Східно-германська міграція

Михайло Грушевський

Перші симптоми, мандрівка готів, готи на Чорномор’ї, їх розселення і племена, готи в Дакії, їх походи на римські землі; Германаріх і Германаріхова легенда, «Дніпровий город» готів

Я вже вище згадав, що в Протогеновім декреті разом з галатами виступають скіри. Окрім того, скірів згадує Пліній [IV, 13] і з його звістки (досить загальної) виходило б, що вони мешкали коло нижньої Вісли. На тій підставі їх уважають східногерманським племенем, якого одна частина рушила на полудень разом з бастарнами, а друга емігрувала пізніше. В такім разі сей похід бастарнів і скірів був би початком східногерманської міграції, передовим полком її [Міленгоф, II, с. 110-1]. Се дуже правдоподібно, хоч і гіпотетично.

Але як би там не було з скірами і бастарнами маси східногерманської колонізації рушили на полудень значно пізніше. Перші звістки про них ідуть аж з 2-ої пол. II в. по Хр[исті], з Маркоманських війн. Війни сі, що велися від 164-5 року, в певній мірі самі були результатом сього руху. Юлій Капітолін, оповідаючи про них, каже, що різні народи, виперті дальшими варварами (від півночі), домагалися тоді у римлян, аби вони їх прийняли на грунт, інакше відгрожувались, що будуть воювати [Antoninus, 14: aliis etiam gentibus, quae pulsae a superioribus barbaris fugerant, nisi reciperentur bellum inferentibus]. Дійсно, між народами, що шукали собі грунтів в Дакії, згадує Діон вандальский нарід асдінгів, а між участниками війни, окрім давніших сусідів, стрічаємо вандалів і віктофалів-все племена з східногерманської групи [Capitolinus ed. Peter, с. 22 (з поправками Міленгофа і Момзена), Діон Касій, LXXI, 12, LXXII. 2. Про сю еміграцію див.: Wietersheim-Dahn Geschichte der Völkerwanderung, І, с. 36 і далі, Müllenhof, II, с. 5, Kaufmann Deutsche Geschichte, І, с. 72 і далі, й ін.].

Еміграція ся вийшла з басейна Одри і Вісли, де сиділи тоді східногерманські народи т. зв. готської або вандільської групи [Новіші дослідники (напр. Браун, Разыскания в области гото-славянских отношений, І – Готы на Висле, 1899. Bremer, Ethnographie der germanischen Stämme-Paul Grundriss, III, 2) доводять, на підставі головно лінгвістичних спостережень, що готські племена давніше мешкали далі на полудневий захід, і аж пізніше (коло IV в. перед Хр[истом]) пересунулось над Віслу. Але є й досі ще оборонці готської традиції (переказаної Йорданом), що готи прийшли над Віслу з Скандинавії. Інтересніша гадка, піднесена Брауном (op.c[it], 327-336), що готи перед своєю міграцією на Чорномор’я кілька століть були все в стадії міграції]. В I-II в. виступають тут (на правім боці Вісли) готи, з їх галузями: гепідами й тайфалами, люгії на горішній Одрі, вандали (на Одрі ж), бургунди і дрібніші коліна – рути, скіри, герули, туркілінги, лемовії [Тацит Germ., 44. Пліній Hist., N. IV, 14-14, Птолемей, II, 11, § 17, Ш, 5, § 20].

Притиснені зі сходу слов’янами, що безпосередньо притикали до них на Балтійськім побережжі і в басейні Вісли, а з заходу своїми західними земляками, ся готська група мусила шукати виходу для своєї розмноженої людності в міграції на полудень. Слов’янський натиск мусив тут мати не малу ролю; проти сеї гадки вказувалось, що се мов би заперечує напрям готської міграції, бо вона пішла на схід. Одначе готи йшли не на схід властиво, а на полудень, а той факт, що для готських виходнів не знайшлось ніде по дорозі місця, й вони вискочили аж на Чорноморське побережжя – не дуже пожадане місце для їх осад, показує що вся територія на північ від побережжя була вже тісно залюднена – людністю слов’янською очевидно [Гадку про вплив слов’янського натиску підніс ще Шафарик Slov. Staroż, І. 18, § 7, проти неї див. у Вітерсгайма, І, с. 149, Dann Urgeschichte, II, 170].

Історія сієї готської міграції майже зовсім незнана [З величезної літератури крім вказаного в двох попередніх примітках вкажу лише дещо. З давнішого: Zeuss, Die Deutschen, sub vocibus. W. Bessel – монографія про готів в енциклопедії Ерша і Грубера, серія І, т. 75. Dahn Könige der Germanen, т. II і III. H. Bradley, The Goths from the earlist times to the end of the Gothic dominion in Spanien, 1888. R. Much, Goten und Ingaevonen (Beiträge zur Gesch. der deutsch. Sprache, XVII). Далі: О. Gutsche und W. Schulze Deutsche Geschichte von der Urzeit bis zu Karolingern, I, 1894. B. Rappaport, Die Einfälle der Goten in das römische Reich bis auf Constantin, 1899. Ludw. Schmidt Geschichte der deutschen Stämme bis zum Ausgange der Volkerwanderung, 1904 (Sieglin Quellen u. Forschungen, VII) і його ж Allgemeine Geschichte der germanischen Volker, 1909 (Handbuch d. mittel u. neueren Geschichte)].

Як бачили ми, вже в середині II в. по Хр[исті] деякі ватаги з східногерманської групи мандрують на полудень, в простори середнього Дунаю; сею дорогою пішли вандали, пізніше гепіди, лонгобарди, і Йордан цитує сучасника вандальської міграції Дексіпа, що вандали з-понад океану мандрували цілий рік на свої нові осади – мовляв задля великого віддалення (властиво можна б було дивуватись, коли б дійсно ся міграція перевелася протягом одного року).

Готи взяли більше на схід. Про мандрівку їх оповідає Йордан більше, як про вандалів [Getica, 4, 22]. Та сі відомості, як і взагалі все, що оповідає він про історію готів незалежно від античних джерел, представляє з себе лише наукову як на той час, а по-теперішньому – дуже невдалу комбінацію усних переказів готських з відомостями античних письменників, і користатися з неї треба дуже обережно.

Передо всім одначе треба піднести, що самий факт сієї мандрівки готів з-над Балтійського моря цілком суперечний з тенденцією історії Йордана, чи властиво його джерела Касіодора зв’язати історію готів з чорноморськими гетами. Очевидно, мандрівка була фактом загально звісним, переказаним в народній традиції, так що замовчати його не можна було. Дійсно се потвержується звістками про готські осади над Балтійським морем в I-II в. і не підлягає найменшому сумніву (кажу се з огляду на піддержану деким в нашім столітті, особливо Яковом Гріммом, стару теорію, що готи – то давні гети, і ніякої готської міграції не було). В готській народній традиції, переказаній у Йордана, переховались спогади про мандрівку неперехідними багнистими просторами – очевидно, полісськими; там на гатях провалилась і згинула сила людий. Перебувши сі багна, готи перейшли в край, прозваний ними Oium [Се толкують словом au або aue – перерізана ріками країна], але тут мусили витримати війну з тубильцями (у Йордана Spali).

[Сі спалі своєю загадковістю досить дражнили дослідників. Вперше ім’я їх знаходимо у Діодора: Πάλος і Νάπης – сини Σκύθης-а стають патріархами народів Πάλοι і Νάπαι. Отже Πάλοι се частина скитського народу, ще до міграції його з-за Танаїсу в Європу (II, 43). Звідти перейшли вони до Плінія, де виступають в подвійній формі: Inapaei – Spalaei і Napaei – Pelaei та містяться в околицях Танаїсу (Міленгоф думав, що тут треба розуміти Яксарт – D. Altert., III, с. 23 і 51). Spali Йордана мабуть були книжною ремінісценцією сих палів – спалеїв і трудно в його оповіданню при них шукати якогось дійсного імені. В літературі Шафарик (І, 15, 1) уважав їх за неслов’янське (скитське або чудське) плем’я, що жило коло Дону, думав, що сей нарід був звісний слов’янам, і з його імені виводив він слово сполин, исполин = гігант, подібно як з імені аварів-обрів виводять слов’янські слова обринь = olbrzymy, або з Птолємеївих велтів – велет, велетень (по аналогії з німецьким Hunen = гуни = велетні) (див. Крек, с. 252-З, Веселовський в Известиях рус. язика, 1900, І). Цейс (с. 67) і за ним ряд пізніших учених, як Пальман, Первольф й ін., зв’язували се ім’я з Σπόροι Прокопія, бачучи тут стару назву слов’ян, а Іловайський (Разыскания о начале Руси, вид., 1882, с. 68) виводив навіть від них ім’я полян. Див. ще дещо в 2 вид].

Хоч традиція представляє сю боротьбу щасливою для готів, але в дійсності мусило бути інакше, коли готи не зістались в сих привабних, як каже традиція, краях, а мусили «спішити на край Скитії, над Чорне море».

Крім готів властивих мандрували разом з ними чи слідом за ними ще інші їх близчі й дальші свояки. Запевно се знаємо про герулів і тайфалів [Зосим, IV, 25]. Учасники готських походів звані в джерелах Уругундами – народність зрештою близче незвісна, могли бути колонією бургундів. Інші дрібніші готські народи – напр. скірів, ругів, стрічаємо з готами доперва в Панонїї, і не знати, чи перебували вони перед тим на Чорномор’ї, чи прийшли над середній Дунай просто з Балтійського побережжя, як вандали, гепіди й ін. В околицях нижнього Дунаю застали ще готи бастарнів – своїх правдоподібних свояків; але незадовго потім вони, як знаємо, зійшли зі сцени.

Мандрівка з-над Балтійського моря серед мочарів та безграничних болот Східної Європи мусила тягнутися не коротко, поки готські виходні, не знайшовши собі ніде притулку, опинились в Чорноморських просторах, зрідка лише залюднених сарматськими племенами, після того, як язиги вийшли звідси над середній Дунай. З того, що в готській традиції не переховалося ніяких звісток про боротьбу з степовою людністю, можемо догадуватися, що при готськім оселенні обійшлося без великих війн – простору було досить. Про долю тутешніх іранців не маємо ніяких відомостей: можлива міграція їх – по часті до західних земляків – над Тису, по часті до східних, на Дін [Кулаковський здогадується, ор. с[it], що готи вже в своїй міграції відрізали й відіпхнули далі під римські границі західну частину аланів, котра в III в. виступає в різних війнах з Римом. Се можливо. Менше правдоподібний його здогад, що готи ж загнали аланів у Крим], можливе й спільне пожиття з готами на Чорномор’ї. В Йорданових Rosonionorum gens infida, що счинила повстання против Германариха, напр. бачили часто роксоланів. Але се толковання неправдоподібне.

[Трудно згодитися з ним уже передовсім тому, що ім’я роксоланів Йордан знав (с. 12), а тим часом в сім місці ні один кодекс не має нічого подібного до їх імені. Найправдоподібнішою уважаю гадку, що назва розомонів зовсім легендарна, епічна (див. в покажчику Момзенового видання Йордана, с. 164, також Grundriss der Germ Phil. Пауля, III, с. 683, стаття Сімонса, і особливо Jiriczek Heldensage, c. 60 і далі). Щоправда, ні одно з дотеперішніх толковань сеї назви як епічного призвища не прийнялося в науці (від rosamo – червоність, як «руді, підступні», hrausamuni «хоробрі», й ін.).

Про інші, історичні об’ясненя див. в 2 вид. (крім роксоланів зв’язувано розомонів з прикавказькими оромусхами Менандра і росмосоками Мойсея Каганкатоваца, кавказько-гунським народом). Старі здогади, що тут криється ім’я Руси (Grimm Geschichte d. deut. Sprache, Aspelin La Rosomonorum gens et le Ruotzi, 1884) відогрів недавно Маркварт Osteuropäische und cstasiatisische Streifzüge, 1903: він вважає розомонів епічною назвою герулів, зв’язує з сим Hros сирійської компіляції V в. і пізніше ‘Ρω̃ς (с. 365). Про сей вивід мова далі, тут зазначаю що сей здогад розомони-герули вповні гіпотетичний, опертий тільки на тім, що герули вели завзяту війну з Германаріхом. І виходила б з того досить дивна історія, що самі готські історики не пізнали в сім імені добре їм звісних герулів].

На нових своїх осадах готи дають вперше за себе знати конфліктом з римлянами – в першій чверті III віку. Цісар Каракала під час своєї подорожі в Азію 214-5 p. стрів на дорозі якісь готські ватаги і їх розігнав [Спартіан (Caracallus, с. 10) каже: Gothi Gethae dicerentur, quos ille (Garacallus), dum ad orientem transit, tumultuariis praeliis devicerat. Тримаюся звичайного погляду, що сі готи дійсно були готи. Інші, як напр. Бессель в Енциклопедії Ерша і Грубера, с. 99, Кунік, О записке готского топарха, с. 24, Момзен (op.c[it], с. 817) думали, що тут мова про гетів = даків. Звістку свою Спартіан подає на пояснення злісного жарту: Каракалу називали Maximus Geticus мов би з причини побіди над готами, а в дійсності натякаючи, що Каракала забив брата – Гету. Не маємо причини не вірити виразній звістці Спартіана, що то були готи, – бо гети були б йому для толковання того прізвища наручніші. Новіші оцінки сього питання – Drexler Caracallas Zug nach dem Orient, 1880 (дісерт., Гале); Rappaport op. с[it], с. 19 і далі]. Сей факт дає нам крайню дату, terminus non post quem, але з того доміркуватись докладнішого часу готської колонізації, розуміється, не можна. Міграція готів мусила зайняти довший час – десь на початках III і при кінцї II в. Ближче означити його не можна.

Більш як два століття пересиділи готи в наших степах, одначе відомості про се перебування їх досить бідні. Знаємо про їх напади на Римську державу в III в., а з рештою – аж до гунського находу одиноким джерелом для історії готів служить Йордан, з нього ж небагато певного можна зачерпнути, його відомості про часи передгунські не йдуть далі невиразних спогадів; імена вибрані з народної традиції і очевидно – довільно укомбіновані з літературною, античною традицією. Тільки інерцією традиційного пієтизму можна об’яснити, що в науковій літературі, особливо німецькій, не вважаючи на сконстатовані недорічності, все ще не відважаються виріктися сих відомостей Йордана [Напр., Вітерсгайм, Пальман, Міленгоф, Дан, Кауфман].

Про саму колонізацію знаємо, що герули зайняли східнї краї – над Меотидою і по часті в Криму. Готи властиві сиділи по Дніпру й далі на захід – до Дунаю і Карпатського згір’я. Вони поділялись на східних – остроготів, інакше грейтунгів (се виводять з griut пісок, мешканці піскуватих степів) і західних – візіготів або тервінгів (triu – дерево, лісові люди). Назви сі мусили бути давніми, бо в VI віці оповідалося про короля Остроготу з давніх, перед-гунських часів [Імена: Grutungi, Austrogoti, Teruingi, Visi відгадав Міленгоф у Требелія Поліона в попсованих назвах біографії ціс[аря] Клавдия (с. 6); поза тим є вони у Аміана, а ім’я вестготів – у пізніших письменників V-VI в]: але лишається неясним, чи сі назви були принесені ще з старої вітчини, чи з’явилися вже на нових чорноморських осадах [Звичайно толкують сі назви остроготів і візіготів як «східних» і «західних» готів, так як сиділи вони на Чорномор’ї, і як потім розмістилися в дальшій мандрівці на Захід. Так толковано сі назви вже в тих часах (Iord. 82). Але останніми часами здобуває поле нове об’яснення від austra блискучий і *visi – добрий].

Осади остроготів були над Дніпром, візіготи сиділи між Дністром і Дунаєм, а пізніше (вже, певно, по виході римлян з Дакії) розпросторились вони й далі на північ – в семигородські Карпати, витиснувши звідти гепідів і вандалів. Як далеко готські осади протягалися на північ в Подніпрянщині, не маємо ніяких вказівок. За герулами на схід, в придонських і прикавказьких степах сиділи аланські народи [Іord., с. 17, 22, 23, Аmm. Marcel., 31, 3. Про розселення готських племен на Чорномор’ї Раппапорт, р. III, Loewe Die Krimgotenfrage (Paul u. Braune Beiträge, 1902)].

В готській традиції, переказаній Йорданом, в давніших часах всі готи – східні й західні мали становити одну державу, аж пізніше візіготи відділяються осібно. Дійсно, вже Тацит завважив у готів особливий розвій королівської власті і під час довгої мандрівки на полудень, серед боротьби з різними народами, могли сі германські ватаги сформуватися в одну воєнну організацію, а при широкім розселенні по степових просторах мусила ся консолідаційна сила з часом знову ослабнути [Се справедливо завважив Дан – Die Könige der Germanen, II, с. 87-8]. У Йордана всі готи виступають в останнє в одній державній організації за часів короля Остроготи, тобто в середині III в., але для нас сі датування не мають значіння, – констатуємо тільки, що часи політичної одності готів в традиції лежать далеко позаду, в легендарних часах, що безпосередньо наступили по міграції [Одначе багато учених приймало існування спільної держави аж до часів Германаріха – Кепке, Зібель, Вітерсгайм – див. у останнього op. с[it], II, с. 6]. Пізніше (в IV в.) бачимо королівську власть, розвинену у остроготів, тим часом, як візіготи роспадаються на дрібніші групи, з вождями на чолі, яких сучасник Аміан зве судіями – judices [27, 5; 31, 3].

Як я вже сказав, відомості про готів в старших джерелах маємо з їх походів на Римську державу [Про них див. особливо Rappaport op. с[it], Dahn, Wietersheim, t. І, гл. V і далі, Васильевский – Русско-византийские отрывки, VII – Житие Іоанна Готского (Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения] , 1878, І), c. 87 і далі, L. Schmidt Gesch. d. deut. Stämme, I]. В сих походах знайшов собі вихід войовничий запал готів, розвинений в війнах мандрівки. Вони займають собою ціле півстоліття, від другої чверті III в., та для нашої мети вистане коротенько про них сказати.

Звістки про перші походи дуже скупі. Здогадуються, що початком їх було зруйновання Істрополя на Чорноморськім побережжі, р. 238. Напади припали на час сильних замішань в Римі; пограничні римські намісники, не маючи помочі від центрального правительства, мусили уложити з готами умову, і на основі її вони побирали річну платню від римської адміністрації. Правдоподібно, задержання сієї платні сталося потім причиною великих спустошень, які починили готи в Мезії і Тракії кілька років пізніше. Цісар Децій, що хотів положити кінець сим пустошенням, наложив сам головою разом з сином в битві (р. 251). Хоч наступник Деція довів до угоди з готами, але й се не спинило готських нападів: тільки ми про них маємо дуже скупі відомості.

Частими походами пустошать готи землі Балканського півострова, не задовольняючись ним переходять далі за Пропонтиду в Малу Азію, а разом з походами суходолом розпочинають потім і морські; цікаво, що при тім готи показують себе народом цілком не обізнаним з морем: розпочинають свої походи на чужих кораблях та уживають чужих гребців і майстрів до будови човнів [Зосим, І, с. 31, 32, 34. Зазначую се, бо готів вважають за нарід мореходний, і се служило підставою для різних виводів і противставлень їх «сухопутним» слов’янам]. Учасниками сих походів виступають разом з готами їх сусіди – герули, борани [Сей нарід теж цілком не звісний ближче. Здогад (напр. Раппапорта, op. c[it], 36), що перед тим сталася нова германська міграція з басейна Вісли над Чорне море і тоді прийшли бургунди, борани, герули, має зовсім гіпотетичний характер], уругунди, карпи.

З часом готські находи приберають все ширші розміри, обіймають все більші території, спустошення тривають все довше, в міру того як Римська держава показується безсильною їх повздержати. З розбійничих нападів вони починають вже приберати характер окупації. В останній великий похід 269 р. готи разом з ватагами герулів, гепідів, бастарнів вибераються з родинами й рабами. Тут уже заникала різниця між походом для грабування і мандрівкою народу, і ми не можемо знати, чи то був тільки надовго замірений похід, під час якого вояки не відважились лишати своїх родин і господарств, чи проба міграції. Заносилось дійсно на нову мандрівку готів і їх свояків-союзників, та сей великий похід, споряджений морем і суходолом, що ціс[ар] Клавдій рахує на 2000 човнів і 320 тис. мужа, закінчився нещасливо. Германські ватаги понищено, а ряд енергічних імператорів, що роспочав собою Клавдій, зміцнив сили імперії.

До того прилучилось іще, що Авреліан слідом потім покинув Дакію (274), перевівши її осадників до Мезії. Наслідком того германські народи здобули собі новий колонізацийний терен, і туди мусила звернутися головна увага готів. Прикарпатські землі переходять тепер головно в їх руки. Сей готський натиск від сходу міг вплинути на те, що решта попередніх осадників – карпів і бастарнів кидає карпатські краї при кінці III в. й переходить на римські грунта, – так само, як в північних прикарпатських землях міг на се влинути натиск слов’янський.

Та те, що діялось тоді на північ від Карпатів, нам майже невідомо, дещо знаємо тільки про рух германський на полудні. Візіготи опанували семигородські Карпати, витиснувши відти вандалів і гепідів. Вандали опановують спорожнені римлянами землі Дакії від Північного Заходу. Крім них осаджуються в колишній Дакії гепіди, тайфали, віктофали [Евтропій, VIII, 2. Див. Hunfalvy Ethnographie von Ungarn, 68-9]. Притім не обійшлося без конфліктів і війн між сими германськими народами, але пам’ять про них переховалась тільки в непевних спогадах Йордана [Йордан, гл. 17, 22. Деякі здогади у Рапапорта, с. 105-6]. Отсей колонізаційний процес зі своїми війнами відвернув готські племена від походів на Рим; з IV віку знаємо лише досить рідкі випадки їх війн з Римом. Правдоподібна крім того й відомість Йордана, що тоді був відновлений давній «союз» готів з римлянами: на підставі його вони діставали від римлян запаси, й за те платили воєнною поміччю [Про сі відносини у Вітерсгайма-Дана і новіше у Л. Шмідта].

Сі ближчі зв’язки готського життя з римським світом мали певне значіння в культурній еволюції східно-полудневої Європи і між іншим проявилися в поширенні християнства між готами і появі готського перекладу Св[ятого] Письма; автором його був Ульфіла, фундатор аріанської церкви серед вестготів (341-8). Вестготські старшини, противники римських новин, що правда, підняли нагінку на Ульфілу і його вірників, але се не перешкодило християнству ширитися серед готів і пізніше [Перегляд справи в статті Фогта в Allgem. Deutsche Biographie, т. XLIV (1898), F. Kaufmann Texte und Untersuchungen zur altgerman. Religionsgeschichte, 1899].

Таким чином, історичні факти вказували б з кінцем III в. на західний напрям готських інтересів. Натомість в легендарній традиції, переказаній Йорданом, готські сили звернені на підбивання північних і східних сусідів, і тут перед гунським находом нечуваним світом мало засяти остроготське королівство Германаріха (чи Ерманаріка або Ерманріха, як його звуть сучасні германісти). Королівство се було б для нас дуже цікаве, якби готські перекази про нього можна було взяти за чисту монету.

Крім Йордана говорить про Германаріхову державу ще сучасник Германаріха Аміан [31, 8. Про Германаріхову легенду див. прим. 3]. Він оповідає про нього, що се був воєвничий король і з причини численних щасливих воєн був страшним для сусідніх народів; зве його край просторим (late patentes) і родючим. В сих відомостях Аміана трудно знайти доказ якоїсь незвичайної могутності, але в готській традиції держава сього останнього короля прибрала нечувані і – зовсім неправдоподібні розміри. В тій формі, як ми її маємо у Йордана (гл. 23), вона вже літературно перероблена. В основі її лежить народня сага про Германаріха, що переховалась поза тим і в північній поетичній традиції саг, і в різних літературних обробленнях (в Кведлінбурській літописи, Вірцбурській хроніці й ін.).

Але сю сагу мабуть уже в джерелі Йордана – у Касіодора перероблено, змінено, розширено на основі інших відомостей літературних і усної традиції. Немилосердно покручений уривок з якоїсь готської пісні чи саги має представляти реєстр підвласних Германаріху народів [Каталог народів Германархіової держави в рецензії Момзена читається так: Habebat siquidein quos domuerat Goltescytha Thiudos Inaunxis Vasinabroncas Merens Mordens Inmiscaris Rogas Tadzans Athaul Novego Bubegenas Coldas (Getica, стр. 23)]. Не здовольняючись ними, Германаріх підбиває сусідів – герулів, потім роспочинає війну з венетами, що закінчилася підбиттям їх всіх! Литовські народи (Aestii), «що залюднюють предовге побережжя Німецького океана», закінчують реєстр підвласних народів, і Германаріх панує «над всіми народами Скитії і Германії, як над своєю власністю».

Сі останні слова дають об’яснення цілому оповіданню: Германаріх «деякими предками справедливо прирівнюваний до Олександра Великого», як каже Йордан, подбив собі всі народи Скитії й Німеччини і відповідно до того легенда вложила в реєстр підбитих ним народів всіх, кого знала (як се було і з Олександровою легендою). Коли в тих покручених назвах можна справді добачити імена мері і мордви (Merens, Mordens) або як припускають, ще й чудь і весь (Tadzans i Vas), а не прості созвучності, то ми могли б бачити тут вихоплений з якоїсь готської традиції й приточений до Германаріха ряд північних фінськіх народів, що могли заціліти в ній ще з часів, як готи мешкали на півночі і потім мандрували на верхів’я Дніпра. Легенда долучила до сього назви сусідів і взагалі східноєвропейських народів, які знала з історичної традиції, і зробила їх підданими Германаріха бо ж усі сусідні, близькі і далекі народи, мали стати його підданими, так як у легенді про Олександра В[еликого].

Легенда одначе сама видає себе о стільки, що представляючи в таких незвичайних розмірах власть Германаріха, не вміє замовчати незалежності візіготів від нього, а оповідаючи при напад гунів, нічого не знає про ту велику монархію Германаріха, про ті підвласні народи, що мусили відограти таку чи іншу ролю при тім нападі. Не знає про них нічого й Аміан, оповідаючи про напад Гунів, і ми відповідно до його слів мусимо представляти собі дійсного, не легендарного Германаріха войовничим королем просторих придніпрянських остроготських країв і тільки! В оповіданні Йордана можна б іще бачити пам’ять про війни з сусідніми народами – герулами, слов’янами, але нема підстави думати про якусь власть остготів над численними і далекими народами, маючи перед очима міру дійсної власті Германаріха – факт що візіготи від нього не залежали.

Супроти такої ілюзоричності великої монархії Германаріха упадають, розуміється, проби новіших учених – за поміччю Йордана притягнути до готської держави деякі подробиці пізніших скандинавських саг та з них витягнути вказівки на готську державу на середнім Дніпрі з столицею Германаріха в «Дніпровім городі» (Danparstad) – нібито в Києві і т. ін. Сі звістки навіть при повній категоричності та згоді з Йорданом не багато б значили: показували б тільки, що Германаріхова легенда в подібній версії була перейнята, не тільки Йорданом, а й сагами. А в своїм нинішнім стані, коли маємо в сагах (та й то ще в верзіях значно пізніших) тільки дуже неясні згадки про «Дніпровий город», «Дніпровські місця» готів, без найменшого натяку на середній Дніпер і Київ, – сі згадки саг не можуть дати нічого певного, і готська держава на середнім Дніпрі зістається не на чім не опертим здогадом або мітом [Про неї ширше в примітці (3)]. Повторяю, ті реальні подробиці, які собі запам’ятала Германаріхова легенда, зовсім не свідчать за особливою великістю держави остготів. До київських країв було їй ще далеко-далеко!..

Тим пояснюється і слабість остготів у боротьбі з гунським потоком, що заливає в останній четверті IV в. готські осади. Ніякими особливими силами вони не розпоряджали.