і західноєвропейської, а ненаукові слов’янофільскі наскоки на норманізм як на доктрину „непатріотичну“ призвичаїли наукові круги, особливо західні, дивитися на антинорманізм як певний симптом не наукового мислення. Се без сумніву в дуже сильній мірі паралізує наукову мисль і затримує її на утертих стежках традиції. Варязька теорія лежить все ще завали-дорогою на шляху досліду початків політичного життя східного слов’янства – каменем соблазну, котрий історична наука так само вагається положити в цілості основою історії Руської держави, як і перескочити через нього – боячися завадити о нього, як билинний Васька Буслаєвич. Особливо же в останніх часах, по десятиліттях скептичнішого настрою, стало помітне знова збільшене поважання для літописної традиції (під впливами головно філологічних дослідів) і в зв’язку з тим нерішуче становище історичних дослідів перед загадкою варязтва, не здатного ані на те, щоб покласти його во главу угла, ані охочого уступити своє місце реконструкціям без нього. Тим часом така реконструкція неминуча.

Норманісти протягом близько двох століть нагромадили великий арсенал доказів; між ними є деякі й справді важні, та вони доводять тільки те, що на Руси в IX – X в. в княжій службі було багато варягів, і що через се в Візантії не відріжняли часом сих варязьких зайд від русинів-слов’ян. Се доводять найважніші історичні свідоцтва – Ліудпранд і особливо Бертинська хроніка, і філологічні – норманські імена Олегових та Ігорових дружинників і „руські“ імена Дніпрових порогів у Константина Порфірородного, що як не всі, то бодай в часті такі безперечно норманські. Але що варязький елемент грав велику ролю в двірськім і державнім житті IX-Х в., ми й без того знаємо; се власне був той момент, що привів і авторів літописи до варязької теорії. Питання лежить в чім іншім – чи вірні їх звістки, що київська княжа династія, котра творила Руську державу, була норманська, здобула полудень завойовуючи з північних земель, і на праві завойовання, операючися на свої варязькі дружини, будувала суспільно-політичний уклад Руси? Чи треба рахуватися тільки з варязьким елементом в еволюції місцевого життя, чи з варязькою державою, заложеною на місцевім, слов’янськім ґрунті?

Теорія варязької держави опирається виключно на оповіданні літописи. Одначе серед сучасних дослідників, навіть найбільше прихильних норманізмові, дуже небагато знаходиться охочих прийняти її оповідання в цілості. Особливо скептично приймається сими норманістами літописна історія закликання варязьких конунґів новгородцями і їх союзниками; вона дійсно настільки неймовірно сконструйована, що її тяжко вирятувати навіть найбільш поблажливою аналізою, почавши від неймовірної фантазії сих північних політиків – запрошувати до себе на панування тих самих насильників, котрих щойно прогнали вони від себе за їх насильства, – і кінчаючи сею предивною федерацією новгородських словен з фінськими племенами, що служили предметом економічної експлуатації і політичних аспірацій Новгорода в X-XI вв., але ніколи не могли представляти такого союзу племен разом з новгородцями. Дослідники-норманісти загально вважають сю історію невдалою комбінацією книжників, шукають в ній ріжних політичних тенденцій, але зате в інших частях літописної традиції, тому тільки що вони виглядають більш ймовірно, хочуть бачити живу пам’ять і народні перекази.

Так само відкидають вони теорію Повісті, що до слов’ян переселився цілий варязький нарід і скупився по ріжних містах в більших масах, заслонивши собою тубільну слов’янську або фінську людність [„Новугородьци – ти суть людье отъ роду варяжьска, прежде бо бѣша Словѣни“, каже Повість]. Сьому справді рішучо противиться факт, що норманський елемент не зіставив таких значних слідів ані в мові, ані в праві, ані в побуті, як можна було б сподіватися при такій масовій міграції, і тому приходиться, рятуючи варязьку теорію, признавати, що на Русь прийшла династія з нечисленною горсткою дружини, і ту норманську горстку зараз же, без сліду майже, проглинув слов’янський елемент.

Ті теорії, що в противність норманізму не хотіли бачити в варягах Повісті скандинавів, але виходили все-таки з звістки про закликання князів, також не годні були рятувати тим оповідання літописи. Важнішою з них була теорія балтійська; вона уважала тих літописних варягів балтійськими слов’янами, та мала против себе всі ті аргументи, які має норманізм, з додатком того, що против неї стояла сама Повість, бо вона без сумніву уважає варягів норманами, а на Руси не можна навіть виказати присутності балтійської дружини, як се можна виказати для норманів. Вся вага письменників, що виступали з балтійською теорією, лежала в полеміці з норманізмом, позитивна ж частина їх розправ стояла занадто слабо, щоб мати яке-небудь значення.

Друга теорія, яка взяла в спадщину певну частину норманістів, була готська, чи готсько-герульська в своїй новішій фазі. Досі одначе ніхто з її репрезентантів не виступив з цілою конструкцією початків Руської держави, не пішов далі поодиноких натяків, і ті натяки звичайно не йшли дальше виводу самого руського імені.

Які поправки не робити в теорії чужоземного початку Руси й Київської держави, приймаючи її, приходиться сей чужоземний початок прийняти на віру, з джерела досить пізнього, як показалося – штучно укомбінованого, з цілим рядом основних помилок.

Супроти такого характеру його – наукова обережність наказує в усякім разі не класти варязької теорії літописи підвалиною для реконструкції руської історії; її можна, скажім фігурально, ужити собі для декорації, але нічого на нім не годиться будувати, бо се була б будова на піску.

З огляду на се, постараємося розглянутися в початках руського державного життя, по можності менше опираючися на теорії Повісті, а оперуючи тими даними, які літописи дають незалежно від своєї тенденції, та звістками інших джерел.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 379 – 388.