Степова людність

Михайло Грушевський

Перші звістки; перекази про кіммерійців

В зв’язку з відомостями про життя грецьких колоній на Чорномор’ї довідуємося з античної традиції дещо і про дальші, степові простори нашої території. Від початку історичних відомостей, протягом яких тисячи літ, були вони зайняті напівкочівничою, напівосілою варварською людністю, що зловіщою хмарою висіла над геленським життям Чорномор’я.

Найдавнішу відомість про чорноморську кочову людність знаходимо ми в Іліаді, в тій часті одначе, що не належить до старших складових частин епоса, і в дуже загальній формі. Тут в однім образі представлений Зевс, як він дивиться «далеко на землю добрих їздців траків, мізів сильних в ручнім бою і славних кобилодоїльців, що годуються молоком, бідні і найсправедливіші з людей»

[νόσφιν ‘εφ’ ‘ιπποπόλων Θρηκω̃ν καθορώμενος αί̃αν].

[Μυσω̃ν τ’ άγχεμάχων καί ‘αγαυω̃ν ιππημολγω̃ν].

[γλακτοφάγων ‘αβίον τε δικαιοτάτον τ’ ‘ανφρόπον – XIII, 6].

Пізніші письменники зробили з тих гомерівських епитетів назви народів (Ιππημολγοί, ‘Άβιοι, Γαλακτοφάγοι). Але вже Страбон розумів, що тут йде мова про чорноморських кочівників. Гезіод знає вже й ім’я їх – скити, і прикладає до них той самий гомерівський епітет кобилодоїльців: Σκυ̃θαι ‘ιππημολγοί [Сю згадку в тексті Гезіода деякі теж датують значно новішими часами, ніж VIII в. –Див. Müllenhof, Deutsche Altertumskunde, III, p. 22].

Більше оповідав про ті краї поет VII в. Арістей з Проконеcа, автор Арімаспейської поеми (‘Αριμάσπεα), присвяченої спеціально північно-східним краям. Його географічні відомості, вплетені в ту поему, не мали доброї слави в античній літературі, – правдоподібно завдяки своїй отій поетичній формі, до того ще і неприступні перевірці пізніших письменників. Страбон просто зве Арістея брехуном. Але в сучасній науковій літературі були висловлені гадки, що Арістей з скитськими караванами справді міг побувати в Середній Азії і там зібрати свої відомості [Див. спеціальні розвідки Турньє (Tournier, De Aristea Proconesio, 1863) і Томашк[e]а (W. Tomaschek, Kritik der ältesten Nachrichten über den Skytischen Norden I. Über das Arimaspische Gedicht des Aristeas – Sitzungsberichte der Wiener Akademie, т. 116, c. 478). Інші, скептичніше приймаючи відомості Арістея, й самий вік; його посувають наперед – на VI в]. Подекуди, виключивши поетичні прикраси, вони дійсно мають признаки певності. В усякім разі його поема на довго стала джерелом відомостей про далекий північний схід. З його відомостей користав і Геродот та й переховав найбільше відомостей з сієї страченої для нас поеми.

Геродот в середині V в. звідав Ольбію сам особисто, як можна судити з його оповідання [Про се спеціальна стаття Міщенка – К[иевская] старина, 1886, VI], тут з власних розвідів на місці доповнив свої літературні відомості і на всі пізніші часи став головним джерелом про степову людність нашого краю тих часів. Непевні нібито звістки, які закидали йому і в античній літературі (так що Плутарх написав спеціальний трактат про неймовірність Геродота), і в новіших часах, тепер щодалі знаходять собі все більше потвердження, і нині в науковій літературі певність Геродота не підлягає найменшому сумніву там, де оповідає він як свідок; що інше, де оповідає він з переказів: сі оповідання дуже нерівної вартості [Література Геродотових відомостей про Скитію в примітках (2)].

З переказів, які він чув, Геродот силкується оповісти щось про давнішу, перед-скитську колонізацію чорноморських країв. Каже, що сі сторони перше займав кіммерійський нарід, і скити звідти його витиснули. Покликується на вказівки про кіммерійців в місцевих топографічних назвах, на існування кіммерійського Боспору (Керченська протока), Кіммерійських бродів, Кіммерійських стін, на могилу кіммерійських царів на Дністрі. Але його відомості про сей кіммерійський нарід дуже бідні, і він йому самому представляється, здається, в такім самім «кіммерійськім тумані», що в Одісеї окриває царство сього напівміфічного народу:

Там кіммерійці живуть, і їх місто, та й ціле їх царство

Хмарами вкутані вічно й туманом, бо яснеє сонце

Не поглядає на той край гарячим промінням ніколи.

[Одісея, XI, 14. Геродот, IV, 11-13. В літературі погляди розходяться – чи вважати тут кіммерійців етнографічним поняттям, чи просто поетичним образом хмарного царства. Пор. Bury, The Homeric and the historic Kinimerians (Klio, 1906)].

Се й не диво, бо самі грецькі осадники, коли почали на добре оселюватись на Чорномор’ї, сієї перед-скитської людності, правдоподібно, вже не застали.

Ім’я кіммерійців добре звістне з малоазійських джерел (жидівське Gomer, вірменське Gamer, в асирійських написах Gimirri) [Теж ім’я бачать в осетинськім гуміріта = велетень, в грузинськім gmíri – герой, лазькім gomóri сміливий (В. Миллер, Черты старины в преданиях осетин, с. 199, Томашек, Kritik der altesten Nachrichten, c. 64)]. В грецьких джерелах знаходимо звістки про напади кіммерійців, що робили вони разом з тракійськими ватагами в VIII-VII в. на грецькі володіння на малоазійськім побережжі. Але власне се широке розповсюднення імені наводить сумнів, чи не маємо тут якоїсь загальної назви, скорше географічної, ніж етнографічної (подібно як се пізніше було зі скитами). В такім загальнім, не етнографічнім значінні се ім’я могло бути чи греками, чи може ще давніше їх попередниками в чорноморській торгівлі – фінікіянами або карійцями перенесене на Чорномор’є для означення тутешньої перед-скитської людності. На ім’я отже нема що наполягати.

[Міленгоф йшов іще дальше і взагалі заперечував існування на нашім Чорномор’ї якоїсь кіммерійської людності (навіть в вище сказанім значінні – взагалі перед-скитської колонізації). Він бачив тут комбінацію Арістея й інших, що тим витисненням кіммеріїв з північного берега Чорного моря в Малу Азію хотіли об’яснити собі прихід кіммерійців до М[алої] Азії, а знову боротьбу скитів (саків) з масагетами, що в дійсності мала місце на полудень від Каспійського моря, перенесли на північ від Каспія, і так, мовляв, утворилась історія приходу скитів в наші степи (Deutsche Altertumsk, II, 26). Проти сього гіперкритицизму можна вказати – перше, що ми не маємо ніяких причин вважати скитів автохтонами, всупереч грецьким відомостям, по-друге – що нема поводів думати, мовби натовп масагетів не міг викликати руху іранської людності заразом і в Європі і в Азії, на північ і на полуднє від Чорного моря].

Се степова людність перед приходом скитів в чорноморські степи, котра могла називатися різно і до різних племен належати. Тому відгадувати, якого саме племені були ті кіммерійці – даремна забава, принаймні при теперішнім стані наших відомостей [Найчастіше уважають їх траками – ще свого часу Аделюнг, Mithridates, II, 163, з новішого див. Томашека, Uber das Arimaspische Gedicht, c. 776-7, Lehmanii Verhandlungen des XIII Orientalisten Kongresses, Kossina Zeitschrift für Ethnologie, 1902, c. 210, Hubert Schmidt – op. c[it] ibid, 1904, c. 632. Іранцями вважав їх з новіших напр. Бремер (ор. с[it][it], с. 757). Шрадер недавно виступив з теорією турецько-татарського походження кіммерійців (Sprachvergleichung, II, с. 529): він звернув увагу на старинний поділ турко-татар на кочових і оселих, juruk i comru, і бачить тут Геродотових турків і кіммеріїв; домішкою кіммерійців поясняє він турецьно-татарські прикмети скитського побуту. Натомість Ед. Майер вказує інтересний факт, що в вавилонських написах перське Saka, Саки, передається через Gimiri: Кіммерії мішаються або ототожняються з скитами. Що в російській археології повелося неолітичпу культуру називати кіммерійською, зовсім конвенціонально, – я вже згадував. Кіммерійська людність Чорноморського побережжя під час скитської мандрівки в кождім разі жила не в неолітичній культурі: між скитською мандрівкою і «кіммерійським» похоронним типом може бути дуже велике віддалення].