Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Сформування Київської держави

Михайло Грушевський

Схема „Повісті“, регресивний метод досліду, ріжні форми залежності від Києва, прилучення земель на Дніпровій дорозі, колонії в фінських землях, лівобічні землі, Подоння, Азовське побережжя, Деревська земля і дальші західні; Новгород і північні землі, значення Новгорода в руській політичній системі

Вертаємось до історії Київської держави.

Вище ми сказали, що звістки IX в. про Русь натякають на існування вже більшої політичної організації, скупленої коло „Руської“ – Полянської землі. Патр[іарх] Фотій же говорить виразно, що Русь перед своїм походом на Візантію в 860 р. уже „підбила своїх сусідів“. Попробуємо тепер розглянутися в сім питанні.

Почнемо від Повісті. Очевидно, її автор мав дуже слабі відомості про сформування комплексу земель Руської держави. Він вийшов з сієї трудності, зложивши сю історію на часті півмітичного Олега. Не можемо знати, чи йшов він тут за народними традиціями, що говорили про війни й завойовання Олега (або Олегів), чи на власну руку скомбінував сю грандіозну окупацію. Новгородські словени, полоцькі й ізборські (пізніші псковські) кривичі з слов’янськими колоніями в землях Чуди, Веси і Мері становлять у нього державу Рюрика; Олег окрім того підбиває в своїм поході на полудень: смоленських кривичів, середнє Подніпров’я (Любеч – тоді визначне торговельне місто) і Київщину: „поиде Олегъ, поємъ вои свои многи – Варягы, Чюдь, Словѣны, Мѣрю, Весь, Кривичи, и прия городъ Смоленескъ, и посади въ немъ мужь свой; и придоста къ горамъ киевьскымъ…“ По сім, похід за походом, підбиває він деревлян, сіверян і радимичів (в хронологічній схемі Повісті се уміщено під 883-5 р.)-„и бѣ обладая Олегъ Деревляны, Полянми, Радимичи, а со Уличи имѣше рать“.

На тім кінчаться придбання Олега, але в його поході на Візантію беруть участь ще хорвати, дуліби й тиверці в ролі союзників („яже суть толковины“ – помічники) [Так найправдоподібніше пояснив се слово Григорович на підставі ґльос азбуковника: Александръ – помощникъ людимъ, сирѣчь толковникъ, Алексѣй – пособникъ, толковникъ. Труды III съѣзда, І, с. LIII], а в північній версії приписані ще в’ятичі. Крім того, на сі ж часи треба б положити прилучення дреговичів, бо пізніше ніде нема згадки про се. По сій Олеговій роботі його наступникам мало що зіставалось робити з східнослов’янськими народами. Ігор „примучив“ уличів і воювався з деревлянами, Святослав підбив наново в’ятичів, а Володимир знову підбив полочан, радимичів і в’ятичів і привернув західні землі.

Розуміється, укладчики літописи мали ліпші відомості про походи Володимира й Святослава, ніж з кінця IX в. Про походи другої половини X в. могла бути розмірно свіжа пам’ять в другій половині XI в., коли укладалася Повість. Дійсно, походи Святослава напр. потверджуються іншими джерелами досить докладно (крім подробиць, розуміється); але вже всі походи Ігоря зв’язані з ріжними легендами і настільки й переховалися в пам’яті, наскільки були зв’язані з якоюсь легендою. Походи ж Олега, виключивши його звісний похід на Візантію, не мають навіть і легендарної закраски, а виглядають всі на комбінацію автора. В кождім разі, навіть припускаючи тут якісь перекази, традиції, все ж таки завоювання цілої Сіверщини (найбільшої з етнографічних територій!), завзятих в своїй свободолюбності деревлян і ще радимичів в три походи, розуміється, лишиться повним абсурдом.

Не краще виглядає похід Олега з Новгорода на Київ, де він без спротивлення опановує міста на дорозі, скидає своїх бояр узурпаторів з київського стола, а на новгородців, що по словам літописи „суть отъ роду варяжьска, преже бо бѣша Словѣни“, зараз накладає дань – „Варягом даяти“. Коли зважити ще й недоречність історії з Аскольдом і Диром і їх убиттям, і той цікавий факт, що в хронологічній таблиці, на іншім місці Повісті, зовсім ігнорується й Рюрик, і князівство Олега в Новгороді, а рахунок йде „отъ пѣрваго лѣта Олгова (до сього дописано потім: „понелѣже сѣде в Києвѣ“, щоб погодити з літописною теорією) то мусимо усунути з сфери фактів цілий той Олегів похід з Новгорода на Київ, як дуже сумнівну вигадку. [Див. вище с. 381 і екскурс. І]

Відкидаючи з огляду на се, як непевну комбінацію пізнішого книжника, літописну традицію про згрупування земель Руської держави, попробуємо порадити собі іншими способами. Передовсім ми мусимо виходити з вище поставленого виводу, що ті здобутки Київської держави, про які нема мови в 2-ій пол. X в., мусили, по всякій правдоподібності, бути зроблені перед серединою сього століття – коли якісь спеціальні міркування такому припущенню не противляться. Що вже тоді Руська держава була велика, зложена з великого числа ріжним способом зв’язаних з Києвом країв і племен, на се вказує й дуже мале число пізніших територіальних здобутків, і велике число підручних князів за часів Ігоря, і нарешті деякі безпосередні, зовсім певні вказівки.

Способи, якими поодинокі землі чи племена могли бути, тоді зв’язані з Києвом, були ріжні – мушу се особливо піднести. Ми можемо більш менш, бодай приблизно, здавати собі справу з того, які землі входили в круг політичного впливу Києва скажім на початку X в., але рідко де зможемо докладніше означити, в яких саме відносинах, в якій степені залежності стояла та чи інша земля до Києва. А в тих відносинах могли бути найріжніші відміни. Ми стрічаємо напр. племена, про котрі сама Повість додає, що вони були тільки „толковинами“ київського князя, себто добровільно чи не добровільно – наслідком „примучування“, підпали його політичному впливу, посилали з київським князем в похід свої полки, але, очевидно, не давали йому дані, ані не мали інших зобов’язань супроти нього, чи якихось ограничень своєї управи. Інший нарід наслідком „примучувань“ обов’язувавсь платити дань, але притім заховував своїх князів і внутрішню управу в цілості, не нарушену.

Деревляни напр., примушені здавна (по Повісті – за Олега) платити дань київському князеві, заховують до середини X в. своїх власних князів, що, очевидно, правлять ними по давньому („наши князи добри суть“, кажуть про них деревляни, противставляючи київським здирщикам), а роля київського князя обмежалась періодичними походами туди за данею („полюдіє“). Знов інше плем’я чи земля могла дістати осібного князя з руки київського великого князя, але такий князь правив своєю землею зовсім самостійно, обов’язаний тільки поміччю або щонайбільше – даниною київському князю. Нарешті (і се вже найвища степінь залежності) київський князь замість князя міг послати своїх „мужів“ в ролі намісників – „посадників“ і задержати управу безпосередньо в своїх руках.

Вертаючися по сім поясненні до речі – передовсім візьмемо під увагу нашу той факт, що, виключивши легендарне оповідання про похід Олега (або можна сказати – як видно власне з сього оповідання), в народній пам’яті не зісталося ніякої пам’яті про те, як прийшли до політичного зв’язку з Києвом міста на великій водній дорозі дніпровсько-балтійській, на тій „пути із варяг в греки“. Се служить доказом, що то сталося дуже давно, і воно само по собі зовсім зрозуміло, і так мусило бути. Коли ми пригадаємо, що Київ був передусім торговельним містом, що як раз торговельні інтереси, по всякій правдоподібності, мусили дати тут ініціативу до державної організації і взагалі кермували політичним життям, то мусимо прийняти, що київська політика була передусім звернена на забезпечення торгівлі, а слідом – на опанування своєї найважнішої торговельної дороги. Вгору Дніпром найважнішими стаціями на сій дорозі були – полянський Вишгород, Любеч на середнім Дніпрі, Смоленськ на верхнім Дніпрі, там, де з нього переходили торговельні шляхи на Двину, на Волхов і на верхню Волгу, далі Новгород – на північній дорозі до фінської затоки, Полоцьк – на західній дорозі, Двіною. Дорогу Дніпром на полудень від Києва знаємо дуже мало, бо сі краї застаємо в періоді упадку під напором печенігів, можемо тільки вказати зараз нижче Києва Витичив, далі Родню на усті Роси; на нижнім Дніпрі знаємо славний торг – Олеше.

Ми можемо з усякою певністю прийняти, що вже в 2-ій пол. IX в. сей великий торговельний шлях був в руках київських князів, племена і городи на нім – під політичним впливом Києва, чи підбиті і обсаджені київськими „світлими і великими князями“, чи зв’язані союзами з Києвом, під київською гегемонією. Сьому фактові дала вираз Повість временних літ, представивши як здобуток першого київського князя – підбиття торговельних міст і цілих племен на Дніпровій дорозі.

З нижнім Дніпром се певно сталося ще до початків IX в., про се свідчать руські походи на Чорнім морі з IX в.

В літописній традиції війни з уличами, що сиділи нижче полян по Дніпру, зв’язуються з найдавнішими князями: в ширшій версії Повісті Олег „имѣяше рать“ з уличами й тиверцями, в коротшій, новгородській воюють з уличами Аскольд і Дир [l Новг., с. 4, Іпат., с. 14]. Не знати, чи се пам’ять про давні війни за торговельну дорогу, перенесені на яке століття пізніше, чи реальна згадка про якісь війни з уличами при кінці IX в.; в такім разі се не були перші проби: нові війни могли вестися київськими князями наслідком порушень здавна уставлених відносин, чи для зміцнення свого впливу та власті над територією нижнього Дніпра. Але тоді уличі ще не були опановані або приборкані вповні: Ігор звів з ними нову боротьбу, і аж вона привела до повної переваги Києва над ними. Пам’ять про неї переховалася досить добре, завдяки ріжним подіям і легендам, зв’язаним з нею. Боротьба була завзята, облога улицького міста Пересічна тривала три роки, в кінці здобуто його; уличів примучено нарешті настільки, що вони мусили згодитися давати дань. Управу сеї нової провінції чи властиво збір дані передав Ігор свому воєводі Свенедьду [1 Новг., с. 7-8].

В зв’язку з сею кампанією літописець згадує про перехід уличів з-над Дніпра в землі між Богом і Дністром. Хронологічні відносини сеї міграції до кампанії неясні; коли кампанія сталася по міграції, як то можна уважати правдоподібнішим [Див. ст. 204], то можна думати, що вона могла бути наслідком міграції – що помандрувавши з-над Дніпра, уличі хотіли виломитися з уставлених київськими князями форм залежності, й се привело до сеї війни, що й закінчилася капітуляцією уличів.

Ослаблене переселенням уличів Подніпров’я вимагало тим більшої охорони від печенігів, що десь в 80-х рр. IX в. розпросторюються в чорноморських степах, і вже в 90-х рр. з’являються над Дунаєм. Про перші конфлікти з ними – очевидно на нижнім Дніпрі, говорить звістка, перехована тільки в однім пізнішім літописнім збірнику (Никонівськім): „избиша множество Печенѣгъ Оскольдъ и Диръ“ [Никон. І, с. 9]. Нема ніякої причини помітувати сею запискою, тільки по вище висловленому сю подію скорше можна приложити до кн. Дира. Після того Повість містить під 920 р. лаконічну фразу, що Ігор воював з печенігами. Оповісти щось більше про сю боротьбу вона змогла тільки від 2-ої пол. X в., коли печенізькі напади безпосередньо стали досягати київських околиць; перед тим мусили бути війни, але вони для нас пропали. Але що й серед тяжкого печенізького натиску в середині X в. Русь ще трималася на усті Дніпра, бачимо з умови Ігоря з Візантією 944 р.: тут русини обов’язуються не перешкоджати корсунянам в рибальстві на усті Дніпра і не зимувати там собі (очевидно йде мова головно про руських рибалок і промисловців).

Щодо верхнього Дніпра і взагалі тих північних доріг, які вели з Києва до північних земель, то тут повторюю, важно, що Повість залічує опанування їх до найперших здобутків київської династії: уже на самім початку вони взяли в свої руки Новгород, Полоцьк, Смоленськ, Любеч. В парафразі умови з греками під 907 р. межи „руськими городуми“, де сиділи „велиции князья, подъ Ольгомъ суще“, стрічаємо Полоцьк і Любеч [Можливий сумнів, чи сі городи стояли в умові, чи може се додаток літописця, бо нижче в уривку сеї ж умови вичислено тільки: „отъ городу Києва, и паки ис Чернигова, и Переяславля, и прочий городы“, а тут: „на Києвъ, также и на Черниговъ, и на Переяславль, и на Полтескъ, и на Ростовъ, и на Любечъ, и на прочая городы“. Можливо, що Полоцьк, Ростов і Любеч – се ампліфікація літописця; але і тоді інтересний погляд редактора, що ті міста належали до Києва за перших князів]. Очевидно, хто мав в своїх руках Любеч і Полоцьк, мусив мати й Смоленськ. Дійсно, Константин Порфірородний, оповідаючи про Русь в 40-х рр. X в., між підвласними Руси народами згадує кривичів, а між містами „провінціальної Руси“ – Мілініску, що не може бути нічим іншим, крім Смоленська. Тут же, між „руськими“ містами, стрічаємо і крайню стацію на дніпровсько-балтійскім шляху, Новгород (Νεμογάρδη), „де сидів Святослав, син руського князя Ігоря“.

Другою важною торговельною дорогою, може не менше, як „путь із варяг в греки“, були шляхи з Києва на схід, суходолом і ріками – на Болгар, Ітиль і через нього далі в закаспійські землі; вже ж у IX в. руські купці користали з них (як каже ібн-Хордадбег). Сі шляхи йшли через землі сіверян та в’ятичів, і се звертало політику київських князів у сей бік від дуже давніх часів, не кажучи вже про той мотив, що сіверяни держали в своїх руках на значній простороні Дніпровий берег і були безпосередніми сусідами Києва.

І сіверяни, і в’ятичі, і радимичі підлягали колись хозарській зверхності, як і поляни. Увільнившися від хозарів сам (а се мусило статися в кождім разі не пізніше VIII в.), Київ мусив зараз взятися до боротьби з хозарським впливом на лівім боці Дніпра, особливо у сіверян і радимичів; підпорядкування сих народів київській політиці мусило йти в парі з визволенням їх з залежності від хозарів. Се визволення, розуміється, мало свої приємні сторони для тутешніх громад, і вони улегшували справу київської політики на ґрунті: треба було тільки забезпечити сі племена від хозарів. Хозарська ж держава в IX в., видима річ, упадає, і боротьба з нею для київських князів не мусила бути надто тяжкою.

Сіверянські центри – Любеч, Чернігів і Переяслав, Повість представляє уже на початку X в. обсадженими намісниками й залогами (парафраза Олегової умови). Чернігів (Τζερνίγωγα) і мабуть Любеч (Τελιούτζα) виступають між руськими містами у Константина Порфірородного [Τελιούτζα, розуміється, дуже мало подібна до Любеча, але таке толкування сього слова (загальноприйняте) має більше за собою, ніж може здаватися на перший погляд: іншого подібнішого імені на середнім Дніпрі не можна вказати, а Константин, видно, вичислює важніші міста на Дніпровій дорозі в напрямі з півночі на полудень]. В дійсності ся наддніпрянська окрайка сіверянської території мусила ще далеко скорше прийти в залежність від Києва, коли зважити, що в першій половині X в. київські князі вже – з одного боку стояли міцною ногою на усті Дону, з другого – завели в круг свого політичного впливу в’ятичів.

В’ятичів згадує Повість між учасниками Олегового походу на Візантію, хоч се ім’я читається і не у всіх кодексах [Іпат., с. 11]; але що в XI в. розпросторення зверхності руських князів на землі по р. Оці дійсно уважалось фактом ранішим від походів Святослава і клалося на початки X в., се потверджує оповідання Повісті, що вже Рюрику підлягав Муром, центр слов’янської колонізації в землях фінської Муроми (на середній Оці), північно-східних сусідів в’ятичів [Іпат., с. 42]. Але тодішня залежність в’ятичів від Києва була досить поверховна, бо політичний вплив хозарів тут ще не був знищений: в’ятичі, стоячи вже під київською гегемонією, ще в другій половині X в. платили дань хозарам, як каже Повість – „по шелягу от рала“, і аж походи Святослава на хозар та зруйнування Хозарської держави увільнили в’ятичів зовсім від хозарів [В’ятичів бракує в кодексах полудневої редакції найдавнішої літописи (Іпатськім й ін.), в Переяславо-Суздальській і пізнішій Архангелогородській компіляції; тому ім’я в’ятичів в сім оповіданні дехто вважав пізнішим додатком – Ламбін, Ж. M. H. П., 1878, VII, Багалій, История Север[ской] з[емли], с. 34]. Се зміцнило київські впливи і в басейні середньої й нижньої Оки, де за часи Володимира напевно звісна київська волость в Муромі.

Що в тіснішу залежність від Київської держави в’ятичі дійсно були приведені розмірно досить пізно, показує те, що ще при кінці XI в. тут були свої князі (отой Ходота з сином), ба навіть ще в XII в. вони заховують свою племінну назву і якось на узбіччі стоять в тодішнім політичнім житті. Але нам тут досить того факту, що в поглядах київських літописців в першій половині X в. під політичним впливом Києва стоять навіть в’ятичі: супроти того для сіверянського Подніпров’я початки залежності від Києва треба посунути гень назад, за межі X в.

Щодо Подоння, то передовсім тут важні походи Руси на схід; ми починаємо про них чути з останньої чверті IX в., від того походу Руси на Абесгун за часів абу-Зейда. Потім 909/10 р. знову Русь приходила на Абесгун; 912/3 р. був великий похід Руси, коли вона страшно пустошила полудневий берег Каспійського моря, і в 944-5 рр. знову [Про сі походи і їх хронологію нижче]. Русь притім звичайно проходила на човнах Доном і звідти, переволочивши їх суходолом через нешироку шию, плила Волгою в Каспійське море. Хоч Масуді в оповіданні про похід 912/3 р. каже, що хозарське правительство тоді перепустило Русь в Каспійське море добровільно за обіцяну половину здобичі, але очевидно, сі походи зовсім не були хозарському правительству милі, і коли воно їх не спиняло, то тому, що не мало сили: сі походи свідчать про повний упадок Хозарської держави, почавши з кінцем IX в.

З другого боку, сі походи на Каспійське море для Руси не були б можливі, як би вона не почувала себе дома на нижнім Дону, – подібно як чорноморські походи свідчать про її панування на нижнім Дніпрі. І дійсно, ми маємо виразні вказівки з 1-ої пол. X в. про київські впливи в землях нижнього Дону й Азовського побережжя: в умові Ігоря з Візантією 944 р. руський князь обов’язується не перепускати на кримський бік болгарів чорних, що жили на кавказькім березі Азовського моря: „а о сихь иже то приходять Черьнии Болгаре и воюють въ странѣ Корсунсьтий, и велимъ князю рускому, да ихъ не пущаєть: пакостять странѣ той“.

[Ламбін в своїй розвідці: О Тмутараканской Руси (Журналъ Мин. нар. просв. 1874, І) читав: „пакостять и странѣ єго“ (с. 66,); він думав, що тут мова про тмутараканського князя, і той володів землями по обох боках Боспору, а заснування сього князівства Л. покладав на часи Олега (с. 70 і далі). Василевський прикладав до сього князівства оповідання арабського географа про той „острів великости на три дні дороги“, „вкритий лісами й болотами, нездоровий та такий вохкий, що як ступиш ногою на землю, то аж трясеться“, де по словам його жила Русь (Ібн-Росте, с. 34) – Васильевский, Русско-византийские отрывки, VII, Ж. М. Н. П., 1878, І, с. 111-2, пор. Гаркаві в Трудах IV з’їзда, II, с. 242. З рівним, або й більшим правом можна б приложи се оповідання до дніпровських плавнів і Запоріжжя].

Виходить, що київський князь чи безпосередньо, чи то через якого підручного держав в руках Керченську протоку, коли міг пускати або не пускати тих болгар з Кавказу до Криму. Стара Фанаґорія, що від VIII в. в грецьких джерелах зветься Τυμάταρχα, τά Мάταρχα [Каталог єпархій, виданий De Вооr-ом (Zeitschrift für Kirchengesch, 1891) (Τυμλάταρχα), Константин Порфір[ородний], De adm. c. 42], в руських – Тмутаракань, виступає в числі руських волостей вже за часи Володимира, але наведений параграф умови Ігоря показує, що ті краї належали до київського князя вже в 1-ій пол. X в. Інший параграф тієї ж Ігорової умови з греками, де „князі руські“ зобов’язуються не воювати грецьких городів в Корсунським краї і не мати на нього претензій, а за те Візантія обіцяє Руси поміч – очевидно в тих азовських краях, натякає, що руське князівство переходило й на кримську сторону протоки, а руські князі пробували його розширити далі, забираючи Візантійські городи. Сюди ж належить звістка Льва Диякона [VI, 10], що Ігор по своїм нещасливім поході на Візантію утік додому „ледве з десяттю човнами до Кіммерійського Боспору“ (Керченської протоки).

Взявши се все разом, бачимо ясно, що Русь держала Азовське море, а з тим разом, очевидно – і Подоння в своїх руках вже в першій половині X в. А що власне часи по приході печенігів якнайменше надавалися до нових здобутків у сих краях, мусимо зміцнення впливу і власті київських князів в них відсунути на другу половину IX в. Очевидно, се розширення руських впливів на Подоння мусило стояти в зв’язку з боротьбою Києва з хозарською зверхністю на лівім боці Дніпра, було її дальшим продовженням.

Не так уже торговельні інтереси, як передовсім оборона спокою і безпечності кермувала відносинами Києва до сусідів на заході. Так важна пізніше торговельна дорога на захід тоді далеко не могла рівнятися значенням із східною та полудневою. Зате відвічні пограничні бійки і напади деревлян, що ще в непам’ятні часи „обиджали“ полян, мусили вже в найперші часи привести Київську державу до боротьби з сими сусідами. Коротша версія Повісті каже про боротьбу з деревлянами Аскольда і Дира, ширша говорить, що Олег, осівшися в Києві, перш за все розпочав з ними війну, „и примучивъ я, поча на нихъ дань имать по черьнѣ кунѣ“ [1 Новг., с. 4, Іпат., с. 13].

Як і інші звістки про Олега, й ся значить стільки, що в переконанні літописця деревляни вже дуже давно, перед X в., були примучені так, що мусили давати дань київським князям. Що в першій половині X в. деревляни дійсно були вже данниками київських князів, се ми напевно знаємо з двох джерел, що себе посполу потверджують: легенда про смерть Ігоря пам’ятає, що Ігор ходив збирати дань до деревлян і там наложив головою; Константин Порфірородний між підвласними Києву народами, куди київські князі ходили по дань (на полюдіє), згадує й деревлян [Βερβιάνοι, De adm. 9 (тиверців, як деякі толкують, трудно тут бачити); на іншому місці Δερβλενίνοι, гл. 37].

Сі данні відносини, певно, уставилися не відразу. Деревляни сильно борюкались проти київської зверхності; літописці знали, що за Ігоря було деревлянське повстання, а результатом його – заміна Олегової данини ще тяжчою, потім нове повстання, що закінчилося смертю Ігоря; початок же сього деревлянського примучування виходив не тільки за границі X, а може й IX століття. В половині X в. деревляни платили дань, але мали ще своїх князів і власну управу; повстання 940-х рр. закінчилось, правдоподібно, знесенням деревлянської автономії, й Святослав посадив уже „въ Деревѣхь“ [Іпат., с. 45] свого сина, чи властиво когось з своїх бояр, що мав правити іменем малолітнього княжича. В 1-ій пол. XI в. Деревлянська земля вповні прилучається до Полянської і не має вже осібних князів, хоч би і з київської династії.

Разом із зміцненням власті над Деревською землею мусило йти розширення політичного впливу Києва над дальшими землями на захід і західну північ. Коли підбивались кривичі (смоленські і полоцькі) і деревляни, не могли довго зістатись поза сферою київського політичного впливу клином між ними уміщені дреговичі. Ніяких звісток про боротьбу з ними не зісталося в літописі, правдоподібно тому, що втягнуто їх під зверхність київську давно і без великих трудностей [Сей брак відомостей пробували об’яснити тим, що мовляв дреговичі належали до Полоцька і з ним разом прийшли в залежність від Києва (Соловйов, І, с. 117, Завитневич – Область дреговичей, с. 586 й інш.)]. Константин Порфірородний згадує дреговичів між підвласними Києву племенами, а Володимир посадив вже свого сина у них в Турові.

Західні сусіди деревлян – дуліби, та полудневі – тиверці по словам Повісті мали бути втягнені в круг київського впливу ще за Олега: всі вони виступають в поході Олега на Грецію як „толковини“, себто автономні племена, обов’язані до висилання своїх військ на поміч київському князю. Про тиверців ще згадує Повість, що Олег воював з ними, але ся війна не привела до яких-небудь остріших форм залежності від Києва, крім посилання своїх полків. Лучан (Λενζένινοι) стрічаємо між підвласними Києву народами вже в 1-ій пол. X в. (у Константина Порфірородного). Але полуднево-західні землі стратили свій інтерес для київських князів після печенізького потопу, що розігнав тутешню оселу колонізацію. Натомість західні українські краї здобували більше значення, але й тут, на західній окраїні Київська держава мусила конкурувати з впливом інших, подібно як вона молодих, повних агресивної сили держав – Польської, Чеської й Угорської, і ся конкуренція вимагала пильної уваги київського правительства. На жаль, авторів Повісті доля сих західних країв інтересувала так же мало як і чорноморська або донська Русь; тому трудно сказати з якоюсь певністю, наскільки змагання Володимира коло привернення сих західних україн були явищем новим, або тільки відновленням, чи приверненням того, що вже перед тим, в IX- X в. було раз приведене в залежність від Києва.

Насамкінець відложив я справу Новгорода і північних земель. Супроти полудневих земель, безпосередньо зв’язаних з Києвом, се інший світ, друга політична система. На полудні ми не стрічаємо слідів існування ширшої політичної системи, опертої на аналогічних основах з київською: поодинокі землі, племена, городські системи (щонайбільше) мабуть безпосередньо підбивалися київськими князями. Але на півночі була, очевидно, аналогічна система, котрої політичним центром і дружинним осередком послужив Новгород, історичне гніздо варязьких дружин, що звідси поширювали свої політичні впливи і данні відносини поміж фінські народи Поволжя і озерних країв. Не будемо входити тут в темну, маловідому і слабо висліджену минувшину сеї системи. Вкажемо зате характеристичний паралелізм в історичній традиції, чи конструкції початків новгородської традиції з київською. Як тут поруч легенди про київських братів теорія варязького завойовання, так там поруч варязького завойована Гостомислова легенда про свійський, своєземський початок [Про Гостомислову легенду кілька новіших, побіжних, правда, заміток у Шахматова, Разыскания, с. 218, 308, 517], не скомбінована, а відкинена потім зовсім під впливами варязької теорії, бо ся друга була приладжена ad majorem gloriam Новгорода і його політичних тенденцій супроти Києва.

Про сі впливи новгородських тенденцій на конструкцію Повісті про початки Руської держави говорив я вище. За сими тенденційними конструкціями, що мали підчеркнути споконвічну автономність Новгорода, а для того доказували його так сказати – історичне старшинство перед Києвом, що був мовляв здобутком Новгорода, а не навпаки, – зникла пам’ять про реальні відносини обох систем, київської і новгородської. Пропав для нас майже безслідно сей многоважний в історії Руської держави момент – стріча і сполучення сих двох політичних систем, що було вихідною точкою пізнішої великої, об’єднаної політичної системи, як вона представляється нам в звістках і фактах X віку.

Очевидно тільки, що для літописців XI віку се був момент так би сказати, передісторичний; він випередив собою ту історію Руської держави, про котру вони могли щось розповісти; сполучення обох систем на дніпровській дорозі – се вихідний момент, від котрого ведуть вони сю історію. Центральне значення, яке мав Новгород в тім моменті на півночі (незалежно від того, які могли бути раніші центри чи етапи в розвої тої північної системи) виявляється в самім напрямі сеі історичної „пути з варяг у греки“: лишаючи на боці ближчу і простішу дорогу Двінську з старим Полоцьком, що відходить зовсім на другий план (через те може так і відокремився він пізніше), ся головна артерія простує кружною дорогою на Новгород, бо він являється ключем до всеї тої північної системи волзько-озерної. Становище Новгорода як старшої з київських волостей, де сидить наслідник київського престола за Ігоря, підчеркує се значення його як другого стола в новій, великій східнослов’янській системі.

Але з другого боку, звістки про новгородську дань, що проскочили під руками київських літописців, об’ясняють нам дійсний характер сього сполучення обох систем. Олег в той момент, як стає князем в Києві, накладає на Новгород данину – „от Новгорода гривенъ 300 на лѣто мира дѣля“ [Лавр., с. 23, пор. Новгор., с. 6 (тут замість Олега, розуміється, Ігор)]; інакше сказавши – данні відносини Новгорода до Києва теж виходить за всяку історичну давність – вони являються одним з історичних атрибутів Руської держави X в. Се доповнює звістка про Ярославове повстання против батька: „Ярославу же сущю Новѣгородѣ и урокомь дающую Кыєву двѣ тисячѣ гривенъ отъ года до года, а тысячю Новѣгородѣ гридемъ роздаваху“ (до сього пояснення: „й тако даяху вси посадници новгородськии“) [Лавр., с. 127]. Новгород платив дань до київського княжого скарбу від непам’ятних часів, від хвилі свого включення в київську політичну систему аж „до смерти Ярослава“. Се обертає догори літописне оповідання про відносини Новгорода до Києва, і дає зрозуміти, що в дійсності не Київ був здобутком Новгорода, а навпаки – Новгород здобутком Києва, і Смоленськ послужив не етапом в руху новгородського князя на полудень, а навпаки – київським ключем до новгородської системи, яким він зіставав довго і пізніше – опорною базою київської системи супроти озерних країв і Поволжя.

Щодо хронології, то тут має ціну отеє переконання літописця, що зв’язок Новгорода і Києва виходить за границі епохи князів Ігоря-Святослава-Володимира: се факт старший від них. Натяк на залежність Новгорода можна бачити і в звістці Джайгані (писав при кінці IX або на початку X в.), що Русь, себто Руська держава, складається з трьох частин – київської (столиця Куяба, Київ), „Славії“ і Танії (чи Табії) [Труды III съезда, І, с. 279, пор. вище с. 196 і 296]; досить правдоподібно приймають, що ся Славія – то новгородські словени.

Як бачили ми, Ігорів син сидів в Новгороді за життя батька; він був тоді о стільки малий, що розуміється, правив тільки номінально. Се наводить на гадку, що практика – посилати в Новгород, як на значніший стіл, одного з синів київського князя, часто – найстаршого, могла уставитися ще скорше, ніж за Ігоря, і малого Святослава послано тільки за сим звичаєм.

Поза сим трудно щось більше сказати.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 410 – 422.