Скити

Михайло Грушевський

Скити і їх мандрівка, Геродотова Скитія; національність скитів, сарматів і аланів, культура й побут скитів, релігія, похоронний обряд, державний устрій

Скитів грецькі письменники представляють приходнями зі сходу. Геродот каже, що скитів витиснули з-за Аракса (себто Яксарта, тепер Сир-Дар’ї) їх соплеменники масагети, і додає, що так оповідають і греки, і самі скити, але Арістей, мовляв, давав ще ширше об’яснення сьому рухові, зв’язуючи його з змінами в Середній Азії: арімаспи потиснули іседонів, іседони скитів [Геродот, IV. 12-3]. Таке об’яснення скитської міграції зовсім можливе: міг справді тут відбитися етнічний переворот в Центральній Азії [Але з скитської генеалогії, поданої Геродотом (VI, 5), виходило б, що скити уважали себе автохтонами (виводили себе від доньки Бористена)].

Держачись теорії європейської правітчини індоєвропейців, се треба уважати за поворотний рух кочових іранців на захід, викликаний пертурбаціями в Центральній Азії. Щодо часу сього руху, то по гадці Геродота мав би він статися десь в другій полов. VIII або поч. VII в. Але се датування його опирається на фантастичнім об’ясненні скитського нападу на Малу Азію: Скити мовляв уганяли за кіммерійцями, що прийшли в М[алу] Азію, витиснені скитами з Чорномор’я в половині VII в. [Оповідання Геродота про погоню скитів з Європи за кіммерійцями, розуміється, зістається комбінацією учених греків. Його поправляють різними способами: що кіммерійці мовляв дійсно прийшли в М[алу] Азію, витиснені скитами, тільки не через Кавказ, як у Геродота, а через Балканські землі, і там прилучились до них товариші їх малоазійських походів тракійці, або що кіммерійці з наших сторон нападали на малоазійські землі. Але сі поправки не можуть уратувати сього оповідання]

Таким чином, дата ся не має значіння. В дійсності скити могли прийти раніше, а мандрівка їх могла тягнутися довший час. Але дуже можливо й таке, що Геродот трапив в правдиву дату – що натиск східних іранців на своїх західних земляків коло того самого часу дав себе знати і в Європі, і в Азії: одні скитські орди під сим натиском посунулися в наші степи, інші – звісні під іменем саків (друга форма тогож імені скитів) в Малу Азію. Подібно як пізніше, в II віці бачимо знову натовп іранських орд разом в наших степах і в Азії.

Приймаючи таку мандрівку скитської орди з передньої Азії, не треба одначе розуміти се так, що вона дала нашім степам нову людність. З’явилася тільки нова зверхня орда, вона покрила своїм іменем давнішу степову людність, а навіть і в свій склад могла прийняти певні елементи сеї давнішої людності. І коли ся зверхня і ще якісь інші орди були скитсько-іранські, се не виключає присутності в тім самім часі в степах людності інших народностей, давніших від скитів. Тут могли лишитися останки іранської кочової людності з давнішого розселення, останки тракийської і бог зна ще якої колонізації. Подібне бачимо й пізніше в наших степах, коли зі зміною зверхньої орди степова людність дістає нове ім’я, тим часом, як склад її зовсім не переміняється так рішучо.

Так, як чорноморська степова людність групувалась після руху скитів, ось як представляється вона у Геродота [Розміщення вичислених у Геродота народів на сучасній мапі дає подекуди непереборені трудности, бо деяких річок, названих у нього, ніяк не можна вгадати; про се багато писано, але без певних результатів; напр. не відомо, чи Пантікап був на правім, чи на лівім боці Дніпра (одні бачуть в нім Інгулець, інші Конку). Герр представляв собі Геродот так, що він витікав із Дніпра, десь понижче порогів, впадав в р. Гіпакір, а ся текла в Чорне море; такої річки в дійсності нема. Мені здається, в кождім разі з Геродотового оповідання виходить зовсім ясно, що скити-хлібороби мешкали по обох боках Дніпра, і Пантикап мусив собі Геродот представляти на лівім боці (VI. 18 і 53)].

На схід від Танаїсу (Дону) живуть савромати, нарід споріднений з скитами, але осібний від них. На захід від Танаїсу живе нарід скитський, що поділяється на чотири племені: між Танаїсом і Герром (незвісною річкою на схід від Дніпра) мешкають скити царські, Βασιλήιοι «найсильніші й найчисленніші скити, що інших скитів уважають за своїх рабів» [Замісць Βασιλήιοι проектовано читати Βαρσιλήιοι і зв’язувано се з Барсиліями і Βερζιλία, звісною нам в гунсько-хозарських часах, але й поправка ризикована, і сей зв’язок, при загальнім руху скитів на захід, непевний].

Між Герром і Пантикапом на 14 днів дороги (на лівім боці Дніпра) живуть скити-кочівники, «що нічого не сіють, ані орють». Між Пантикапом і Гіпанісом (Богом), по обох боках Дніпра живуть скити-хлібороби (Γεωργοί); їх осади тягнуться з заходу на схід за три дні дороги, а на північ через їх край треба плисти 10-11 днів Бористеном (Дніпром). На верхнім Бозі (в дійсності, правдоподібно, і на середнім, бо Геродотові відомості про сю ріку не сягали верхів’я) сидять скити-орачі (‘Αροτη̃ρες). «то хліб сіють не на свою страву, а на продаж» [Вже з огляду на те, що відомості про Дніпро у Геродота не йдуть далі порогів (чи властиво не доходять і до них), треба сумніватися, чи він знав дійсний початок Богу, чи не уважав він початком те місце, до котрого плавали Богом, або чи не приймав за той початок якийсь з його притоків? Дійсно, у Геродота Бог має всього дев’ять днів дороги, тим часом, як на Дніпрі до порогів рахує він 14 днів. Відомості Геродота про верхів’я Богу й Дністра дуже поплутані і недокладні; очевидно, верхів’я Дністра представляв він собі просто на північ проти його устя, на північ від верхів’я Богу (IV, 61-52)].

Окрім сих чотирьох народів, що становлять скитський нарід в тіснішім значінні слова, Геродот зачислює до скитів племена алазонів – полудневих сусідів скитів-орачів, на середнім Бозі, і еленізованих скитів каліпідів [Καλλιππίδαι ‘εόντες ‘Έλληνες Σκύθαι (V. 17). У т. зв. Скімна (що цитує тут Ефора, з IV в.) натомість є Карпіди – тому дехто зв’язує сей нарід з карпатськими карпами, але се очевидно тільки помилка Ефора в передачі Геродотової звістки] на нижнім Бозі. Вони відрізняються від інших скитів (розуміти – кочівничих) тим, що сіють і їдять хліб і городину, а поза тим мають звичаї скитські. Каліпіди сі аналогічні з Μιξέλληνες ольбійського декрета Протогена, що мешкали в околицях Ольбії.

На заході скитська територія простягалася до Дунаю (Істра) [Геродот, IV, 17-21, 100-1]. Щоправда у Геродота ціла просторонь на захід від Богу становить прогалину без жадних звісток, але мусила вона мати скитську людність, бо звалась «давньою Скитією». На північ живуть вже народи нескитські: неври на північ від Дністра і Богу, людоїди (‘Ανδρόφαγοι) та чорноубрані (Μελάγχλαινοι) далі на схід від них. В Таврії теж заховалась давніша перед-скитська людність (таври) – головно в горах, тим часом, як степову частину півострова займали скити.

Крім вище поданого територіально-культурного поділу скитів, Геродот знає ще генеалогічний. Від трьох синів першого чоловіка Таргітая, що родився від Зевса і дочки Борістена, Ліпоксая, Арпоксая і Коляксая пішли скитські роди Авхатів, Котіарів і Траспіїв, та Паралатів; при тім рід молодшого – Паралати уважався старшою династією. Але здається, що ся легенда належала лише до племені царських скитів і поділу його на коліна, імена їх у Геродота більше не виступають, аж пізніше стрічаємо подібні назви народів [Авхети (Auchetae, Eucbetae) i котіери у Плінія, VI, 7 17, що при тім покликується на звістки генерала III в. Демодама; але виступають вони на Далекім Сході; Нейман (108-9) і Міленгоф (III, с. 23) уважали їх тими скитами, що зістались на своїх початкових кочовищах. Знов інші авхети (IV, 12) виступають коло Гіпаніса].

Назва скитів у Геродота обіймає всі народи, підвластні «царській» орді. Се само наводить на гадку, що деякі з сих підвласних народів зачислювано до скитів на основі їх політичної, а не етнографічної приналежності. Назва скитів мала етнографічне значіння тільки щодо головної орди (тому Геродот говорить про мову і звичаї скитські), а поза тим уживалася в політичнім значінні – про людність, підвластну скитам. Притім Геродот зазначає, що скити самі називають себе сколотами, по імени царя, скитами ж їх звуть греки. В дійсності се дві форми того самого імені [Вивід обох імен досі не удавався; проби об’яснити з іранських пнів khud – skud («стрільці») див. у Міленгофа, D. А., III, с. 112 і 120, теж Tomaschek, Sitzungsb., т. 116, с. 778]. У персів скити фігурували під загальною назвою саків: чорноморські скити в написі Дарієвого гроба звуться «заморскими саками».

Щодо національності скитів Геродот дає лише деякі вказівки. Каже, що савромати говорять мовою скитською з певними відмінами і споріднені з ними (по легенді їх родили амазонки від скитів); зазначає також деякі подібності скитів до масагетів і говорить, що інші зачисляють масагетів до скитів [І, 201, 215]. У пізніших письменників від чорноморських скитів виводяться парти [Curtii Rufi, Hist. Alexandri, IV, 12, VI, 2, Iustini II, l, Jordanis Get, 6. Маркварт вважає джерелом сих звісток Агатархіда, історика Азії, II в. перед Хр[истом] – Untersuchungen zur Gesch. von Eran, І, с. 35 і II, с. 39], а Аміан, зовсім пізно щоправда, але теж мабуть переказуючи старшу традицію, каже, що перси були одноплеменниками скитів [Аміан, XXXI, 2, 20]. Традиція іранського походження скитів в античнім письменстві зазначилася таким чином досить виразно. В новішій науковій літературі багато говорилося й писалося в сій справі, зачислювано скитів і до монгольської або взагалі північної, урало-алтайської родини, бачили в них і слов’ян і германців, нарешті мішанину арійських і монгольських елементів. Але помічення над мовою скитів і споріднених їм сарматів, ті зв’язки, які лучать їх між собою, а з другого боку – з сучасним одиноким останком іранської людності в сих краях – кавказськими осетинами, нарешті деякі характеристичні ознаки скитської культури все вказує, що ми маємо в скитській орді іранську людність, хоч із чужими мабуть домішками [Літературу питання див. в примітках (2)].

Взагалі етнографічна близкість сарматів зі скитами не підлягає сумніву. Окрім слів самого Геродота, маємо ще й інші факти: сліди іранства в мові (особливо в особистих іменах), подібна культура й побут виступають у зверхніх орд однаково і в часи скитського, і в часи сарматського панування. Тим часом про споріднення сарматів з іранськими народами маємо безпосередню вказівку, переказану давніми авторами. Діодор зве їх «колонією з Мідії, осадженою коло Танаїса і названою сарматами у народів»: Пліній згадує про погляд на сарматів як на галузь мідян [Діодор, II, 43, Пліній, VI, 7]. Помічення над невеликим числом перехованих скитських слів і імен, а також варварських імен, що стрічаються в грецьких чорноморських написах скитcько-сарматських часів, виказали багато подібностей з мовами іранськими і найближче – з осетинською. Вкажу напр[иклад], що наросток «ксаіс» скитських імен се не що інше, як іранське khshaia – пан, володар. Має значіння й існування скитсько-іранських подібностей в побуті, в обрядах, в віруваннях, хоч і тут, розуміється, треба б іще відрізнити своєнародне від того загального, що характеризує найрізніші народи на подібних, початкових ступенях культурного життя.

[Нарешті і то ще годиться згадати, що виразні сліди стичності між східно-фінськими мовами й осетинською показують, що прикаспійська іранська людність колись сягала значно дальше на північ; так напр. імена металів – срібла, міді, сталі, олова в осетинськім спільні з східними фінами: перм’яками, вотяками, й взяті від них, тим часом, як знов цілий ряд слів в східних фінських мовах мають свій початок в іранських пнях. Про фінсько-іранські (і особливо осетинські) стичності – див. в 2 вид].

Кінець кінцем, сума всіх фактів і аналогій робить зовсім певним, що в наших степах були іранські елементи в скитський період, і то як в підвластній людності, так і в зверхній скитській орді. Іранське плем’я, вилившися одним потоком на полудень і полудневий захід в Азії, другим потоком довго розтекалося в чорноморських степах, під назвою скитів, сарматів, аланів і різних дрібніших народів. Але можливо, що і в скитській людності і пізніших степових ордах була певна домішка і урало-алтайських елементів; поруч іранців під загальною назвою скитів, сарматів, аланів могли критись ще якісь інші народи, тільки їх не можна ближче виказати.

Геродот та інші грецькі письменники, очевидно, ближче знали і в своїх оповіданнях про скитів взагалі мали перед очима головно кочових східних скитів, а особливо ту головну орду, що пановала над іншими і зветься у Геродота «царською». Двояким уживанням скитської назви – раз про саму головну орду, другий – про неї разом з підвласною людністю, поясняються деякі суперечності Геродота [Він напр. представляє скитів (IV. 46) чистими кочівниками (як і Гіпократ), тим часом сам оповідає, що деякі скитські племена живуть з хліборобства; говорить про їх відчуження від чужоземних звичаїв, особливо грецьких (IV, 76), тим часом знаємо від нього про еленізованих скитів – каліпідів, і т.ін]. Очевидно, він говорить про зверхню орду, коли, оповідаючи про скитів взагалі, представляє їх кочовою, воєвничою ордою, з суровими звичаями і з деспотичним устроєм. По його словам скити живуть зі своїх стад і кочують з своїми, поставленими на возах, житлами; не мають ані міст, ані кріпостей [IV, 46, 127].

Молодший о півстоліття від Геродота Гіпократ в своїх оповіданнях про Скитію ще докладніше представляє сей кочівничий побут: скити не мають домів, а живуть в повстяних будках, поставлених на чотироколісні або шостиколісні вози і уряджені, як хати, з двома-трьома відділами; такий віз тягнуть дві або три пари волів, і в тих будках сидять жінки з дітьми при переїздах, чоловіки ж їдуть верхи; за ними йдуть слідом стада овець, коров і коней. На одному місці вони перебувають, поки худоба не спасе паші, тоді переходять на інше місце. Вживають варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко, їдять кобилячий сир. М’ясо варять в мідяних казанах, подібних до чаш [Цікаву паралелю сьому звичаю стрічаємо в сучасних осетинських переказах. Нарт (богатир) Созрико переміг нарта Єлтагана і обскальпував. Приїхавши в аул (село), він зібрав дівчат та молодиць і сказав: пошийте мені кожуха з шкір, з голов і вусів. І побачили молодиці, що Созрико виніс шкір від голов і вусів; одна каже; се шкіра з мого батька, інша: се шкіра з усами мого брата; третя: се шкіра з голови мого чоловіка. – В. Мілер, Черты старины в сказаниях и быт осетин, с. 106].

Звичаї скитів у Геродота суворі й воєвничі. Одинокою святощею у них старий залізний меч, виставлений на стосах пруття – знак бога війни. Така святощ була в кождім окрузі, і правлячи жертви, виливали на сей меч кров жертвенної худоби й людий: з сотні взятих на війні в неволю жертвували одного, виливали його кров на той святий меч, а тіло розрубували й розкидали навколо. Скит пив кров першого вбитого ним на війні ворога, а голови вбитих приносив до царя, і лише той, хто виказався такою головою, мав участь в здобичі. Шкури з голов ворогів (скальпи) уживались як окраси кінського убору; ті, що мали їх більше, шили з них собі часом цілі плащі [Такі казани, як чаші на підставці, в скитсько-сарматських могилах дійсно не раз траплялися: сей казан, очевидно, ставився серед огнища й обкладався багаттям; зовсім подібні казани існували у сибирських народів]; таким же способом уживались часом і цілі шкури ворогів на різні воєнні прибори. З найбільш же визначних ворогів скит робив чашу з черепа, і такі чаші, часом оправлені в золото, уживались з особливою пихою. Хто вбив найбільше ворогів, той мав найбільшу честь і подвійну порцію вина на публічних пирах; хто не вбив ворога, не мав зовсім участі в пирах, і се уважалось найбільшою ганьбою [Геродот, IV, 64-6].

Звістки про релігію скитів досить неясні; Геродот уживає грецьких назв для скитських божеств і тим, розуміється, лише затемнює справу. Найбільш поважався бог-опікун домового огнища – Табіті (Геродотом прирівняний до грецької ‘Εστία). Найбільшою присягою було – присягти тим божеством, і неправедна присяга тим опікуном царського огнища уважалась переступом проти царя, бо стягала на нього неласку богів [IV, 59, 67, 127]. Сей культ домашнього огню, що заховав свої сліди в поглядах сучасних осетинів, стоїть в зв’язку з загально-іранським культом огню (саму назву з’вязують з пнем tap – горіти) [В.Міллер в згаданій розвідці про осетинські звичаї вказує на особливе поважання до ланцюга, що висить над огнищем: ним клянуться, викинути чийсь ланцюг за двері – найбільша образа (с. 205)]. Крім того Геродот виразно каже про культ землі – Апі (порівн. латинське Ops). Біг Γοιτόσυρος, прирівняний Геродотом до Аполона, в одній італійській написи прирівнюється теж до Аполона, а заразом і до Мітри, перського бога сонця; та сю напись уважають фальсіфікатом.

[Corpus Inscrip. Graec., N. 6013, Θεα Σηλ. Ωιτοσκυρα και Απολλωνω Οιτοσκυρω Μιθρα Μ. Ουλπιος Πλοκαμος ανεθ. див. Zeuss op. c[it], 289, Толстой і Кондаков, Русские древности, II, с. 44, Mullenhof, III, с. 121. Про скитський культ взагалі див. особливі у Цайса, Бонеля і Толстого і Кондакова, де він порівнюється з іранським, і Наймана, що порівнює його з монгольським. Проти перецінювання значіння таких подібностей можна повторити лише слова самого Наймана: Dieses Beispiel mag lehren, wie bedenklich es ist, aus allgemeinen Angaben über den religiösen Glauben eines Volkes Schlüsse auf seine Verwandtschaft mit anderen Nationen zu ziehen (p. 245) Цей приклад мусить показати, як небезпечно видобувати загальні висновки про релігійні уявлення народів, спираючись на їхні відносини з іншими народами].

Етимологічно його ім’я толкують як «опікуна стад» (до Геродотової інтерпретації се досить підхоже), як і Аргімпасу (по Геродоту «небесну Афродіту») – охоронницю худоби [Marquart Untersuchungen zur Geschichte Erans, II, с. 90]. Про решту названих у Геродота богів (Зевса – Папая, Посейдона – Тагімасада, Арея і Геракла) трудно що-небудь сказати ближче. Святощів жадних у скитів не було, окрім згаданих мечів. Худобу жертвували, удушуючи її, потім кращі кусники вареного м’яса кидались, як присвячені богу [Геродот, IV, 60]. Слідів якогось організованого культу, або якоїсь верстви жреців не видно, окрім тих ворожбитів, дуже числених, що ворожили на паличках і кусничках кори.

Докладні звістки дав Геродот про похоронний обряд, спеціально щодо скитських царів. Тіло царя, каже він, насамперед обвозили по всіх підвласних народах, щоб вони віддали йому почесті, потім ховали у викопаній в землі камері, і разом з ним одну з жінок, також слуг, коней, що найкраще з худоби, золоте начиння (срібла й міді, каже Геродот, скити не уживають зовсім); над гробом насипали могилу якнайвище. По році справляли поминки: п’ятдесят найкращих слуг і стільки ж коней забивано і випхавши половою розставляно навколо могили на палях, а слуг розсаджувано на сих конях, мов би сторожу [IV. 71. Паралелі до сього звичаю у різних примітивних народів див. у Міщенка, К[иевская] ст[арина], 1884, V, с. 66].

Сі царські могили, по словам Геродота, були в місці званім Геррос, до котрого Дніпром можна було плисти – там з Дніпра витікала річка Геррос. Се до певної міри подтвержується фактом, що якраз коло Дніпрових порогів знайдено кілька великих могил з похоронним обрядом зовсім подібним до оповідання Геродота. Правда, могили се пізніші, скільки можна судити по стилю й техниці, за браком інших дат. Взагалі досі не можна було напевно констатувати похорону, який би належав спеціально до Геродотових скитів: скитсько-сарматська культура в археології становить досі одну нероздільну цілість [Про скитські могили див. вичислені в прим. 2 праці Ашика, Древности Геродотовой Скифии, Толстого й Кондакова, т. 2, Лаппо-Данилевського і Мальмберга op. c[it]].

Державний скитській устрій в оповіданні Геродота, як я вже згадував, має характер деспотичної монархії. Царю служать не раби, а кому він звелить з скитів, і сих царських слуг, як ми бачили, ріжуть десятками на його могилі. Коли цар захорує, ворожбити об’ясняють звичайно, що причиною була неправедна клятва богом-опікуном царського огнища, і вказують на якогось чоловіка, що мовляв так фальшиво поклявся; коли сей вирікаеться, заяву ворожбитів перевіряють вороженням інших ворожбитів і кінець кінцем карають або того обвинуваченого, рубаючи йому голову, або тих скомпромітованих ворожбитів, палячи їх; при тім цар карає смертю й синів їх. Всі справи своєю волею рішають царі. З оповідання про похід Дарія у Геродота виходило б, що у скитів було рівночасно кілька царів: виступає їх тут три; можливо, що належали вони до трьох згаданих колін, і цар з коліна паралатів був головним [IV, 120, пор. 5-6, 71. Маркварт толкує назву паралатів як «первородних», «перших» (l. c., с. 77)]. При всій легендарності оповідання ся подробиця може бути вповні реальною.

Така була орда, що панувала в Скитії. Правдоподібно, була вона числом незначна супроти підвласних народів: так, мабуть, треба розуміти слова Геродота, що скитський нарід уважають дуже великим і заразом саміх властивих скитів рахують на дуже мало [IV, 81]. Та власть царів сієї головної орди розтяглася в пол. V в. на всю територію від Дунаю до Дону. На північ їх власть сягає у Геродота десь до Дніпрових порогів: він каже, що людність Герра – то крайній нарід, підвласний скитським царям [IV, 71 і 119]. На захід, від Дніпра, як ми бачили, Геродот уміщує крайні скитські осади на верхнім Бозі й Дністрі, але по всякій правдоподібності їх треба умістити на середнім Дністрі й Бозі. Далі на північ сиділи нескитські народи.