Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Звістки з Х-ХІ вв.

Михайло Грушевський

Племінний устрій, його живучість, городські волості, князі, становище князів супроти віча, ширші політичні організації, Масудієва Валінана

По звістках Маврикія минає три століття, перше ніж знаходяться джерела, які б кинули світло на політичні відносини наших племен: якісь докладніші дати про них маємо не скорше, як для X віку.

За сей час колонізація ствердла, значніші зміни викликав тільки поворотний рух людності зі степів під натиском турецьких орд; та й звістки наші з сього часу дотикаються не тої рухливої напівкочової периферії, як звістки про антів Прокопія та Маврикія, а масивнішої, інтенсивнішої колонізації північних земель. Родовий устрій за сей час ослаб, перейшов в стадію розкладу. Племінний устрій отяжив, і над ним беруть перевагу відносини територіальні, сотворені городським життям. Все се мусило внести певні зміни в політичний устрій і ми бачимо в нім значні відміни в порівнянні з Sturm und Drang – періодом антських часів.

Племінне групування сих часів ми вже знаємо. Повість наша як тільки могла виразно зазначила, що поділ на племена був тоді етнографічний. Племена ріжнились етнографічними прикметами: „имѣяхуть бо обычая своя и законы отець своихъ, и предания, кождо своя норовъ“, каже літописець і старається схарактеризувати ріжниці в звичаях, обрядах і побуті сих ріжних племен. Ся характеристика не скрізь випала щасливо, але для нас важний погляд старого книжника з тих часів, коли значення сього поділу ще не могло зовсім забутись, – що се був етнографічний поділ. Дійсно археологія виказує деякі ріжниці похоронного обряду й культурної обстанови у ріжних племен. Можливо, що з часом і діалектологія викаже докладніше сліди племінних ріжниць в мові, бо ріжниці діалектів могли служити теж для відріжнення племен, так само, як і ріжниці в культурі. Сі ріжниці могли існувати між племенами в зародку ще на правітчині, могли витворитись і на нових оселях протягом довшого часу; не треба їх собі побільшати: вистає часом і невеликих відмін, щоб люди з певної місцевості відріжняли себе від сусідів, як осібна група.

Теорія, що староруський поділ на племена був політично-географічний, бо, мовляв, дрібних відмін в звичаях і стані культурності не вистало б на таке розріжнення, не може устоятися. Політичне групування бачимо пізніше, і тоді назви земель, взяті від імен політичних центрів, з часом заступають давніші – племінні, етнографічні назви. Так ми бачимо, що ім’я дулібів заступається новими назвами бужан, волинян, Червенських городів і т. п., і то вже дуже рано, тим часом, як у інших племен, як деревляни, в’ятичі, де не виникло таких політичних центрів, племінні назви живуть ще довго потім [Теорію про політичний характер староруського племінного поділу виставив Барсов в своїй Географії начальной лѣтописи, гл. IV, вид. 2, с. 29 і далі: „при виясненні значення т. зв. східнослов’янських племен треба відсунути всяку гадку про етнографічні відміни; кожда галузь східного слов’янства була не етнографічною, а політичною одиницею“. Потім сей погляд розвивав, хоч не дуже зручно проф. Філевіч в своїй Історії древней Руси, с. 221-3 й на ін. місцях. Проти теорії Барсова виступив особливо Майков в своїй рецензії на його працю – Заметки по русской истор. географии, Ж. М. Н. П., 1874, VIII].

При своїй великості й екстенсивності, при величезних територіях, котрих часті часом досить слабко були з собою пов’язані, сі племена для політичної організації були взагалі дуже важкою підставою. Тому вони в пізнішій політичній організації звичайно розбивалися на дрібніші кусні. Деякі факти виявляють одначе живучість тих первісних племінних тіл, яка свідчить про існування певної внутрішньої, бодай моральної зв’язі в середині старого племінного тіла. Треба сказати, що се питання живучості старого племінного поділу і його значення в пізнішім політичнім групуванні взагалі не легке. В літературі виславлялись супротивні погляди на се і для вияснення сих питань маємо дуже мало матеріалу, а головне діло – не знаємо докладно старих етнографічних границь.

[Про вплив племінного поділу на пізніший політичний уклад Руси виразно висловився В. Пассек в статтях: Княжеская и докняжеская Русь. Потім сей погляд розвинув Костомаров і положив його в основу своєї звісної теорії про федеративний принцип давнього руського устрою (Мысли о федеративномъ начале древней Руси). Сей погляд ліг в основу і київської серії монографій поодиноких земель, зроблених по плану пок[ійного] Антоновича. Против сього погляду з одного боку виступали ті, що признавали старий племінний поділ знищеним пізнішим поділом на князівства: сей погляд виразно висловив уже Соловйов (т. III, гл. 1, с. 691 стереот. вид.), його ж знаходимо і у Ключевського (Боярская дума, 2, с. 25 і Курс рус. истории, I, с. 158-9). З другого боку, виступали против нього противники етнографічного розуміння племінного устрою, як Барсов, Філевич (див. попередню нотку)].

Одначе деякі факти таки виразно свідчать, що старі племінні відносини не лишилися без значення в пізнішім. Такі сліди живучості їх, як напр. відокремлення в осібне князівство київських дреговичів в XII в., довга окремішність, під своєю племінною назвою в’ятичів, до певної міри – й жива пам’ять про границі земель, що прокидалася в пізніших рахунках, кажуть нам рахуватися з старими етнографічними групами як живою основою пізніших політичних організацій.

Правда, сі політичні організації далеко не вповні відповідали етнографічним групам. Не тільки, що з одного племені виходило часом кілька груп і навпаки – кілька племен лучилося в одну групу (напр. Чернігівське і Переяславське князівство на сіверянським ґрунті або Київське – зложене з полян і деревлян): політичні центри могли притягати й частини чужої етнографічної території (не треба притім забувати про невиразні часом етнографічні границі, мішану колонізацію і т. п.). Але бути в певній мірі основами політичної організації се племенам не перешкоджало, і на прикладі тої самої Київщини ми можемо бачити, як гень-гень пізніше, в XII в. відріжнялась в поглядах сучасників властива „Руська земля“ – земля полян, від „київських волостей“ – чужоплемінних округів, що залежали від Києва.

Творчим одначе елементом в політичній організації й політичних відносинах сих часів стало передусім городське життя, городські відносини. З комбінації племінного підкладу з елементом городським повстають нові „волості“, території, зв’язані з певними городами, як їх політичними центрами [В класичній характеристиці городських відносин староруських часів, поданій Суздальською літописею (Лавр. 358), системи старших і менших городів звуться „волостями“, себто політично-адміністративними тілами: „Новгородци бо изначала, и смолняне, и кыяне,и полочане, и вся власти якоже на думу на веча сходятся: на что же старейшии сдумають, на том же пригороди стануть“. Пор. аналізу терміна „волость“ у Сергеєвича, Русские юридические древности, I, с. 3-5]. Вони стають властивою підставою дальших політичних відносин і розвій сих міських організацій стає, можна сказати, мірою культурного розвою поодиноких племен. Де культурне життя, торгівля, зносини і городське життя були більше розвинені, там розвинулися й більші міста та стали центрами більших територій; де не було того культурного життя, там не виробили такі міські гегемонії, й племінна територія складалася з більшого числа дрібних міських громад.

Політичні відносини в середині таких більших і менших міських громад і між ними, – при всіх модифікаціях, внесених розвоєм міського життя, при перевазі територіальних принципів над родовоплемінними, – одначе все-таки близько аналогічні з політичними відносинами антських часів. Як тоді племінні групи, так тепер виступають перед нами волості городські, з „князями“ на чолі, і з тим же „громадським правлінням“ в своїм політичнім житті.

Київський літописець XI в. представляє собі, що перед київською династією князі існували скрізь – у деревлян, дреговичів, полян і ін. Рід київських братів держав „княжениє въ Поляхъ“, „а въ Деревляхъ своє, а Дрьговичи своє, а Словене своє въ Новѣгородѣ, а другиє на Полотѣ“ [Іпат., с. 6]. Хоч ся звістка стоїть в тіснім зв’язку і з легендою про київських братів, сама по собі вона вповні правдоподібна. Зрештою знаємо таки поіменно князів, що не належали до київської династії і були останками давнішого суспільного устрою, як деревський князь Мал, а може й в’ятицький Ходота, що з своїм сином робив якісь клопоти Всеволодові в 1080-х роках. На жаль, ближчих подробиць про сих князів маємо дуже мало; про Мала Повість оповідає лише, що повстання деревлян на Ігоря сталося по нараді деревлян „з своїм князем Малом“, і що потім вони пробували висватати за нього Ігореву вдову [Іпат., с. 34-5, 1 Новг., с. 9]. Про Ходоту знаємо ще менше: маємо тільки коротеньку, голу згадку в автобіографії Мономаха, що він двічи (двѣ зимѣ) ходив в „в’ятичі“, на „Ходоту и на сина єго“ [Лавр., с. 289; титулу князя він в сій записці не має, але се ще не рішає питання].

Слова літописця про старі „княжения“ у ріжних племен звучать не ясно: не видно, чи автор представляв собі по одному князю на ціле плем’я, чи побільше. Так само не ясно виглядає, чи той князь Мал княжив над цілою Деревською землею, чи було там кілька князів. Говорячи про того князя Мала, літописне оповідання зве його просто „деревським“ князем, Деревляни звуть його „своїм князем“, – ніби виходить, що він був князем усієї Деревської землі. Але від народного переказу, записаного з народних уст по сто літах, не все можна жадати такої докладності, і легенди взагалі люблять узагальнити. На іншім місці легенда чи її редактор вкладає в уста послів Мала такі замітні слова: „наши князи добри суть, расплодили Деревськую землю“ [1 Новг., 1. с. Варіант Повісті: „иже роспасли суть Д. землю“]. Тут мова йде вповні виразно про більше число сучасних деревських князів (толкування про династію князів, що наступали по собі, можна зробити тільки з натяганням тексту). Се відповідає і гадці літописи про потомство всіх трьох київських братів, що княжило в Полянській землі [„По сей братьи почаша держати родъ ихъ княжениє в Поляхъ“]. Реально беручи річ, також трудно, майже неможливо представити собі, аби величезні племінні території держалися під властю одного князя, при браку воєнної й адміністраційної організації, і при такім, досить другоряднім становищі князя попри віче, як то бачимо у таких не дружинних князів.

Щодо ролі віча дуже цінною і цікавою ілюстрацією служить теж оповідання про деревлянську війну. Князь чи князі грають зовсім другорядну ролю в цілій історії, а всю справу ведуть самі деревляни, „лучшии мужи, иже держать Деревськую землю“. Повстання сталося після того як „деревляни“ „здумали з князем своїм Малом“; одначе рішають справу вони, і в дальшім оповіданні літописець (чи легенда) зовсім ігнорує Мала, а говорить за самих деревлян; оженити свого князя з Ігоровою удовою знову постановляють „деревляни“, і посольство до Ольги посилає в сій справі „Деревськая земля“. Се все вповні відповідає старому „демократичному“ устрою антів і зовсім правдоподібне. Але власне при такій невизначній ролі князів, при браку взагалі якоїсь міцнішої політичної організації на цілу землю-плем’я дуже неймовірно, аби могла виробитись єдина княжа власть на цілу землю. Правдоподібно, в землях племен, особливо з слабше розвиненою політичною організацією, от як і в деревлянській, були князі в більшім числі, в міських волостях, щось як пізніші князі дрібних болоховських громад тої ж Деревської землі, з слабою властю, з другорядним значенням побіч громади з її „ ліпшими мужами“, а поруч таких князівств могли існувати й округи- волості без князів, що правились самими тільки „ліпшими мужами“, земськими „старцями“: так і в пізнішім руху против князівсько-дружинного устрою (в середині XIII в.) поруч болоховських князівств ми бачимо безкняжі громади на Побожжі [Про се в т. III, гл. 2].

В світлі сих спостережень дістає певну цінність одна обставина, на котру зверну тут увагу. В оповіданнях літописи де йде мова про племена перед защіпленням у них князівсько-дружинного устрою, нема мови про князів, тільки про самі племена: поляни, уличі, деревляни воюють, народжуються, іншими способами себе проявляють. З племенами воюють київські князі, – і ніде не сказано, аби вони ходили походом на князів уличських, чи сіверянських, чи в’ятицьких. Очевидно в представленні пізніших поколінь роля князя в переддружинних часах настільки никла перед волею й ролею волості-землі, її віча, що традиція не числиться з князями. Одним одинокий виїмок, де князь названий – се той деревський князь Мал. Але ж на те є й виїмкова причина: народний переказ обертався коло глузливого представлення невдалого сватання деревлянського князя до київської княгині. Та й тут, як ми бачимо, князь слідом усунений на другий план, і виступають самі „деревляни“.

Навіть в порівнянні з полудневими антськими начальниками князі північних українських волостей IX-Х в. грали мабуть ролю менше замітну. В напівкочівничім, войовничім і розбійничім житті чорноморського розселення антських начальників мусимо представляти собі на чолі воєнних ватаг, дружин; сі дружини, ближче зв’язані з своїми вождями, давали їм певну підпору й значення в усіх справах в середині племені. В осілім, хліборобськім і господарськім житті північних волостей не було таких обставин для витворення дружин, а з тим – і для розвою князівської власті. Групування волостей і князів в ширші союзи, в солідарні заходи, які б обіймали ціле плем’я, з одним вождем на чолі, в обставинах північних, ліпше захищених країв IX-Х вв. також, певно, йшло тяжче, мусило перемагати більшу інерцію, як в рухливім житті VI в. Тільки з появою дружини в Києві підноситься значення тутешнього князя й починається концентрування волостей коло нього. Чи було що-небудь подібне перед тим по інших племінних центрах, зістається невідомим.

Одинока звістка, що може піддати гадки про якусь ширшу політичну організацію поза Києвом – се звісна вже нам згадка Масуді про державу Валінана й її короля Маджака [Варіанти: Махак, Маджаль, Бабак. Про звістку див. вище, с. 208]. Плем’я Валінана, каже він, одно з основних, головніших племен слов’янських: давніше йому підлягали всі інші племена, бо воно мало над ними власть, і його королеві підлягали королі інших племен, але потім настали між ними непорозуміння, не стало порядку, племена відлучились і стали мати незалежних королів. В сім оповіданні, розуміється, багато побільшення, і в кождім разі про таку величезну державу, як зі слів Масуді виходило б, не можна думати. Його звістки про слов’янські племена взагалі не дуже докладні, а орієнтування в них незвичайно утрудняє велика заплутанина й непевність в іменах. Так і з сею звісткою.

Вона незвичайно загальна, а ім’я волинян і їх короля читаються так ріжно, що властиві форми досі навіть не пробувано уставити напевно. До наших волинян її можна прикладати з більшою може правдоподібністю, як до якогось іншого слов’янського племені, чи краю [Вестберґ (l. с.) підносить против зв’язування сеї звістки з нашими волинянами те, що мовляв по літописі ся назва з’явилася пізніше. Власне, що з літописею в руках ми можемо класти політичну ролю Волиня на кінець IX в., чи другу половину, не стрічаючися з ніякими трудностями (див. вище, с. 208). Для Масуді ж, що писав се в 940-х рр., і те що діялося в кінці IX в. було „давнішим часом“, як він означає се при державі волинян], але від сеї правдоподібності далека дорога до певності, тим більше, що на попертя сеї звістки Масуді в приложенні до волинян ми не можемо нічого вказати окрім того, що місто Волинь знаємо, і ім’я волинян було без сумніву політичним, а не племінним терміном.

Коли прийняти звістку Масуді, виходило б що сей наш Волинь десь в IX столітті (може при кінці) став був на якийсь час центром політичної системи, яка обіймала сусідні волості чи племена – в кождім разі, розуміється, не так широко, як то Масуді представляє [Про гіпотезу Маркварта, що в сій звістці криється пам’ять про антську державу VI в. (Маджака він уважає одною особою з Мезамиром), і ся держава обіймала дійсно цілий ряд слов’янських племен і панувала також і над степовими ордами вроді болгарської, – див. в прим. 4. В російській літературі звістку Масуді прийняв без застережень особливо пок. Ключевський, на її основі представляючи, що дуліби панували над усіма східними слов’янами і передали їм своє ім’я (волинян), як пізніше Русь, – і также поклав се на часи аварського нападу (Курс русской истории, І, с. 124)]. Звістка про се могла на тій торговельній дорозі, що йшла з Західної Європи на схід, дістатися до арабів в побільшених розмірах. Але судячи з неї ж навіть, ся політична система не держалася довго і очевидно – особливо міцною організацією не визначалася.

Але супроти вказаних вище прикмет Масудієвої звістки все се про наших волинян можемо говорити тільки дуже гіпотетично. І в результаті до виступлення на перший план Києва з його князями ми нічого певного не можемо сказати, чи були якісь більші й міцніші політичні організації на нашій землі.

Перейдім отже до Києва.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 372 – 378.