«Парова машина» Подолинського
Михайло Грушевський
Як згадує Драгоманов в своїх пізніших писаннях – тимчасом як сам він з Відня вивіз доволі скептичні вражіння про «Січ» («котру застав в 1873 p., ще доволі «качалодушною»»), так що се прохолодило його плани заснування закордонного видавництва в Відні й погнало його до Києва [42], – Подолинський відзивавсь дуже похвально і надійно про «Січ» як базу українського радикалізму. На археологічний конгрес 1874 р. приїхав з «Січі» Остап Терлецький, пробув досить довго на Україні, зробив тут найкраще вражіння, і сам ентузіастично настроївсь до тодішнього великоукраїнського руху, власне, лівішого, соціал-революційного. Пок[ійний] Павлик цитує його «ентузіастичний» лист з падолиста того року, писаний з поворотом з України, й оцінює сю подорож як «дійсний переворот у галицько-народовському світогляді» [43] – народження щирого соціал-революційного елементу серед галичан під впливом великоукраїнського руху.
Розвиваючи плани заграничного соціал-революційного видавництва, Подолинський висував Терлецького як найвідповіднішого редактора, і ся кандидатура після особистої знайомості була прийнята в київських і одеських кругах з повною симпатією. Драгоманов згадує в цитованім листі (1884), що оповідання Подолинського про «Січ» і побут на Україні Терлецького «дуже підняли в очах киян і одеситів молодших галичан», і «ідеалізація» сих галичан мала рішучий вплив на замір видавати «Громаду» (до Франка, с. 59). Пізніше співробітництво Подолинського і Терлецького в Відні, яке почалось зараз по сім, очевидно, зимою – весною 1875 p., позволяє доповнити сі слова у вказанім напрямі: головним агітатором сих планів закордонного видавництва був С.Подолинський, який висував О.Терлецького як технічного редактора видань, і в сій справі вже зимою чи весною 1875 р. був делегований спеціальний організаційний комітет («славний комітет 12 на Подолі», як його зве Драгоманов) [44].
Заручившись моральною підтримкою «киян і одеситів», з свого боку даючи на се матеріальні засоби і працю, Подолинський зимою 1874 – 1875 р. пустивсь на сей шлях – закладати перші початки української соціал-революційної літератури.
Подробиць сього інтересного моменту маю дуже мало [45]. Весною 1875 р. в віденській друкарні болгарина Янка Ковачева вийшла перша українська соціал-революційна брошура сеї серії «Парова машина», написана самим Подолинським. В белетристичній формі – казки про сон покаліченого паровою молотилкою робітника, котрому під впливом нервового потрясіння, спричиненого сею фізичною катастрофою, сняться нові кращі порядки в його селі – подаються перші поняття про експлуатацію робітництва капіталом, необхідність соціальної революції для урегулювання праці і продукції і принципи їх організації. Поки здійсниться мій план видання сеї соціал-революційної літератури, позволю собі навести деякі виривки з сеї першої ластівки українського соціал-революціонерства [46]. Се оповідання Остапа, молодшого брата покаліченого Андрія: він оповідає Андрієві ві сні, що сталось після його каліцтва (пригода ся датується в брошурі серпнем 1874 р. – що, мабуть, дає час її написання, а порядки оповідаються такі, які стались на очах його молодшого брата Остапа):
«Було то давно, як я був ще малим, то були у нас на Україні ті самі погані порядки, що ти і сам дуже добре знаєш. Кажуть люди, нібито ще раніше, за панщини, було ще гірше, та я вже того не запам’ятаю. Та не добре було людям жити і за моєї пам’яті. Землі в людей було дуже мало, бо більш як три четверті усього грунту належало до панів та до казни, а податки платили люди майже самі, бо пани не платили подушного і інших податків. Уся вага лежала на простих людях. Усі дармоїди, котрих було стільки, що і не перелічиш, усі жили та банкетували з нашого поту та з нашої крові. Самісіньких жидів було стільки в кожному місті, а опісля і в кожному селі, що не можна було плюнути на землю, щоб не попасти жидові на бороду. І усе те нічого не робило, усе те ссало нашу кров і багатіло з нашого горя».
«Понастроювали жиди та німці кілько ста цукерень (сахарних заводів) та інших фабрик на Україні і заманювали до них наших парубків та дівчат горілкою, музикою та срамним життям і, виссавши з них найлуччі сили, пускали їх назад у села слабих, спрацьованих, ні на що не пригодних».
«Понакупляли пани машини і коло них мусили робити ми самі і діти наші, як ті сиві воли, щоб мати чим уплатити усі податки і збитись на усе те здирство, котрим обкладали нас і цар з своїми чиновниками, і земство з своїми виборними з панів та купців. Того трошки грунту, що дали нам після «волі» за двійну та за трійну ціну його вартості, зовсім вже не ставало для нашого життя. Бо людей наплодилось багато; а грунт остався той самий і дійшло діло до того, що в інших селах не було вже і по півдесятини грунту на чоловіка».
«Чим далі, тим ставало гірше. Пани з жидами зговорювались, кілько платити людям за роботу. Чиновники і усе начальство було на откупі у панів та жидів і хто з людей тільки пальцем поворухне напроти пана або жида, або хоч слово вимовить против тої гіркої неправди, від котрої стогнав увесь простий нарід, то зараз на того чоловіка кажуть, що він бунтовщик, гайдамака і беруть його у стан і везуть до губернії і мусить він цілий рік сидіти у тюрмі за одно слово, а як коли то у кайданах іти до Сибіру, у каторжну роботу».
«І так то було довго, дуже довго. Стогнав нарід, нишком дехто говорив, що це не по правді діється, та усяк боявся вимовити слово голосно, бо кожному страшно було за його хоч і гірке життя. Ще до того наші люди дуже довго надіялись на царя. Вони усе вірили, ще як підростуть діти, як побачить цар, що вони не мають грунту, то він їм одріже землі від панів, хоч стілько, як він дав батькам. Лак жили люди тою дурною надією і мовчки терпіли своє горе».
«Та усьому буває кінець. Довго терпіла Україна, дуже довго, багато більше, як треба. Та зрешту і їй урвалось терпіння. Настало щось чудне між нашими людьми. Щороку то бунтують люди, хоч не в тім селі, то в другім. Раз бунтуються за землю, другий раз бунтуються через дуже тяжкі податки, знов другий раз за рекрутську повинність. Та що з тих бунтів? Наженуть москалів, заберуть людей, зв’яжуть їх, закують у кайдани та і поведуть до губернії у Київ, чи в Херсон, чи в Полтаву. А там цілий рік, коли не два і не три, держать людей по казематах, поки поведуть до суду.
А на суді? Один брехунець, тобто прокурор [47], каже, що треба їх післати до Сибіру у каторжну роботу на дванацять років, а другий брехунець, тобто адвокат, що повинен устоювати за людей, знов каже як на сміх, що це дуже несправедливо, що буде з їх і десяти років. Аж слухали сумно, як ті брехуни знущаються з людей. І розбійники вони, і гайдамаки, і кровопивці, кричить прокурор, а адвокат також пристає до його і каже, що мужики розбійники, гайдамаки, і кровопивці: тільки, додає він, вони через то такі, що дурні, неосвічені. Хіба він не знає дуже добре, що прості люди неосвічені через те, що не мають коли вчитись, роблячи до кривавого поту на панів, на жидів, на чиновників та іншу сюртучну сволоч. А суд слухає їх і присуджує людей неповинних не на десять років і не на дванацять, а на одинадцять і брехунці розходяться радіючи, і кожен з них кричить та здіймається: «А все ж вийшло не по його, все ж мої слова мали силу хоч на один рік кари». А люди в кайданах ідуть до Сибіру і тільки про них і чули».
«Щороку, то більше бунтують люди на Україні. Щороку, то більше ллється мужицької української крові, щороку, то більше наших братів гниє по казематах та по казенних заводах».
«Та й не тільки по селах люди бунтують. І по містах, і по жидівських та німецьких цукернях (сахарнях) та інших фабриках щось неспокійно. І там люди порозуміли, якій неправді вони себе запродали. Вже і в військо, поміж москалів, починає вкрадатись та думка, що москаль – рідний брат простому чоловікові, селянинові, робітникові, що москаль повинен іти поруч з простими людьми, а не проти своїх батьків та братів».
«От таке то діялось на нашій Україні, як колись ми почули, що вже швидко настане слушний час, настане те время, де прості люди дадуть рощот панам та жидам, та чиновникам. Люди скажуть до їх: Ви мали силу і ви робили не по-правді. Ви жили у багатстві, а прості люди трохи не помирали з голоду. Ви тільки і знали, що боком лежати, а люди робили на вас від раннього утра до пізнього вечора, а як де, то і від пізнього вечора до раннього утра. Ми довго терпіли. Тепер годі. Не треба нам панів, не треба нам жидів, не треба нам чиновників. Ми колись були вільними козаками і знов будемо вільними і вже нікому не дамося в руки».
«Такі слова ходили від одного чоловіка до другого, від села до села, по всій Україні. І не тільки по Україні, а також і по Великоросії і по інших землях».
«Тілько доки люди говорили та нічого не робили, щоб сповнити своє слово, то усе ішло по-старому, та ще стало гірше, бо пани та начальники, злякавшись, надіялись жорстокістю задавити вільний народний дух .
«Треба було людям зговоритись, щоб піднятись усім заразом. Треба було комусь показати початок, як добувати волі. Цей початок вийшов з-туда, з-куда і перше в старовину виходив вільний рух українського народу: з Подніпров’я. Подніпровці не забули ще життя славних запорожців, не забули вони і не менше славних та нещасних гайдамаків, згадали вони за старого батька Максима Залізняка».
«І знов проявились на Україні гайдамаки. Тілько вже це були не ті гайдамаки, що перше. Ніхто не міг казати на цих нових гайдамаків, що вони злодії та розбійники. Тепер у гайдамаки люди ішли цілими селами. Вони не ховались, а виходили на вигон на громадський схід і казали: «Годі нам терпіти цю неправду. Не треба нам панів та жидів, та чиновників. Земля уся – наша, громадська, бо наша громада на ній працює і обливає її своїм потом. Не треба нам начальства, бо воно раз у раз держить руку панам та жидам, та забирає нас та гонить до Сибіру»».
«Так само, як селяни, почали робити і робітники по заводах. Вони зібрались коло фабрик і сказали: «Фабрики наші, бо м и на їх ложили свою кров і своє здоров’я. Відберем же їх в жидів та в німців та будемо управлятись самі через наших виборних людей»».
«Так сказали наші люди, так сказали українські селяни, як дійшли вони свого розуму. Та сказати – ще не єсть робити. Начальство мало військо і багато потекло нашої крові – аж вода в річках почервоніла – поки сталося по-нашому. Ну та за це байдуже. Громада – великий чоловік і повсігда має за собою силу. А на цей раз громада була велика – увесь український нарід піднявся як один чоловік».
«Зразу москалі побивали багато наших людей; ми мусили ховатись по лісах та по очеретах, а хати наші і хліб свій палили самі, щоб москалі не мали ніякої поживи. Тілько швидко москалі урозуміли, що нічого не подіють з усім народом. Бо битись з народом, з усіма простими людьми те ж саме, як кажуть у казці, битись з тим чародійним змієм, у котрого замість одної відрубаної голови зараз виростають дві другі».
«Та, зрешту, москалі порозуміли, що вони самі з народу, що вони самі прості люди, а не пани які, і що недобре їм іти напроти своїх рідних батьків та братів. І почалось тут невидане діло. Москалі цілими громадами почали тікати з війська. Тікаючи, вони ховались в наших людей і вже устоювали за нас. Під кінець діла москалі в декотрих містах зовсім не схотіли бити людей, та перев’язали своїх офіцерів та інших начальників, а самі порозходились по своїх селах.
Тоді вже стала інша річ. Нарід почув свою силу. По селах вже мало було війська, пани, жиди та чиновники усі поутікали в міста. Тоді люди повиходили з лісів та очеретів, зібралися у великі громади, построїлися, як москалі, у полки і назвали ті полки козацькими, як було у старовину. Так-то знов появились на Україні вільні козаки. Був тут полк Черкаський і Чигиринський, і Миргородський і інші. Поки міста ще були в руках у ворогів, то люди не розходились і не спочивали. Одно по одному усі міста перейшли до нас. Декотрі ми мусили брати силою, косами та піками проти пушок та рушниць, і багато там полягло нашого брата, поки справились. Зате більша часть міст здалася нам по добрій волі, бо міщани і робітники усюди стояли за нас.
Хто нам противився, з тим ми бились, хто давався сам у наші руки, того ми милували, хоч би він і був найлютіший наш ворог. Тільки панів та жидів та чиновників ми не змогли терпіти поміж собою, бо від них іде усе лихо. Багато їх ми постріляли у війні. Тілько не за тим ми бунтувались, щоб розбійничати, а за тим, щоб добувати нашу волю та нашу правду. Тож і зробили ми так: дали їм часу один тиждень, щоб вони усі виїхали з України, щоб не осталось у нас ані пана, ані жида, ані чиновника. У той час залізниці були вже в наших руках, бо механіки і інші робітники на залізницях швидко до нас пристали.
Та що ж ти думаєш, Андрію, – сказав Остап і засміявся, – мусили ми цілий тиждень щогодини пускати поїзди, поки вивезли усіх жидів та панів, такого наплодилось цеї дряні на нашій Україні. Найбільш ми їх вивезли до Німеччини, бо в Росії кацапи забунтували швидко після нашого і прохали, щоб ми не везли до їх своїх панів, бо в їх єсть і своїх доволі. Чув я, що у Німеччині нашим панам та жидам було дуже недобре, що мусили вони потом заробляти хліб свій і добре спізнали на своїй шкірі, як під ними жилося українському народові».
«Як ми управились з своїми ворогами, то вже не мали кого боятись, бо кацапи швидко покінчили і з своїми, а в Німеччині панам та іншому начальству було не до нас, бо і в них прості люди почали бунтуватись».
«Тоді нам треба було розсудити, як нам устроїти своє життя без панів і без начальства. Люди зібрались усі по волостях та почали розмовляти».
«Перше діло зачалось за землю. Декотрі розумні люди зразу сказали: «Громада своєю кров’ю добула землю від панів, до громади ця земля і належить». Інші казали, щоб розділити усю землю між хазяїнами. На то перші відказали, що розділяти недобре, бо як розділять землю, то швидко знов будуть багаті люди і бідні, і не оглянешся, як знов заведуться з тих багатих хазяїнів пани. Знов казали розумні люди, що як розділять землю, то треба зоставити якісь податки на людях, щоб було чим піддержувати школи, больниці та інші громадські справи.
Коли ж уся панська та казенна земля буде і належати до громади, то людям не треба буде платити ані копійки ніяких податків, бо усе буде робитись з доходів з громадського грунту. Ще казали вони, що як поділять землю, то не можна буде зробити гарного великого громадського господарства, як можна буде користуватись машинами і не буде куди дівати усе панське хазяйство. Коли ж оставлять землю за громадою, то буде багато ліпше, бо половину праці будуть робити за людей парові молотилки та сінокоски та інші машини, котрих кождий хазяїн сам для свого малого хазяйства заводити не має з чого»».
«Здавшись на ці розумні слова, громади майже не по всіх волостях, по усій Україні порішили: панської та казенної землі не розділяти, а оставити нероздільно громадською. Так і зробили люди і через то дожили до щастя, – сказав Остап, – бо тепер ми живем дуже добре».
«Як же ви тепер живете, що не маєте ніякого начальства, – спитавсь Андрій, – хіба немає ані станового, ані ісправника, ані губернатора; хіба вже не беруть людей у москалі?»
«Нічого того немає, – відказав Остап, – ми тепер самі вибираєм виборних повітових і волосних і вони справляють деякі повседенні діла, а як буває що важніше, то збирається уся громада. Москалів нам не треба, бо в нас кождий чоловік – вільний козак і обучається змалечку стріляти і на коні їздити і всім тим військовим муштрам. Станових нам не треба, бо в нас тепер немає ні злодіїв, ні конокрадів, бо кождий має усього доволі у своїй громаді і йому багато спокійніше робити [в]дома, ніж таскатися по лісах та красти. Коли случиться яка бійка між парубками абощо, як то зрідка ще буває між нами, тоді розсуджує людей громада».
««Де ж ви берете тих волосних та повітових виборних, як ти кажеш, щоб вони були розумні та чесні, а не такі дурні та злодіюваті, як звичайно бувають наші волосні», – спитав знов Андрій».
«Та вибираєм з-поміж себе, – казав Остап. – З того часу, як ми знівечили та прогнали панів та начальство, ми поставили собі, щоб у кождому селі була гарна школа і щоб всі діти, хлопці і дівчата, мусили ходити до школи. По усіх повітових городах ми поробили гімназії, а по губернських – університети. Хто хоче з наших дітей, то може дурно вчитись і в гімназії, і в університеті. Тілько він не повинен забувати, що він такий же простий козак (бо тепер ми знов зовемось усі козаками), як і усі другі: він не може стати паном, бо панів у нас немає, і, вернувшись додому, він мусить робити усю чорну роботу на громадськім полі так, як і усякий другий. Ось дивись, Андрію, цей молодий парубок, що сидить рядом в тобою, він був і в гімназії, і в університеті, а, як ти бачив, він кидав снопи на машину не гірше, як і інші. Після вечері він, мабуть, піде додому та почне таке викладати по своїх книжках та різних інструментах, чого нам з тобою і довіку не урозуміти .
«Та і треба правду сказати, що тепер чорна робота далеко не така тяжка, як була колись. Більшу часть праці робить за нас машина і у саму гарячу пору чоловікові не приходиться робити більш, ніж вісім годин у день, а зимою – то не більше, як чотири, а як часом, то він буває зовсім волен».
«Як же ви розділяєте урожай з громадської землі, – спитав Андрій, – і що сталось з тими шматочками грунту, що вже мали наші батьки?»
«Як хто схотів задержати свою, то і задержав її, – відказав Остап, – тілько найбільш хазяїнів віддали свій грунт до громади кажучи, що там він дає більше користі. А розділяєм ми урожай громадський як ось бачиш. Хоч ми живемо багато ліпше, як перше, то все ж ми не забуваєм, що ми прості люди і що дурна панська розкіш нам не потрібна. Землі ми маємо тепер доволі та і земля на Україні гарна і при добрім хазяйстві, як у нас тепер, дає дуже багаті урожаї. Дивись, Андрію, у нас на громадськім току, мабуть, у десять разів більше скирт хліба, ніж бувало колись у пана. З цим хлібом ми робимо так: одну часть розбирають хазяїни настільки, скільки кождому треба. Котрий має більшу сім’ю, бере більш, котрий має меншу, бере менше, та усякий бере стільки, щоб йому стало хліба до другого року. Другу часть урожаю ми зсипаєм у громадський амбар (шпіхлір) на посів та на случай неурожаю. Увесь же останній хліб ми відсилаєм за границю або веземо до міста і вимінюєм у містових громад на все те, що нам потрібно, чи на одежу, чи на чоботи, чи на що інше. Або знов міняємо на ліс та на камінь і на залізо для будування, коли громада не має свого лісу, як то, жаль сказати, найбільш буває на Україні і досі, хоч ми багато лісів насадили на тих місцях, де пани та жиди повирубували старі ліси для цукерень».
«От добре нагадав мені за цукерні, – сказав Андрій, – як же ви зробили з ними, кому тепер вони належать, коли нема ні панів, ні жидів?»
«З цукернями та з іншими заводами зробили так само, як і з грунтом. Вони тепер громадські, то єсть належать до громад (артелей) тих робітників, що на них працюють. Робітники вибирають таки з своїх, котрий розумніший або більше вчився, за директора і слухають його, доки самі хотять. Як він їм не сподобається, то вибирають іншого. Увесь сахар (цукор) або другий товар, що виробляють на фабриці, належить до громади робітників і вона робить з тим товаром так, як ми з хлібом, – вимінює на усе, що потрібно людям, і розділяє між ними».
«Як же то робиться, що ніхто з тих виборних та з тих директорів нічого не краде? – спитався знов Андрій. – Це мені вдивовижу».
««А нащо йому красти, – засміявся Остап, – хіба він з’їсть сто мішків пшениці або сто голів сахару (цукру)? Ніхто йому нічого не дасть за них, бо усі люди мають своє по своїх громадах, а якби він случаем і продав їх куда за границю, то що ж почне робити з тими грішми? Землі він не купить, бо земля громадська і не продається, фабрики не збудує, бо не найде ні одного чоловіка, щоб пішов робити до чужого за гроші, бо кождий тепер робить тільки на себе у своїй громаді. Отак-то люди стали чесні, бо вже не мають ніякої користі бути злодіями», – додав Остап і знов засміявся».
Брошура вийшла анонімно, автором її Подолинський названий в інформаціях, поданих українськими соціалістами (мабуть-таки, Подолинським самим) для історії соціалізму Мальона, де сею брошурою відкривається бібліографія соціалістичної української літератури [48]. Випущено її весною або з початком літа 1875 р. Драгоманов в історії своєї закордонної роботи (в ІІІ листі до киян, с. 20) згадує, як він, приїхавши на вакаціях до Львова (в липні або поч[атку] серпня), стрівся там з С.Подолинським і О.Терлецьким, що приїхали туди з Відня і привезли «Парову машину», котрої перед виїздом Драгоманова з Києва «громада ще не бачила». Подолинський і Терлецький з тою брошурою поїхали до Києва, договорюватися в справі видавання заграничного журналу («про приготований журнал», як висловлюється Драгоманов), з згаданим київським організаційним комітетом, «з поводу котрого комітет переписувавсь з Терлецьким». У Львові ж, при повороті Драгоманова до Києва, «Парова машина» стала предметом інтересної дискусії, до котрої я повернусь слідом, а тепер докінчу історичний перегляд віденського видавництва Подолинського – Терлецького.
Після «Парової машини» вийшла друга брошура Подолинського «Про бідность. Розмова перша» – пізніше «очищена» Драгомановим і випущена в кількох виданнях. Змістом своїм вона, властиво, попереджала «Парову машину», з котрою тісно зв’язана ідеєю. Робітники на сахарні оповідають про бідність селянства і визиск його капіталістами – жидами і німцями; освічений робітник-селянин, бувший учитель, в приступній формі викладає поняття додаткової вартості і перепинений приходом ляха-прикажчика, обіцяє другим разом розповісти, як завести інші порядки, відібравши землю від панів для громад сільських, а усі заводи – для громад робітників. За сим Подолинський ладив третю брошуру «Про хліборобство», але поки вона поспіла, третьою вийшла, того ж 1875 p., переробка російської «Хитрої механіки» – популяризації Ласалевого викладу системи посередніх податків і взагалі фіскального визиску; вона була випущена під назвою «Правда».
За нею мала піти така ж переробка з російської революційної брошури «Казка про чотирьох братів» (Франко знайшов її переклад між паперами Терлецького) [49]. Але непорозуміння, які вийшли з «впередівцями» з приводу переробки «Хитрої механіки», мабуть, відбили охоту до дальших публікацій такого роду. «Хитра механіка» була приладжена до українських обставин, статистичні дати замінені українськими, і постилізовано її відповідно – між іншим пущено кілька слів на адресу «жидів» – експлуататорів. Се викликало невдоволення серед «впередівців» за такий антисемітизм, і пропозицію видати інший переклад, більш точний і свобідний від такої «жидофобії» [50].
Примітки М. С. Грушевського
42. Цитоване вище місце автобіографії:
«Я дуже хотів остатись у Відні і почати своє видання на російській і українській мовах. Та, приїхавши у Відень, застав молодих галичан хоть і поступившими після 1871 р., та все-таки ще мало європейцями, і рішив їхати у Росію, тим більше, що треба ж було взятися за видання «Істор[ичних] пісень укр[аїнського] нар[оду]» і, окрім того, взагалі оглянутись у Росії».
43. Переписка М. Драгоманова з М. Бучинським, передм[ова], с. 12.
44. III лист до киян, с. 5.
45. На жаль, Павлик, який тоді так близько стояв до Подолинського, в цитованім огляді збув сю віденську роботу короткою фразою:
«Того самого, 1875 року світлі українські соціалісти з Росії заложили і видали в Відні, – де також і тільки через знакомство з українцями з Росії були галичани-соціалісти вже від 1872 p., – перші соціалістичні книжки на українській мові: «Парова машина», «Про бідність» і «Правда», і звернули увагу на львівську українську молодіж» («Громада», 1880 – 1881, с. 97).
46. Користуюсь примірником Віденської університетської бібліотеки, де я знайшов сю брошуру нерозрізаною, з помітою: «дарунок поліції», Gesch(enk) d[er] Poliz(ei), 1877, очевидно, по тодішній конфіскаті брошур.
47. Всі розстрілені слова надруковані розстріленим друком в оригіналі. Задержана її правопись, тільки проставлено «ї», котрого в тій друкарні, очевидно, не було.
48. Тут читаємо (с. 1226): La machine à vapeur, conte. Vienne, 1875 (epuisé)… oeuvre de Podolinski français. Се, можливо, треба розуміти так, що Подолинський написав її по-французьки, а потім її перекладено на українське. Франко в статті про Терлецького згадує, що в паперах Терлецького він знайшов початок українського тексту, писаного його рукою і з того здогадується, що Остап перекладав сю брошуру. Але мова її не «галицька», отже, коли Остап перекладав її, то мусила бути сильно справлена. В авторстві ж Подолинського не можна сумніватись: пор. нижче (с. 133) слова Драгоманова про своє вражіння, коли Подолинський вперше читав перед ним сю брошуру у Львові в 1875 p.: «Видно було, що він був її автор»; при іншій нагоді він просто каже про Подолинського як її автора.
49. Про «занапащення» вже приготовленого тексту сеї брошури згадував потім з докором Драгоманов (Павлик, ІІ, с. 303), з чого виводжу, що не його veto перебило сю публікацію.
[Упор.: Наступна уточнююча примітка М.Грушевського, додана в кінці книжки з коментарем саме щодо цієї публікації:] «Казка про чотирох братів», мабуть, була навіть вискладана: в бібліотеці Наукового тов[ариства] ім. Шевченка у Львові переховується коректурна відбитка титулової карти: Казка про чотирох братів (переклад з великоруського). Коштом і заходом В.Кістки, Відень, 1876. З болгарської печатні Янка С.Ковачева. Мабуть, книжки не випущено після конфіскати «Правдивого Слова».
50. Драгоманов в «Истор[ической] Польше…» згадує, що він іще 1874 р. бачив в Петербурзі рукопись українського перекладу сеї брошури – «після справлення щодо мови одним «українофілом», що ставивсь скептично до задуманого тоді «ходження в нарід», але вважав для себе обов’язком помогти ділу, в кождім разі щиро розпочатому». Сей переклад був пересланий до Лондона для видання, але так він його і не дочекався «ні від старої, ні від нової редакції «Впереду», котрого друкарня, підтримувана між іншим й грошима з України, видала стільки російських книжок», – додає Д[рагомано]в з докором. Не знати, чи не сей переклад пропонувала тепер редакція «Впереду» віденцям?
Примітки до видання 2009 р.
…з Відня вивіз доволі скептичні вражіння про «Січ»… – йдеться про українське студентське товариство, засноване в січні 1868 р. у Відні за ініціативою А.Вахнянина і Ю.Цегельського. Метою товариства було створити осередок наукового, літературного й товариського життя студентів української національності у Відні. Початково товариство перебувало під впливом ідеології галицьких народовців.
Спроба О.Терлецького і М.Драгоманова в середині 1870-х років переорієнтувати життя «Січі» на оволодіння досягненнями європейської культури, що на практиці означало перехід на соціалістичні позиції, призвела в 1877 р. до перерви в діяльності оранізації (О.Терлецький – ключова постать товариства – був притягнутий до відповідальності за поширення соціалістичних ідей). У 1879 р. товариство відновило діяльність і надалі дотримувалося поміркованої національно-демократичної позиції. Існувало до 1947 р. Див.: Кухар Р. Віденська «Січ». Історія Українського академічного т-ва «Січ» у Відні (1868 – 1947). В пам’ять 125-річчя від оснування «Січі». – К., 1994.
…для історії соціалізму Мальона – йдеться про видання: Malon В. Histoire du Socialisme depuis les temps les plus recules jusqu’aux nos jours. – Paris, Derveaux, 1882 – 1883. Малон Бенуа (1841 – 1893) – діяч французького соціалістичного руху. Син селянина, робітник-красильник. Член Паризької секції І Інтернаціоналу (з 1865 p.). Звільнений з тюрми революцією 4 вересня 1870 p., увійшов до складу ЦК 20 округів. Учасник повстання 31 жовтня 1870 р. і 22 січня 1871 р. Помічник мера XVII округу. Член Комісії праці, промисловості й обміну Паризької Комуни. Після її придушення емігрував до Англії. Заочно засуджений до смертної кари. Один із лідерів правого крила французької Робітничої партії; разом з П.Бруссом керував поссибілістами, які виступали проти революційного марксизму, пропагували «політику можливого».