Ранні погляди Драгоманова
Михайло Грушевський
Літом 1871 p., перекочовуючи з Берліна до Гейдельберга, в своїй першій заграничній подорожі, заїхав до Відня Драгоманов [2]. Там пробував слухач Драгоманова Ол.Ол.Русов ще з одним українцем, вони зазнайомили Драгоманова з деякими своїми новими галицькими знайомими і се положило початок новим, живішим і безпосереднішим відносинам між українцями й галичанами, ніж попередні, перервані упадком галицького народовства в серед[ині] 1860-х pp. Хоча перед тим гостили в Відні й Львові Куліш і Нечуй-Левицький, але і той, і сей в сих роках стояли одинцем, тим часом як Драгоманов і Русов зв’язали своїх галицьких знайомих з тодішнім українським центром – Київською громадою і тим положили початок українсько-галицьким відносинам, які мали великий вплив на дальшу еволюцію українства.
З галицьких знайомих їх сеї першої доби, котрих вони придбали у Відні, замітний особливо Мелітон Бучинський з Станіславова, тоді слухач прав Віденського університету. Він від сього моменту став пильним кореспондентом, інформатором і помічником Драгоманова, і його кореспонденції завдячуємо головну пайку відомостей з сих років. З молодечим запалом, захопившися гадкою про тісніший зв’язок галичан з киянами, як чоловік дуже енергійний й ініціативний (таким зазнав я його навіть в останніх часах його життя, коли його син Богдан був моїм слухачем), – він потрапив зробити сей свій припадково зав’язаний зв’язок з Драгомановим осередком нових галицько-українських взаємин, котрих нервом служило його листування з Драгомановим, особливо протягом перших двох літ, 1871 – 1873 (до другого приїзду Драгоманова до Відня і Львова). Поширював сі листи Драгоманова, його статті, книги, ним прислані, між галицькою молодіжжю, через станіславівську, львівську і віденську громади, популяризував ті літературні й організаційні плани, які віддавались Драгомановим або виникали з сього листування, старавсь їх реалізувати через львівські організації й часописі і т. д.
Посередником з Києвом до повороту Драгоманова служив головно Русов, – чоловік дуже многосторонній і енергійний: філолог класичний і славіст, історик, економіст, статистик, етнограф (особливо знавець і любитель народної музики), чоловік тісно зв’язаний з російським революційним рухом, безпосередньо, і через сім’ю Ліндфорсів, де він оженився. Крім того, Драгоманов з першої ж знайомості справив Бучинського безпосередньо до Антоновича, свого товариша по виданні історичних пісень, що його тоді головно займало. З галицької сторони, серед тих людей, які введені були Бучинським в круг нових інтересів, треба одмітити його станіславівських товаришів: Євг[ена] Желехівського, братів Л. і К.Заклинських, і особливо Володимира Навроцького і Остапа Терлецького, перших галичан, котрих захопив новий радикально-соціалістичний рух нероздільно і безповоротно, тимчасом як сам Бучинський через сей поріг не переступив, і отрясши од ніг своїх соціалістичні порохи, зіставсь у народовецькім таборі, як і інші його станіславські і віденські товариші Є.Желехівський, Л. і Р.Заклинські, І.Мандичевський і ін.
Се розходження виникло аж потім, поки що ніщо його не віщувало, бо сам Драгоманов і зносини з ним зіставались на грунті чисто літературних і національних інтересів. Драгоманов виїздив у свою офіціальну подорож на два роки для приготовления для професури по всесвітній історії і написання докторської дисертації. Ближчими предметами його занять була Римська імперія і тодішній релігійний рух, папство, боротьба за і против теократії; першою стацією його за кордоном був Берлін, де він просидів зиму і весну 1870 – 1871 pp., ходив на лекції (особливо Момзена), працював в бібліотеках і взагалі совісно і серйозно готувавсь до дальшої академічної діяльності.
Неофіціальним предметом його наукових занять була українська народна словесність, котрою він захопився ще з 1865 – 1866 pp., коли ближче зійшовся з українською Київською громадою і разом з гуртком інших любителів української словесності (як Антонович, Житецький, Ів.Рудченко, Русов, Лоначевський й ін.) забравсь до систематичного видавання її пам’яток, а з 1869 р. разом з Антоновичем спеціально засів за славний корпус історичних, чи політичних, пісень, який вінчав сю українську етнографічну роботу. Громадою зводились для неї варіанти, паралельно робилась вибірка слів і фразеології для словаря. Драгоманов мав написати порівняно-літературний коментарій до корпусу, а Антонович – історичний. Ся праця дуже займала Драгоманова, і він старанно збирав літературу для неї, а заразом старався зав’язувати зв’язки з європейськими літературними та етнографічними кругами та зацікавлювати їх українською народною словесністю, літературою та історією.
Поруч сих наукових інтересів він багато часу віддавав і загальному ознайомленню з європейським життям, з котрим уперше безпосередньо стрічався, – його культурі, соціальним відносинам і особливо політиці. В Берліні він часто бував на робітничих зборах, з інтересом прислухаючись до промов на соціальні теми. Але його більше займали політичні відносини, і спеціально питання, яке стало його спеціальністю, – державна політика в відносинах до народностей не державних. Тут входили в гру мотиви не тільки теоретичні, а й практичні.
Десь від р. 1865 Драгоманов став постійним дописувачем радикально-ліберального тодішнього щоденника «С[анкт]-Петербургских ведомостей», і містив там більш-менш постійно кореспонденції й статті на теми з життя України і загальні; потім став також постійним співробітником помірковано-ліберального (чи помірковано-консервативного, коли хочете) «Вестника Европы». Ся робота була не тільки потребою його громадського темпераменту, який всюди і завсіди потрібував публіцистичної трибуни, але й потребою його бюджету, тому що університетська колегія, де мали перевагу елементи реакційні, все тримала Драгоманова в чорнім тілі і в заграничну «командировку» виправила його на зменшеній платні – а він подорожував з сім’єю, з малими дітьми, і мусив «приробляти» до скупої університетської платні літературною працею. Тому він постійно дописував з-за кордону до «С[анкт]-Пет[ербургских] ведомостей» і від часу до часу посилав більші статті до «Вестника Европы» на ті теми, які захоплювали його ближче.
Ідучи до Берліна через Варшаву і Познань, він – пише в своїй автобіографії – у Варшаві побачив наглядно «обрусение», а в Познані – «обпруссение», і потім знайомився, в безпосередніх стрічах, зі становищем інших слов’ян в Німеччині й Австрії. В сих вражіннях виносив він велику статтю, викінчену потім в Гейдельберзі і надруковану в «В[естнике] Европы» з поч[атку] 1872 р.: «Восточная политика Германии и обрусение». Се була заразом політична студія і програма, написана з становища інтересів Росії й слов’янства проти германського натиску на Схід. Драгоманов, проживши в Берліні франко-прусську війну, виробив собі дуже некорисне поняття про німецький елемент, як малокультурний і насильницький, натомість набрав великого поважання до Росії як єдиного заборола против германізму [3], тільки її обрусительні тенденції вважав з сього становища тяжко шкідливими, бо ними Росія улегшувала германський натиск, замість його поборювати. Розкриваючи дійсні плани Германії на Сході, Драгоманов уважав для Росії необхідним – противставити їм ліберальну політику в Польщі.
Друга серія статей мала розкрити абсурдність російського обрусенія і взагалі централістичної політики Росії в відносинах до України. Тут, крім фактів з російської України, Драгоманов задумав використати і галицький аргумент, котрий від сього часу для нього постійно служив козирем против панрусизму: що українство не вкладається в російські рамці – ні культури, ні державності російської Галичина не знає, і взагалі австрійська Україна не може жити російським добром: всі зусилля обслужити її культурні потреби російською мовою (галицьких і угорських москвофілів) кінчаються карикатурою й мертвечиною. Руська культура і література мусить бути не великоруською, а всеруською. Мусить обіймати в собі, крім народної великоруської стихії, і того, що Драгоманов хотів відділити як елемент всеруський, також народну літературу українську і білоруську.
Першу статтю на сю тему Драгоманов написав восени 1871 р. (редакція «В[естника] Европы» розділила її для друку на дві статті: «Русские в Галиции» і «Литературное движение в Галиции»). Другу викінчив для «В[естника] Европы» ж, уже повернувшися до Києва («Евреи и поляки в Юго-Зап[адном] крае»). Сюди ж належать його дві українські статті, які розкривали сю точку погляду для своїх: «Література російська, великоруська, українська і галицька», написана Драгомановим ще за кордоном, і «Галицько-руське письменство», надруковане як передмова до видання Федьковича, по повороті до Києва.
От на грунті сих занять та інтересів і розвивались зносини і впливи Драгоманова серед галицької та взагалі закордонської української молодіжі в сих роках. Перші справи, поставлені ним у Відні, при стрічі з Бучинським, були: участь галичан в етнографічній київській праці передусім в корпусі історичних пісень, далі – організація обміну виданнями і продажі галицьких видань в Києві, а київських – у Львові (в першій лінії мались на увазі видання львівської «Просвіти» і Київської громади). Бучинський дуже жваво зайнявсь обома справами, і його станіславівський гурток достачив київським етнографам багато цінного і дуже гарно упорядкованого матеріалу. Ся справність, і взагалі діловитість і солідність, яку виявив Бучинський (не в примір іншим галичанам, на котрих гірко нарікав Куліш, по своїм досвідам з В.Барвінським, і Драгоманов, особливо після ближчої знайомості з Павликом), дуже високо піднесли довір’я і охоту до галичан в київських кругах.
За тим пішли обопільні інформації. Драгоманов жадав від Бучинського різних відомостей і пояснень з галицько-австрійського життя, потрібних йому для орієнтації, для біжучих дописів і планованих статей; просив галицьких часописей, книжок і т. ін. і з свого боку вводив свого кореспондента, і через нього – його товаришів в різні актуальні справи українського і російського життя (м[іж] ін[шим] написав йому в формі листа цілу інформаційну статтю про поневолення селян в Росії і на Україні, котру Бучинський з товаришами зараз же переписали «на п’ять рук» і розіслали по громадам). Надсилав і різну літературу (ще в більшій мірі робив те ж Русов, вернувшись до Києва, – надсилав цілі транспорта українських та російських книжок). А далі почав подавати, поки що через сю кореспонденцію, і деякі практичні поради щодо літературної й політичної роботи, навіяні спостереженнями, винесеними з сього листування і з читання надсиланої преси та літератури австрійської України.
Що передусім вразило тут Драгоманова – се велика відсталість австро-українських інтересів і літературної манери. На його погляд, і російсько-українська література сильно сим погрішала – відставала не тільки від світового руху, але навіть і від російського, як в сфері ідейній, так і літературній, де вона не обтрусилась іще з романтизму, не використала в повній мірі принципів реалізму, внесених Гоголем. Галицька ж література, для котрої Гоголь зіставсь письменником вповні чужим, російським, зіставалася вповні в передгоголівській добі.
Отже, перша порада Драгоманова галичанам була повчитись у Гоголя, котрого він радив трактувати не як чужого, а як свого, українського письменника, і взагалі ближче зазнайомитися з російською літературою й культурою. На його погляд, з трьох чужих літератур, які могли служити культурним джерелом для галичан, по своїй приступності і зрозумілості: німецької, польської і російської, ся остання була найбільш корисною. Впливи німецької літератури в галицькій і в інших слов’янських Драгоманову рішучо не подобались [4]. Тим менше він міг покладати на літературу польську, отже, на його погляд – галичанам треба було наполягти на літературу російську, і взяти від неї все добре, що вона могла дати, в розумінні демократизму, лібералізму і позитивізму – того всього, що бракувало галицькій інтелігенції.
Се стає надовго провідною нотою в його порадах галицькій молодіжі, в пресі і листуванні, і ми стрічаємося з нею від перших листів до Бучинського, через котрого Драгоманов адресувавсь до галицької молодіжі взагалі. Те, що потім він виложив у своїх статтях, він ще ріжче, щиріше, безцеремонніше ставить у своїх листах, умисно викликаючи дискусію, полеміку, випробовуючи свою авдиторію, і стараючись злагодити вражіння, коли бачив, що його русофільство перевищає міру її толеранції. Листи сі таким чином мають подвійну ціну: як менш дипломатична, менш ретушована відбитка поглядів Драгоманова сеї пори, і як ілюстрація тої агітації, котру він вів в сих роках серед українського громадянства, та впливів, які вона могла робити.
Черговим завданням української інтелігенції Драгоманов тоді уважав, так би сказати, – доказати факт існування української національності, не входячи в теоретичні виводи, які випливатимуть з сього факту. Доказ сей мав бути переведений літературно-науковою дорогою, і головним засобом повинен був служити тут український фольклор і етнографія в найширшім розумінні. По думці Драгоманова, ся програма могла бути вповні осягненою в рамках російського режиму, не треба було тільки непотрібно його провокувати, навпаки – все робити для якширшої популяриції українського факту, навіть використовуючи для сього неясність і розтяжимість «руського» терміна, під котрий общероси підводили українство. Тому і в австро-українських виданнях він уважав нетактовним всяке обгострювання російсько-української проблеми в національнім розумінні і вважав се обгострення впливом австрійської та польської політики, та надмірною лояльністю перед нею австрійських українців.
«Лишаючи теоретичний бік діла (про котрий скажу тільки, що воно дуже непросте і у многому не без спору), скажу коротко о практичнім», – писав він восени 1871 р. «Ми у Росії повернули увесь вопрос на научну дорогу і художественну. Пользуючись тим, що усі говорять про «Русь», «руський», про «народність», – ми кажемо: і ми Русь, руські, – хочемо виложить научно нашу народну історію, мову, розробити нашу народну пісню. А які ми руські – чи ми різновидність общого, чи окремне зовсім, цього, правду сказавши, гарно ніхто не знає і із тих, коїм здається, що їм відомі тайни Божії. Да й як його сказати, коли, напр., словаря свого не маємо» (Буч[инський], с. 61).
«Найбільша слабость українського движенія є в тім, що воно мало спиралось на науку (окрім творів Костомарова). Цього то ради – т. є. розсудивши, що науку ніхто не вб’є, та і вдарити не посміє, а вона свого добивається, ми і постановили обернутись на чисто наукову дорогу видання і потім критики матеріалу для характеристики нашої народності: казки, пісні, словар, граматика» (с. 13).
«Хай ми составимо граматику, словар, видамо твори народної поезії, видамо те, що валяється у рукописах і у Петербурзі, зробимо читальники для народу (хоть і на 1/2 українські, хоть би – де се можна, і по-великоруськи, аби про Україну), се буде основа, а там чи розділимось і ми на твердих і м’якеньких [5], куди народ наш сам схоче піти, те й буде. Та ніхто не скаже тоді: не знаєм вас, може, вас і нема» (с. 77) [6].
На перспективи сеї програми Драгоманов задивлявсь тоді дуже оптимістично, і тому радив можливу обережність, щоб не обгострять питання в Росії, а навіть і в Австрії. Якраз географічне товариство організувало свою славетну «експедицию в Юго-Западный край», ладилось відчинити свій відділ у Києві, Петербурзька археографічна комісія друкувала акти Костомарова, Київська – Антоновича.
«Наші пісні ідуть у консерваторії, уряд ставить пам’ятник Хмельницькому, говорить, що він веде діло цього освободителя народу українського і т. д. Уряд має свій погляд, із нас різні мають свої, но принципіальної розні нема, а хоть і є, то усі сходимось на научній, поетичній і соціальній почві».
Якраз фактично упала заборона на популярні книжки, новий законопроект про друк заповідав скасування духовної цензури, і се мало відкрити можливість видавання українських книжок на релігійні теми.
«Значить, нам у всякім разі одкривається возможність робити над «основою» для народного розвитія малоруського вопросу. Чи практично піднімати політичний бік цього вопросу? По опитам бувших годин, бачимо, що усяка заціпка політичного боку діла цього, як преждевременна по меншій мірі, тільки наносила повред» (Буч[инський], с. 63) і т. д.
Річ зрозуміла, що при таких настроях у Драгоманова ніякої ініціативи для розвитку революційно-соціалістичної української акції чи агітації від нього не можна буде сподіватись. Як перед своїм виїздом з Києва він – по свідоцтву автобіографії, негативно поставивсь до агітації «нечаївців», що хотіли викликати студентські заворушення, як прелюдію російської революції, і радив студентам працювати над самоосвітою та займатись освітою робітників (с. 350), так і тепер, за кордоном, стрівшися з проявами революційної емігрантської акції, Драгоманов зайняв до неї спочатку вповні неприхильне становище. Се ми зараз побачимо, а я вважав потрібним спинитись ширше на поглядах Драгоманова з сеї доби тому, що вони не тільки виясняють, в якім напрямі йшли його впливи в сих роках, але заразом зводять до правильних розмірів ходячі погляди, які зв’язують перші стадії українського соціалістичного руху з діяльністю Драгоманова за кордоном.
З вищенаведеного ясно, що вони в сім часі могли наростати тільки поза впливами Драгоманова, і навіть – всупереч його бажанням. Але так як український націоналізм галичан, з котрим Драгоманов зав’язав таку завзяту боротьбу, кінець кінцем зробив сильний вплив на нього і змусив здати багато з свого общеросійства та прийняти з галицького українства, або як висловляється вірний драгоманівець Павлик (у передмові до сеї кореспонденції): «спонукав звернути увагу на сучасний український національний грунт і перетопити в собі первісний свій напрям із добрими боками традиційного українства», – так і соціал-революційні закордонні течії зробили на Драгоманова безсумнівний вплив і змусили його самого піти коли не тими ж, то подібними дорогами. Отут та проповідь демократизму і раціоналізму і тіснішого зв’язку з російським радикальним і позитивістським рухом, котру він вів – хоч і з іншого становища, серед галицької молодіжі, – послужила передвступом до руху радикально-соціалістичного і зближення з російсько-українським соціал-революційним рухом, який тоді розвивався, теж поза впливами Драгоманова, на російській Україні.
На жаль, наскільки (сорозмірно) добре ми обставлені, коли слідимо за поглядами Драгоманова, настільки слабко стоїть справа, коли нам приходиться шукати іншої ініціативи, інших діячів і інспіраторів сього соціал-революційного руху. Дуже часто нам прийдеться звертатись до здогадів та ними розв’язувати ті натяки, які дають наші матеріали. Одно, що мусимо при тім робити, – се виразно відмежовувати, де маємо ясно і виразно даний факт, і де – тільки натяк і можливість. Ся друга категорія ждатиме дальшого висвітлення, потвердження або заперечення від дальших студій і інформацій людей, у яких заховались матеріали й традиція тодішнього соціал-революційного руху.
Примітки М. С. Грушевського
2. Ітінерарій Драгоманова в його першій заграничній подорожі, розпочатій восени 1870 p., був такий: Варшава, Познань, Берлін. В Берліні Др[агоманов] пробув вісім місяців. Звідти поїхав на Липськ, Будишин, Прагу до Відня – де бачимо його в місяці червні 1871. З Відня до Гейдельберга, де його товаришем був приятель, одеський доцент Пригара, та Олександр Кистяківський, котрого він потім пом’янув у «Споминах». З Гейдельберга Др[агоманов] вибиравсь на осінь (з поч[атку] жовтня) до Парижа, але перемінив плани і рішив перезимувати у Флоренції – тодішній столиці новоз’єдиненої Італії та її духовім центрі; туди до нього мала приїхати й сестра, О.Косачева.
До Флоренції приїхав в середині падолиста, і застряг тут надовго: намірявсь обробити тут тему, котру вибрав собі для докторської дисертації – про культ Мітри, але, очевидно, не малу ролю в сім сидженні грало також і безгрошів’я (в березні він пише Бучинському, що від падолиста не дістає грошей, висланих з Києва й Одеси, живе на кредит – Бучинський наслідком сього листа навіть вислав йому невелику позику, с. 102 і 113). Роздобувши грошей, Др[агоманов] збиравсь поїхати на короткий час до Риму і Неаполя, потім, ще до літа, – до Франції, а на вересень – до Відня: думав оселитись там на довший час, рік або два, очевидно, – махнувши рукою на київську доцентуру (командировка кінчилась, здається, літом 1872 р.).
В травні 1872 він дійсно зробив подорож до Риму і Неаполя, але замість Франції виїхав на купелі до Віареджіо, мабуть, через хоробу жінки; туди приїхала і О.Косач. Звідти Др[агоманов] збиравсь до Парижа, але скінчилось на короткій подорожі до Провансу (в вересні) і поворотом знову до Флоренції. В жовтні Др[агоманов] знов їздив до Риму, і рішив зазимувати в Італії – «хоть би прийшлось попрощатись з університетом у Києві: не можу кинути початих робіт, да і жінка нездорова, так що їхати у довгу дорогу, а особливо у зиму, нічого і думать (с. 175). У Флоренції він після сього зіставсь до весни 1873 р. Тоді приїхав сюди Зібер, і Др[агоманов] вибирався з ним «до Цюриха і Парижа». До Цюриха дійсно з ним поїхав – пробув там близько півтора місяці, але замість Парижа відти з кінцем літа подавсь на Відень і Львів до Києва. На початок семестру, в серпні 1873 p., був уже в Києві (Автобіографія], с. 364). Подорож, таким чином, тривала майже рівно три роки.
Головним джерелом до сеї подорожі служить кореспонденція Др[агоман]ова з Бучинським («Переписка Михайла Драгоманова з Мелитоном Бучинським», зладив М.Павлик, Збірник філол[огічної] секції Тов[ариства] ім. Шевченка, т. XIII, 1910); я цитую її нижче словом Бучинський, Буч. Інші збірки кореспонденції позначую такими скороченнями:
Павлик: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895), 1910, 7 томів II – VIII (перший мав містити вступну студію Павлика, але вона не була написана). До 1890-х pp. тут головно Павликові листи.
Франко: М.Драгоманов, Листи до Їв.Франка і иньших, видав Іван Франко, два томи, 1881 – 1886 і 1887 – 1895, в І серії «Українсько-руської видавничої спілки», ч. 104 – 105 і 112. Тут між іншим листи Драгоманова до киян (Київської громади), числом три, які цитуються нижче під сим іменем.
Драгоманова «Переп[иска]»: Михайло П[етрович] Драгоманов. Переписка. Зібрав і зладив М.Павлик, т. І (єдиний), 1901, в «Науковій бібліотеці Українсько-рус[ької] видавн[ичої] спілки» (загального рахунку ч. 79).
«Вперед»: Листи Михайла Драгоманова до редакторів російського соціально-революційного видання «Вперед» (1876 – 1878). З архіва «Впереда» зладив і видав М.Павлик, 1910.
Автобіографію Драгоманова, написану ним 1883 p., і доповнення до неї 1889 р. цитую по виданні: «Михайло Петрович Драгоманов 1841 – 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів, зладив і видав М.Павлик», 1896. Був передрук в «Былом», 1906, і осібне видання київське 1917 р. Уміщений в книзі Павлика «спис» цитую нижче як «бібліографію творів».
Спомини цитую по першому виданні: Австро-руські спомини (1867 – 1877) М.Драгоманова, ч. 1 – 5, Літературно-наукова бібліотека, накладом Івана Франка, Льв[ів], 1889 – 1893. Перші часті [їх], написані в 1888 p., кінець – в 1891 p., він уривається на літі 1875 p.). Ладиться, чую, нове видання.
3. Сі свої гадки, поруч із статтею, Драгоманов убрав тоді в поетичну форму: переробки старого Кривоносівського маршу «Гей, не дивуйте, добрії люди» на сучасну тему; були там такі строфи:
Гей, українець просить немного:
Волі для рідної мови!
Но не лишає він ко всій Руси
І к всім слов’янам любови!
З північною Руссю не зломим союзу:
Ми з нею близнята по роду,
Ми віки ділили і радість, і горе,
І вкупі приймаєм свободу!
Ти, русин північний, один із всіх братів
Велике зложив государство:
Нехай же та сила послужить у поміч
Слабішим братам у слов’янстві.
Но став свою силу на вольній освіті,
Краєвій і людській свободі,
Не слухай совітів не важити душі
З’єднених з тобою народів.
По волі [добровільно] чужії і рідні народи
Поручно з тобою ітимуть:
Устане на світ і литвин, і естонець,
І лях в тобі брата обніметь!
(Буч[инський], с. 103 – 105, – в «Споминах», с. 84 – 87 з деякими змінами). Драгоманов, очевидно, хотів поширити сі вірші в виді українського гімну, передав їх з Русовим до Києва, де в переробленій формі їх і співано, і через Бучинського до Галичини. Але тут їх русофільство зовсім не сподобалось.
4. «Що мені не кажіть, а Німеччина має препоганий вплив на увесь розвиток Галичини і її літератури, – лихо у тому, що через Німеччину переходять до вас і общечоловічні ідеї, – але форми і почастності німецькі дуже налягають на усіх австрійських слов’ян», – писав Драгоманов Бучинському в 1872 р. (с. 171).
5. По галицькій термінології «тверді» – общероси.
6. З тих практичних (властиво, опортуністичних) мотивів Драгоманов оправдував навіть тодішню київську практику: видавати свої видання, навіть роблені українським громадським коштом, в російській формі (котрої тоді не вимагала й цензура). В відповідь на переказане Бучинським прошення галичан: випустити для Галичини і взагалі для закордону частину накладу корпусу пісень в українській формі, Драгоманов писав:
«Я розумію, що для вас має важність чисто українська форма книги, бо ваші святоюрці обернули буквенну різницю на політичний вопрос. Для нас же – котрі не стоїмо на політичній основі, це трохи не так. Ми друкуєм заголовки і передмову по-великоруськи в знак того, що обертаємось до всього ученого світу Росії. Куліш казав колись, що його «Зап[иски] о Южной Руси» більш розкупались в Великій Руси, ніж в Малій, я цьому вірю, бо з не дуже завзятих, а з таких, з яких состоїть маса публіки – середніх, деякий українець скаже: я й без їх знаю своє. А великорус подума: а дай я подивлюсь, що то за хахли. Та й читаючого люду між народом в 34 мільйонів більше, ніж між 14 м(ільйонами), та ще й без двох столиць. Ні з якої сторони нам одрізувать ход нашому виданню в Великій Руси і там, де читають по великоруськи, т. є. і у іноземців, невигодно. Примічання і переводи слів теж ми мусимо робить по-великоруськи, бо словника українського не маємо і деякі вимови з якої-небудь Тавриди я, полтавець, без переводу не розумію. Ми обертаємось до великоруської мови, як ви до німецької: і для себе, часом, і для других обивателів Австрії, і для всього ученого світу» (с. 13 – 14).
Щодо користі загальноруської позиції, то Драгоманов так виясняв її з нагоди юбилею Максимовича:
««Русь Київська»! «Русь повна, а не одна тільки московська, – от та кличка, з якою ми сміємо виступати – по одним (практика), і з котрою тільки й треба виступати – по другим (теорія). У тім числі по Максимовичу. Бачите, Київ така штука, з котрою можна добре бить «московський сепаратизм». Еге, Всероссія так все Россія! А Київ її центр! Правда, з цим кликом не дуже здорово «українському сепаратизму», та й московському не ладно»».
Примітки до видання 2009 р.
…перервані упадком галицького народовства в серед[ині] 1860-х pp. – твердження М.Грушевського про занепад у той час у Галичині народовецького руху, що був зорієнтований на доведення національної самобутності поділеного імперськими кордонами українського народу, помилкове. Учений, очевидно, переносив на Галичину наддніпрянську схему розвитку українського руху. Якщо на Наддніпрянщині український рух після Валуєвського циркуляра 1863 р. справді занепав, то в Галичині відбувалося його ідейне та організаційне формування. Про галицьких народовців 1860-х років див.: Середа О. Громади ранніх народовців у Східній Галичині (60-ті роки XIX століття) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 9: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія. – Львів, 2001. – С. 378 – 392; Його ж. Формування національної ідентичності: ранні народовці у підавстрійській Східній Галичині (1860 – 1873) / Автореф. дис…. доктора філософії (Ph.D.) зі спеціальності історія. – Будапешт, 2003. – 36 с.
…замітний особливо Мелітон Бучинський з Станіславова… – Бучинський Мелітон Осипович (1847 – 1903) – адвокат, громадський діяч, фольклорист та етнограф. Народився в с.Криве (нині село Підволочиського р-ну Тернопільської обл.) в сім’ї священика. Під час навчання у м.Станіславі (нині м.Івано-Франківськ) у 1860-х pp. належав до народовської громади, брав участь у виданні рукописного часопису «Зірка». Вищу освіту здобув у Львівському й Віденському університетах (1865 – 1873). Деякий час працював у судових установах Галичини, а в травні 1885 р. відкрив адвокатську канцелярію у Станіславі. Крім адвокатської практики захоплювався літературою та етнографією. У 1870-х pp. брав участь у діяльності «Січі» у Відні (у 1869 – 1871 pp. – голова товариства).
Частина зібраних М.Бучинським фольклорних матеріалів увійшла до видання: Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова. – К., 1874. – Т. 1; 1875. – Т. 2. – Вып. 1: Песни о борьбе с поляками при Богдане Хмельницком. Листувався з М.Драгомановим: Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським, 1871 – 1877. З портретами й факсиміліями кореспондентів / Зладив М.Павлик. – Львів, 1910 (= Збірник Фільольогічної секції Наукового товариства імени Шевченка. – Т. ХІІІ). У 1880-х pp. відійшов від радикально-соціалістичного руху й остаточно схилився на бік народовців. Член-засновник політичного товариства народовців «Народна рада» (1885). Помер у м.Станіславі. Головний корпус рукописних матеріалів, пов’язаних з діяльністю М.Бучинського, зберігається у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (фонд 17).
Посередником з Києвом до повороту Драгоманова служив головно Русов, – чоловік дуже многосторонній і енергійний… – Русов Олександр Олександрович (1847 – 1915) – український земський статистик, фольклорист, етнограф, діяч Київської і Чернігівської громад. Народився в Києві в російській сім’ї. Вищу освіту здобув на історико-філософському факультеті Київського університету (закінчив у 1868 p.), працював у Києві вчителем гімназії. В українське патріотичне середовище увійшов завдяки М.Драгоманову – став членом Старої громади, згодом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. У 1875 – 1876 pp. видав у Празі двотомний «Кобзар» Т.Шевченка. Організатор земської статистики в Чернігівській, Херсонській, Харківській і Полтавській губерніях. У 1899 – 1902 pp. завідував Статистичним бюро Полтавської губернії.
Після примусового виселення з Полтави в 1902 р. переїхав до Петербурга, де працював у страховому товаристві. У 1909 р. повернувся на Україну і викладав статистику в Київському комерційному інституті. Автор численних наукових праць з економічної статистики. Помер у Саратові, куди був евакуйований під час Першої світової війни. Дружина О.Русова – Софія (1856 – 1940; походила з французько-шведської родини Ліндфорсів) – педагог і громадський діяч, організатор і теоретик української національної освіти. Син Михайло (1876 – 1909) – драгоманівець і прихильник еволюційного соціалізму.
Драгоманов виїздив у свою офіціальну подорож на два роки для приготовления для професури по всесвітній історії і написання докторської дисертації – насправді наукове відрядження М.Драгоманова за кордон тривало три роки (1870 – 1873). Він мав змогу слухати лекції багатьох європейських професорів, працювати в бібліотеках та архівах Берліна, Праги, Відня, Гейдельберга, Цюріха, Флоренції.
Відповідно до інструкції, наданої магістру загальної історії М.Драгоманову Вченою радою Університету святого Володимира (1870), основним предметом його занять була історія стародавнього світу, він мав ознайомитися з методикою проведення історичних семінарій у німецьких університетах та Школі хартій у Парижі, вивчити колекції західноєвропейських музеїв. Рекомендацію щодо відрядження за кордон М.Драгоманов отримав уже в студентські роки, до закінчення ним курсу навчання в університеті, від виконувача обов’язків екстраординарного професора В.Я.Шульгіна.
Характеризуючи студентів, науковою роботою яких він керував, професор зазначав, що М.Драгоманов «за обдаруваннями й хистом до самостійної роботи, можливо, перевершує В.Авсєєнка, але поступається йому в здатності до безперервних, настійних наукових занять» (див.: Іваненко О.А. Українсько-французькі взаємини у сфері науки та освіти другої половини XIX – початку XX ст. // Український історичний журнал. – К., 2008. – № 4. – С. 151).
Передбачення В.Шульгіна справдилися. За кордоном М. Драгоманов не обмежився скрупульозними науковими пошуками. Він активно зайнявся суспільно-політичною діяльністю, пильно приглядався до проблем існування так званих державних і недержавних націй, до урядової політики і політичних програм різних партій у соціальному та національному питаннях. Наукові праці, які почали в цей час з’являтися з-під пера М.Драгоманова, мали значні публіцистичні нашарування, а висновки часто-густо диктувалися світоглядно-ідеологічними уподобаннями автора (див.: Міщук Р.С. Сторінки великого життя // Драгоманов М.П. Вибране: «…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні» / Упорядник та автор історико-біографічного нарису Р.С.Міщук; примітки Р.С.Міщука, B.C.Шандри. – К., 1991. – С. 612-614).
…ходив на лекції (особливо Момзена)… – Моммзен Теодор (T.Mommsen, 1817 – 1903) – німецький історик античності, професор Лейпцизького (з 1848), Цюріхського (з 1851), Бреславського (з 1854) і Берлінського університетів (1858 – 1903), лауреат Нобелівської премії (1902). Автор понад 1500 праць з питань античного державного права, епіграфіки, хронології, метрології, літератури і лінгвістики. Всесвітню відомість Т.Моммзену принесла «Римська історія» (Т. 1 – 3. – 1854 – 1857; Т. 5. – 1883). Див.: Историография античной истории / Под ред. В.И.Кузищина. – Москва, 1980. – С. 103 – 106. Про вплив античних студій на формування світогляду М.Драгоманова див.: Ставнюк В.В. Роль античних студій у формуванні історико-філософських поглядів Михайла Драгоманова // Український історичний журнал. – К., 1998. – № 6. – С. 46 – 54.
…з 1869 р. разом з Антоновичем спеціально засів за славний корпус історичних, чи політичних, пісень… – результатом цієї роботи став двотомний збірник: Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова. – К., 1874. – Т. 1; 1875. – Т. 2. – Вып. 1: Песни о борьбе с поляками при Богдане Хмельницком. До збірника увійшли й фольклорні матеріали з Галичини, які на замовлення М.Драгоманова зібрав М.Бучинський. Збірник був відзначений Уваровською премією (1876), заснованою 1857 р. правнуком гетьмана К.Розумовського археологом, графом Олексієм Уваровим (1828 – 1884) у пам’ять про батька графа Сергія Уварова (1786 – 1855), міністра народної освіти і президента Академії наук. Уваровську премію присуджувала Академія наук за найкращі твори з історії.
Десь від р. 1865 Драгоманов став постійним дописувачем радикально-ліберального тодішнього щоденника «С[анкт]-Петербургских ведомостей»… – «Санкт-Петербургские ведомости» (з 1914 р. «Петроградские ведомости ) – одна з найстаріших російських газет, що виходила з 1728 p. у Петербурзі при Академії наук, з 1875 р. – при Міністерстві народної освіти. За редакторства В.Ф.Корша в 1863 – 1874 pp. була провідним ліберальним виданням Росії.
Пропозицію про співпрацю від редакції газети М.Драгоманов отримав у 1867 р. Редакція пропонувала йому писати про слов’янське питання і вести полеміку з позицій російського ліберального розуміння слов’янської ідеї з московськими виданнями. У газеті «Санкт-Петербургские ведомости» М.Драгоманов надрукував праці: «Земство и местный элемент в обучении», «О педагогическом значении малорусского языка» (1866), «Русский театр в Галиции» (1867), «Славянское литературное обозрение (галичане, чехи, словенцы, сербы)» (1868) та ін. Про розуміння М.Драгомановим слов’янської ідеї, зокрема про спроби адаптувати ідеали слов’янської взаємності для потреб українства, див.: Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці, 2000. – С. 256 – 291.
…посилав більші статті до «Вестника Европы»… – «Вестник Европы» – російський щомісячний літературно-політичний журнал ліберального спрямування, що виходив у Петербурзі в 1866 – 1918 pp. Редактор-видавець – М.М.Стасюлевич (до 1908 р.). У «Вестнике Европы» М.Драгоманов надрукував статті: «Восточная политика Германии и обрусение» (1872), «Русские в Галиции: литературные и политические заметки» (1873), «Народные наречия и местный элемент в обучении» (1874), «Литературное движение в Галиции» (1875), «Евреи и поляки в Юго-Западном Крае: По новым материалам для Юго-Западного Края» (1875) та ін.
Якраз географічне товариство організувало свою славетну «експедицию в Юго-Западный край», ладилось відчинити свій відділ у Києві… – Російське географічне товариство було засноване в Петербурзі в 1845 р. Головна заслуга в організації та проведенні під егідою товариства низки етнографічних експедицій в Україні, Білорусі та Молдові (1869 – 1870) належала П.Чубинському, колишньому активному учаснику громадівського руху й політичному в’язневі, який після звільнення в 1869 р. з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі й був обраний членом Географічного товариства. За його ж редакцією були опубліковані матеріали експедиції: «Труды этногра-фическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной императорским Русским географическим обществом. Юго-Западный отдел. Материалы и исследования, собранные д[ействительным] чл[еном] П.П.Чубинским, в семи томах» (Т. 1 – 7. – 1872 – 1879). За цю працю П.Чубинський отримав Уваровську премію (1879).
У рецензії, що була надрукована в журналі «Вестник Европы» (1877), М.Драгоманов критикував П.Чубинського за непродуману класифікацію етнографічного матеріалу (сучасне видання рецензії з коментарями див.: Драгоманов М. Ученая экспедиция в Западнорусский край // Драгоманов М.П. Вибране: «…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні» / Упорядник та автор історико-біографічного нарису Р.С.Міщук; Примітки Р.С.Міщука, В.С.Шандри. – К., 1991. – С. 254-275).
Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства (Юго-Западный отдел императорского Русского географического общества в Киеве) був створений у Києві в лютому 1873 р. з метою вивчення географічних, етнографічних і статистичних відомостей у Київській, Подільській, Волинській, Чернігівській та Полтавській губерніях. Першим головою товариства був Г.Галаган, пізніше – В.Антонович. У роботі товариства брали участь Ф.Вовк, М.Драгоманов, П.Житецький, М.Лисенко, О.Русов, П.Чубинський.
Заходами товариства було проведено перепис населення Києва (1874), 3-й Археологічний з’їзд у Києві (1874), видано декілька томів матеріалів, товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі (1875). Ліквідоване на підставі Емського указу 1876 р. Історія Південно-Західного відділу Російського географічного товариства детально описана в: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. До історії громадських рухів на Україні 1860 – 1870-х p.p. – Харків; К., 1930 (репринт: München, 1970). – С. 1-126.
…вірний драгоманівець Павлик… – Павлик Михайло (1853 – 1915) – громадсько-політичний діяч і публіцист. Народився в Монастириську Коломийського округу (нині присілок міста Косів Івано-Франківської області) в селянській сім’ї. Навчався у Коломийській гімназії. У 1870 р. переїхав до Львова, де продовжив навчання в Академічній гімназії. У 1874 р. записався на філософський факультет Львівського університету (навчання покинув через арешт та ув’язнення у 1877 p., а відтак втрату перспектив отримати державну посаду).
Як студент брав активну участь у громадському житті – був членом товариства «Академический кружок» і співробітником журналу «Друг» (1874 – 1877), відіграв ключову роль у переході товариства з русофільських на українофільські позиції. Один із засновників у Галичині радикального руху, що спирався на ідеї аграрного соціалізму. У поглядах дотримувався лапідарних формул: спілки – в господарстві, федерації – в політиці, позитивізм – у науці, раціоналізм – у справах віри, реалізм – у мистецтві.
Неабиякий вплив на ці погляди мав М.Драгоманов, з яким М.Павлик познайомився в березні 1876 р. у Львові. За пропаганду соціалістичних ідей у 1877 р. уперше був ув’язнений (загалом упродовж життя побував у в’язниці п’ять разів), надалі перебував під пильним наглядом поліції. У 1878 р. видавав у Львові – спільно з І.Франком і за допомогою М.Драгоманова – літературний і політичний місячник радикального напряму «Громадський друг», збірники «Дзвін» і «Молот» (усі заборонені цензурою). Рятуючись від чергового ув’язнення, 1879 р. виїхав до Женеви, де разом з М.Драгомановим і С.Подолинським до 1882 р. видавав журнал «Громада».
Відтоді залишилися спогади про М.Павлика російських революціонерів. З точки зору Ольги Любатович (1879), він вирізнявся на тлі М.Драгоманова вузькопровінційним національним світоглядом, надмірною зосередженістю на українсько-польському конфлікті в Галичині, яка «умиляла, но не трогала». Революціонерка писала:
«Я выросла в русской деревне и в Москве, центре великой Руси, я привыкла с детства слышать и мечтать о чем-то широком, мировомъ, всепримиряющем, а тут я видела только радость победы в узко местной борьбе двух близких отпрысков славянского племени, борьбе, имевшей, правда, серьезные реальные корни в социальном неравенстве мужика-русина […] и помещика поляка. Но зачем же борьбу с этим социальным неравенством переносить на племенную почву, зачем создавать пропасть между двумя близкими народностями, которым в Австрии следовало бы скорее отстаивать свою более широкую рассовую (славянскую), а не узко племенную задачу, такую ничтожную перед лицом всепоглощающого германизма» (Любович О.С. Далекое и Недавнее. Воспоминания из жизни революционеров 1878 – 1881 гг. (посвящается памяти С.М.Кравчинского) // Былое. – Петербург, 1906. – № 5: Май. – С. 233 – 234).
Згодом М.Павлик став одним із засновників Русько-української радикальної партії (1890), редактором партійних друкованих органів «Народ» (1890 – 1895), «Хлібороб» (1891 – 1895), «Громадський голос» (1898 – 1903). У 1909 р. визнав постулат повної політичної незалежності України, до якого схилився під враженням від нового прочитання праці М.Драгоманова «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 – 1876)». З 1900 р. – дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. У 1914 р. – заступник голови Головної Української Ради.
Не вирізняючись глибоким інтелектуалізмом та літературним хистом, виконував величезний обсяг роботи щодо поширення соціалістичних ідей, зокрема, видання і популяризації праць М.Драгоманова. Видав найбільшу збірку листів М.Драгоманова: Михайло П. Драгоманов. Переписка / Зібрав і зладив М.Павлик. – Львів: Накладом Українсько-Руської видавничої спілки, 1901. – Т. І; Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895) / Зладив Михайло Павлик; Видав Др. Лев Когут. – Чернівці, 1910. – Т. II (1876-1878); Т. III (1879-1881); Т. IV (1882-1885); 1913. – Т. V (1886-1889); 1910. – Т. VI (1890-1891); 1911. – Т. VII (1892-1893); Т. VIII (1894-1895).
Про громадсько-політичну діяльність М.Павлика див.:
Лозинський М. Михайло Павлик: його життє і діяльність / Виданнє Союза Визволення України. – Відень, 1917;
Манзенко П. Т. Суспільно-політичні і філософські погляди М.Павлика. – К., 1962. – 124 с.;
Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // ЗНТШ. – Львів, 1991. – Т. ССХХІІ: Праці історико-філософської секції. – С. 71 – 110;
Шкраб’юк П.В. Михайло Павлик і Радикальна партія / HAH України, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича; Автореф. дис…. канд. іст. наук. – Львів, 1994.