Остап Терлецький

Михайло Грушевський

З Цюриха Драгоманови і Подолинський виїхали разом на Монахів і Відень. Подолинський їхав, одначе, спішніше, бо віз в секреті великий транспорт «впередівської» літератури, щоб переправити її на Україну, тому розлучився з Драгомановим у Відні (Спом[ини, с.] 185). Драгоманови застались у Відні трохи довше. Там відбувалась тоді світова вистава, де Драгоманов знаходив собі багато інтересного з сфери української і взагалі слов’янської етнографії й культури (на нього особливо сильне вражіння зробила етнографічна колекція з Угорської України, взірці народної орнаментики – «я такого багатства не бачив ні перше, ні послі», – записує він у своїх «Споминах»). А за кілька день перед виїздом, в початках серпня, вернув до Відня один з найцікавіших і найкращих представників тодішньої молодої Галичини Остап Терлецький, з котрим Драгоманови зараз же познайомились, – і просто залюбились у нім:

«Він нам несказанно подобавсь, і коли б можна було судити по ньому об тім прогресі, котрий зробила «Січ» з часу першого нашого пробутку в 1871 р., то прогрес той був би дивний. О[стап] Т[ерлецький] то був цілком Европеєць по своїй науці і ідеям» [32].

Я не буду спинятись ширше на біографії сього чоловіка, який тут входить в круг мого огляду. Завдяки пок[ійному] Франкові, близькому приятелеві Остапа, ми маємо таку гарну студію про сю прекрасну людину, як рідко про кого з діячів тої доби [33]. Я нагадаю тут тільки, що він був членом згаданої вище станіславівської громади, приблизно однолітком Вол[одимира] Навроцького і С.Подолинського. Скінчивши в 1872 р. Львівський університет по філософічному факультету, він по рекомендації свого професора, історика Цайсберга (який зі Львова перейшов до Віденського університету), дістав місце урядника при університетській бібліотеці в Відні й перейшов туди в надії докінчити свої історичні студії під проводом свого професора і приготовитись до академічної діяльності. Предметом спеціальних студій він вибрав пам’ятну Галицькій Русі Йосифинську добу і громадив матеріали для дисертації, пестячи в собі надію стати – першим, властиво, – істориком Галицької України, поки весняні революційні українські бурі не розвіяли сих мрій [34].

Але не стільки сі наукові інтереси Терлецького, скільки суголосність поглядів на галицькі справи зробила таке сильне вражіння на Драгоманова. Терлецький пережив в своїй гімназіальній громаді ентузіазм національного українського руху в Галичині, болюче відчув перші неудачі і з гірким розчаруванням дививсь на тяжкі й анемічні потуги галицької політики. Його так само, як і Драгоманова, вражала галицька тіснозорість, безпринциповість, плазування перед офіціальною австрійською політикою і клерикалізмом і глибока байдужість до всього, що виходило за тісні рамці галицької буденщини, до великого соціального й інтелектуального руху, який розвився в тодішній Європі.

Подібно як Драгоманов, він був проповідником «європеїзації» українського життя – в тім напрямі він якраз виступив у «Січі» весною 1873 p., з приводу питання про перетворення товариства «з забавного на наукове», і в своїй промові (котру покійний Франко опублікував з його посмертних паперів) з’їдливо іронізував з галицької молодіжі, що вона

«виплекана на твердих основах галицько-руської моральності, не потребує ані європейського образовання, ані зрозуміння питань теперішньої історії. Що їй до того, що там якийсь Дарвін чи Гекель зреформували всі галузі природничих наук, що якийсь Секкі допорпався до критичної аналізи сонця, що якийсь Штравс знищив до крихти всі забобони побожних церковних моралістів, що цілі армії соціалістів пруться на всіх кінцях Європи до радикальної переміни всіх відносин людського життя, і що все те не нині то завтра мусить відізватись і в закутках нашої богобоязливої Галичини? Адже ж ті справи ще і не зовсім рішені, а сього ж від руської молодіжі годі вимагати – так каже наша опозиція – щоб вона свої сили тратила на дослідження таких маловажних речей, щоб вона, загалом сказавши, при помочі науки сама самостійно добувалась до джерела знання і правди. Се, може, не морально, може, не здорово, а на кождий спосіб потребує багато роботи. А руська молодіж живе на світі не для роботи, а для відпочинку» [35].

От на грунті таких поглядів склалось у Драгоманова щире порозуміння з його новим галицьким приятелем, зачіпний і відпорний союз против львівських народовських проводирів, котрих вони оба вважали «колодою» галицького життя, та редакційного гуртка відновленої «Правди», на котру у них обох позбирались різні gravamina [нарікання]. Терлецький скаржився, що редакція затримує його інформаційну статтю про штунду, з клерикальних мотивів, і Драгоманов обіцяв зайнятись у Львові сею справою.

У Львові Драгоманов з’їхався з Бучинським, котрий ще весною виробив план систематичного розроблення головних питань галицької політики, з тим, щоб в міру виготовлення такі статті друкувалися в «Правді» і в сумі послужили підставою «політичної програми Галичини». Він рахував при тім, головно, на свого станіславського товариша Володимира Навроцького, другого визначного представника «Молодої Галичини», котрого намічувано в головні редактори «Правди», але галицька адміністрація благорозумно забрала його зі Львова і навіть взагалі з Української Галичини, піславши на посаду до Ряшева (восени 1872 р.) [36]. Без нього всі переговори Драгоманова і Бучинського з львівськими народовецькими нотаблями не мали ніякого успіху; вони збували нічим домагання, щоб «Просвіта» і «Правда» емансипувались від клерикалізму, служили популяризації позитивістського знання і т. д.

Лишалось положити надію на нову, будучу інституцію, котра сама тоді виринула: якраз привезено з Полтави український капітал для заснування Товариства ім. Шевченка. І з участю Драгоманова і Бучинського відбулись перші організаційні наради в справі сеї нової інституції. Драгоманов з українським висланцем настоювали на тім, щоб їй надано переважно літературно-наукові завдання (передусім дослід народного життя України), організаційно забезпечено всеукраїнський характер, – щоб українці російські могли мати безпосередню участь в Товаристві, приступ до нього відкрито якнайширше, і адміністрацію поставлено в можливо більшу залежність від опінії членів. В сім напрямі вироблено проект статуту – котрий, одначе, по від’їзді Драгоманова львівські народовці цілком змінили, зробивши з Товариства найбільш броніровану народовецьку інституцію. Се стало потім одним з предметів невпинних жалів Драгоманова на народовців, і аж двадцять літ пізніше мені довелось справляти Товариство на ті дороги, які мались на увазі його фундаторами.

Але, ставлячись так відпорно до всяких ліберальних аспірацій українців, львівські народовці, на велике здивування Драгоманова, дуже прихильно споглядали на російську еміграційну літературу. Подолинський, приїхавши до Львова кількома днями перед Драгомановим, щедрою рукою роздав тут останні випуски «Впереду», просив помочі в транспортуванні його до Росії – і тут до сеї справи поставились симпатично. Польські часописі також з великою похвалою відізвались про російських соціал-революціонерів як «єдиних чесних москалів». Се давало об’яснення такого несподіваного радикалізму галичан. «Против москалів і соціалізм добрий», а за Галичину не боялись. «Нас що то обходить, до наших соціалізм не пристане, бо в нас соціальної квестії нема», – говорив Драгоманову Сушкевич, – не передчуваючи всеї пізнішої, зовсім недалекої народовецької кампанії против соціалізму [37].

Примітки М. С. Грушевського

32. «Спомини», с. 115.

33. «Др. Остап Терлецький. Спомини і матеріали» // Записки Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, т. 50, 1902; доповненням служать «П’ять листів Остапа Терлецького», надруковані Франком в «Альманаху «Січі»», 1908. В тій же 50 книжці «Записок» замітки Павлика до моєї посмертної замітки про Терлецького, надрукованої в 48 т. «Записок» – спеціально про відносини його до Драгоманова.

34. «Був би й я ученим, давав би щороку по науковій роботі, та Драгоманову хотілося зробити з мене політика, а який з мене політик», – так говорив покійний мені. Коли я згадаю сі слова в своїй посмертній згадці, пок[ійний] Павлик, вірний сторож пам’яті свого славного учителя, добачив тут докір йому, котрого ні Терлецький, ні я не мали на гадці, і виступив з довгою апологією, з котрої, за порадою з пок[ійним] Франком, вибрав те небагате конкретне, що в ній було про відносини Терлецького до Драгоманова, і надрукував в тій же книжці: виривки з листів Терлецького, які свідчили про його велику пошану до Драгоманова, і вияснення Павлика, що Драгоманов не мав нічого спільного з тою компанією, яка поручила Терлецькому до друку віденські брошури, – навпаки, Драгоманов якраз радив йому способитись до катедри української мови і літератури в Чернівцях (виривки з листів першої пол[овини] 1875 р.). На жаль, в цілості листування Терлецького з Драгомановим, котре мав під руками, Павлик не видрукував, а се було б далеко цінніше.

35. «Др. О[стап] Терлецький», с. 20. Свою критику народовецтва Терлецький розвинув потім в статтях: «Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці», 1874 (передруковані по його смерті під заголовком: «Москвофіли і народовці в 1870-х роках»).

36. Біографія його, написана Ост[апом] Терлецьким, видрукувана в І т. «Творів В.Навроцького». Я не буду ширше спинятись на діяльності сього чоловіка, бо вона слабше зв’язана з історією руху.

Завдяки пок[ійному] Франкові, близькому приятелеві Остапа, ми маємо таку гарну студію про сю прекрасну людину… – йдеться про статтю І.Франка: Д-р Остап Терлецький. Спомини і матеріали д-ра Івана Франка // 3HТШ. – Львів, 1902. – Т. L. – С. 1 – 64. Покажчик друкованих і рукописних матеріалів О.Терлецького і про нього див.: Остап Терлецький: Покажчик друкованих і рукописних матеріалів / Уклад.: О.О.Дзьобан, С.С.Кіраль; Передм. С.С.Кіраля. – Львів, 1984. – 112 с.

…станіславського товариша Володимира Навроцького… – Навроцький Володимир (1847 – 1882) – український вчений-економіст, статистик і публіцист. Народився в с. Котузів Бережанського повіту (тепер село Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.). Навчаючись у Станіславській гімназії, разом з О.Терлецьким очолював студентську народовецьку громаду. У 1866 – 1871 pp. навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Був посередником у переговорах між М.Драгомановим і М.Бучинським, з одного боку, та лідерами народовецького руху в Галичині, з іншого.

За національну діяльність і зв’язки з соціалістами переведений польською владою на роботу фінансовим урядовцем до західної частини Галичини – м. Жешува (1872), звідки дописував – переважно на соціально-економічні теми – до львівських народовецьких («Правда», «Діло») та російських ліберальних («Киевский телеграф», «Одесский вестник , «Вестник Европы») видань. Критикував М.Драгоманова за захоплення теоретичними соціальними доктринами та ігнорування ним національного чинника.

Попри це, М.Драгоманов уважав В.Навроцького «одним з найчесніших галицьких народовців», брав до уваги його критику соціально-економічної політики в Галичині австрійського уряду та польської влади (див: Студинський К. Переписка М.Драгоманова з В.Навроцьким (З початків соціялістичного руху в Галичині) // За сто літ: Матеріяли з громадського й літературного життя України XIX і початків XX століття / Під ред. М.Грушевського. – [Харків; К.], 1927. – Кн. 1. – С. 83 – 153).

Найвідоміша праця В.Навроцького «П’янство і пропінація в Галичині» була опублікована в редагованій Драгомановим женевській «Громаді»: [Навроцький В.] Пjancтвo j пропінаціjа в Галичині. Розвідка статистична // Громада: Украijнська збірка впорьадкована Михаjлом Драгомановим. – Женева, 1882. – № 5. – С. 20 – 58. – Підпис: Онисим. У тому ж таки збірнику в посмертній згадці про В.Навроцького М.Драгоманов писав:

«Навроцькиj був один з наjчестнішчих галицьких «молодих», народовців, або украjнольубців, котрі поjавились в 60-ті роки, один з тих, котрі нajбільшe вдержали в собі вільних думок молодих часів, а вкупі з тим один з наjбільше працьовитих льудеj свого гурту. Остатнье доказуjуть joгo довгі j совісні статистичні праці, напечатані в «Правді», «Ділі» j «Громаді»» ([Драгоманов М.] Спомин помершого товариша, Володимира Навроцького // Громада: Украіjнська збірка впорьадкована Михайлом Драгомановим. – Женева, 1882. – № 5. – С. 271).

В.Навроцький був одним з ідеологів української концепції «органічної праці». Мав значний вплив на формування поглядів В.Нагірного та Є.Олесницького. Помер у Жешуві. Частину творів В.Навроцького видав І.Франко у рамках проекту, що був ініційований членами «Етнографічно-статистичного кружка» при об’єднанні студентів народовського напрямку «Академічне братство»: Творы Володимира Навроцкого / Выданє посмертне з портретом и житєписом; Заходом «Етнографично-статистичного кружка». – Львів, 1884. – Т. І. Про роботу І.Франка над цим виданням див.: Якимович Б.З. Іван Франко – видавець: Книгознавчі та джерелознавчі аспекти. – Львів, 2006. – С. 124 – 145. Вступну статтю до видання з біографією В.Навроцького написав О.Терлецький: Згадка про житє Володимира Навроцкого // Творы Володимира Навроцкого. – С. І – XLVIII. Аналіз науково-публіцистичної спадщини В.Навроцького див.:

Витанович І. Володимир Навроцький (1847 – 1882): Перший український статистик-економіст в Галичині на тлі своєї доби. – Львів, 1934;

Витанович І. Історія українського кооперативного руху / Із праць Історично-філософічної секції НТШ. – Нью-Йорк, 1964. – С. 80 – 84.

Сучасне видання праць В.Навроцького див.: Навроцький В.М. Географічно-етнографічні та статистично-економічні праці / Наук. ред., вступ. ст. Степана Злупка. – Львів, 2004.

…привезено з Полтави український капітал для заснування Товариства ім. Шевченка – йдеться про кошти, пожертвувані Єлизаветою Милорадович зі Скоропадських (1832 – 1890) – українською громадською діячкою і меценаткою з Полтавщини, які стали фінансовою основою для створення у Львові Літературного товариства ім. Шевченка (1873; з 1892 – Наукове товариство ім. Шевченка), що довгі роки виконувало функції Всеукраїнської академії наук. Є.Скоропадська (Милорадович) була тіткою гетьмана Павла Скоропадського; у 1856 р. вийшла заміж за Лева Милорадовича, сина історика Г.Милорадовича. З представників української інтелігенції Наддніпрянщини фундаторами Товариства ім. Шевченка також виступали О.Кониський, Д.Пильчиков, М.Жученко, з Галичини – С.Качала.

…двадцять літ пізніше мені довелось справляти Товариство на ті дороги, які мались на увазі його фундаторами – М.Грушевський дуже критично оцінював діяльність Товариства імені Шевченка, метою якого було «вспомагати розвою руської (малоруської) словесності», у перше двадцятиліття діяльності під керівництвом галицьких народовців. Першими головами Товариства були К.Сушкевич (1874 – 1885), С.Громницький (1885 – 1886), Д.Гладилович (1886 – 1892). У цей період коштом Товариства вийшли два річники журналу «Правда» і «Дослідження в галузі руської мови» (1880, нім. мовою) О.Огоновського.

З 1885 р. Товариство перейняло видання літературного журналу «Зоря» (виходив до 1898 p.). Наприкінці 1880-х pp. у Київській громаді (серед т. зв. австрофілів на чолі з В.Антоновичем і О.Кониським) визріла ідея перетворити Товариство в наукову установу. У Галичині ідею підтримала група народовців («новоерівців») на чолі з О.Барвінським, яка задля досягнення культурно-просвітніх цілей ішла на компроміс з польськими та австрійськими урядовими колами.

Завданням реорганізованого в 1892 р. Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) було «плекати та розвивати науку і штуку в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі пам’ятки старинності і предмети наукові України-Руси». Утворено три секції – історично-філософську, філологічну, математично-природознавчо-лікарську. Секції формували комісії. Розпочалась організація бібліотеки та музею НТШ. Першими головами реорганізованого Товариства були Ю.Целевич (1892-1893) і О.Барвінський (1893-1897). З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – «Записки НТШ» (ред. першого тому Ю.Целевич, другого – четвертого томів – О.Барвінський). Період найбільшого розвитку НТШ розпочався в 1894 р. з переїздом до Львова М.Грушевського. У 1894 р. він очолив історично-філософську секцію, а в 1897 р. був обраний головою НТШ. З 1895 р. став редактором «Записок НТШ» і перебрав на себе всю видавничу діяльність Товариства.