Друга руська артистична вистава у Львові
Михайло Грушевський
2 (15) вересня отворено у Львові в Народнім домі сполучену виставу фантів для лотереї на користь дяків і предметів штуки – роботи руських артистів. Справа дяківської лотереї, головно пропагована послом о.Танячкевичем, тягнеться досить давно, більше як два роки; сама вистава також була завчасу заповіджена. В остатній хвилі прилучило до неї Товариство для [розвою] руської штуки, що також займалося дяківською лотереєю, виставу малярську, і таким чином при нагоді дяківської вистави ми несподівано дістали другу руську артистичну виставу, два роки по першій (восени 1898 р.). Я оглядав її 5 (18), три дні по отворенні, в товаристві інших русинів, і хочу поділитися своїми вражіннями.
Вони не були веселі. Коли я й інші, інтересовані розвоєм руської штуки, оглядали першу виставу, споряджену при зав’язанні Товариства для розвою руської штуки, вона будила не дуже рожеві, але завсіди приємні надії. То була вистава, наборзі, на перший поклик зложена, як доказ, що на Русі єсть якась штука, єсть щось розвивати, і вистава дійсно переконувала в тім. У двох маленьких покоях «Руського сокола» тоді згромаджено було без розбору все, що можна було на швидку руку зібрати. Переважала партацька, реміснича робота, але було кільканадцять справді артистичних робіт, на котрих відпочивало око. Не було можна там зловити чогось суцільного, якоїсь «руської штуки», але видно було кількох малярів-артистів з зазначеною індивідуальністю, з змаганнями до розв’язання артистичних проблем. Дивлячися на їх образи, думалося, що от нове товариство постягає й решту тих малярів-русинів, на виставі не заступлених (таких було більше, як заступлених), в їх спільності поможе їм зійти на національний грунт, сотворити справді народну штуку, котрої ми ще не маємо, підтримає молодші сили й не дасть їм тонути в шаблоновій ремісничості й т.ін. По двох літах я йшов провірити на новій виставі, оскільки справдилися мої тодішні надії, й переконався, що вони не справдилися зовсім.
В великій залі Народного дому суміш розміщені предмети дяківської лотереї й образи артистичної вистави. Дяківська вистава випала слабо. Очевидно, невважаючи на всі заходи її організаторів, не удалося заінтересувати руську суспільність дяківською справою. Предмети, з нечисленними виїмками, не мають ані артистичної, ані етнографічної вартості, ані удалося, як хотів о.Танячкевич, дати ними образ руського промислу. Се фантова мішанина без всякої фізіономії. Артистична частина вистави також має характер припадкової збиранини на швидку руку, що трапилося. З учасників попередньої вистави декотрих уже не знаходимо. Натомість виставлено образи малярів – не членів товариства, що сю виставу споряджало. Деякі образи, як я чув, виставлено навіть без відомості їх авторів.
З учасників першої вистави д. Панькевич виставив чимало робіт, але переважно – се шкіци й студії; кілька незлих краєвидиків, рисунків пером; сецесіоністичний образок – «Іванівська мушка» (виконання його мені здалося не конче щасливим); досить оригінальна студія: голова Христа. Взагалі, одначе, виставлені ним роботи дають далеко менше, ніж попереднього разу; артист був зайнятий іншими справами й не мав часу для свобідної артистичної творчості. Другий учасник першої вистави – д. Устиянович пригадав себе своїм будь-що-будь інтересним Мойсеєм, виставленим колись у Відні. Образів д.Труша не бачили ми зовсім; скільки знаю, він розійшовся з Товариством, хоч був одним із директорів при його заснуванні, й се було, мабуть, причиною, що впорядчики вистави не постаралися стягнути його образів. Д[обродій] Скруток, що на попередній виставі показав кілька цікавих студій, на сій виступив тільки неінтересним, досить шаблоновим іконостасом; невже іще один артист зійшов на ремісника церковного малярства?
Д[обродій] Івасюк із Чернівців був заступлений (як я чув – без своєї відомості) двома образами – давнішим своїм «Хмельницьким під Зборовом», що невідмінно фігурує на всіх львівських виставах, і новішим – портретом Ю.Романчука.
Інтересні шкіци – голови д. Куриласа й Новаківського, вихованця Краківської академії, й Манастирського – маляра ближче мені не звісного. Декотрі з них – напр[иклад], голова «учителя» (п. Новаківського), гуцула й хлопця з вужем (не докінчена, п. Куриласа) звернули б на себе увагу й на більшій виставі. Натомість церковні образи того ж д. Куриласа нічим особливим не визначаються.
Д[обродій] Копистинський, один із старших і популярніших галицьких церковних малярів, виставив кілька образів світських небезінтересних. Незвичайна прикмета його образів – їх дивна архаїчність: дивлячися на декотрі, ледве віриш, що маєш перед собою не твори XVIII в. Найбільш цікавими здалися мені – портрет якогось каноніка, з старанно виробленим лицем, але без тулова, як на старих українських портретах, і пара голів – гуцул і гуцулка.
Молодий маляр-дилетант Турбацький виставив кільканадцять образів – переважно «фушерки». В декотрих видно, одначе, і деякі здібності; хтозна, чи автор їх, якби попрацював над собою, не допровадив би до чого. А так може скапаритися без останку.
Окрім малярства, репрезентована була різьба по дереву, але більш ремісничого характеру. Кілька іконостасів, шаблонових, важких, обрахованих, очевидно, більше на дешеву ціну, як на артистичні вимоги, кілька фігур без артистичної вартості.
Взагалі, повторяю, вистава робить невеселе вражіння припадковістю, хаотичністю, але є й на ній інтересні речі, і я щиро раджу кождому інтересованому свійським культурним життям русинів, що не бачив її ще, скористати з останків часу і подивитися на неї (вистава буде тривати до 10 жовтня н.ст.).
А тепер попробую зсумувати свої вражіння, вражіння не фахівця, а просто інтересованого культурним розвоєм свого народу українця.
Насамперед мушу сконстатувати, що діяльність на полі пластичних штук у нас, взагалі беручи, ще не визволилася з-під кормиги рутенства, що для нашої літератури й науки стало вже tempi passati, – вона ще не вийшла на рівень сучасних світових вимог, не потягнула виразної границі між артизмом і ремеслом, між свобідною творчістю й капарством «для своїх», по принципу: «для хахлів і такий бог уйде».
Тим часом елементи для визволення єсть. Єсть талановиті малярі, ще не знищені ремісничим зманерованим шаблоном, єсть змагання до свобідної творчості, до самостійних відповідей на питання життя й штуки. Нема ще руської штуки, але єсть руські артисти. Се мусив признати кождий, оглядаючи першу і навіть другу виставу, і те, що появлялося поза сими виставами, як, напр., торічна колекція образів Труша на польській виставі, що знайшла досить високу оцінку й серед неласкавих на всяке признання наших «побратимів». Єсть елементи, треба би тільки помогти їм зібратися, зложитися в одну цілість, аби вони viribus unitis могли йти – одні свідомо, другі, хоч би й за приводом, до однієї мети – витворення живішого артистичного руху, і в результаті його – українсько-руської національної штуки.
Товариство для розвою [руської] штуки не справдило надій, які на нього покладано; нинішня вистава не лишає місця для ніяких ілюзій на сій точці. Хоч своєю метою ставило воно розвій руської штуки, але не потрапило удержатися на артистичнім рівні, не потрапило скупити коло себе артистів руських і зійшло, властиво, на товариство-спілку для артистичного промислу, малярсько-різьбарського церковного промислу. Яко такому я зичу йому всякого успіху, і воно має всяке право на увагу й попертя нашої суспільності, але з артистичного погляду на нього ані якихось надій покладати, ані якихось вимог ставляти не можна. Отже для нашої штуки треба видумати щось інше.
Коли наразі не було б у нас спромоги, та навіть і потреби говорити про організацію якихось сильніших артистичних інституцій, то вистало б на початок, на мій погляд, зорганізувати по-людськи періодичні вистави руських артистів. Не конче на се треба б зараз осібного товариства (ми й без того їх маємо забагато), вистав би й простий комітет. Він мав би на меті організувати по можності щороку виставу. До участі в них він мусив би постаратися притягнути по можності всіх артистів-русинів з усіх Русей, скільки їх єсть, не виключаючи Угорської і Американської, якби там з’явилися якісь артисти.
Кажу з притиском – артистів, бо на вистави образи мусила б приймати якась juri як найтолерантніша на всякі напрями й передчуття в штуці, але завсігди вимагаючи від праці артизму. При сій умові і для молодих артистів було б заохотою, коли їх образи приймуть на виставу, і для старших та реномованих було б інтересно давати на виставу свої образи, знаючи, що вони там опиняться в відповіднім, артистичнім окруженні.
Окрім того, заохотою мусило б бути закупно образів. Виставовий комітет мусив би взяти на себе посередництво в продажі образів з вистави. Хоч які ми голі, а все ж таки є у нас і заможніші товариства, й касина, клуби й т.ін., що могли б (і повинні б) для підтримання народної штуки й для окраси своїх локалів закупити бодай раз на кілька років один образ; єсть і заможніші люди в краю, а ще більше – поза краєм, з котрими мусив би комітет увійти в зносини й промовити їм до того морального обов’язку. Добре зорганізована продажа (прецінь думаю, що на якусь 1000-2000 з[о]л[отих] р[инських] нас стало б що вистави[ти]?) була б сильною атракційною силою для малярів до вистав, а при тім попит на теми свійські, національні міг би і у наших артистів ослабити їх теперішню безгрунтовність (що в значній мірі залежить від браку якоїсь свійської малярської школи) та защепити більше заінтересування до тем своєнародних, національних.
Такі мої гадки. В деталі не входжу. Головне, аби знайшлися охочі до того люди, а властиво, як поучує досвід нашої суспільної роботи, – кількох людей, що згодилися б між собою на основні принципи роботи та мали добру волю, енергію та трохи суспільного, громадського інстинкту. Решта – «приложиться».
А попрацювати є над чим, варто роботи.
7 (20) IX. 1900
Примітки
Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1900. – Т. XII. – Кн. X. – С. 50 – 54. Підпис: М.Грушевський. Авторський рукопис зберігається в Центральному державному історичному архіві України в м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 209. – Арк. 21 – 29зв.).
в Народнім домі – його сучасна адреса – вул.Театральна, 22.
для хахлів і такий бог уйде – можливо, перифраза з повісті Г.Квітки-Основ’яненка «Салдацький патрет»: «Для хахлов і такий бог брядє».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 204 – 207.