Хозарська зверхність
Михайло Грушевський
Здогади про її вплив на політичну організацію Руси. Роля торговельних центрів. Варязькі дружини й їх значення, розвій княжої власті
В результаті зав’язки державного життя київського відсовуються гень за межі IX віка, і організація сильного війська і князівської власті в Києві (що мусила випередити всякі підбивання сусідів і далекі походи) йде в глибину VIII в., або й ще далі. Ми, таким чином, ідучи назад, наближаємося до тих часів, коли за першим Sturm-und Drang – періодом слов’янської колонізації наступили спокійніші часи на середнім Подніпров’ї – десь в VI-VII в., і могла розвинутись наново торгівля й інтенсивніший господарський промисел. Тоді могла наступити насамперед серед ріжних проб оборони та воєнна десяточна організація, а далі – мусив розвинутись і князівсько-дружинний устрій; се сталось би – найпізніше в VIII віці.
Можна б ще піднести, як хронологічний момент, що в легенді про хозарську зверхність над Києвом виступає в ширшій версії київська громада – поляни, про князя нема згадки. Коли б можна було покладатись на деталі сеї легенди, з неї виходило б, що в ті часи, як хозари підбили під свою зверхність Київ, там ще не було сильної князівської власті, хозарська ж зверхність могла з’явитись тут десь в другій половині VII чи в першій половині VIII в. – найдальше. Але на деталі народної традиції покладатись не можна, особливо на таку подробицю, як у данім разі.
Що поляни дійсно якийсь час були під зверхністю, чи політичним впливом хозарів, се можна приймати за певне: крім народної традиції про дань [Сама по собі ся традиція про дань могла б вирости із пам’яті про торговельні десятини, добирані хозарами від руських купців на дорозі на Схід. Свого значення вона набирає поруч інших даних], переказаної в Повісті, про се ж свідчить хозарський титул „кагана“, що прикладався до київських, взагалі до руських князів (в слові Іларіона XI в. великий каган Володимир, в Слові о полку Ігоревім – каган Олег, у ібн-Русте й ін. король Руси зветься хакан-Рус). Він і давніше, видно, уживався князями: руський король, прізвищем хакан (себто каган), що посилав 839 р. своїх послів до імператора Теофіла, був, правдоподібно, теж київський князь (про хозарського кагана ніяк не можна тут думати, бо з ним Візантія мала близькі й вигідні зносини через кримські провінції, й не потребувала б пересилати його послів аж через західну імперію, як то сталося з тими руськими послами 839 р.). Про те, як кияни вибилися з-під хозарської зверхності, автор Повісті вже не знав нічого (сама легенда про хозарську дань переховалась як приповідка, прив’язана до ріжниці меча й шаблі, й віщує пізнішу побіду киян над хозарами). Сей факт може свідчити тільки, що се сталося дуже давно. В усякім разі на початках IX в., коли князівсько-дружинний устрій прийшов до значного розвою, хозарської зверхності над Києвом не могло бути.
В сій хозарській зверхності пробувано вказати важний поворотний момент в утворенні Руської держави: коли стала упадати сила Хозарської держави, що опікувалася торгівлею, торговельні міста мусили подбати самі про своє забезпечення, й се змусило їх до організації воєнних сил [Ключевський, Боярская дума, 3, с. 23, Курс рус. истории, І, с. 150 і далі]. Се дуже привабне об’яснення дало б нам і хронологічний вихідний момент, та тільки воно зовсім ілюзоричне. Хозарська держава менше всього була поліцейською новочасною державою і дуже мало могла впливати на відносини далеких слов’янських племен Подніпров’я [Ще менше можна згодитися з гадкою, висловленою іншим поважним російським ученим, що початки руської державної організації були дані хозарами – вони дали взірці державного устрою й вищої культури руським слов’янам (Ламанський, Житие св. Кирилла, Ж. M. H. П., 1903, V, с. 150 і далі, пор. VI, с. 352). Культурність хозар в порівняні напр. з Київською Русею перецінюється тут зовсім не заслужено. Примітивний устрій півкочової орди також зовсім не надавався на взірець для організації оселих племен. Організація держави Олега чи Ігоря, при всій своїй примітивності, була степенем вищим в порівнянні з устроєм Хозарської держави].
Тутешні багатші, торговельні міста мусили дбати про забезпечення своїх інтересів і їх охорону зовсім незалежно від хозарської власті, хоч би й були ще під хозарською зверхністю. І найбільший торговельний центр – Київ мусив думати ще скорше, ніж упала сила хозар, над забезпеченням свого місцевого торгу й свобідної комунікації по торговельним дорогам, скоро тільки такий торговий рух почав розвиватися, – а се в кінці мусило само собою привести до розвою воєнних сил й сильної княжої власті.
Виходячи з поняття про торгівлю як движучу силу, що в тих обставинах дрібного натурального господарства одна збирала засоби, капітали в їх тодішніх формах і давала імпульс до творення нових форм суспільного ладу, нових відносин суспільних і політичних, – ми можемо собі представити, як забезпечення торговельних зносин і вигід торгівлі мусило потягнути за собою утворення певної політичної системи. Забезпечення торговельних доріг само собою мусило потягнути за собою будову в найбільше небезпечних місцях, або в більших центрах торгівлі „городків“, де київські князі саджали „своїх мужів“, а найбільше неспокійні племена приходилося при тім „примучувати“. Контрибуції й дані, які при тім збералися з них, і саме примучування, получене з забиранням людей в неволю, давало цінний запас товарів київській купецькій дружині, і се мусило заохочувати київських князів до розширення сих примучувань і „полюдий“ – походів за данею на примучені і замирені вже території. В парі з тим ішли все дальші походи, морем і суходолом. І сі також теребили торговельні дороги (бачимо, наприклад, що походами на Візантійські землі здобувалися ріжні полегші для руської торгівлі на Візантію), але ще більше мали на меті здобичу, та й добру службу служили повазі київських князів – зміцнюючи їх власть і впливи. Так, в тіснім зв’язку з охороною київської торгівлі виросла б державна система, що як з одного боку служила інтересам торгівлі і зверхньої купецько-вояцької верстви, так з другого боку сама стає цілею для правительства й дружини, що правила сею системою й жила з її доходів.
Такий характер має київська державна система X в. і се може служити на попертя гадки, що власне інтереси торговельні, потреби і рахунки київського купецького патриціату послужило тою пружиною, що пустила в рух політичне життя Києва і його системи [Против перецінювання значення торгівлі в історії старого життя висловлювалися недавно Рожков (Обзоръ русской истории с социологической точки зрения, І, с. 25) і Пресняков (Княжее право, с. 162); вони підносять, що в глибину народного життя впливи торгівлі не проходили, і се в значній мірі вірно (пор. вище с. 302-3). Але ролю політичного ферменту тим центрам, де вироблялася справді значніша купецька верства, ніяк не можна заперечити. На тлі бідного, інертного життя мас сільських і пригородських сі невеличкі, але рухливі і засібні, повні енергії й ініціативи купки городського купецтва не тільки сильно мусили виріжнятись, але і витворювати сильні зміни в сім житті]. Але так схематично-правильно під впливами одного торговельного фактора вона, розуміється, не розвивалася, бо він не впливав ізольовано-одиноко. Ті воєнні сили, на котрі опиралася торговельна діяльність Києва, вносила не раз сильні пертурбації, бо були занадто незалежні від неї, приходячи в життя київської громади звідки-інде.
На зустріч запотребуванню Києва в воєнних силах ішло їх предложення з далекої скандинавської vagina gentium.
Від першої половини IX в. він міг користуватися для своїх сил найкращими дружинними контингентами з скандинавських виходнів-„варягів“. Тим часом, як одні ватаги норманів прямували на береги Франції та Англїї, інші пускалися за грошима й здобиччю в „східні краї“ (Austrvegr). Наша літопись переказує, що на певний час варяги підбили собі новгородських словен, кривичів і сусідні фінські народи і збирали з них дань. Інші ватаги їх пускалися далі на полудень, шукаючи добрих оказій, воєнних успіхів і здобичі в самостійних воєнних заходах чи в службі місцевих династів та громад. Київські князі, чи може старшини, так само старшина інших значніших торгових гнізд на великім Дніпровім шляху могли брати їх для оборони своєї чи своїх караванів; сі гнізда служили етапами, де збиралися сі варязькі авантюристи і з них проторували собі дорогу далі до моря і за море. Київ служив їм стацією до Візантії, куди варяги пускалися в походи з київськими князями, а пізніше (особливо в XI в.) і на службу.
Швендяло їх сею дорогою потім так багато, що Дніпро став „путем із варяг в греки“ уже в перший половині X в., коли Константин з уст прихожих норманів записав під іменем „руських“ кілька норманських назв Дніпрових порогів [Дуже часто представляють собі хибно, мов би варяги самі собі утерли сю дорогу, і аж потім стали осідатись на русин. Легко сказати – ходити впоперек через цілу Східну Європу, без якихось опорних точок, без жодного забезпечення від тих народів, серед котрих ішла та дорога. Цікаво прочитати описи подорожей скандинавських авантюрників в Біармію (про них стаття Тіандера, Поездки норманнов в Белое море, Известия отд. рус. яз. 1902, III): якими небезпечними, героїчними представляються сі напади на поблизу моря положені осади фінів!].
На сім шляху Київ був головним пристановищем для варягів і варязькі ватаги заважили тут велико і в ріжних ролях мусили виступати. Завдяки тільки варязьким дружинам зав’язки політичної організації, які були в Києві і його ближчих околицях, могли так скоро вирости і поширитися, обхопити таку величезну просторонь і зв’язати її в досить міцну систему. Чи варязькі конунґи притім засідали і на київськім княжім столі, сього не можемо сказати напевно, не вірячи в літописні оповідання, але й незалежно від того варязькі дружини, приймаючи участь в місцевих відносинах, суперечках і війнах, не раз, певно, тримали в своїх руках правління, роспоряджало долею міста й його людності. Згадати такі епізоди, як прихід Володимира або Ярослава на Київ з варязькою силою, або повстання новгородців против варязьких дружин за Ярослава, що закінчилося кривавою різнею, заданою новгородцям Ярославом.
Навіть не приймаючи зовсім літописної теорії про варязький початок Руської держави й княжої династії, треба признати чимале, хоч би й служебне значення варязьким ватагам в процесі будови сеї держави в IX-Х в. З варягів виходили намісники в підвласні народи: між Ігоровими князями чимало мають норманські імена (щодо декотрих імен зістаються сумніви – чи вони справді скандинавські). Багато варягів було в вищій і нижчій дружині, в ближчім окруженні князя: варязький вплив був остільки сильний на київськім дворі, що молодим княжичам X в. давали варязькі імена; такий напр. „нетий“, себто племенник кн[язя] Ігоря Якун (руська перерібка скандинавського імені Гакон). Се почалось уже з 1-ої пол. IX в.: вже посли руського „кагана“, послані в Візантію десь 838-9 р., були правдоподібно варяги. Тривало ж воно до часів Володимира Вел[икого], ба навіть ще й Ярослава, що в своїй боротьбі з братом Мстиславом найняв варязьку ватагу під проводом Якуна (Гакона). Аж в 1-ій пол. XI в., коли перейшла на їх мода на Руси, варяги починають більше мандрувати далі на полудень і в 1-ій пол. XI в. часто стрічаються на службі в Візантії: до тих часів у Візантії знали переважно таких варягів, що служили у руських князів і для того звалися Русею (порівняти руські назви порогів). Не диво, коли автор Повісті під впливом сих обставин уложив теорію, що не тільки київська династія була норманська, але й сама Русь – то нормани, варяги (хоч цікава річ – тоді, як в Києві аж роїлося від варягів, члени київської династії носять слов’янські імена, як Святослав, Ярополк, Володимир, а імена Олега, Ігоря, Ольги не зовсім певні щодо свого початку, хоч їх з правдоподібністю об’ясняють з норманських).
Крім воєнного значення, варязькі дружини мусили зробити прислугу київським князям ще в сфері, про котру найменше знаємо – внутрішньої управи. Чи київська династія вийшла з громадських князів, підпорядкованих колись волі громади, чи з яких узурпаторів, в кождім разі в розвої її власті в середині самої землі мусили важну ролю відіграти сі чужі, не зв’язані з громадою норманські дружини, на котрі опералися князі в IX і X в. Дуже вони їм були наручні! Роля київського князя з кінця X і XI в. в своїй землі далеко відійшла від „демократичного“ устрою Прокопієвих антів і деревлянської конституції: громадське віче, „старци градськии“ відійшли на другий план перед князем і його дружиною, що взяли в свої руки і суд, і адміністрацію.
При кінці X віку сей процес уже вповні закінчився, коли повірити зложеній кілька десять літ пізніше літописній повісті про Володимира; як відгомін давнішого виступають в його раді попри дружинниках-боярах „старци градскии“, але князь з дружиною править уже без них і без громадського віча. IX і X в. – се той час, коли мусила сформуватись така княжа власть, а се власне час найбільшого значення варязьких дружин в Києві і взагалі в Руській державі. Ми мусимо бачити тут щось більше, як припадкову хронологічну стрічу сих двох фактів.
Вже в 2-ій пол. VIII в. мусили київські князі перейти до підбивання сусідніх народів та далеких походів морем і суходолом. Сі походи й підбивання давали їм можливість держати далеко більшу і сильнішу дружину, ніж скільки б на то коштів давала сама київська громада. Але „изодѣваючи оружьємь и порты“ свою дружину та помножаючи її, князь здобував в ній силу, залежну тільки від нього самого, без усякого впливу громади; він сам, таким чином, визволявся з-під опіки громади й земської аристократії – „ліпших людей“, і міг розширяти свої компетенції поза сферу воєнної оборони. Рядячи власно вільно, через свою дружину, в підбитих землях, він поволі міг переносити ті ж порядки і в саму „Руську землю“. Тим способом адміністрація, суд, фінанси могли поволі переходити від громадських репрезентантів усякого роду в руки княжих посадників, тивунів та ріжних інших агентів. Навіть самі тисяцькі та соцькі стають княжими урядниками: князь їх іменує з своєї дружини (знаємо се з XII в., але практика ся, певно, старша).
Аж ослаблення княжої власті в другій половині XI в. піднесло значення громади-віча, тай то воно не пішло у нас далі громадської контролі над княжою управою, що в своїх руках держить і далі всі галузі адміністрації.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 395 – 400.