Брошура Фелікса Волховського
Михайло Грушевський
Про се пішли доволі довгі переговори, котрі до нічого не привели, тільки наробили у обох сторін квасу. А тим часом четвертою брошурою пішов оригінальний твір – цікавий тим, що виходив уже не від «молодших» українців, як Подолинський, а від «українофіла 1860-х pp.», як його характеризував сам Драгоманов, – заразом видного представника нового соціал-революційного руху, одеського провідника Фелікса Волховського: «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків».
По словам Драгоманова («Истор[ическая] Польша…»), брошура була написана на початку 1874 р. і дана автором для надрукування одному полудневому «руському» гуртку, але зісталась ненадрукованою. Драгоманов наводив се як один [з] фактів неуміння великоруських соц[іал]-революціонерів стати на інтернаціональний, всеросійський грунт, що аж українські соціалісти видали сей твір одного з найвизначніших героїв російської революції [51]. Заразом, одначе, дуже підчеркував, що хоч брошура вийшла в Відні в 1876 р. під час його побуту там – в березні або в перших днях квітня 1876 р. , але він до неї був зовсім не причетний: брошуру прислано Терлецькому до Відня «з Одеси через Київ», «помимо мене». Драгоманов побачив її тільки в останній коректурі і звернув увагу Терлецького на небезпечні, по його гадці, місця, які можуть накликати на брошуру конфіскату, але Терлецький відповів, що він не має права нічого викидати з тексту, і думає, що брошура пройде й так. Заслуга чи провина видання сеї брошури таким чином зістається вповні за Подолинським – Терлецьким. Драгоманов оцінював її дуже неприхильно.
Але «хлопомансько-біблейська старомодність» чи «біблійно-шевченківський» характер брошури, котрі так зневажливо підчеркував Драгоманов, власне, надають їй велику вагу в історичній перспективі, безпосередньо зв’язуючи новий соціал-революційний курс Подолинського і товаришів з Шевченком, з українським народництвом часів емансипації (часів «Основи», уживаючи літературної дати), усім – особою автора, манерою, добором матеріалу, його освітленням.
Мова брошури держана стилем старих Квітчиних «» – тільки що в напрямі зовсім протилежнім.
Автор виступає проти «земляків», які з приводу всяких соціальних і економічних абсурдів, котрі він коротенько ілюструє на початку,
«казатимуть, як мій кум Охрім Джигир: «Куди нам із своїм дурним розумом міркувати? Тяжко на світі жити, що про се й казати, та, мабуть, таке воно від Господа праведного. Пани та цар многомилостивий розумніші за нас дурних, вони вигадають, як нам допомогти!»».
На сі метикування оповідає він Гребінчину байку про настановлення вовка старостою у овець, та робить з сеї нагоди енергійну атаку на Гетьманщину, від котрої веде свій нинішній лад України («Ще за козаччини, як були у нас свої гетьмани, то вони з другою старшиною сиділи на шиї у простих козаків, бо ті гетьмани та полковники тільки що говорили по-нашому, а були такі самі пани, як і другі всякі. Та що про се казати? Адже ж вони, а ніхто інший, Ляхам нас запродували, а як виссали кров і піт, то зовсім подарували нас Ляхам і московському цареві»). Згадує про кріпацтво, заведене Катериною, і роздарування запорозьких земель (тут по дорозі – ідея земельного фонду). Далі короткі, але влучні притоки до темних сторін емансипації селян: зіставлення за панами львиної долі селянських грунтів, високий викуп, і всякі неправди і прикрості селянству, включно до акцизу на горілку. Коротко, але досить яскраво, часто шевченківськими словами малюється сучасне «пекло» України, і кількома рисами начеркуються «порядки інші», котрі треба завести, поскидавши царські й панські:
«Треба нам царя і усіх панів, котрі не захотять бути з нами рівними: робити, як і ми, – треба їх послати до чортів у болото, нехай там своїх родичів рогатих возять. За тим кожне село і кожне місто буде всі діла рішати громадою, на раді, і ніякого начальства над собою не знатиме. Якщо треба буде зробити яке громадське діло, то виберемо на той час певного чоловіка, але ж він буде не начальник, а вірник наш: не він нам приказуватиме, а ми йому. Як же буде таке діло, що одному селу або місту не під силу – що воно до усього краю стосується, як наприклад, залізна дорога, – то знов-таки кожде село вибере певного чоловіка: сі люди з’їдуться в одно місце та й вигадають, як діло лучче зробити, а потім кожде село поміркує над тими вигадками, і як згодяться – то добре, а як ні – знов придумають, щоб усі згодилися».
«Щоб одно село не було багатіш за другі, треба щоб кожне село добре полічило та поміряло свою землю, людей і худобу. Ото ж певні люди, ті громадські вірники, зведуть докупи ту лічбу і так розпорядкують, щоб усім добре було жити, і щоб нікому не було кривди».
«Ще треба буде нам за просвіту потурбуватись. Тепер пани на нашу нещасну трудову копійку заводять собі всякі школи, вчать своїх дітей всяких хитрощів, а нас зоставляють в темноті, щоб ми нічого не розуміли і до правди не додумались. Нам не потрібно панських шкіл, де навчають і того, що треба, і того, що не треба. Нам треба, щоб у школах на добро наставляли, щоб бути чесними та вміти робити коло землі і всякі машини».
«Далі, треба матір нашу землю шанувати, істинно, як матір: не продавати і не купувати, а щоб була вона громадська, всіх однаково годувала. Тоді тільки не буде багатих, а будуть одні заможні. Тепер тим-то і багаті є і бідні, ще у одного більше землі, у другого менше, а у іншого і зовсім нічого нема: тим-то багатир нічого не робить, а примушує матір свою землю одного себе годувати, та все що вона оддала б рівно другим своїм дітям, він забирає та й продає і купує собі всякі витребеньки, купує і чужу волю, бо робить з братів своїх наймитів».
«Так саме і по городах та містах. І тут мати-земля повинна бути для всіх, людська. І всі будинки, що на тій землі, – вони повинні бути для всеї міської громади, щоб кожен жив у своїй хаті, а не було б, як тепер, що один хазяїн, а другий комірник, в сусідах живе» [52].
Примітки М. С. Грушевського
51. Він був суджений, але оправданий в процесі Нечаєва (1871), в процесі 193-х (1877) засуджений на заслання в Сибір, утік відти 1890 р. і стає головним стовпом лондонської групи «Free Russia».
52. Брошура передрукована при II т. Листів до Франка.
Примітки до видання 2009 р.
…видного представника нового соціал-революційного руху, одеського провідника Фелікса Волховського… – Волховський Фелікс (1846 – 1914) – революційний діяч, журналіст, письменник. Народився на Полтавщині. З дворян, син чиновника. Навчався у гімназіях Санкт-Петербурга та Одеси, потім на юридичному факультеті Московського університету (не закінчив). У Москві почав співробітничати з російськими революціонерами-народниками, за що неодноразово потрапляв до в’язниці. Від 1872 р. служив в Одесі діловодом, де розвинув зв’язки з російським народницьким підпіллям. У російський революційний рух привносив українофільські елементи. Склав агітаційну брошуру «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», цитував у ній поезії Т.Шевченка й фольклорні твори (окремо видана О.Терлецьким 1876 р. у Відні, проте майже весь тираж затримали австрійські власті; пізніше передрукована І.Франком у збірці листів М.Драгоманова).
У 1874 – 1889 pp. – в ув’язненні (з 1878 р. – на засланні в Сибіру). Із заслання втік до Канади. Від 1890 р. мешкав у Лондоні, співпрацював із С.Кравчинським у Товаристві друзів російської свободи, у журналі «Free Russia». Був знайомий з М.Драгомановим. Листувався з Марком Вовчком, І.Франком, М.Коцюбинським, Лесею Українкою. Переклав російською мовою «Тіні забутих предків М.Коцюбинського. Детальніше див.: Усенко П.Г. Волховський Фелікс Вадимович // Енциклопедія історії України / Гол. ред. В.А.Смолій. – К., 2003. – Т. 1. – С. 627-628.