Запомога письменникам

Михайло Грушевський

Святкуючи пам’ять великого співця нашого, згадуючи його гірку долю, на часі буде зняти річ про одну справу, що давно стоїть на черзі, і хоч не раз її зачіпали, ще й досі жде свого часу, – про спосіб запомоги нашим письменникам.

Що доля українського письменника в сьогочасних обставинах дуже прикра – се річ дуже добре відома. У націй, що стоять в кращих культурних і громадських обставинах, де писальництво не єсть громадська заслуга, патріотичний «подвиг», а стало в значній мірі рукомеслом, зарібком, і там писальницькі верстви вимагають запомоги, опіки, бо й там в масі, виключивши щасливу меншість, писальницький заробіток не відповідає тратам умислових сил і енергії; до того більш-менш поважна писальницька праця вимагає безперечно довгої праці коло власної освіти, неможливої разом з напруженим писанням задля стрічкової заплати, добрий писальницький гонорар раз у раз приходить надто пізно, під старість, а деякі фахові професії писальницькі – як чисто наукові – ніколи не дадуть потрібного зарібку, й писальництво може існувати тільки як додаток при іншому зарібку з якоїсь служби (хоч таку річ не можна уважати за щось нормальне).

Коли так стоїть справа по інших, як кажу, більш розвинених громадах, то незмірно більшої запомоги й опіки вимагає наш український письменник. Навіть на більш щасливій Україні галицькій тільки декілько (і дуже небагато) одиниць мають хліб з літературного зарібку; головна маса літературної праці або не заплачується зовсім, або заплачується остільки низько, що нема чого її й рівняти до справедливого гонорару; стимулами до писальництва головним чином суть або громадське й патріотичне почуття, або змагання слави чи популярності; літературна праця з’являється звичайно чимсь другорядним, аксесуарним при якійсь іншій роботі, якій присвячує письменник свої сили.

Що сих стимулів і головним чином – першого, самого дорогого, не вистачає, – се легко бачити: не вважаючи на те, що за галицьким писальництвом стоїть ціла Україна із своєю безкорисною працею, сил все-таки не вистачає на саму нехитру, рукомесленну, щоб так сказати, літературну роботу.

Так, кажу, на Україні галицькій, що ж на Україні російській? Ту вже самий факт писання по-українськи єсть в якійсь мірі corpus delicti, і хто відважується писати по-українськи, мусить рахуватися з можливістю пошкодити тим своїй урядовій репутації, своїй кар’єрі; хоч по правді бояться тут далеко більше звичайно, ніж єсть до того реальних поводів. У страху очі великі – ну, та перемога й сього суб’єктивного страху вже єсть заслуга.

Праця ся не сплачується ніколи майже. Стимул слави дуже невеликий, письмовець звичайно укритий псевдонімом, відомим часом кільком людям, що ближче стоять до того органу, де він друкується, і про його писальництво відають часом ближчі тільки його приятелі. Часом сам він не бачить свого утвору, надрукованого в часописі, що в Росії заборонена, бо й досі видавництва не завели ще звичаю посилати автору примірника [64]. Він навіть не має часто втіхи знати, що його думки, його творча діяльність впливає, хоч би анонімно, на українську громаду, коли те видання доходить в Росію в якихось 3–4 примірниках, тимчасом як йому ближча, цікавіша властиве ся громада.

Треба великої встійності духової, великої прихильності й присвячення до своїх ідеалів, великої віри в луччу будучість українського народу й української національної ідеї, щоб в таких обставинах робити стало, енергічно, не припадковими прихватками, а систематично, на протязі довгого часу, на користь українського слова. Така писальницька праця є справді заслуга, «подвиг». Коли чоловік жертвує свій зарібок, свою кар’єру, свою популярність, яку б міг придбати деінде (бо не можна ж назвати популярністю відомість гуртика прихильників), накликає навіть на себе небезпечність, то громада повинна обертатися до нього з увагою, прихильністю, піддержати його в трудну годину, помогти йому матеріально в злиденний час. Тим часом в українській громаді бачимо велике й стидке недбальство в сій справі; український письменник не знаходить ніякої запомоги, ніякої прихильності в громаді; коли знесилений тяжкими матеріальними обставинами (не кажу про перекинчиків-кар’єристів) збочить, піде служити іншим богам, – ставлячи хрест над ним, не подумають, що вина в значній часті й на громаді лежить, бо залишила його без запомоги, а коли згорить він завчасу, скажуть кілька «теплих слів про тяжку долю українського письменника, саме найбільше заходяться коло вінка, пам’ятника, – і подумається – горе нам, що ставимо пам’ятники тим, котрих згубили своїм невдячним недбальством.

Запомога письменникам можлива двоїста – запомога меценатів і організації громадської. Перша колись мала свої славні часи в історії культури, у нас на Вкраїні її не виробилося, та й слава Богу! Залежність від особи свого мецената, піклування про його прихильність – мусить зле впливати на волю й незалежність умислову письменника й розвиток його кебети, і меценатство може мати якусь користь там тільки, де неможлива організація громадської запомоги. Така запомога далеко менше або й зовсім не зв’язує вільного розвитку і не має такого прикрого характеру для почуття власної гідності, як запомога особиста. Вкраїнській громаді конечне, неминуче, тепер же потрібна організація громадської запомоги українським письменникам. На се можуть сказати, що се дуже трудно, що в нас нема для сього засобів, але мені здається, що ми надто вже маловажимо свої сили, і з енергією, з щирою охотою можна із сьогочасними засобами зробити дещо.

На мою думку, найбільш здатним до сього було б заснування товариства запомоги українським письменникам. Члени сього товариства платили б річну вкладку (напр., від 2 до 10 рублів по спроможності) або за одним разом більшу суму (напр., від 50-ти рублів) – вічні члени; окрім особистої вкладки вони б мали піклуватись по спроможності про побільшення засобів товариства іншими способами: споруджаючи аматорські вистави, лотереї, збори при урочистих випадках, як на святкуванні Шевченкових роковин, ювілеїв і т. ін., запрошуючи до жертв людей сторонніх і т. д.

Далі можна б знайти джерела деякі інші, напр., добровільний податок з українських часописей, книжок, театру – запросити всіх, хто лічить себе до українців, щоб давали з своїх гонорарів, з часописних передплат, з книжних здобутків, якою б, хоч і не українською мовою ті книжки були написані, з зборів театральних українських вистав – якийсь відсоток, по змозі і по обставинах свого зарібку, напр., 1 %, чи більше чи менше на товариство запомоги українським письменникам: се була б і з боку часописей – якась, хоч невеличка заплата за безкорисну писальницьку запомогу найбільш пригніченим письменникам, з боку театральних вистав – заплата за користання утворами українського письменства, з боку тих, що мають якийсь зарібок з літературної праці, – братерська копійка гірше забезпеченим товаришам в літературній праці.

При охоті, певне, з’являться й інші способи добровільної, нетрудної запомоги. Половина, напр., річного збору могла б іти на формування стовпа, половина (з відсотками від стовпа, коли вони будуть) – на видатки. Запомога могла б бути позиками, за порукою двох членів, і видатками без повороту за свідоцтвом трьох; як поручники, так свідки мали б засвідчити, що той чи інший своєю діяльністю заслугує запомоги й справді її потребує. Звичайно, треба було б звертати увагу не тільки на заслуги, але й на щиру вдачу особи; письменник, хоч би й маленький, але такий, що служив всім серцем українській справі, має більше права на запомогу, ніж чоловік хоч би й талановитий, але такий, у якого українство було чимсь припадковим чи другорядним. Окрім запомоги дочасної з причини хороби, браку зарібку, і т. ін., мусила б бути запомога більш стала тим людям, що взагалі мають дуже малий зарібок; я знав сам одного українського письменника, що з жінкою жив на 150 рубл[ів] річного удержання; коли б се траплялося з ким довший час, – товариство мало б прийти до сталої помочі.

В зв’язку з усім товариство могло б мати ще одну функцію – давати знати часописям чи видавництвам, кому з їх співробітників повинні вони сплачувати гонорар, бо деякі з наших видавництв і тепер уже, деякі – з дальшим, сподіваємось, недалеким часом матимуть спроможність давати якийсь гонорар, хоч не всім, та хоч декому з співробітників; се зменшило б випадки, дуже прикрі й стидкі для нас, участі декого з бідніших письменників в видавництвах чужих – через матеріальну скруту, з другого боку таке становисько справи гонорару не обуджували б ні в кому незадоволення, що, мовляв, одні мають гонорар, а інші – ні. Запомагаючи пекучим матеріальним потребам, товариство мало б уважати также й на користь українського письменства й справи. Мало того що запомогти талановитому чоловіку, щоб він не пропав з голоду, товариство повинно б по змозі попіклуватися коло того, щоб дати спроможність талантові розвинутись і бути продуктивним на користь громаді; з сього погляду, напр., дати талановитому хлопцю спроможність до більшої освіти, дати талановитому письменнику можливість вибитись з-під обставин, котрі (хоч би забезпечували його матеріальні потреби) гнітили й спиняли його творчу діяльність і т. ін.; єсть такий же обов’язок, як запомога знесиленому, старому робітникові, забезпека сиріт письменника і т. ін. Правда, що се далеко трудніше, вимагає більш обережності й уваги, але ухилятись задля сього, як не тепер, то далі, не можна.

Ініціативу в сій справі, на нашу думку, найбільше личило б узяти Науковому товариству імені Шевченка, що й історією свого постання й сьогочасною своєю діяльністю, своїм ім’ям нарешті єсть найближчим виразом, символом живого, органічного зв’язку обох частин України-Русі. При сьому ж товариству, як інституція філіальна, могло б заснуватись і проектоване товариство. Звичайно, все, що сказано тут в справі організації, висловлено як особиста думка, як річ до обміркування, але сама ідея сього товариства єсть певна, реальна потреба української суспільності, котрої не можна далі обминати, не можна відтягати, і треба сподіватись, що Наук[ове] товариство імені Шевченка не буде глухе до сього заклику і піднесе сю справу на першому ж загальному зборі.

Заздалегідь зауважу от що. Хоч ми й значно поступили за останній час щодо зміцнення зв’язків між Україною російською й австрійською, проте ж, треба признати, зв’язки ці ще дуже слабі, і суспільні обставини, відносини одного краю доволі маловідомі громаді другого. Отже, коли зробити одне бюро в якійсь одній половині, то в сучасних обставинах, через брак потрібних відомостей, навіть при найліпших змаганнях і охоті, навряд щоб могло воно і в другій половині функціонувати як треба, щоб запомоги роздавалися кому треба і скільки треба. Тим часом справа дуже дражлива, й дуже легко можуть постати поговори, що бюро запомагає своїм тільки землякам, або веде свою справу недбало, минаючи кого треба й запомагаючи кому не треба. А ся справа може розвинутись і піти добре тільки при широкій запомозі й спочутті громадських верств, для чого потрібна певна віра в справедливість і дбалість бюра, переконання, що подана копійка піде туди, де справді її треба.

Сі причини спонукують пропонувати, щоб споруджено було два окремі виділи для України російської й України австрійської. Як в сучасних обставинах товариство офіціально може існувати тільки в Австрії, то бюро головне, єдине для всього товариства, повинно існувати в Галичині, напр., як сказано вгорі, при Науковім товаристві імені Шевченка; се бюро мало б загальний догляд і давало б загальне справоздання з діяльності всього товариства; окремий виділ в Галичині глядів би видатків для письменників галицьких, а другий, на Вкраїні російській, – для письменників тутейших. Так як сей виділ публічно існувати не може, то українські письменники, не ознайомлені ближче з організацією товариства, могли б адресуватися в бюро, й звідти одержати відомість, до кого в Росії їм треба обернутись. Таке існування двох окремих виділів не перешкодить існуванню однієї спільної каси, хоч можлива організація із двома окремими касами, з самостійними доходами, стовпами й операціями, поділеними кордоном, але з спільною організацією.

Ну, та се не деталі, про котрі буде час побалакати, головна річ – двигнути сю справу; про се, як висловивсь один високоповажаний письменник український в листі до мене, «вопіють душі і живих, і мертвих письменників», се єсть неминучий обов’язок української громади, і піднести сю справу, справедливо уважаємо, як сказано, за обов’язок Наукового товариства імені Шевченка.

Примітка редакції «Зорі»

64. Шан[овний] автор має на думці хіба деякі, але не усі наші видавництва, бо, напр., «Зоря» і інші редакції висилають своїм помічникам обов’язкові примірники. – Ред.

Примітки

Перша публікація: Зоря. – 1894. – Ч. 5. – С. 114–115. Підпис: М.Хлопець. Автограф цієї статті зберігається в: ІЛ. – Ф. 61. – Од. зб. 117. Після тексту М.Грушевського рукою О.Кониського олівцем дописано: «На Шевченкове число. О.Перебендя».

Подається за першодруком.

пам’ять великого співця нашого – стаття була поміщена в березневому числі «Зорі», присвяченому Т.Шевченкові.

про спосіб запомоги нашим письменникам – незадовго до цього про упосліджене становище письменників і журналістів у суспільстві писали О. Маковей та І.Франко: Ом. [Осип Маковей] Нема грошей! // Зоря. – 1892. – Ч. 23. – С. 457–460. Франко І. . (Листи до редактора «Зорі») // Зоря. – 1893. – Ч. 1. – С. 15-18; Ч. 2. – С. 36-37. Власне, вказаній темі присвячена друга частина цієї публікації. Організаційно назрілу потребу допомоги письменникам спробували вирішити у Львові у 1898 р. під час створення «Українсько-руської видавничої спілки». Див. також: Бурлака Г. До історії створення «Українсько-руської видавничої спілки» // ЗНТШ. – Т. CCL. – 2005. – С. 761-769.

за галицьким писальництвом стоїть ціла Україна із своєю безкорисною працею – М.Грушевський мав на увазі той факт, що через царські переслідування в підросійській Україні було заблоковане побутування і розвиток українського друкованого слова. Тому українські письменники, перекладачі, культурні діячі публікувались у галицьких виданнях, зокрема в періодиці, таким чином розширюючи їхній тематичний діапазон, нерідко підіймаючи художній рівень. Через постійне напівзлиденне існування цих органів, як правило, адекватних гонорарів не виплачували. Цікаво, що про необхідність адекватної оплати письменницької (у широкому розумінні) праці М.Грушевський писав ще у своїх юнацьких листах до І.Нечуя-Левицького з 1885 р.

іти на формування стовпа – тобто основного капіталу.

історією свого постання – М.Грушевський нагадує про те, що ініціатива створення (у 1873 р.) та значна фінансова підтримка Наукового товариства імені Шевченка належить наддніпрянським українцям – О.Кониському, Є.Милорадович, Д.Пильчикову, М.Жученку. Див. Студинський К. Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1873–1928 рр.) // ЗНТШ. – Т. CL. – Львів, 1929. – С. IX-XVIII.

як висловивсь один високоповажаний письменник український в листі до мене – йдеться про лист О.Кониського від 14 (2) січня 1894 р. Див.: Листування Михайла Грушевського… – Т. 3. – С. 75.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 19 – 23.