Політична свобода чи соціальна революція?
Михайло Грушевський
Так піввіку тому українське громадянство опинилось було в ситуації дуже аналогічній тій, в якій воно знайшлось в наших часах. Більшість його вважала завданням моменту забезпечення політичних гарантій і культурно-національних потреб України, а соціальне питання хотіло по можності відсунути або звести до можливо невеликих розмірів, щоб не утруднювати пильніших завдань моменту. Але об’єктивні дані з непереможною силою втягають українську революцію в чисто соціальну революцію, коли її огнищем стає Великоросія. В менш грандіозних, менш гострих формах се відчувалось і тоді. По всіх своїх уступках «радикалізмові», Драгоманов і тепер іще зістававсь на старій позиції, що «завдання марта» – се добути політичну свободу, конституційні гарантії, а для України спеціально – забезпечити її культурно-національні вимоги, в питанні ж соціальнім поки що вести тільки роботу підготовчу. Але в той же час він відчував, що українське громадянство непереможно втягається в орбіту соціал-революційного руху, котрого провідниками стали російські народницькі гуртки.
Про секрет впливу їх на активніші і щиріші українські елементи він висловив в згаданих своїх писаннях цікаві гадки, які дають трохи інакше освітлення тій лаконічній фразі про залежність сучасного українського соціал-революційного руху від «великоруського народничества», котру в цитованій статті 1887 р. (с. 131) він кинув в такій формі, що вона могла піддати гадку, ніби українці тут тільки пересаджували на український грунт се великоруське народництво. В своїх споминах він намірявся з приводу віденських брошур ширше вияснити «відносини між українофільством [18]60-х років і російським народництвом [18]70-х pp.», але не дійшов до сеї теми і обмеживсь тимчасовою заміткою:
«Скажу тілько, що між ними не тільки нема принципіальної незгоди, але що російські бунтарі-народники тільки перекладали на прозу і консеквентно приклали на практиці те, що українофіли, виховані на «Гайдамаках» і подібних творах Шевченка, розказували в віршах та піснях. (Нагадаю, що у всеросійських бунтарів настольними книгами були Костомарова «Бунт Ст. Разина» й Мордовця «Гайдамаччина» і «Политические движения русского народа»).
I тим, і другим однаково недоставало європейської політичної школи, знання того, як в наші часи мусить поступати освічене народолюбство. Через те між російські бунтарі-народники так багато кинулось, власне, української молодіжі, навіть такої, в котрій народолюбство було перше збуджено, власне, українофілами, як напр., в молодіжі чернігівській. Цій молодіжі практичний консерватизм старих українофілів (котрі на той гарячий час були зовсім без усякої політичної програми) показавсь нічим, як тілько гіпокритством і полохливістю, а заходи коло національності, котрих українофіли не вміли оправдати широкою культурною і політичною доктриною, показувались цій молодіжі формалістикою, не потрібною для «народу», цього кумира українофілів-«хлопоманів» [18]60-х pp., як і руських соціалістів-«народників», але [18]70-х pp., і молодіж українська кидалась до російського руху, котрий тоді обіцяв скоре царство «народу», та ще одягав свої обіцянки у принадні фрази космополітичного соціалізму. (Говорю: фрази, бо фактичного знакомства з соціальним рухом у Європі, а надто з його зв’язком з політичними обставинами кождої європейської сторони не було й у руських соц[іалістів] -народовців)» [58].
На жаль, Драгоманов не опублікував тих матеріалів про відносини, які існували на сім грунті між українськими і великоруськими діячами 1860-х pp., і проби революційного співробітництва у себе і за кордоном [59]. Тим не менше зістається нам ясним духове, органічне споріднення революційного великоруського народництва з таким же революційним народництвом українським, яке в 1840 – 1860-х роках виявляло більше свідомості й енергії і дійсно давало провідні ідеї великоруському, але в 1870-х pp. проявляло менше активності, щирості й послідовності, ніж те.
В сім от і лежав, кажу, секрет його сили над українською молодіжжю 1870-х pp., яка, очевидно, так само лякала Драгоманова, як і його правіших київських товаришів, і він на місце їх невдалого, на його погляд, формального, аполітичного націоналізму старавсь, з одного боку, противставити йому європеїзоване і політизоване українство, з другого – західноєвропейський, «правдивий і науковий соціалізм» на місце великоруських соціал-революційних утопій. В цитованих виривках ми бачили досить проречисті ілюстрації симпатії до нового соціал-революційного руху, навіть серед молодіжі галицької, найбільш далекої від великоруських впливів.
З сучасної кореспонденції можна вийняти чимало звісток про те, що й між галицьким селянством та маломіщанством ся революційна література, відповідно спопуляризована, знаходила симпатичний відгомін [60]. Транспортувалась вона і на Україну, але зараз не маю звісток про її поширення [61]. Не вважаючи на всі сердиті замітки Драгоманова про її утопізм і «балетність» – про те, що вона не вказує конкретних, реальних доріг до начеркненого соціалістичного ідеалу, в данім моменті, очевидно, не можна було ставити справи конкретніше, ніж то робили цитовані вище брошури, і сам Драгоманов, коли заходився поставити свою конкретну програму «європейського соціалізму» в передмові до «Громади» і в студії про Шевченка, на котру покликується, не дуже багато міг зробити в її конкретизації й приладженні соціалістичних гасел до українських обставин. Усім сим пояснюється, що й скептичні замітки Драгоманова не спинили сього «бунтарського» напряму, як не спинили «крики і доноси» галицьких Площанських і київських Юзефовичів [62]. Навпаки, «бунтарський» напрям розвивавсь, і можна бути певним, що і проектована на 1876 р. закордонна часопись («український «Вперед»»), якби – доволі припадково – не перейшла на Драгоманова, мала б такий самий соціал-революційний характер, як російський «Вперед» і віденські брошури.
Примітки М. С. Грушевського
58. «Спомини», с. 104 – 106. В листі до Франка Драгоманов писав тоді ж, в 1888 p.:
«Хиба російських соціалістів була в тому, що вони не були європейськими соціалістами (котрі не мислимі без культури і політ[ичної] волі), а були бунтарями-народниками. А бунтарство-народництво то й видумали, власне, українофіли («Гайдамаки», «Бунт Ст. Разина» – монографії Мордовцева) – й подали й росіянам, котрі трохи помазали його Інтернаціоналом і Паризькою комуною (натяк на «Вперед», очевидно). А тим часом українофіли сучасної програми не дали, а гайдамацтва перелякались, і вийшло, що перші (українофіли) були гіпокрити, а другі щирі. Звичайно українофіли навіть не спорились з російськими революціонерами, а говорили: «Та й ми хочемо сього», тілько не казали, як. Я це б міг доказати документально, бо в мене єсть навіть українські бунтарські прокламації, котрі М.Вовчок і Ко. писали для Бакуніна і Нечаєва» (II, с. 121).
59. В листі до Кониського, в тім самім часі, що в цитованім листі до Франка, Драгоманов писав:
«З матеріалів… єсть у мене дещо про відносини українців до Герцена і Тургенєва і т. ін. (та, на лихо, найбільше про Марка Вовчка, котра ще жива), про перші проби закордонного революційного видання українського, рев[олюційні] прокламації» (Листи до Франка, II, с. 130).
Очевидно, се, що найбільш замішана в сім Марковичка ще жила, стримало Драгоманова від публікації сих матеріалів. Не знаю, хто тепер ними розпоряджає, – я дуже б просив обізватись тих, хто до них тепер має приступ.
60. Напр., Павлик пише восени 1876 р. до Драгоманова:
«Мужики охолодли до Качк(овського) музи (до москвофільської агітації) та кажуть, що пишуть дурниці, або зовсім не понімають «за віру, вітчину, патріотизм» і т. ін. Зато з усеї сили клоняться до того, що я їм говорив: я посилати буду хоть у кілька місць Галичини і видання Терлецького, їх поймуть сільські вчителі, як вже один писав до Франка, що хоче щось писати про свої сторони в дусі соціальнім. Я пишу до нього і посилаю йому видання київські, а сам він прислав гроші на ваше «письменство» і видання Терлецького» (себто віденські брошури).
Сестра Павлика, тоді ще ледве освічена міщанка, пише братові в тім же часі:
«Книжки… від вуйка Василя («Пар[ова] машина», «Правда», «Бідність») уже перечитала, то дуже мені сподобалися, бо то таки усе правда». Про Франкового приятеля Геника оповідає Павлик в пізнішім листі, що він мав у селян великий успіх своїми переповіданнями соціалістичних брошур, «котрі возив йому Терлецький, що мав на нього рішучий вплив» – II, с. 91,119; III, с. 352-353 і т.ін.
61. Про переправку віденських видань і II т. празького «Кобзаря» (поезій, заборонених в Росії) з львівського складу (якийсь час для сього служила «Просвіта») – див. кореспонденції Павлика, т. II, с. 98, 100 і дд. Восени 1876 р. для сього приїздив до Львова брат Чубинського, котрий писав до Драгоманова російсько-українською мішаниною:
«Цель моего поселения в Галиции есть, во-1-х, чтобы как можно больше отослать в Россию илегальних метеликив (віденських) і другий том Шевченка, во-вторых, чтобы между галичанами составить кружок или кружки, смотря по успеху, людей, здраво смотрящих на вещи и усвоивших украинофильские идеи».
62. Драгоманов в листі до киян пише навіть, що В.Барвінський «ще давніми своїми виходками проти «московського нігілізму» в новому русі молодіжі справді приблизив його до російського нігіло-соціалізму більш, ніж цього, напр., хотів я» (с. 19). Але се, очевидно, сказано в полемічнім запалі.