Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Спад творчості

Михайло Грушевський

Як я вже сказав, вихід «Нуми Руместана» (1880) можна уважати закінченням найвищого розцвіту літературної діяльності Доде; розуміється, ся границя, як і кожда інша, конвеціональна, і в «Руместані» вже ми помічаємо деякі приклади, аналогічні з пізнішими романами, але вона остільки реальна, що «Руместан» і його попередники дійсно стоять вище від пізніших романів.

Від його виходу Доде прожив іще вісімнадцять літ і видав за сей час ще шість романів, дві дальші частини тарасконської трилогії, дві оригінальні драми й кілька переробок, і дуже інтересні автобіографічні записки, не рахуючи дрібнішого – творчість, як бачимо, досить інтенсивна, але вона далеко не дорівнює інтенсивності 1870-х рр. І хоч його пізніші романи могли зробити славу белетристу меншого калібра, ніж Доде, але, як я сказав, вони далеко не дорівнюють його шедеврам 1870-х pp. і при тім слабнуть примітно: романи 1890-х pp. стоять нижче від романів 1880-х.

Такий ранній упадок творчості може здивувати: випускаючи «Руместана», Доде мав лише сорок літ. Але се поясняє нам лихий стан його здоров’я: ми знаємо вже, що він був слабовитим від молодих літ і мусив зчаста виїздити на поправку; в своїх записках він оповідає, що під час роботи над «Королями на вигнанні» він пережив таку остру атаку слабості, що не надіявся жити й своїй жінці поручав докінчити книгу. Страхи показалися, на щастя, неоправданими, але сили упадали, й задовго перед смертю Доде став справдешнім мучеником своїх хороб, так що можна тільки дивуватися його духовим силам, що брали гору над повним упадком організму й давали йому можливість творити, не вважаючи на фізичні страждання.

Я вже сказав, що вже в «Руместані» ми помічаємо прикмети, які зближають його з пізнішими романами. Се тенденційність, себто певного роду диспропорція між провідною гадкою автора і тією формою, в котрій вона переведена, – пожертвування формою в інтересах сеї провідної гадки. Ми бачили, що сам Доде підносив у «Руместані» більший елемент авторської творчості, ніж в інших романах; бажаючи схарактеризувати полудневий тип в певнім напрямі, він не задоволився котроюсь реальною фігурою з галереї своїх земляків, але сотворив свою власну.

Але він був у розцвіті своєї творчості, при тім малював сферу надто йому знайому, тому його характеристика полудневого типу хоч і вийшла трохи сторонничою, але щодо жизненності не можна їй нічого закинути. В дальших романах – особливо пізніших, 1890-х pp., форма слабне все більше, жизненні, реальні типи все більше заступають спеціально сфабриковані самим автором персонажі; широка панорама, яку він розкривав у давніших романах, се богатство тла, на котрім він виводив основний рисунок, усе більше никне, бідніє, заступається якоюсь фантастичною декорацією, або лишається і без неї, переходячи в суху історію персонажів, призначених для безпосереднього переведення вибраної автором ідеї, переважно якоїсь загальної моральної проблеми. В сьому виявився упадок творчості Доде. Але се була творчість завсіди першорядного майстра, хоч в diminuendo, тому ми, особливо в перших романах сього періоду, стрічаємо разом з тим майстерно зроблені фігури, прегарні епізоди, інтересно скомпоновані ситуації. Але в пізніших романах і сього всього стає все менше.

Першим романом, де вже виразно виявився сей новий напрям творчості Доде, була «Проповідниця» («Evangéliste», 1883). Автор вибрав темою релігійний фанатизм, трактуючи його як хоробливе, психопатичне явище, і присвятив свій роман, або, як він називає його в присвяті, – свою розвідку «великому психіатру Шарко». Він бере для сього протестантську родину, перейняту гарячою любов’ю своїх членів – бабки, доньки й онучки, родину в високій мірі моральну, але зовсім не побожну в церковнім значенні, – вона навіть не бувала в церкві; дівчина – Еліна Ебсен, головна героїня визначається ідеальним пожертвуванням: вона не вийшла за сусідського пастора Осандона, хоч він їй подобавсь, бо мусила б кинути свою родину, й годиться вийти за старшого удовця, спенсіонованого підпрефекта Льорі, бо полюбила дуже його сирітку доньку.

Але тут се ідеальне втілення християнської любові попадає під вплив безсердечної фанатички баронеси Отман: екзальтовано-релігійна змалку, вона виходить заміж за обридливого, але незмірно багатого жида банкіра Отмана, й користаючи з його засобів, організує армію проповідниць Христової науки, котру вона розуміє як крайній моральний аскетизм – відречення від родини, від усяких моральних зв’язків, від усяких утіх, хоч би й найчистіших утіх сього світу.

Задумавши звербувати Еліну в свою армію, баронеса постаралася вирвати її з неприємного окруження, й се їй удалося: за її інструкціями Еліна з незвичайною безсердечністю розриває свої відносини до родини Льорі, кидає свою стару улюблену матір, що нею лиш жила, й тікає до баронеси. Відшукати її не можна – її вислано на проповідь; коли ж Осандон зробив із сього публічну сцену в церкві баронесі, Еліна нагло вертається до матері, але на якийсь час – аби показати, що її не тримають у неволі, і потім кидає її знову: мати переконалася, що донька навіки вмерла для неї.

Доде, судячи по вище наведеній присвяті, очевидно, клав головну вагу на психологічну сторону роману, але треба сказати, що ся психологічна проблема зісталася зовсім невиконаною; глибшого психічного аналізу автор навіть не пробує. Треба тільки порівняти сю «розвідку» Доде з повістями Достоєвського – світового майстра в аналізі психопатичних процесів, аби зрозуміти, оскільки Доде зістався нижче своєі задачі. Більше удалося йому моралістичне протиставлення справдішнього практичного християнства як релігії любові й безсердечного аскетизму, проповідуваного деякими фанатиками християнства, але й се протиставлення вийшло трохи робленим, шаблоновим, теж нижчим від майстерства Доде; у всякім разі він враження своє робить на читача, хоч і не повне. Дуже гарно випали деякі бічні епізоди – родина спенсіонованого підпрефекта, нездалого ні до чого бюрократа, його служниця з чоловіком, далі пастор Осандон – правий християнин, що нічого не боїться, окрім своєї жінки, яка не знає нічого на світі, окрім інтересів численної родини, і т. ін.

Рік по виході «Євангелістки» вийшов новий моралістичний роман – «Сафо» («Sapho», 1884). Се найбільш інтересний роман з сього періоду творчості Доде. Коли міряти успіх числом видань, то можна сказати, що ні один із романів Доде не мав такого успіху, як «Сафо». Протягом яких трьох років він доскочив до 90 тисяч, чого не бувало ні з одним романом Доде (з погляду продажі романи Доде далеко не дорівнювали романам Золя, котрого найбільш популярні романи доходять до 200 тис, найбільше ж популярні романи Доде представлялися 1898 p., в рік смерті автора так: «Фромон» – 95 тисяч, «Набаб» – 104, «Руместан» – 84, «Сафо» – 100 тис). Сей успіх роман завдячував, очевидно, не так своїй літературній вартості, як пікантній темі й по першім успіху значно підупав у ласках публіки (за 10 рік 1888–1898 його вийшло 7 видань [в Парижі кожде видання таких книжок робиться в 1000 прим.; кілько тисяч, стільки видань]), тимчасом як «Набаба» за той час вийшло 24 видання, «Руместана» – 18 і навіть старого «Фромона» – 10 видань).

Моралістична тенденція сього роману зазначена виразно вже самим автором: він присвятив його своїм синам, коли вони доростуть літ. Темою взято широко розповсюджений серед молодежі, спеціально у Парижі, звичай – жити нешлюбними подружжями: студенти вищих шкіл, артисти, взагалі інтелігентна молодіж, що ще не вийшла «на становище», живуть звичайно, розуміється – без шлюбу, з різними бідними дівчатами – швачками, ремісницями або й просто публічними дівчатами цілими роками, поки йдуть ті «шкільні літа». Такі petites femmes звичайно вкладаються вповні в ролю жінки, бувають добрими і вірними жінками для своїх «чоловіків», терпеливо зносять недостатки, зв’язані з фінансовими труднощами їх, і се тягнеться, кажу, часом літами, аж доки «чоловіку» не приходиться кидати Париж і йти «на становище» кудись на провінцію.

«Жінка» зістається – їй ані в голову не приходить жадати, аби «чоловік» оженився з нею, або взяв з собою: провінція сього не дарує, та й звичайно «становище» буває зв’язане з женячкою з якою-небудь заможною спадкоємницею (сі супружества провінціальної «інтелігенції» звичайно мають страшно практично-міщанський характер), тож «чоловік» з спокійним серцем їде, а «жінка» лишається на паризькім бруку з тим, щоб знайти собі нового чоловіка, або постаратися інакше, коли вже літа її минули.

В своїм романі Доде застановився над долею сих бідних жінок – її ілюструє історія героїні і, окрім того, ще невеличкий, але дуже сильно написаний епізод, де дівчина, прощаючися зі своїм «чоловіком», щоб не пережити сього, кидається з вікна й розбиває собі голову; з другого боку – він підносить шкідний вплив на самих чоловіків таких припадкових супружеств, що понижають їх духовний рівень, затроюють чисто фізичними елементами відносини до женщини, до супружества; сю сторону ілюструє історія молодого студента-правника, героя роману.

Кінчаючи вже свої студії, сей молодий і гарний провансалець, ще свіжий і невичерпаний паризьким життям, познайомився на однім маскованім балю з публічною дівчиною вищої категорії, званою Сафо, ще молодою й досить свіжою, що в артистичних кругах, де вона оберталася, присвоїла собі коли не інтелігенцію, то хоч огладу й розвинула свій смак. Вона заінтересувалася молодим студентом і поїхала з ним з дому до його помешкання; молодик був тим так утішений, що заніс її на руках на свій високий поверх – ся сцена служить образом дальших їх відносин: молодик легко поніс її, але з кождим поверхом тягар ставав тяжчим і незносним і він ледве доніс її, тимчасом як вона тішилася сею ласкою й рада була б тягнути без кінця.

Від сього часу між ними зав’язалися зносини, Сафо відвідувала від часу до часу свого нового знайомого, і їх симпатії так зросли, що, покінчивши іспити, молодик не відважився йти на провінцію й лишився в Парижі, оселившися з Сафо за містом і приділившися до якогось міністерства. Але по першім очарованні, при житті вкупі се супружество починає розчаровувати його. Тимчасом як Сафо зовсім щаслива, що нарешті має своє домашнє огнище, де може відпочити від свого циганського життя, і в ній виступають нагору інстинкти родинного життя, її чоловіка дразнить її минувшість, сі звички, що вона винесла з неї; її відродження не задовольняє його; його почуття ображає батько Сафо, старий фіякер, що приходить до них часом, її дитина, що вона була взяла до себе, але вона занадто пригадувала їй минувшість чоловіка. Він дразниться й мучить її.

Тим часом з дому батько бомбардує його закликами, аби кинув Париж і їхав додому, брав посаду. По довгих ваганнях він нарешті постановляє кинути Сафо й їхати додому. Так і зробив, та тільки показалося, що він занадто привик до свого супружества; він не може перебороти себе й вертається знову у Париж, потішаючи себе, що поволі приготує розрив з Сафо. Вони оселилися знову разом. Герой познайомився з родиною доктора Бушеро; одна з паннів подобалася йому; він освідчився їй і освідчення було прийнято; він поговорив з Сафо начисто, й вони роз’їхалися. Сафо зникла з Парижа. Але по якімсь часі він стрів її знову й не міг перебороти себе: розірвав з Бушеро і постановив забрати Сафо й їхати з нею на посаду до Алжіру.

Та на сей раз відносини розірвала Сафо: вона кинула його, а в листі пояснила, що, переконавшися про неможливість щастя для нього в супружестві з нею і в непевності їх відносин, вернулася до давнішого знайомого, з котрим надіялася жити хоч менше щасливо, але й не такою непевною своєї будучності. Герой увільнився; він роздумував над історією своїх відносин до Сафо, згадав епізод з тією дівчиною, що розбилася, й міркував, які то трагічні або прикрі історії виникають з відносин, що зав’язуються на кілька годин або днів.

Се, властиво, і є мораль, вложена в роман. Присутність сеї трохи міщанської моралі значно ослабляє іншу, далеко ціннішу сторону роману, акцентовану виразно в деяких його епізодах, – співчуття до долі нешлюбної жінки, що переходить з руки на руки, не можучи дійти того, до чого тягнуть її чесні інстинкти, – до своєї родини, свого огнища. В історії героя ся сторона не досить сильно заакцентована; в нім мало сього співчуття, сього милосердя до своєї подруги, його в’яже з нею більше привичка, чисто фізичне почуття. В сім, на мій погляд, слаба сторона роману, крім того, враження ослаблює занадто зазначена моралізаторська тенденція. За всім тим твір сей цінний своєю гуманною стороною, а при тім дає інтересні образи паризького життя; автор мав повне право назвати роман «образком паризьких обичаїв» (meurs parisiennes), як читаємо на його обкладинці, хоч сі образи й не дорівнюють широтою й різно-родністю панорамам «Фромона» й «Набаба».

По «Сафо», переробленій швидко (1885) на драму, подібно як були перероблені «Фромон» (1876), «Набаб» (1880), «Жак» (1881), «Королі» (1883), «Руместан» (1887), хронологічно наступає друга частина «Тартарена» (1885), про котру я вже говорив, теж перероблена потім на драму (1888), і видані разом у одній книжці автобіографічні записки Доде – «Тридцять років життя в Парижі» («Trente ans de Paris», 1887): артистично й дуже інтересно написані спогади, де особливо визначається «Історія моїх книг», даючи інтересні відомості не тільки для студіювання творчості Доде, але й взагалі творчості слова.

По них вийшов роман, що зробив не дуже приємне враження на прихильників автора – «Безсмертний» («Immortel», 1888), в’їдлива сатира на Французьку академію (члени її титулуються «безсмертними»).

Школа реалістів не мала ласки у Французької академії, скандалізованої їх нецеремонністю з літературними традиціями; ні Флобер, ні Золя, ні Гонкури, ні Доде, ні Мопассан не могли доступити честі засісти на її кріслах. Се дразнило їх; Гонкур навіть тестаментом призначив своє велике майно на заснування нової неурядової академії для письменників, поминених урядом. Сатиру Доде його неприхильники поясняли власне роздразненням його амбіції. Дійсно, він не пожалував темної фарби, і в його романі академіки являються тупими і безхарактерними людцями, що інтригами, лизунством, а головно – завдяки своїм жінкам та дамам-патронкам перелазять у академію, сю комору для всякого гнилого дрантя, що різними церемоніями та рекламами піддержує свій престиж.

Типовим репрезентантом її має бути академік – герой роману Астє-Регю, ineptissimus vir по рекомендації Момзена, тупоголовий історик, перепханий у академію своєю жінкою, теж донькою академіка, з котрою він і оженився для того, аби дістатися в академію. Здійснивши сю мрію, він був щасливим, але сталася біда: за необережне слово про республіку відняли від нього посаду при державних архівах, і він зістався без джерел. Тут нещастя послало йому якогось інтролігатора Фажа, що продавав автографи. Астє накупив від нього того добра купу – убухав усі гроші, на сих джерелах писав нові праці, аж показалося, що се фальсифікати, зроблені самим Фажом. Астє розпочав з ним процес, аби довести, що він сам був ошуканим, і тим вирятувати свою наукову репутацію, але сей процес висміяв і знищив його зовсім, а що й жінка, роздразнена сим скандалом, оповіла йому процес перепихання його в академію, то старий Астє не пережив сих ударів й утопився.

Поруч сеї головної історії описуються митарства кандидатів на академіків, котрих самі ж академіки заохочують до кандидування і потім тягнуть із них душу – се ілюструє історія такого кандидата віконта Фрейде – далі тип справдешнього артиста, що помітує академію, – різьбяра Ведріна, й широко розвивається досить слабо зв’язана з академічними історіями історія сина Астє, Поля, чоловічка fin du siécle, вирахуваного матеріаліста, що поставив собі задачею оженитися багато й дійсно незвичайно зручно оженив з собою багату герцогиню Подовалі.

Незалежно від занадто сторонничої характеристики академії сам роман випав дуже слабо. Перша хиба, що автор вивів на глум фігуру, що властиво може викликати до себе більше поважання, як глуму: сей ineptissimus vir Астє – се безперечно чесна людина, хоч і тупа, віддана науці й, окрім його надмірного поважання до академії, не багато можна йому закинути, а в порівнянні з деякими іншими персонажами, особливо ж зі своїм синком, він таки просто викликає до себе симпатію. Друга хиба – конструктивна, се – злучення докупи двох цілком відмінних історій академіка й його сина.

Історія Поля Астє розпочинає серію гірких спостережень Доде над сучасною йому молодіжжю, властиво – певною частиною її, тими емансипованими від усякої моралі, від усяких ідеалів ловцями гроша й матеріальних утіх. Не використавши сього типу до кінця в «Безсмертнім», він докінчив історію Поля Астє в осібній драмі, потім вивів тип «сучасного» молодика в «Маленькій церкві» і дав кілька образків із сеї сфери в «Підпорі родини».

В згаданій драмі, названій «Боротьбою за існування» («La luttle pour la vie», 1889), Доде оповідає, що Астє, оженивши з собою герцогиню Падовалі, з її величезним майном, скоро пустив у трубу се майно в різних спекуляціях, задумав змусити її до розводу з тим, щоб оженитися з багатою панною Селені. Він зручно зробив тим часом політичну кар’єру, став товаришем міністра; не стає тільки багатства. Дійсно, йому удалося привести свою жінку до згоди на розвід, хоч як вона не хотіла, але на порозі щастя його зрізала кулька з пістолета, пущена старим урядником Валяном, батьком дівчини, що її Астє між своїми великими планами збаламутив для потіхи.

Як бачимо, драма названа звісним дарвінівським терміном; один із персонажів, лаборант Косад, зачисляє Астє до категорії борців за життя « Struggle-for-lifeurs» – «прозвище, дане тій новій расі маленьких хижаків, що їм мила вигадка боротьби за існування послужила для виправдування наукою всяких пакостей», поясняє він же і додає, що се закон лісів і печер, нездалий, відколи люди признали моральні правила, що в теперішні часи не може бути нічого великого без доброти, без милосердя, без людської солідарності. Се, розуміється, справедливо, і ще більше справедливо, що тут винуватий не Дарвін, «а хижі гіпокрити, що покриваються його іменем», та тільки з драми се зовсім не виходить.

По рецепті Косада, зовсім справедливій, ще раз кажу, треба було б показати, що боротьба без якихось ідеалів, без моральних підвалин не може дати ні чогось великого, ні якогось справдешнього задоволення для чоловіка бодай із суспільними, коли не моральними інстинктами; натомість «борець» загибає від грубої сили, від припадку. Із драми, властиво, виходить тільки та наука, що боротьба – річ обосічна, ризикована, що треба бути обережним і, поставивши певні плани життя, не треба утрудняти своєї боротьби різними ризиковними комплікаціями для хвилевої утіхи. Певно, що сього не бажав Доде, а так вийшло.

Щодо самої драми, то треба сказати, що сама по собі вона не дуже важна, хоча безперечно все-таки найбільше інтересна з усіх його драм.

Сокрушивши так нещасливо «боротьбу за існування» в одній драмі, Доде за рік дав драму, де сокрушае теорію дідичності – називається вона «Перешкода» («L’Obstacle», 1890). Тут оповідається, що опікун, закоханий у своїй пупільці, розбиває її шлюб з її улюбленим женихом, учепившися за те, що батько жениха був перед смертю божевільним, отже, й із женихом те ж мусить статися.

Справдішня причина розриву схована від жениха, що нічого не знав і про батьківську божевільність. Він, одначе, довідується про се й про те, починає розпитуватися в літературі про дідичність, але не бере теорію дідичності на віру. На його погляд, «для боротьби з лихим впливом крові і дідичності людина має моральну силу і коли він сього допильнує, він нею може увільнитися від сих фатальних законів дідичності». Слідячи уважно за собою, він не помітив у собі ніяких прикмет духової хороби, тож уважає своїм правом женитися з улюбленою дівчиною. Тим часом ся остання, ставши повнолітньою, кидає опікуна й приїздить до свого нареченого, так що справа приходить до щасливого кінця.

Сама драма дуже слаба – характери й акція бліді, шаблонові, подекуди мелодраматичні, що ж до тої голословної заяви, котрою автор, устами свого героя, побиває теорію дідичності, то її треба брати на віру, вона нічим не підперта в драмі й нічого сокрушити не може.

По сій екскурсії в сфери драми Доде вернувся знову до роману, і закінчивши третьою частиною історію Тартарена («ПортТараскон», 1890), дав свої три останні романи: «Роза і Ніна» («Rose et Ninette», 1891), «Маленька церква» («Lapetite paroisse», 1894), «Підпора родини» («Soutien de famille», 1898).

«Роза і Ніна» має виразно зазначену моралістичну тенденцію – непридатність розводу для полагодження родинних колізій. Виведено дві супружі пари: Фагани і Гілєни: перша розводиться через повний розвід (divorce) з вини жінки, що своєю тривіальністю замучила чоловіка, друга через сепарацію (separation de corps), з вини чоловіка, що мучив жінку з безосновної заздрості. Але обидві пари мають діти, що їх гаряче любить покривджена сторона, але противна партія має на сі діти певні права.

Через се розвід не закінчує прикрих відносин супругів; прикрі відносини, боротьба за дітей, за їх любов тягнеться далі, вимучуючи до решти; до повної дискредитації розводу в їх очах прилучається ще й те, що в товаристві на розвід дивляться скоса, а католицька церква його зовсім не признає, і пані Гілєн не може вийти за Фагана, бо, як добра католичка, не хоче піти проти церковних поглядів. Під впливом сього всього Фаган і пані Гілєн приходять в кінці роману до переконання, що як є діти, то ні розвід, ні сепарація не розв’язують колізії, а Фаган каже:

«Непорушність супружества – тілько в ній щастя… Сказати собі, вибираючи жінку: от се плече, що на нього схилю я голову вмираючи, аби заснути навіки, от уста, що закриють мені очі. Тому я хочу, аби плече було дуже ніжне, дуже чисте, уста були дуже свіжі і тільки для мене самого… Тільки таке супружество я розумію.»

Се, безперечно, є тенденція самого автора в сім романі, тільки ж, можна сказати, задля сеї тенденції не варто було писати роману: раз є колізія в супру-жестві, то не багато придасться наука: «було вам ліпше вибирати собі пару , бо на таку науку: будьте обережні в женячці, бо розвід – кепський лік, сходить наука роману. Така розв’язка тим менше може задоволити, що виведені автором персонажі занадто мало вже підіймаються над міщанським рівнем «товариства», а без сього, розуміється, ніякої колізії не розв’яжеш. Не кажучи про паню Гілєн, для котрої справа однаково запечатана церковною забороною, Фаган, борячись за дітей, як справедливо зауважено було в критиці, нічим не підіймається вище своєї жінки, силкується придбати їх ласку, граючи на струнах порожньої амбіції, охоти до зверхньої виставності, що так зражала його в їх матері, одне слово – виробляє з них сам копії своєї невдалої жінки.

Щодо композиції роману, то вона досить суха – поза сими парами, виведеними на доказ положеної тези, майже нічого не дає; зістаються тільки супружі відносини Фаганів, майстерно описані й попсовані тільки бажанням автора поставити на постамент героя з дуже міщанськими поглядами на сім’ю й виховання.

«Маленька церква» обертається теж коло родинних відносин і до певної міри доповнює попередній роман: той остерігав від розводу й радив обережність у супружестві, сей відповідає на питання: що ж робити, коли котрийсь із супругів прогрішиться? Автор відповідає: «пробачити», й оповідає, як жінка одного пана, скучивши нудним сільським життям під суворою опікою свекрухи, що тримала в руках дім і зятя й не попускала ні в чім невістці, – втікла з молодим аристократиком із сусіднього замку.

Сей панич – вирафінований, безхарактерний егоїст, спеціалізований в адюльтері, поїздивши зі своєю новою здобиччю кілька місяців на своїй яхті, втік від неї нарешті, й вона лишилася в малій дірі сама, чекаючи дитини. Бідна жінка хотіла застрілитися, але в сій хвилі явилася до неї її свекруха, що покаялася й постановила вернути собі невістку, під впливом молитви в «маленькій церкві», збудованій теж на пам’ять своєї жінки нещасливим супругом, що пробачив їй вину й радив у подібних оказіях і іншим побувати й помолитися в його церкві. Невістка виздоровіла й вернулася до чоловіка, що теж пробачив їй під впливом маленької церкви, а баламут наложив головою під час роману з невісткою свого лісника. Так роман кінчиться побідою добрих і карою злих – річ небувала в давніших романах Доде.

Мотив – пробачення жінці її вини під враженням церковної служби – ми маємо в молодечій драмі Доде – «La dernière Idole»; він вернувся до нього на старості. В обох разах – і в драмі, й романі – сей вплив церкви відбувається занадто вже в моментальній і неумотивованій формі, так що робить враження чогось несерйозного. Але й окрім того є в романі чимало шаблонових ефектів і взагалі він має характер скомпонованої по старосвітським рецептам з голови історії; одинока фігура, де хотів автор змалювати живу сучасність, – се той баламут, що його для легшого схарактеризування, як репрезентанта сучасної молодежі, без принципів, без ідеалів, змусив сповідатися в своїй безхарактерності в листах до приятеля; але особливої жизненності нема і в сій фігурі.

Останній – і найбільше слабий роман Доде «Підпора родини» вийшов уже по смерті його; автор під час останньої хороби читав його коректи, і кінець лишився не зовсім оброблений. Тут оповідається родинна історія одного збанкрутованого комерсанта Еделіна, що закінчив самовбийством у інтересах своєї родини, а її лишив на старання свому старшому синові Раймонду, тоді ще хлопцю-підростку, як «підпорі родини».

Але ся свідомість, що на ньому тяжить такий обов’язок, вплинула дуже зле на здібного перед тим хлопця; він утратив свої здібності під гнітом сеї думки й замість підпирати, сів у кінці сам на плечі родини, котрої дійсною підпорою став його менший брат Антонін. Таке фальшиве становище ще гірше вплинуло на характер Раймонда, він робить багато різних пакостей і взагалі стоїть на дорозі стати скінченим негідником; коли припадково йому відкривають очі, він кається й викупає свої гріхи, пішовши жовніром замість свого брата, щоб вирятувати сю справдешню підпору родини.

Така фабула; провідна гадка автора не зовсім ясна: окрім сеї психологічної теми, в характері Раймонда маємо нападки на класичну систему виховання, що забила здібності Раймонда, далі маємо образок життя сучасної золотої молодежі й крайньої гнилизни в вищих сферах бюрократії, нарешті, поетичний, але досить уже шаблоново зроблений роман сестри Раймонда – се більш позитивні сторони роману; вони попсовані непотрібними історіями про російських анархістів, про agent-provocateur’-ів; взагалі конструкція роману дуже слаба, а й персонажі переважно не ліпші.


Примітки

романи 90-х pp. – у 1890 р. вийшов роман «Порт Тараскон», у 1895 р. – «Маленьке попівство», у 1898 р. (вже по смерті автора) – «Опора сім’ї».

кидається з вікна й розбиває собі головуна цю тему написано драматчний етюд І. Франка «Чи вдуріла?»( 1904 р.).

«великому психіатру Шарко» – Шарко Жан Мартен (1825– 1893) – французький учений, лікар, один з основоположників невропатології і психотерапії.

Школа реалістів не мала ласки у Французької академії… – Французька академія – наукова установа у Франції, мета якої – вивчення мови і літератури. Створена у 1635 р. Членство в Академії вважається найвищим визнанням наукових чи літературних заслуг. Згодом у її діяльності стали переважати пуризм і боротьба з новаторством. Так, прийнявши до своїх лав деяких відомих французьких авторів, академія свого часу не надала членства О.Бальзакові, Г.Флоберу, Е.Золя, Р.Роллану. Сьогодні це почесна установа, яка продовжує роботу над новими виданнями словників та щороку присуджує кілька літературних премій, обираючи, як правило, твори, відзначені духом традиціоналізму.

теорію дідичності – тобто теорію спадковості, неминучої залежності дітей від фізичних вад і хвороб їхніх батьків.

батько жениха був перед смертю божевільнимна цьому мотиві побудована драма Лесі Українки «Блакитна троянда» (1896 р.).