Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Тракійська колонізація

Михайло Грушевський

Гети й даки, римська окупація, карпатські народи: беси, койстобоки, карпи, їх національність; тракійська культура й побут; останки тракійської колонізації – румунське питання

Отак на степових просторах нашої території протягом якої тисячі літ, аж до II-III в. християнської ери панували кочівничі й напівкочівничі народи головно іранського племені і культури. В краях гірських, карпатських бачимо під той час групу народів, що найправдоподібніше могли належати, як і їх полудневі наддунайські сусіди, до тракійської галузі індоєвропейських племен – галузі колись сильної, широко розповсюдненої по обох сторонах Чорного моря – на європейськім і малоазійськім боці, але непривітною історичною долею зведеної до незначних слідів в теперішніх винародовлених і зроманізованих волохах-румунах. Одначе тракійська національність тих карпатських народів тільки гіпотетична, бо відомості наші про сю карпатську людність далеко бідніші, ніж про степову. Та й відомості про тракійську колонізацію, до котрої ми зачисляємо карпатські племена, дуже небагаті й біднішають власне в напрямі з полудня на північ.

[Важніша література: Цайс, с. 258 і далі, 696-700, Roesler, Die Geten und ihre Nachbarn – Sitzungsberichte der Wiener Akademie, t. 44; його ж Romanische Studien (1871) i Einiges uber das Thrakisehe – Zeitschrift für oest. Gymn., 1875. Kretschmer Einleitung in die Geschichte der griechischen Sprache, 1896, c. 171-243. Tomaschek, Die alten Thraker, Sitzungsb., t. 128, 130, 131. Браун, Разыскания, c. 132-178, А. Погодин, К вопросу о фракийцах, (Вестник археол. й истор., XIII, 1900), також Mommsen, Römische Geschichte, вид. 1885, c. 189 і далі, Müllenhot Deutsche Alt., III, c. 125 і далі, Much, Die Südmark der Germanen (Beiträge zur Geschichte der deutschen Sprache hrsg. von Sievers XVII), c. 16-7, И. Смирнов, Очерк культурной истории южных славян, І, c. 12 і далі. Новіше: Niederle, Sl. Starož., І, c. 404 і далі. Štastny, Die Thraker, 1907, Прага. G. Buschan: Die Balkanvölker in Vergangenheit und Gegenwart, Штутгарт, 1910. В нашій літературі багато займався траками неб[іжчик] Партицький в своїй «Старинній історії Галичини», але він і в траках добачав слов’ян і з сього становища освітлював усе].

Відомості про наддунайську тракійську людність маємо від Геродота, з V віку перед Хр[исті]. На Чорноморськім побережжі між Дунаєм і Балканом сиділи кробізи, а на полудень від них терізи; вище по Дунаю, за Янтрою (Атріс) сиділи гети, «найхоробріші й найсправедливіші між траками» [Геродот, IV, 49 і 93, Страбон, VII, 5, § 12]. Дунай уважався границею між траками й скитами, але був нею здебільшого тільки. Вже Геродот, кажучи, що за Дунаєм починається «властива стара Скитія» [α’υτή ‘ήδη ‘η ‘αρχαίη Σκυθίη (IV. 99)], натякає, що в дійсності осади скитські вже й тоді переходили за Дунай в пізнішу Малу Скитію (Добруджу). З другого боку – гетські осади місцями переходили за Дунай. В IV в. тут, на лівім боці Дунаю, воював з гетами Олександр Македонський. Тут була «Гетська пустиня», де трохи не пропало військо Лізімаха (313-218) в поході на готського короля Дроміхайта; сама держава Дроміхайта була на лівім боці Дунаю, в теперішній Валахії [Страбон, VII, 3, 8 і 14, Павзаній, І, 9]. Але гетські осади сягали й далі на схід, коли прийняти (а се дуже правдоподібно), що тірагети Страбонових часів були придніпровські гети, може відірвані від решти свого народа бастарнським клином. Страбон уміщує їх між Гетською пустинею й кочовищами язигів, а Пліній, кажучи про залюднений тірагетами острів на Дністрі, говорить очевидно про устя Дністра [Страбон, VII, 3, 17, Пліній, IV, 26. Про «острів тірагетів» стаття Бруна: Черноморье, т. І. Між гетами й агатірсами уміщує Геродот скитський нарід сігінів, але що в інших джерелах сігіни виступають коло Каспійського моря, то не безосновно підозрівають, що Геродот помилкою переніс їх сюди – пор. Koesler Romän. Studien, l, c. 9-10, Müllenhof Deut. Alt., III, c. 2].

На північ від гетів, на Мароші (Μάρισος), значить – в теперішнім Семигороді, сидять у Геродота агатірси, нарід, по його словам, близький скитам [В переказній ним грецькій легенді Агатірс, Гельйон і Скит були брати – сини Геракла (IV, 10)], але з тракійськими звичаями. Завважену греками близькість агатірсів до скитських сусідів можна толкувати близькістю тракійського народа до іранців взагалі, а самі агатірси належали з усякою правдоподібністю до траків. Перехована у Стефана Візантійця гльоса поясняє, що агатірсами звали греки травсів [Стефан sub voce Τραυσοί], а тракійський нарід травсів знаємо в Родопах [Траками виразно зве їх Лівій – XXXVIII. 41. 6]; за приналежністю агатірсів до траків промовляють і деякі побутові подробиці напр. татуїровання. Пізніше на їх місці виступають даки; з II в. перед Хр[истом] маємо уже звістку про їх боротьбу з бастарнами [Юстін – XXXII, 3, 16]. Тракійська народність даків не має сумніву, і з цілою правдоподібністю можна прийняти, що се нове ім’я покрило агатірсів, а може й інші сусідні тракійські народи, наслідком якоїсь політичної переміни [Юстін: Daci quoque soboles Getarum sunt (l. c.); Страбон, VII, 3, 13: ‘ομόγλωττοι δ’ε’ισίν οί Δακοί τοι̃ς Γέταις; пор. Діона Касія, LII, 22].

В І в. перед Хр[истом] гети й даки сполучились в одну політичну цілість – сильну державу Бойребісти (Бурвісти), що дала себе знати страшними походами наоколо, між іншим – зруйнуванням Ольбії й інших грецьких колоній аж до Аполлонії [Страбон, VII, 33, 11, Діон Хрізостом ог. XXXVI]. Розпавшись по смерті Бойребісти, ся гетсько-дакійська держава доходить знову великої сили в кінці І в. по Хр[исті] під рукою Декебаля, талановитого організатора й політика, що в союзі з іншими сусідніми народами розпочинає боротьбу з Римом (в 80-х рр.). Вона йшла для нього щасливо на початках (за Доміціана). Але відновлена Траяном, війна ся, по тяжких напруженнях, закінчилась руїною дакійської держави (коло 106 p.). На її місці утворено римську провінцію Дакію і колонізовано різноплеменним людом з інших провінцій.

Провінція Дакія, як її описує Птолемей (III, 8), обіймала край між Тисою, Дунаєм, верхнім Дністром і Серетом, тим часом як Чорноморське побережжя, себто грецькі колонії, як Тира, Ольбія й ін., зачислялося до Нижньої Мезії. Головним огнищем римської колонізації й римського життя була долина середнього Маріса (Мароша) і Сама (Самош). Приналежність до Римської держави карпатського згір’я і тим більше закарпатських країв була більш або цілком номінальна. Як далеко сягали на північ римські укріплення, досі не вияснено докладно. Останки римських граничних валів бачать в земляних валах Галицького Поділля (в розі між Збручем і Дністром) і в Бессарабії в двох великих «Траянових» валах, що рівнобіжно протинають межиріччя Пруту й Дністра: але римський початок сих валів все ще гіпотетичний, і зв’язки їх з якоюсь системою римських укріплень досі не вияснені.

[Про «Траянів вал» на Галицькім Поділлі див. статтю Кіркора в Zbiór wiadomości do antropologii krajowej, т.III, с. 38 і далі. Про бессарабські вали можна тільки повторити слова Момзена op. c[it], с. 206: «вони, певно, можуть бути римські, але досі на те бракує якогось певнішого доказу»; обидва визначені напр. на спеціальній мапі російського генерального штабу. Є «Траянів вал» і на російськім Поділлі, в повітах Кам’янецькім і Проскуровськім (Сіцинського, Археологическая карта Подольской губ., с. 153 і мапа), але він ближче не досліджений, а можливість римських валів тут ще менша. Давніше Траяновими уважали навіть старі вали Київщини; див. про се статтю Антоновича в К[иевской] старине, 1888, III]

Римська окупація Дакії тривала трохи більш як півтора століття. Увесь сей час Дакія зіставалась відокремленим передовим укріпленням Римської держави (від провінції Панонії її відділяла територія язигів між Дунаєм і Тисою); удержувати її було дуже тяжко, і коли в середині III в. з особливою силою розпочались напади на Римську державу сусідніх народів, Авреліан, для улегшення оборони, постановив виріктися сеї провінції. Римську і романізовану людність виведено в Тракію і Мезію, Дакію полишено (274), а щоб страта була менше болючою, утворено нову провінцію Дакію на правім боці Дунаю в Мезії.

Аж по упадку Дакійської держави за Траяна виступають на верх дрібніші прикарпатські народи. На жаль, Птолемей, головне джерело, наробив великої плутанини в розміщенні прикарпатських народів, так що трудно віднайти їх дійсне розміщення [Пор. Müllenhof D. Alt., II, с. 81 sq.]. Ідучи від верхів’я Вісли на схід сидять у нього ‘Ανάρτοι, Αρσιη̃ται, Σαβω̃κοι, Πιεγγι̃ται, Βίεσσοι, Κοιστοβω̃κοι, Καρπιανοί [III, 5, § 20, 8, § 5]. З сих народів більш інтересні для нас остатні три, беси сидять під «Карпатськими горами», що припадають у Птолемея на верхів’я Дністра й Сяну; чи сидять вони на полудневім чи на північнім боці гір – такої докладності від Птолемея не можна жадати. Койстобоки (Costoboci римських джерел) сиділи на схід звідти. У Птолемея се ім’я повторяється двічі, розділене Дністром і Певкинськими горами (Карпатами); з сього можна б виводити, що сиділи вони по обох боках гір, але можливо припустити й скомбіновання двох звісток про те саме [Є й ще інший здогад – що маємо тут слід переходу койстобоків з північного підгір’я на полудневе].

У всякім разі вони на полудневім згір’ї Карпатів були. Карпи – ім’я, очевидно, зв’язане з назвою Карпатів – теж двічі згадуються у Птолемея (Καρπιανοί і ‘Άρπιοι), в обох разах далі на схід, в сусідстві бастарнів і тірагетів [III, 5, § 24 і 10, § 13] – десь ніби коло Дністра й Пруту, хоч ім’я Карпатів у Птолемея прикладається як раз до більш західної їх частини, коло верхньої Тиси (тому деякі учені тут уміщують карпів).

Сі три народи виступають в історії під час Маркоманських війн і по них, як герої пограничних війн і розбійничих нападів на римські землі. Найменше з них звісно за бесів; поминаючи не вповні ясні звістки про них з-над нижнього Дунаю у Овідія, вони згадуються тільки як учасники Маркоманської війни, разом з койстобоками. Але за койстобоків знаємо більше: маємо звістки, що вони пускалися в далекі походи, заходили в Ахайю та Македонію, грабуючи скільки сили (похід 165 р.). З одної написи знаємо й ім’я їх короля – Пієпора [Овідій – Tristia, III, 10, 5 і IV, l, 67 (про бесів на нижнім Дунаю у Брауна, с. 161). Scriptores bist. Augustae – Ant. Phil., 22, Павзаній, X, 34, 5, В. І. L., VI, N 1081, Arch.-epigr Mitth., 1890, XIII, 189]. Напади їх мабуть були причиною, що коли вандали під час Маркоманських війн прийшли в Дакію – шукати тут осад собі, то римський намісник напустив їх на койстобоків, і вандали дійсно побили їх й опанували їх землю, і після того за койстобоків не чути більше [Діон Касій, LXX, 12].

Не так легко відчепились римляни від карпів. Перший датований їх напад на Мезію маємо з 230-х рр., але з оповідання Петра Патриція, те належить до тих же часів, бачимо, що карпи вже вважали тоді себе спеціалістами до таких нападів, ще ліпшими від готів, славних тоді своїми нападами на римські землі [Script. hist. Aug. Maximus et Balb., 16, Фрагменти Дексіпа і Петра Патріція – Hist. gr. min., І, p. 176-7, 428-9]. При нагоді брали вони участь і в походах готів. Цісарі Філіпп Араб і Авреліан звісні своїми побідами над карпами; Авреліан по своїй побіді осадив частину карпів на римських грунтах [Script. h. Aug. Aurelianus. 30; Зосим, І, 22, 27, 30; Аврелій Віктор De caesaribus, 39, 43].

Розпочате ним пересадження карпів на римські землі довершено за Галерія й Діоклетіана: по якійсь ближче нам незвісній війні переведено на римські грунти (правдоподібно – до Панонії й Мезії) решту карпів – цілий нарід їх, разом з бастарнами. Тим способом звичайно задовольняв тоді Рим докучливих сусідів, і сей перехід карпів та бастарнів був мабуть скорше добровільний, ніж вимушений [На се натякають слова Ідація і Ам. Марцеліна; тексти до сього факту див. Dahn, Wietersheim Geschichte der Völkerwanderung ,І, с. 287 (вид. 1880). Про осади переведених – Ам. Марцелін, XXVII, 5, 5 і XXVIII, l, 5]. Можливо, що на се вплинув і натиск чорноморських германців від полудневого сходу, а може й натиск слов’ян на північнім згір’ї Карпатів (взагалі історія колонізації карпатського згір’я тих часів для нас майже не існує). Після того тільки раз, при кінці IV в. згадуються якійсь карподаки, що разом з ватагами гунів і скірів пробували перебитись за Дунай [Зосим, IV, 34]. Може се були останки тих панонських осадників?

Про етнографічну приналежність сих карпатських племен маємо тільки деякі натяки. Передовсім вони становлять північний край тракійської колонізації, подунайської й семигородської, і се перше, що наводить на гадку, чи не були й вони траками. За таким здогадом, дійсно, промовляв би ряд інших фактів. Ім’я карпатських бесів повторяє ім’я бесів тракійських коло Родопа. Назва карподаків могла б натякати на споріднення карпів з даками. Ім’я короля койстобоків Пієпора і його свояка Натопора мають характерний паросток, що в формі поріс повторяється в численних тракійських і дакійських іменах [Див. про сей наросток у Томашека Sitzungsberichte, т. 131, с. 21, теж Момзена op. c[it], с. 207. Се ж ім’я Пієпора пригадує Dас(і) Petoроrіаnі на Tab. Peutingeriana (як справедливо зауважив ще Цайс, с. 697, Томашек – op. c[it], т. 128, с. 108); можливо навіть, що то помилка замість Ріероrіаnі; себ значило, що койстобоки = даки. Сі «Нетопорові даки» сидять на мапі вже на східнім згір’ї Карпатів, на лівім боці Дністра. Може теж ім’я криється в імені міста Πιροβορίδαυα Птолемея (III, 10,8)?].

Особливо ж важним здається мені факт, що Птолемей вичисляє в Карпатах і на верхнім Дністрі й Сереті ряд осад з закінченням дава, δαυα [Κληπίδαυα (коло Дністра). Δοκίδαυα, Πατρίδαυα, Καρσίδαυα, Πετρόδαυα, Σάνδαυα, Ο’υτίδαυα, Σαργίδαυα, Ταμασίδαυα, Πιροβορίδαυα (між Днїстром і Серетом) – Птолемей III, 5, § 30, § 6-7, 10, § 15], характеристичним наростком дакійських осад, що виступає й по інших тракійських землях [Tomaschek, Die alten Thraker, III, с. 70]. Припустити, що всі отсі міста заблукали на північ від Карпатів з дакійських країв тільки за браком місця на мапі, здається мені неправдоподібним.

Отсі факти й деякі дрібніші обставини надають значну правдоподібність здогадові, що сі карпатські племена належали до тракійської родини. В основі своїй була то може змішана з траками й асимільована ними ще старша, не індоеврпейська людність, тої раси, що в своїх останках звісна нам в альпейських краях, а могли задержатися також і в гірських, малоприступних околицях Карпатів; але так далеко в глибину сього етнічного процесу не можуть нас вести ніякі досліди [Може бути, що з часом дасть нам щось антропологія. Не безінтересний факт, що як раз гірські краї альпійсько-карпатські виступають краєм найбільшої короткоголовості. Може тут власне виступає перед нами слід старої раси, що була асимільована індоєвропейцями і вплинула на їх антропологічний тип. Пок[ійний] Потканський в своїй статейці О pochodzeniu Słowian (Kwart. histor., 1902), звернувши увагу на сей факт, хотів толкувати розвій короткоголовості в Карпатах впливом кельтів, яко «альпійської раси». Але далеко простіше спитати – чи та альпійська раса не сиділа в Карпатах незалежно від кельтів і цілого індоєвропейського розселення?].

Досить розповсюднений свого часу погляд, що ті карпатські племена були слов’янами, немає під собою позитивного грунту. Против нього промовляють особливо рішучо звісні нам койстобоцькі імена: переказані в написі, поставленій койстобоком, вони мусили бути передані вірно, а тим часом звучать зовсім не по-слов’янські [Койстобоцька напись в Corpus inscr. Latinarum, VI, N 1801: d. m. | ziai | tiati. fil. | dacae uxori | piepori. regis | coisstobocensis ) natoporus. et, | drilgisa. aviae | cariss. b. in. Fecer]. Не можна звести цілого карпатського залюднення і до кельтської колонізації, навіть хоч би й приймати тут певні сліди кельтизма [Про них зараз нижче – с. 137]. Гіпотеза тракійська має все ж таки без порівняння більше позитивного під собою, ніж такі здогади.

Як далеко на північ сягала б ся тракійська колонізація, чи виходила вона за границї гірського карпатського пояса, не можна сказати: сліди її на північнім згір’ї досить не ясні [Триматися географічного положення осад на -dava, поданого Птолемеєм, розуміється не можна]. Тут за давніх часів, як я згадував [Див. с. 70], тракійська колонізація могла стрічатися і з слов’янською. Бастарнський клин розірвав на якийсь час сю стичність, хоч може й не по цілій лінії. Поодинокі слов’янські ватаги могли заходити в гори й пробиватися на полудневі згір’я Карпатів тоді й перед тим; але ми не маємо можності слідити їх розселення.

Про побут і культуру карпатських племен не маємо майже ніяких спеціальних звісток, хіба припускаючи, що то були племена тракійські чи траками асимільовані, можемо взяти дещо з відомостей про інших траків (гетів, даків й ін.).

Була одначе велика різниця між деякими полудневими, приморськими тракійськими племенами, що рано присвоїли чужі культурні впливи, і північними, що довго заховували малокультурний, примітивний побут. Між тими північними тракійцями ще в історічні часи відомі були осади на палях, а коло Дунаю згадаються «троглодіти» (мешканці печер). Але у інших траків вже були тоді й міста, й замки. Переважало життя пастуше; дуже люблено ловецтво. Суворий побут траків був широко відомий, рівно ж їх надзвичайна воєвничість, охота до бійок і повна зневага смерті. З тим разом ішло славне тракійське п’яництво (звичайно на підпитку виходили вони й до бою) та непорядність в відносинах чоловіків і жінок – познаки неунормованої, енергічної натури. З диких прикмет кидалося грекам в вічі татуїровання, широко розповсюднене, звісне і у гетів і у агатірсів-даків (στίζουσι, picti). Агатірси славились багацтвом золотих окрас. Мала славу і тракійська зброя взагалі. Виглядали траки на погляд греків білявими й рудими (πυρροί). Вигляд їх на різьбах Траянового стовпа зовсім пригадує скитів чорноморських різьб і – германців Аврелієвого стовпа: теж довге волосся й бороди, той же склад лиця, подібне убрання (широкі, фалдисті сподні, коротки сорочки, плащі). Сі численні побутові подібності, які можна знайти між скитами й траками, поясняються, як сказано вже, загальною етнографічною близкістю сих галузей індоєвропейської родини, зближених між собою й географічно й етнографічно.

З сфери духового життя можна піднести широкий розвій пісні; не кажучи за звісних на тім полі полудневих траків, про агатірсів оповідано, що у них закони укладаються в піснях, для пам’яті, гетські посли виходили з кітарами, граючи на них. Широко звісна була також віра гетів в несмертельність: гети-невмираки (‘αθανατίζοντες) – було звичайним їх прозвищем. Ся віра, що дуже вражала греків з їх слабо розвиненими представленнями про посмертне існування, стояла у гетів в зв’язку з культом Замолксіса, бога умерших і заразом бога відновлення життя в природі. При похоронах чоловіка забивали найулюбленішу жінку – се служило заразом докором тим жінкам, що зіставались живі. Жерці мали великий вплив; політичне відродження тракійських племен за Бойребісти доконано впливом головного жерця. І пізніше – до упадку дакійської держави жерці заховують в ній першорядний політичний вплив [Про побут і культуру траків див. особливо відомості у Томашека Die alt. Thraker, І с. 111 і далі, II – культ. Див. також новішу роботу Бушана і Fischer Die Haar-und Kleidertracht vorgeschichtlicher Karpathen- und Balkanvolker (Archiv f. Anthrop., 1909)].

З упадком дакійської держави прикарпатські народи, як ми бачили, в значних масах були винищені або переведені на римські землі. Семигородська людність була в значній мірі романізована й разом з римськими колоністами виведена за Авреліана в ближчі римські провінції. Се все мусило дуже значно ослабити тракійську людність карпатських країв, звести її вже тоді до незначних останків. Слов’янська колонізація, рушивши в Карпати в великих масах, мабуть не багато що з неї застала.

Коло останків старої семигородської колонізації обертається румунське питання. На утворення румунської національності витворились в останніх десятиліттях два погляди: один твердить, що волоська людність Семигорода (гнізда волоської національності) зложилась з пізніших вільних і невільних (переведених болгарами) емігрантів з балканських земель, отже з романізованих траків балканських – бо давня романізована людність римської Дакії була виведена звідти в III в. в Мезію. Другий стоїть на тім, що останки романізованих даків заховались в семигородських горах; розмножившись, вони утворили тут численну волоську людність, котра починає звідти потім (в XII – XIII в.) виливатись в краї нижнього Дунаю. Посередній погляд, признаючи існування останків романізованної людності в Семигороді, вважає їх незначними, а пізніший зріст її поясняє пізнішими міграціями романізованих траків з балканських країв до Семигороду [Більше про се питання і його літературу було в 2 вид., перегляд його в працях: Densusianu, Histoire de la langue romaine, I, 1901, Paris. Jireček, Die Romanen in der Städten Dalmatiens, 1902. Onciul Romanii in Dacia Traiane, 1902. Fischer Herkunft der Rumänen, 1904. Jorga Geschichte des rumän. Volkes, 1905. Vasmer Die neuesten Forschungen zur Frage über die rumänisch-slavischen sprachlichen Berührungen (Rocznik Sław., 1909)].

Сей посередній погляд має найбільше правдоподібності за собою. З певними змінами можемо приложити його й до Східних Карпат – там, як і в Семигороді, також лишилися мабуть останки старої колонізації (тільки тут вони ледви чи були захоплені романізацією хоч трохи). В хорографічних назвах і в діалектах Східних Карпат є чимало такого, що підсуває гадку про останки старшої колонізації, незалежно від тих елементів волоських, які можуть пояснятися пізнішими переходами і впливами пізніших осад «волоського права» [З назви *боки, що виступає в іменах сабоків, койстобоків, виводять нинішню наяву Буковини – як пам’ять по сих *боках – земля боків (Міленгоф, Браун, Веселовський). Шафарик бачив в сих «боках» слов’янське бок, бік, новіші дослідники – тракійське ім’я народу. Біда тільки, що назва Буковини виступає так безмірно пізно! Через се ж трудно виводити й ім’я Бессарабії від бесів, як то роблять деякі дослідники ще й досі (напр. Браун)].

Розвій сих осад, закладених з кінцем XIV в. емігрантами з волоських земель Угорщини, а потім на їх взірець – і місцевими людьми, звісний нам документально. Знаємо зовсім певно, що сі осади були явищем новим, і не можна їх ставити в безпосередню зв’язь з передслов’янською колонізацією Східних Карпатів, як роблять декотрі, з історією наших країв необзнайомлені люди [Праці Міклосича і Калужняцького Uber die Wanderungen der Rumunen in den Dalmatischen Alpen und Karpaten, 1880 (Denkschriften віденської академії) зроблені з чисто філологічного становища, з повним поминенням історії пізнішої колонізації «волоського права», але дуже популярні в науковій літературі, послужили одним з головних поводів до таких хибних виводів. Ще недавно відкликався до них пок[ійний] краківський учений Потканський (О pochodzeniu Stowian), доводячи з великою певністю, що гірські карпатські краї в часах слов’янського розселення і пізніше були доменом волоських пастухів].

Чи до тих часів дожила тут яка-небудь місцева неслов’янська гірська людність – річ не звісна й сумнівна. Відрізнити принесене пізнішими волоськими осадниками від того старого, що лишилося в хорографії й мові нашої гірської людності, було б завданням дуже вдячним, але до нього досі не бралися скільки-небудь серьйозно [Нова робота Czirbusz A Kárpátok hedyenek és folyoinak nevei, 1908 (етимології географічних назв карпатських) теж не посуває питання].