Дрібні рецензії 1909 р.

Михайло Грушевський

К.А.Иностранцев. О древнеиранских погребальных обычаях и постройках. СПб., 1909, ст. 27 (з “Журнала Министерства] нар[одного] просв[ещения]”)

Питання про староіранські похоронні обряди і будови має чималий інтерес для нас з огляду на уставлений вже міцно факт широкого розповсюднення іранської людності й іранської культури в степовій Україні перед слов’янським розселенням. Передмікенська культура України, з її аналогіями культури месопотамської, вимагає сильно розслідження того, що могло б дати для вияснення її розповсюднена культура і ритуали староіранської колонізації передскитської доби, і розслідження питання про похоронні обряди і похоронні будови староіранські має для сього питання першорядний інтерес. Автор в сій брошурі збирав матеріал про похоронні будови староіранські, уставляючи три типи, чи три стадії їх – ката (наше хата) – камера для уміщення трупа тимчасово, зараз по смерті, дохма – для виставлення трупа, аби його з’їли птахи і звірі, інаус, остіарій – для костей небіжчиків. Але, переглядаючи останки тих похоронних будов, автор не йде далі на захід від осетинських похоронних веж або камер (в стилі староруських “голубців”). Приходиться, отже, бажати, щоб хтось інший зайнявся виясненням, чи не заходять зв’язки між сими похоронними будовами і похоронними пам’ятками нашої території, особливо з часів передмікенської і скитсько-сарматської культури.

Herman Hirt. Die Indogermanen, ihre Verbreitung, ihre Urheimat und ihre Kultur. [T.] I – II. Strassburg, 1905 – 1907, ст. 771+4 мапи

Герман Гірт, липський лінгвіст, вже від довшого часу займався студіями з сфери індогерманської культури і дав ряд студій з сих питань, пізніше задумав дати суцільний образ індоєвропейського розселенця і культури, між іншим – як він каже в передмові – аби виводи в сій справі звісного єнського лінгвіста О.Шрадера, з яким липський професор здавна стояв в непримиренній опозиції, – людям, що дальше стоять від сих справ, не здавалися “загальнопризнаними в науці порівняного язикознавства”. По словам Гірта, він “якраз в найважніших виводах Шрадера мусить сумніватися щодо їх правильності” і дає тепер виклад своїх поглядів на всю суму індоєвропейських старинностей. Одначе в полеміку з Шрадером входить рідше, вважаючи, очевидно, за ліпше протиставляти свій образ його образові.

Зрештою, взагалі не тільки критична, а й взагалі аналітична сторона стоїть на другім плані; автор, видко, хотів дати легко написану книгу для людей, “що далі стоять від сих справ”. Книга справді читається легко; автор переважну частину апарату виніс в додатки. З сього боку вона являється повним контрастом Шрадеровому курсу. Але наскільки сі прикмети справді роблять книгу приємнішою до читання, настільки зменшують користь від неї для людей, яких інтересує не загальна синтеза автора, а вияснення тих спеціальних питань, з яких виникає загальний образ індоєвропейської культури чи індоєвропейського розселення.

Прихиляючись до теорії індоєвропейської правітчини в нинішній Німеччині, представленої Мухом і Косінною, Гірт a priori ототожнює неолітичну культуру сих країв з індоєвропейською культурою і замість доходити скрупулятною аналізою всього приступного матеріалу в кождім поодинокім питанні індоєвропейської культури дуже часто просто ілюструє сю індоєвропейську культуру неолітичною культурою Північної Європи. Се робить тим неприємніше вражіння, що не тільки сама теорія правітчини в Німеччині у автора не аргументується особливо старанно, а й сам автор на ріжних місцях своєї праці виявляв певне вагання в ближчім означінні сеї правітчини – то обмежуючися краями на захід під Вісли, то забираючи туди й литовсько-слов’янські краї.

За всім тим, розуміється, і людям, що ближче стоять сеї справи, знайдеться не одне цінне і цікаве в праці проф. Гірта. Він багато думав над деякими питаннями в сфері індоєвропейської культури, a перед обробленням сеї праці ще відсвіжив свій матеріал паралелями з архаїчного полуднево-слов’янського життя, зробивши для того спеціальну екскурсію. І в тих питаннях, де він розходиться з своїм єнським супротивником, рація не всюди на стороні сього останнього.

O.Schrader. Sprachvergleichung und Urgeschichte. Linguistisch-historische Beitrage zur Erforschung des indogermanischen Altertums. T. I – III. Єна, 1906 – 1907, ст. 235 + 559 + XII

Нове, третє з ряду, видання звісної праці заслуженого лінгвіста й історика культури стрілося з аналогічним курсом його опонента в сих питаннях проф. Гірта; видання сього останнього трохи випередило Шрадерове, і в другій часті своєї роботи Шрадер вже міг зробити ряд критичних заміток до праць свого антагоніста.

Які б не були хиби Шрадерових поглядів, порівняння обох праць випадає на його користь; хоч би й не згоджуючися з ріжними виводами чи методом Шрадера, чоловік, заінтересований якимсь питанням в індоєвропейських старинностей чи в культурної історії, знайде в його курсі багатий запас фактів лінгвістичних і культурно-історичних, багаті вказівки на літературу, інтересні паралелі.

Між другим і третім виданням, та й новішою своєю працею – словарем індоєвропейських старинностей (1901, див. рец[ензію] в “Записках [НТШ]”, т. 59), Шрадер значно збагатив свій апарат, запас своїх відомостей, круг своїх помічень. Прийнявши до серця закид одного з своїх рецензентів про розмірну бідність слов’янського матеріалу, він, очевидно, особливу увагу звернув в сей бік, відбув для сього екскурсію до Росії й приложив старання познайомитися з російською науковою літературою, й на ріжних місцях справді пописується своєю знайомістю з деякими російськими працями. Не всюди проявляв потрібну критичність в орієнтуванні в сім просторім і далекім йому морі, і ближче обзнайомлений читач, може, і з усміхом стріне деякі здобутки його з сеї сфери, в роді звісного твердження ак[адеміка] Соболевського, що

“Русский народ в лингвистическом отношении представляет единое целое. Инородческая, финская кровь, входившая в обилии в течение многих веков и входящая даже доселе в северо-восточную отрасль русского народа, не сделала русских северян ни финнами, ни финно-руссами… Она не оказала ни малейшого влияния на единство русского языка”, [т.] I, с. 152 (добре, що хоч Шрадер мав третє видання “Лекций”, а не перше, де ак[адемік] Соболевський твердив так категорично не тільки про лінгвістичну, а й антропологічну одностайність “русского народа”).

Або кілька сторін перед тим (I, с. 142):

Auch Kleinrussisch und Weissrussisch können nach dem Urtheil ausgezeichneter Slavisten wie z B. dem Sobolevskij’s (Vorlesungen z[ur] Gesch[ichte] d[er] russische] Sprache, p. 2) nicht als selbstständige Sprachen dem Grossrussischen gegenüber gelten”.

Від спеціаліста-лінгвіста, хоч би й німецького, можемо вимагати, щоб, говорячи про слов’янські діалекти, знав пpo них щось більше, ніж покликатися на Urteil [твердження] російського філолога.

Друге, що можна помітити в порівнянні з попереднім виданням, – се перенесення центру ваги (зазначене самим автором) з матеріалу лінгвістичного на матеріал річевий, археологічний і історичний. Автор толкує се (в передмові-епілогу) більш практичними мотивами; але має воно й глибше значіння, яке виступає перед нами з кінцевої глави І часті:

“Лінгвістична палеонтологія як самостійна галузь науки – мертва; але її доньці, котру вона обдарувала життям – коли все не обманює нас – судилося довше і плідніше життя. Коли ми схочемо придивитися значінню сеї молодої науки індоєвропейських старинностей, то се найліпше можемо зробити, порівнюючи її з лінгвістикою; – в зв ’язку з її питаннями і завданнями вона з простого додатка до порівняного язикознавства поволі розвинулася в осібну галузь знання з самостійними завданнями і дорогами” (с. 2 2 9).

Сей процес розвою найліпше ілюструють власні праці Шрадера, від першого видання сеї книги до сього останнього. Уже в своїм “Словнику” відсунув він на другий план реконструкцію культури індоєвропейського пранароду, а на перше місце поставив об’яснення – за поміччю даних порівняного язикознавства та історично-культурного матеріалу – явищ культурного життя поодиноких індоєвропейських народів. Се становище підчеркує він рішучо і в сім новім обробленні своєї старшої роботи. Переводячи раз у раз критичну переоцінку результатів лінгвістичного досліду, мусив Шрадер сам переконатися, як хитко стоять остаточні виводи його. Напр., на пункті висліду індоєвропейської правітчини – сеї корони, що має вінчати розслід індоєвропейської культури, в новім виданні йому прийшлося досить значно змінити свої раніші погляди: правітчину сю він клав давнішнє в степах Полуднево-Східної Європи, на пограниччі Європи й Азії, тепер переносить її на північ і захід від Чорного моря включно з більшою або меншою частиною дунайської долини” (II, с. 506).

Я особисто не маю нічого против сеї зміни; й передше я не дуже правдоподібним вважав таке східне положення правітчини супроти ріжних фактів (Шрадер досить щедро покористувався в своїх нових виводах тими вказівками моєї книги, які підтримали його нові погляди). Але в кождім разі, сам перейшовши такі вагання, шан[ований] учений повинний бути менш аподектичним в своїх виводах і менше гострим в критиці инакомислящих. Іим часом поруч власних екскурсів в сферу слабо угрунтованих фантазій (напр., як він приймає Ратцелеві фантазїї про обставини утворення білої раси, або Ністромові гадки про змінність форми черепа) – бачимо у нього дуже різкі висновки против деяких відмінних теорій. Особливо завзято воює він з фундаторами теорії про індоєвропейську правітчину в Німеччині, Мухом і Косінною. Противна сторона, роздражнена тим, не дарує теж, і проф. Косінна в своїй рецензії без церемонії називає “соромом німецької науки” таке трактування антропологічних питань, яке бачимо у Шрадера (Zentralblatt für Anthropologie, 1908, с. 226).

Розуміється, сорому Шрадеру боятися нема чого. При всіх хибах його праці зістаються окрасою німецької науки. Але трохи більше спокою і здержливості шан[ованому] ученому можна побажати.

Eduard Meyer. Geschichte des Altertums. Zweite Auflage, т. І, половина І і II. Штутгарт, 1907 і 1909, ст. 250 + XXVIII+ 894

Шановний історик старинного світу віддає також дань новим течіям в науці. Крім соціологічних, чи як він їх зве – антропологічних екскурсів – у вступі нового оброблення своєї праці додав він на кінці першого тому і загальні гадки про еволюцію історії людства, навіяні новішою археологічною й антропологічною літературою, питаннями про походження чоловіка, початки людської культури і т. д. І в викладі найдавніших епох матеріали археологічні і лінгвістичні досить щедро притягнені в поміч історичним.

Сильне вражіння зробило на автора, очевидно, відкриття культури глиняних будов з мальованою посудою і глиняними фігурками на Україні. Він кілька разів вертається до сього явища (§ 638, 537, 543, 545, 570). Оригінальність і самостійність сеї культури він ставить так високо, що взагалі, вважаючи європейську культуру вповні пасивною супроти полудневої, він в двох тільки випадках признає її самостійність, і в однім з двох сих випадків, – власне, сій “культурі на схід від Карпат”. Ставить здогад, що тут, власне, появляється обряд палення, і відси розноситься мандрівкою в полуднево-європейських краях, і т. д. Гіпотеза, що маємо тут старо-тракійську культуру, рознесену відси в балканських і подунайських сторонах, знайшла в нім свого прихильника.

Але від теорії східноєвропейської правітчини індоєвропейських племен, котрої тримався він давніше, сим разом Ед. Майер вже відступив: на нього зробило вражіння відкриття фрагмента західноєвропейської групи (т. зв. centum-групи), т. зв. тохорської мови в глибині Туркестану, на згір’ях Тянь-Шань. “Се перевертає всі дотеперішні представлення про розселення індогерманів”, зауважує автор (§ 569) і спішить перенести індоєвропейську правітчину в Центральну Азію. Так якби на очах історії, напр., аланський народ з східної групи (сатем-групи) не переспацерувався через усю Європу до Іспанії і звідти – до Полудневої Африки. Шан[ований] автор занадто багато показує вражливості на нові відкриття.

А.Шахматов. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. СПб., 1908, ст. 20 + 687 (з XX т. “Летописи археографической комиссии”).

В.С.Иконников. Опыт русской историографии, т. II, Кн. 1 і 2. К., 1908, ст. X + 1955 + XXXII + V + IX + 113 + ХХІХ + ХІ

В однім часі вийшли сі дві капітальні праці, присвячені східнослов’янському літописанню. Вповні відмінні своїм укладом, можна сказати, – два противні полюси щодо характеру роботи, манери і методу своїх авторів, вони обидві, – кожда в своїм роді, дають цінні вкладки в літературу сього питання і містять багато цікавого спеціально для українського дослідника.

Ак[адемік] Шахматов сею великою розвідкою вінчає розпочаті кільканадцять літ тому студії свої над староруським літописанням. На сторінках нашої часописі ми все слідили пильно за його заняттями в сій сфері, надаючи їм велику вагу, хоч не завсігди годилися з тими виводами, які ставив шан[ований] дослідник. Зачавши від спостережень над укладом старших літописних компіляцій, він перейшов потім до пізніших, шукаючи в них слідів старших, не захованих для нас збірок, широкої і розгалуженої філіації місцевих і загальніших зводів літописних (реєстр сих праць див. в нашій “Історії України[-Руси]”, т. І і ІІІ).

Останній цикл його робіт, з трьох останніх літ, присвячений був визначнішим епізодам найдавнішої київської літописі (запросини варягів, слов’янський переклад Св. Письма, хрещення Володимира – сі розвідки сподіємося обговорити незадовго, з деякими іншими працями разом). Тепер вертається він назад до теми, поставленої в студії: О начальном киевском летописном своде (1897) і дає нову, наново переглянену і перероблену конструкцію, яку представляє сам в такій схемі:

Перший київський звід автор зв’язує з заснуванням в Києві митрополії р. 1039; слідів старшого київського літописання він не бачить. Першим імпульсом для новгородського літописання послужило, по його гадці, надання новгородцям прав Ярославом, а коло р. 1050 з нагоди посвячення нової катедри припускає він списання першого літописного новгородського зводу, основою його мав послужити звід київський. Потім в р. 1073 печерським монахом Ніконом споряджений був ширший літописний звід, ще більше розширений в новій печерській редакції 1093 р. Отсим першим літописним збіркам, 1039 – 1073 рр., присвячує автор свою розвідку, реконструюючи їх зміст, аналізуючи джерела і, як результат сеї своєї праці, подає при кінці книги реконструйовані тексти київського зводу 1039 р. і новгородського 1050 p., з варіантами і коментарем.

В праці сій, як і в попередніх, виступає перед нами той же сміливий, дівінаційний ум, що творить і конструює, відважно перекидає мости гіпотез через провалини наших відомостей і навіть для тих, що не годяться йти за ним сими “неготовими дорогами”, приносить з сих сміливих ходів своїх багато інтересного, цінного, незаприміченого досі іншими, що спостеріг гострий зір автора. І, без сумніву, його книга своїм запасом ідей і концептів послужить новим імпульсом для дослідників ріжних питань, так чи інакше з в’язаних з староруським літописанням.

В противність праці Шахматова, що сміло творить і йде наперед, опираючися тільки як на опорні ступені на помічення і виводи попередників своїх, – в противність її смілому новаторству, праця проф. Іконнікова має вповні характер консервативний. Її завдання – зібрати в одно все зроблене дотеперішньою історичною наукою для зрозуміння і оцінки пам’яток східнослов’янського літописання, від давніших до новіших часів.

Перша книга розпочинається просторими загальними замітками про літописання, обставини його народження і розвою у ріжних народів, відносини його до інших форм літературної творчості. Потім автор представляв ту культурно-історичну обстанову Київської Русі, в якій розпочинається наше літописання. Від Київа переходить до інших центрів: Чернігова, Смоленська, Полоцька, Волині, Галича, Турова, Новгорода, Пскова, Ростова і Суздаля, Володимира, Твері, Рязані.

Тимчасом, як ак[адемік] Шахматов держиться самих фактів літописання та його джерел, проф. Іконніков бажає представити літописання на широкім тлі політичного і суспільно-культурного сучасного життя, подає навіть короткі історичні огляди поодиноких земель і їх політичного життя; але вони часом досить механічно зв’язані з самим літописанням, і в кождім разі, беручи з становища вияснення самого літописання, багато тут зайвого. З другого боку, занадто придавлює виклад ерудитизм автора, його нахил до інвентаризації ріжних подробиць, фактів, дрібніших помічень, ріжних поглядів – він запружує його виклад і засипає другорядними деталями загальний образ. Але, не даючи повних, випуклих картин, праця містить дійсно дуже багатий запас бібліографічних і взагалі фактичних вказівок, зібраних дуже старанно і скрупулятно, і до них з користю може і мусить звернутися кождий, беручися до якоїсь справи, з в’язаної з старим літописанням.

Друга книжка складається з трьох розділів. Перший присвячений літописанню московському, другий – русько-литовському і козацькому (українському XVII – XVIII в.), в третім – автор говорить про житія, повісті, подорожі і видавання історичних пам’яток. Найбільший інтерес повинен мати для нас розділ другий. Але оброблений він слабше. Перші глави його, присвячені літописанню русько-литовському, зроблені досить слабко, тратять значіння ще більше після видання останніх публікацій – особливо корпусу Археограф[ічної] комісії (Пол[ное] собр[ание русских] летоп[исей], т. XVII). Дальші розділи (с. 1526 – 1559) всуміш розглядають ріжні історичні пам’ятки літописного і мемуарного характеру, без якогось порядку і системи, включно до “Сводной летописи” Петрушевича і “Летописи Ставропигиального братства” Зубрицького, що введені сюди хіба тільки тому, що звуться літописями.

Більше систематичний характер має простора глава (с. 1560 – 1674), присвячена літописанню козацькому, хоч і тут не все зрозуміло в укладі. Напр., “Історія русів” вилучена з української історіографії, як політичний памфлет, хоч ся історія, очевидно, рідна сестра літописі Величка, котрий рекомендується тут як “трудолюбивый и добросовестный писатель” (с. 1592). З другого боку, такі праці, як Мишецького, Симоновського, Рігельмана, перенесені в розділ, присвячений науковому студіюванню історії й видаванню пам’яток (через се ми знаходимо і два зовсім аналогічні розділи – на с. 1618 і 1948). І тут можна помітити теж не одне зайве при схемі, прийнятій автором (напр., екскурс про Гвагніна), а зате недостачу дечого потрібного.

Непотрібним здається мені вилучення в зовсім осібний розділ житій, повістей, сказань, подорожей. Дещо з того не належить до східнослов’янської історіографії, тільки до історії літератури, як позбавлені історичного значіння агіографічні писання (в роді “Миней” Дмитра Ростовського), або такі ж самі подорожі, що зайняли тут досить місця. На скільки ж вони мають історіографічний характер, вони мусять розглядатися по певним епохам в тіснім зв’язку з літописними й іншими історіографічними писаннями.

Серед сих двох розділів, на які поділив автор пам’ятки літописі і житія-сказанія-подорожі, погубилося зовсім або ледве згадалося багато писань, які, не підходячи вповні під літописну схему, без сумніву, далеко більше мали право на місце в історіографії, ніж деякі чисто літературні твори. Так, напр., майже без сліду розплилася українська і білоруська мемуарна література XVI – XVIII в. Одні твори обговорені тільки принагідно (як дневник Ханенка), інші пропущені-таки й зовсім, або згадані десь в примітці, як мемуари Евлашевського, Перетятковича, Як[ова] Марковича, й ін.

Єрлича автор поминув свідомо тому, що “по воспитанию, убеждениям, языку летописи его относят к польской литературе” (с. 1571). Але, поминаючи звістки про існування українського тексту його записок, сам автор включав в сю главу українські історичні писання, писані по-російськи; отже, се можна було зробити і з деякими писаними по-польськи. Вповні поминено писання з часів боротьби за унію, де маємо цілий ряд писань, що мають характер історіографічний, поруч релігійно-полемічного (як “Ектезіс”, “Апокрізіс”, “Антіррізіс”, “Пересторога”). Взагалі через систематику автора і через ріжні прогалини розвій історіографічної роботи на Україні представляється дуже невиразно.

Се все не позбавляє великої корисності праці автора як інформаційного підручника. В детальний перегляд його поглядів на староруське літописання, якому присвячена головно його праця, входити тут не буду – такий спеціальний перегляд його поглядів, і тим більше поглядів і комбінацій ак[адеміка] Шахматова, виходить за рами отсеї замітки й мусить бути зроблений на іншім місці.

Б.А.Романов. Смердий конь и смерд (по летописи и “Русской правде”). (Известия отд[еления] рус[ского] языка [и словесности], 1908, III, с. 18 – 35)

Автор спиняється на звіснім оповіданні про княжий з’їзд на Долобськім озері. Аналізуючи його, він приходить до переконання, що в сій нараді, як говорили про час, коли зробити поход на половців, то ішла мова не про участь в тім поході смердів, а смердіх коней, і робить з того такі виводи:

• смерди не беруть участі в загальнім поході;

• віче не може смердами розпоряджати;

• смерди дають в похід своїх коней, на княже слово.

Сі виводи противляться звичайним поглядам на смердів. Автор не приймав звичайного тепер, подвійного толкування назви “смерд” в значінні ширшім – всіх підданих, і в значінні тіснішім – селян, дрібних власників-хліборобів; він бачить тільки княжих селян, і аналізою постанов “Рус[ької] правди” про смердів потверджує сей погляд: смерди – княжі люди в тіснішім значінні.

Не вважаючи, одначе, на дотепність вихідної гадки і на досить значну зручність, з якою автор аргументує свої погляди, можна тільки похвалити скромне закінчення, що замикає його статтю:

“Сказанное, конечно, не разрешает вопроса, но, думается, несколько обосновывает законность самой его постановки”.

Сама вихідна гадка, що смерди служили тільки своїми конями (воєнно-кінська повинність), хоч з даного тексту виходить зовсім правдоподібно, ледве чи може бути прийнята: дуже тяжко помирити такий воєнно-кінський побор на війну, без притягання до війни самої людності, з іншими обставинами і фактами тодішнього життя. І ті дальші виводи, які автор робить потім у зв’язку з сим відкриттям, дуже гіпотетичні. Стаття, безперечно, інтересна ріжними толкуваннями й поміченнями, відкриває у автора смілу конструктивну гадку, але поставленого питання про смердів справді “не розрішає”.

П.Голубовский. Интересный юридический случай конца XI века (К., 1907, ст. 10)

Се відбитка з юбілейного збірника пок[ійного] Антоновича, не виданого досі за смертю редакторів, і одна з останніх робіт покійного київського ученого. Я мав нагоду згадувати побіжно про неї в своїм некролозі про пок[ійного] автора, – сподівався тоді скорого виходу збірника, але він не вийшов досі. В сій статті пок[ійний] історик з звичайною своєю віртуозною тонкістю обробляє один маленький епізод – оповідання про чудо Бориса і Гліба над невільницею в м. Дорогобужі. На значіння його з становища історії нашого права я вказував ще в своїй “Історії Київщини” (1891), потім – в “Історії України-Руси” (т. III, с. 324 другого видання); але в історично-юридичній літературі якось оминали сей інтересний епізод.

Пок[ійний] Голубовський трохи розійшовся зі мною в розумінні його. Він бачить в сій жінці з Дорогобужа, про яку оповідає чудо, не “робу”, а закупку. Думаю, одначе, що на се нема сильних підстав, які б змусили нас відійти від букви оповідання, яке називає її робою. Зовсім вірно аналізуючи далі ту юридичну норму, яку дає се оповідання, покійний автор пробує реставрувати в стилі і формі “Руської правди” вигляд сеї норми, про невідповідальність свобіднороджених дітей за фізичну нездатність своїх батьків-невільників (або закупів):

“а закупъ не скончеваетъ цѣну, то дѣтямъ не надобѣ, оже ся родили незакупли; оже закупли – то скончати”.

Нарешті, не вдоволяючися й тим, доповнює текстом чуда звісний, дуже неясний і сумнівний в своїй нинішній формі параграф “Р[уської] правди”, в такій формі:

“Оже господинь приобидитъ закупа, а уведетъ ему вражду, то лихомъ быти ему цѣны его; а оже упередить цѣну или купу ли отарицю, то ему все воротити, а за обиду платити ему”.

Зроблені сі реставрації тонко, дотепно, але можуть мати вартість тільки гіпотетичну.

Д.В.Айналов. Очерки и заметки по истории древнерусского искусства.

І. Два примечания к Слову Даниила заточника (Известия отд[еления] рус[ского] яз[ыка и словесности], 1908, [кн.] І, ст. 352 – 365).

II. О дарах русским кн язьям и послам в Византии; III. О некоторых сериях миниатюр Радзивилловской летописи (ib[idem, кн.] II, ст. 290 – 323)

Під сим загальним титулом проф. Айналов подає ряд заміток почасти до історії штуки, почасти до культурної історії взагалі.

В першій статті він спиняється на інтересних побутових подробицях “Слова Данила”, потім ближче займається музичними інструментами “Слова” й інших староруських пам’яток; замітки інтересні, тільки треба б в кождім разі констатувати докладніше, ніж се робить (або не робить) автор, – де ми маємо до діла з реаліями староруського побуту, а де з філологією тільки – з loci communes [топосами] візантійського письменства, запозиченими нашими письменниками.

Друга замітка присвячена подробицям Ольжиного побуту в Царгороді і спеціально виясняє, що гроші, подані Ользі на Царгородськім дворі, були не дарунками (як на дарунки вони вже давнішим дослідникам здавалися занадто маловартними), а грошима на виживлення, що по трактатам з Руссю царгородський двір був обов’язаний давати послам з Русі.

Третя замітка найбільше дає для історії староруської штуки. Автор вказує на ріжницю між мініатюрами Радивилівського кодексу до л. 96 (по пол[овині] XI в.) і дальшими. Перші заховали в повній чистоті свій візантійський стиль і архаїчні подробиці XII – XIII в., другі носять виразні прикмети пізнішого рисунка, по німецьким взірцям, або сильно підправлені по ним. Порівнюючи мініатюри Радивилівського кодексу і Сильвестрового кодексу повістей Бориса і Гліба, автор вказує, що деякі з них ідуть до спільного прототипу, ранішого від к[інця] XIV в., як він думає – до ілюстрованого житія Володимира. Помічення інтересні, які надають мініатюрам першої частини Радивилівського кодексу чимале значіння. Але – студіювання їх все-таки можливе тільки по оригіналу або репродукції інакшій, ніж яку дало “Общество любителей др[евней] письменности”.

П.В.Голубовский. Историческая карта Черниговской губ[ернии] до 1300 г. (Труды ХІІІ археологич[еского] съезда, т. II, 1908, 4°, ст. 1 – 50 + мапа)

Невдалий археологічний з їзд в Катеринославі в своїх Трудах приніс кілька праць, вповні припадково зв’язаних з сим з’їздом, але важних самі по собі, між іншим – історичну мапу Чернігівської губ[ернії] покійного вже київського професора Голубовського. Праця ся була ним задумана давно, і мала бути колективною роботою його з Ол[ександром] Лазаревським і Е.Ківлицьким і мала обіймати цілу Лівобічну Україну; на харківськім з’їзді Голубовський повідомив про хід робіт у сій справі і надрукував потім результати своїх вислідів про деякі непевні місця Чернігівщини (див.: “Записки [НТШ] ”, т. 64)*. На мапі, тепер опублікованій, назначено пок[ійним] істориком звиш 50 місцевостей і подано просторий вивід їх. Він дав цінну вкладку в історичну географію старої України, бо пок[ійний] Голубовський був майстер в скрупулятних історично-географічних виводах, яких вимагає викриття малозвісних місцевостей.

Н.Петров. О новооткрытой киевской монете ХІѴ века. Харків, 1908, ст. 8 (з XVIII т. Сборника Харьковского ист[орико]-фил[ологического] общ[ества])

В вересні 1906 р. під м. Трипіллям знайдено горнець зі срібною монетою, з іменем Володимира Ольгердовича, князя київського, коло сто штук. Про сю нахідку подав був замітку київський нумізмат К.Болсуновський в час[описі] “Киевлянин”, 1906, ч. 296. Він вказав на напись сих монет, прочитану ним як “Романинов” і на підставі сього признав сю монету денарами князя Романа, згаданого (анахроністично!) в звіснім оповіданні рус[ько]-литовської літописі про похід Гедиміна на Київ, а сього Романа зробив київським князем в рр. 1320 – 1362.

Проф. Петров, оглянувши одну з знайдених монет і фотографії з кількох інших, насамперед, відкидав лекцію д[обродія] Болсуновського, читаючи напис на монеті “маониновь” й толкуючи її так: ма(стер) они(сим) новь(городецъ). Толкування у всякім разі не дуже правдоподібне і вимагає уважної перевірки сеї легенди на самих монетах. По-друге, проф. Петров не годиться з звичайним поглядом (висловленим пок[ійним] Антоновичем), що в центрі написі ми маємо татарську тамгу, а добачає тут ініціали князівського імені І. С., або I. S., або К., і бачить тут ініціали імен Івана-Скиргайла і Кейстута. Дивна була б, одначе, ся комбінація імен – Володимира і Скиргайла! Та й контури сих букв не дуже скидаються на такий ініціал.

З того всього моральна наука була б та, що монети з іменем Володимира взагалі повинні бути простудійовані, і нумізмати-орієнталісти повинні пояснити, що може значити та “тамга” монет; а особливо докладному студіюванню повинна бути піддана та нова велика нахідка сих монет, які д[обродій] Петров уважав Скиргайловими.

В деякі інші подробиці статті проф. Петрова, про які теж можна б було поспорити, не входжу. Було б пожадано, аби ся статейка пок[ійного] ученого викликала більше заінтересування сими монетами, а передусім – добре видання та опис їх нової нахідки.

А.В.Стороженко. Новые подробности к биографии запорожского гетмана Яна Орышовского (“Чтения” київські, [т.] 19, ст., с. 73 – 8 0). Из переписки Запорожья XVI в. с польскими вельможами (ibid[em], с. 67 – 72)

Се кілька документів і заміток до історії козаччини в останній четвертині XVI в.: замітка про родову маєтність Оришовських, “Горишов Ляцький”, в землі Белзькій, повіті Грабовецькім, далі – реляція Оришовського Ст[ефану] Баторію про кримські справи і захоплення козаками в неволю двох утікачів – царевичів кримських (1581), лист Саська Федоровича до Оришовського (коло р. 1595) про правдоподібність татарського нападу на Браславщину, лист біск[упа] Верещинського до Саська, 22 марта 1596 p., де він радить йому відстати від Наливайка і покоритися, нарешті лист Гната Василевича, 15 червня 1597 p., з осторогою про татарський напад. Сей лист має печатку з козацьким гербом і досить дивною написсю: “Копиа воиска запорозского” (чи добре вона відчитана?).

Всі документи видані з рукописної збірки бібл[іотеки] Замойських. Замітки до них автора дають мало цікавого. Досить інтересно виглядає фраза про епілог Солоницької кампанії: “Приставшие к Наливайку запорожцы, в числе до полуторы тысячи человек, по каким-то соображениям были прощены Жолкевским”. Ріже око й гетьманський титул при імені Оришовського; хіба б в лапках (“ ”) його писати.

Проф. П.Н.Жукович. Первое вмешательство западнорусских казаков в сеймовую борьбу с церковной унией (Христианское чтение, 1907, I – III).

Убийство Иоасафата Кунцеви ча (ibid[em], 1907, IX).

Первый польский сейм после убийства Иоасафата Кунцевича (ibid[em], 1908, І і III).

Перед казацким разгромом (варшавский сейм 1625 года) (ibid[em], 1908, VIII -IX).

Новые материалы для начальной истории сеймовой борьбы с церковной унией (ib[idem], 1908, VI).

Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (с 1609 г.), проф. П.Жуковича, выпуски І – IV. СПб., 1903 -1908, ст. V + 148, IV + 121, VIII + 203, V + 173 + 31

Свого часу на сторінках нашої часописі я звернув увагу наших наукових кругів на появу першої частини сеї праці (вид[ання] 1901 р.) і вказав на її гарні наукові прикмети і на багатий зміст – далеко багатший, ніж скільки обіцяє титул книги (“Записки [НТШ ]”, т. 49). Від того часу шан[ований] учений не переставав далі працювати над сею темою, щороку випускаючи одну-дві статті в “Христианском чтении” і потім збираючи їх в окремі випуски, що виходили далі під тим же титулом: “Сеймовая борьба православного западнор[усского] дворянства”. На сторінках “Записок [НТШ]” нотувалися все отсі статті, крім останніх, що вийшли в pp. 1907 – 1908; були обговорені і перші два випуски сеї нової серії. Тепер хочу сказати не тільки про статті двох останніх років, а про цілу другу серію сеї праці.

Говорячи про першу частину, я підніс, що праця дає далеко більше, ніж обіцяє її титул: маємо в ній історію переведення церковної унії й боротьби з нею, викликаної в сфері суспільно-політичній (літературну полеміку лишав автор на боці, і се перша обставина, чому праця при всім багатстві свого матеріалу не дає повного образу релігійної боротьби, та й не має сього на меті; друге – се те, що ш[анований] автор слідить за тими епізодами боротьби, які здобували ширший розголос, мали відгомін в політичнім житті, і лишає переважно на боці боротьбу місцеву, в формах більш дрібних, буденних – не характеризує її).

В другій серії своєї роботи (від р. 1609) автор слідить далі історію релігійної (і національної) боротьби на тім же соціально-політичнім полі, і сойми служать йому тільки провідною ниткою в сім розсліді. На переважній більшості соймів релігійна справа особливої ролі не грала, православна українська і білоруська шляхта – ще менше (або принаймні дуже мало знаємо про її парламентарну діяльність). Тому сеймовання дає привід авторові тільки схарактеризувати ситуацію, дати загальний погляд на обставини, щоб потім перейти знову до огляду тих подій, які розвивалися поза соймами і соймованням: відносини ієрархічні, питання церковної юрисдикції, боротьбу православних з унією в головнім огнищі її на Білорусі – в Вильні, і новім українськім огнищі Києві, а особливо розвій нового чинника українського національного життя козаччини.

В міру того, як рідшали ряди православного магнатства і шляхти, як слабла опозиція православного міщанства без сих панських протекторів, козаччина – в другім і третім десятилітті – все більш рішучо виступала на перший план як головний репрезентант і оборонець національної церкви і національної ідеї. Відчуває се ш[анований] автор, що в першій частині своєї праці (до р. 1609) тільки принагідно згадував козаччину, і в першім випуску (pp. 1609 – 1614) дає ретроспективний екскурс про козаччину п[ід] т[итулом] “Запорожское козачество в Смутную эпоху”, де подав загальний начерк зверхньої історії козаччини від реабілітації її соймом 1601 р. до р. 1614, особливу увагу звернувши на відносини до козаччини правительства і сойму і на перші прояви участі козаччини в релігійній боротьбі.

Потім, почавши від другого випуску (pp. 1615 – 1619), він присвячує в своїх оглядах подій від сойму до сойму велику увагу подіям козацького політичного життя, старанно збираючи факти його, без огляду на якусь ближчу зв’язь з релігійною боротьбою – слідячи історію козаччини, зріст її сили і значіння як першорядного фактора в тодішніх національних і релігійних відносинах. В другім випуску оглядає він сі факти, кінчаючи московською кампанією 1618 р.

Третій випуск, затитулований: “Восстановление иерархии”, обіймає три роки, від комісії на козаків 1619 р. до смерті Сагайдачного. Хоч головним предметом розсліду мало послужити відновлення ієрархії, автор, одначе, не ввійшов ближче в подробиці самого сього факту (багато де в чім неясного й досі), натомість особливу увагу звернув на факти козацького життя сих часів, становища козаків і відносин до сього многозначного факту – відновлення православної ієрархії. Всупереч загальноприйнятому погляду шан[ований] автор поруч Сагайдачного і навіть перед нього висував Бородавку.

“Имя запорожского гетмана Якова Неродича Бородавки в истории русской церкви неразрывно связано с таким первостепенным по значению в ней фактом, каким было восстановление патр[иархом] Феофаном высшей православной иєрархии в Киеве. Для этого дела резкий и дерзкий, действовавший без оглядки, казацкий вождь годился больше, чем вождь осторожный и корректный”, – пише він (вип. III, с. 183).

Наші джерела, одначе, не дають ніякої підстави для того, щоб надавати таке значіння Бородавці. Можна теж закинути авторові забагато довір’я до деяких непевних традицій – як на с. 187, 191, вип. III (про похід Хмельницького, про дари короля козакам).

Статті, опубліковані в pp. 1907 – 1908 і зібрані в IV випуску праці, обіймають дальші три роки (1622 – 1625, до Куруківської кампанії). Автор починає від сойму 1623 р. і внесення до нього козацьких петицій та широко спиняється на наших звістках (досить багатих) про події, зв’язані з сим соймом.

Друга стаття присвячена убийству Йосафата Кунцевича. Автор, використовуючи між іншим оригінал канонізаційного процесу Й.Кунцевича (що знайшовся в багатій колекції документів, закупленій Петербурзькою академією по смерті єп[ископа] Павла Доброхотова), головну увагу звертає на вияснення питання, чи було убийство Кунцевича ділом православної конспірації, як виставляли се слідчі судді, і приходить до виводу, що конспірації не було, що убийство було раптовним вибухом, хоч і на грунті давнішого вже роздражнення на суворого владику. При всій цінності поданого аналізу можна пожалувати, що автор не взяв мети ширше – не використав сього багатого матеріалом епізоду для ширшої характеристики відносин.

Дві дальші статті присвячені подіям 1623 – 1625 pp.: козацьким справам, релігійній боротьбі і становищу супроти сих груп фактів соймів 1623 і 1625 р. Відомості з внутрішніх козацьких відносин тих років дуже бідні; автор ставить здогад, що заміна гетьм[ана] Голуба Дорошенком означала поворот козацької політики в лояльний бік, її уступку для правительства (с. 108, 128); в сім можна, одначе, сумніватися, бо й Голуб далеко не був репрезентантом непримиренних. Дещо в тодішніх козацьких відносинах і становищі до них правительства повніше й докладніше можна буде тепер представити на основі краківських матеріалів, виданих в VIII т. “Жерел”.

Але в сумі друга серія публікації проф[есора] Жуковича поруч історії релігійної боротьби на публічній арені дає досить повну і докладну історію козаччини в першій четвертині XVII в. – повнішу і докладнішу від усіх попередніх праць по історії козаччини. Правда, вона досить коротка і схематична; автор трохи механічно веде своє оповідання від сойму до сойму; оброблення теми в виді осібних статей, потім без значних перемін, злучуваних в одну цілість, теж відбивається на праці. Але при всім тім се, мабуть, найцінніша робота, яка появилася в російській літературі за останній десяток літ по історії українського і білоруського життя тих часів.

Проф. Жукович добре панує над ріжномовною літературою предмета, дуже старанно зібрав друкований матеріал і доповнив його цінними причинками невиданими, головно з рукописей Публ[ічної] бібліотеки, також Академії наук, Генерального] штабу, Київської академії й ін. Для малорозробленого періоду 1601 – 1615 [рр.] він подав кілька цінних причинків; у нього доперва знаходимо докладні відомості про козацькі петиції на соймі 1623 p., хибно перенесені Костомаровим на р. 1625, і т. ін. З важніших джерел лишилася невикористаною збірка французьких депеш з Царгорода, в “Historiae Russiae Monumenta”, і кілька листів з 1620-х pp., виданих Ліске і Третяком.

Крім згаданих статей в IV випуск увійшла ще критично-бібліографічна стаття з приводу виданих Краківською академією актів сойму 1597 р. Проф. Жукович робить тут кілька цінних поправок, напр., в інструкції новгородського соймику хибно надруковано: Władykom prawa dawać nie godzi się, а в оригіналі навпаки: łamać nie godzi się. Крім того, переглядаючи соймові акти, він витягає з них цікавіше для релігійної справи і для суду над екз[архом] Никифором [Завважу: протекторка Никифора султанша була донькою священика “Нігропонтана”; се, очевидно, не прізвище, а означення походження з Негропонта (Евбеї).].

Н.Дашкевич. Смена вековых традиции в отношениях народов Запада к русским (Сборник статей, посвящ[енных] В.И.Ламанскому, [т.] II, ст. 1375 – 1415)

Се одна з останніх, чи, може, й остання стаття пок[ійного] київського ученого. Присвячуючи його несторові російського слов’янофільства, він за вихідну точку взяв його погляд (спільний погляд слов’янофілів) про глибоку і кардинальну ріжницю між “Європою” і “Росією” і так як в слов’янофільських поглядах при тім в понятті “Росія” непростимим способом мішаються поняття російського правительства і бюрократії, Російської держави, великоруського народу, т. зв. руських, або східнослов’янських народностей, і нарешті – цілого слов’янства, так подібну мішанину бачимо ми і у пок[ійного] професора, дарма, що його спеціальні студії більш ніж кого іншого повинні були научити розріжняти сі поняття. Але сила плану, принятого в офіціальній російській науці, була, видно, сильніша від сих студій.

Пок[ійний] автор слідить насамперед за проявами відчуження між західноєвропейськими народами і Руссю в старих часах, до пол[овини] XV в.; Русь для них – погани, варвари, через те мішаються з татарами, мусульманами і т. д. Тільки в скандинавськім старім письменстві, завдяки близьким і тісним зносинам з Руссю, вона близька, не відчужена сторона (с. 1379). Причину відчуження від неї решти Європи автор бачить, для того часу, “в релігійнім фанатизмі” (с. 1387). Се справедливо; треба тільки пам’ятати, що відчуження на релігійнім грунті було обостороннє, і коли на Русі проявлялося слабше, то се залежить від більшої ексклюзивності католицтва в порівнянні з православ’ям, і, подруге, – від більшого, глибшого впливу церкви на суспільність на Заході в XI – XII [в.], ніж на Русі.

Дійсна вартість культури і суспільного ладу – староруського в порівнянні із західним і навпаки, грала тут дуже малу роль, і хоч автор заходить в се питання, вказуючи (досить шаблоново і неінтересно) ріжні гарні прикмети староруського життя (с. 1411), то до властивої теми се дуже мало належить.

Автор переходить до часів новіших XV – XVIII [в.], але тут уже робиться звичайна підміна – мова виключно про Московщину, хоч автор ніби далі говорить про відносини до “руських” взагалі. Автор з очевидним жалем констатує переважно неприхильний, легковажний або й ворожий настрій, що проявляли західні письменники і діячі в своїх поглядах і відносинах до Московщини. Автор, кінець кінцем, признає, що некультурність тодішньої Московщини до певної міри звиняє “упередження і забобони” Європи супроти неї,

“хотя русский государственный строй того времени, не исключавший размышление земли о всенародном благе и выражение этой мысли перед Государем, не был так несовершен, как кажется иным”.

Але не може дарувати автор Зах[ідній] Європі її упередження против “Росії” від часів Петра В[еликого], коли вона ввійшла в ближчу спільність з Заходом, і “значительная часть русской интеллигенции постоянно жила одною духовною жизнью с Западом”.

“В особенности больно резало наше сердце нерасположение к нам, сказывавшееся в недавние тяжелые дни русско-японской войны: оно мало разнилось от того, которое приносило так много горя в годы крымской войны” (с. 1413).

Автор всуміш збирає і відносини європейських дипломатів, і політиків до Росії як політичного конкурента, і антипатії поступових кругів до “жандармів Європи”, і некорисні оцінки великоруської некультурності чи народного характеру. Не розріжняє і гетерогенних, глибоко відмінних складників політичного конгломерату Росії, хоч сі ріжниці були звісні тим, що ставили діагнози і гороскопи Росії XVIII – XIX в. Несподівано цитується Гердер, що віщує блискучу будучність Україні (“Україна стане новою Грецією, чудове небо сього народа, його весела вдача, його музикальність, його багатий край прокинуться відразу” і т. д.) – а тим часом все перед тим і потім говориться про культуру, державне і суспільне життя великоруське.

І так само всуміш виступають перед нами речники Заходу: поруч з серйозними репрезентантами західної мислі й такі, як постійний співробітник “Нов[ого] времени” Валішевський, або кавалер російських ордерів Люї Леже! Взагалі, ціла стаття, а особливо її друга частина, має характер збірки виривків і цитат, часом інтересних, часом характеристичних, але вони ані не вичерпують найбільш характеристичного, типового, не ілюструють головніших течій, тим менше – нє дають пізнання причини тих або інших поглядів і відносини. Се мозаїка, де принотовуються дрібниці поруч важного, часом без внутрішнього зв’язку, а фейлетонні міркування досить дивно відбивають від гелєртерських бібліографічних (хоч теж принагідних) приміток під текстом.

Кінчить автор обороною національного, індивідуального, – його права на поважання, хоч би й супроти вищої, космополітичної культури Заходу, і цитує маніфест інтернаціонального конгресу штуки в Брюсселі 1905 р.: “Треба стати самим собою й триматися свого роду, своєї раси, своєї національності чуттям, мислю, працею!..” Се гарні слова. Тільки сам автор показав дуже мало поважання до “індивідуального, національного”, зсипавши всю ріжнородність національного, обласного, хронологічного в одну купу і не добачивши нічого гетерогенного в сім “чудищу облім, озорнім, огромнім”, яким Радіщев назвав Росію XVIII ким ся Росія здавалася тодішньому Заходові, по словам автора.

Жаль, бо студіювавши пильно і східноєвропейське життя, і західноєвропейські літератури, заслужений автор міг би дати справді інтересні помічення на поставлену тему, якби взяв її серйозніше.

Wiadomości numizmatyczno-archeologiczne

закінчили в сім році своє існування в давнійшій формі, видавши два випуски, з досить попутаною сигнатурою (порядкові числа 72 – 74) і заповівши на будуче новий орган Краківського нумізматичного товариства, що й став в р. 1909 виходити в виді місячних випусків в відмінній формі. В згаданих двох випусках, крім звісток про нахідки римських монет на українській території, поданих Пшибиславським, згадаємо дві статейки К.Болсуновського: про застіжку з гербом кн[язів] Заславських, куплену ним припадково в Києві, і “Wiek bronzowy w środkowej Europie”, де він, виступаючи против поглядів Нідерле, боронить середньоазійського походження європейської бронзи.

Примітки

К.А.Иностранцев. О древнеиранских погребальных обычаях и постройках…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 88. – Кн. 2. – С. 199 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Іностранцев Костянтин Олександрович (1876 – 1941) – російський історик-сходознавець.

...автор не йде далі на захід від осетинських похоронних веж або камер (в стилі староруських "голубців") – очевидно, М.Грушевський мав на увазі звичай поховання князівських родин в часах Київської Русі у невеликих церквах (параклісах). Під підлогою параклісів знаходилися підвали (на Русі їх називали “голубцями” або “голбцями”), які нагадували римські колумбарії, де спочивали останки небіжчиків, див.: Нікітенко Н. Богородиця Десятинна – матір церков руських // Людина і світ. – К., 1996. – № 5. – С. 2 – 6.

Приходиться, отже, бажати, щоб хтось інший зайнявся… – Іностранцев самостійно продовжував працювати в обраному напрямку, див.: Иностранцев К.А. О “тереме” в древнерусском и мусульманском зодчестве // Записки Отделения русской и славянской археологии Русского археологического общества. – СПб., 1913. – Т. 9 (окремо: СПб., 1913).

Herman Hirt. Die Indogermanen…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 91. – Кн. 5. – С. 204 – 205 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАУЛ). – Ф. 401, спр. 46, арк. 125; спр. 49, арк. 334.

Гірт Герман (1865 – 1936) індоєвропеїст за фахом. Професор індоєвропейської (Indogermanische) мови Ляйпцізького (1896 – 1912) та Гєссенського університетів (1912 – 1936).

...звісного енського лінгвіста О. Шрадера… – Отто Шредер (1855 – 1919) – німецький філолог, відомий своїми працями з історії німецької та індоєвропейської мов, що також досліджував різні аспекти матеріальної культури. У 1890 р. отримав звання професора, викладав у Великогерцозькій гімназії у Єні, з 1909 р. – професор Вроцлавського (Бреславського) університету.

Матеус Мух, нім. Matthäus Much (1832 – 1909) – австрійський археолог та охоронець пам’яток. Працював консерватором Центральної комісії з мистецтва та історичних пам’яток у Відні, редагував часопис (“Mitteilungen”) Антропологічного товариства у Відні. Висунув гіпотезу про північно-німецькі землі як прабатьківщину індогерманських племен.

Густав Коссіна, нім. Gustaf Kossinna (Kossina) (1858 – 1931) – німецький археолог, професор Берлінського університету, засновник “методу археології поселень”, базованого на твердженні, що чітко окреслені культурні території були заселені певними народами чи групами народів.

O.Schräder. Sprachvergleichung und U rgeschichte…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 91. – Кн. 5. – С. 205 – 207 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 46, арк. 126 – 129.

Нове, третє з ряду, видання… – значна кількість видань засвідчила популярність поглядів ученого; перше видання цієї праці вийшло у Єні (1883), друге – також у Єні (1890).

див. рец[ензію] в “Записках [НТШ ]", т. 59)… – див.: Грушевський М. [рец. на:] O.Schraäder. Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde. Grundzüge einer Kultur- und Völkergeschichte Alteuropas. Strassburg 1901 // ЗНТШ. – Львів, 1901. – Т. 59. – Кн. 3. – С. 1 – 2 (Бібліографія).

Прийнявши до серця закид одного з своїх рецензентів… – Шредер готував додатковий матеріал до другого видання свого лексикону у двох томах, один з яких вийшов уже після його смерті, див.: Schräder О. Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde. Grundzüge einer Kultur- und Völkergeschichte Alteuropas / Herausgegeben von Alfons Nehring. – Berlin, Leipzig, 1917 – 1929.

С оболевський О лексій Іванови ч (1857 – 1929) – російський філолог-славіст, палеограф і фольклорист. Професор Київського (1882 – 1888), згодом Петербурзького університету, дійсний член Петербурзької академії наук. Прихильник теорії про єдність “руської” мови та народу у князівські часи та гіпотези М.Погодіна про пізніше заселення Києва та Чернігова носіями української мови.

…добре, щ о хоч Шрадер мав третє видання "Лекций" – йдеться про видання: Соболевский А.И. Лекции по истории русского языка (К., 1888: 1-е вид.; СПб., 1891: 2-е вид.; М., 1903: 3-є вид.).

відсунув він на другий план реконструкцію культури індоєвропейського пранароду… – у своєму виданні “Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde” Шредер працював здебільшого з філологічним матеріалом, а культурні питання заторкувалися ним у рецензованій М.Грушевським праці.

тими вказівками моєї книги – безпосередніх покликів на Грушевського у праці Шредера немає, перший том “Історії України-Руси” німецькою мовою вийшов тільки 1906 р., див.: Hruševškyj М. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes. Bd. I: Urgeschichte des Landes und des Volkes; Anfänge des kijever Staates. Leipzig, 1906.

Фрідріх Ратц ель, нім. Friedrich Ratzel (1844 – 1904) – німецький зоолог і географ, один із засновників антропогеографії та політичної географії, заклав початок в розвитку геополітичної науки. Згадані Грушевським погляди про раси Ратцель виклав у: Ratzel F. Vorgeschichte des europäischen Menschen. 19 Bogen mit 97 Abbildungen (München, 1874).

Расистські погляди на прикладі змін форм черепа виклав на початку ХХ ст. шведський лікар, соціаліст за політичними переконаннями Антон Нистром, див.: Nystrom A. Ueber die Formenveränderungen des menschlichen Schädels und deren Ursachen. Ein Beitrag zur Rassenlehre // Archiv für Anthropologie, Völkerforschung und kolonialen Kulturwandel. – Braunschweig, 1902. – Bd. 27. – S. 211 – 232, 318 – 336, 623 – 642.

Eduard Meyer. Geschichte des Altertums…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 91. – Кн. 5. – С. 207 – 208 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 4 9, арк. 129; спр. 49, арк. 336.

Майер Едуард (1844 – 1904) – німецький історик. Професор стародавньої історії в університетах Лейпцига (з 188 4), Вроцлава (Бреслау) (з 1885), Галле (з 1889) і Берліна (1902 – 1923).

культури глиняних будов з мальованою посудою – йдеться про трипільську археологічну культуру, першовідкривачем якої на території України наприкінці 19 ст. став Вікентій Хвойка, див.: Хвойка В. Раскопки 1901 г. в области Трипольской культуры. СПб., 1904 (відбитка з “Записок Русского археологического общества”; Т. V. – Вып. 2).

centum-група – група мов індоєвропейської сім’ї (“західні”): грецька, латинська з італійськими діалектами, кельтська, германська, а також хетська і тохарська. За лінгвістичними характеристиками вони протиставлені satam-мовам: індоіранським, балто-слов’янським (балтійській і слов’янській), албанській, вірменській і, можливо, таким мертвим мовам, як фракійська і дакська. Як символ протиставлення в назвах груп використовується відображення індоєвропейського числівника “сто” (перший приголосний якого реконструюється як до k) в латинській мові (як представника першої групи) – і в авестійській мові centum (давньоіранській, як представника другої групи) – satum.

Носіїв тохарської мови дослідники асоціюють з жителями Кушанського царства, що знаходилося на території Бактрії в І тисячолітті. Писемні пам’ятки цієї мови були відкриті в останньому десятилітті 19 ст. Перший текст знайшов російський консул в Кашгарі М.С.Петровський, а опублікував С.Ф.Ольденбург. Н початку 20 ст. тексти тохарською мовою виявив англо-угорський мандрівник Аурель Стейн. На сьогодні відомо про 7 тис. рукописних документів переважно періоду VI – VIII ст.

алани взяли участь у Великому переселенні народів у першій половині І тисячоліття, у 372 р. аланів розбили гуни, в VI ст. – авари. Частина аланів через Галлію потрапила на Піренейський півострів і в Північну Африку до Тунісу; про аланів детальніше див.: Кулаковский Ю. Аланы по сведению классических и византийских писателей. – К., 1889; Бубенок О.Б. Алани-аси у складі середньовічних етнополітичних об’єднань Євразійського степу / Автореф. дис…. д-ра іст. наук – К., 2006.

А.Шахматов. Разыскания о древнейших русских летописных сводах…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 88. – Кн. 2. – С. 200 – 204 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Іконников Володимир Степанович (1841 – 1923) – український історик. Професор Київського університету. Академік Петербурзької академії наук (з 1914 р.), академік Української Академії наук (з 1921 р.), де очолював Комісію для видавання пам’яток новітнього письменства та Археографічну комісію. Сучасне опрацювання його наукового доробку див.: Войцехівська І.Н. Академік Володимир Іконников: життєпис та бібліографія. – К., 1998; її ж. Володимир Іконников. Джерелознавчі студії. – К., 1999.

реєстр сих праць – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. І. – С. 579 – 601; 1993. – Т. ІІІ. – С. 565 – 566.

Петрушевича… Зубрицького – див.: Петрушевич А.С. Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год. – Л ьвов, 1874; 1887; Дополнения к Сводной галицко-русской летописи с 1600 по 1700 г. – Львов, 1891; Дополнения ко Сводной галицко-русской летописи с 1700 до конца 1772 года. – Львов, 1896; Дополнения ко Сводной галицко-русской летописи. – Львов, 1889; Зубрицкий Д. Летопись Ставропигиального братства. – М., 1849 – 1850. Остання праця нещодавно перевидана з польського оригіналу в перекладі українською мовою: Зубрицький Д. Хроніка Ставропігійського братства / Перекл. І. Сварник. – Львів, 2011.

Мишецького, Симоновського, Рігельмана… – йдеться про авторів XVIII ст., що залишили історичні твори про українських козаків, див.: Дзира І.Я. Козацьке літописання 30-х – 80-х рр. XVIII ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти. – К., 2006.

Евлашевського, Перетятковича, Як[ова]Марковича… – див.: Дневник Фёдора Евлашевского, новгородского подсудка: 1564 – 1604 гг. // Киевская старина. – К., 1886. – № 1. – С. 124 – 160; Неизданный рассказ очевидца [Криштофа Перетятковича] о переговорах Польши с казаками в 1657 – 1659 гг. // Киевлянин. – К., 1871. – № 61 – 64; Маркович О.М. Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. – М., 1859; Лазаревский А.М. Дневник Якова Марковича (1717 – 1767). – Ч. 1 – 3. – К., 1893 – 1897.

Б.А.Романов. Смердий конь и смерд…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 89. – Кн. 3. – С. 1 8 4 -1 8 5 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Романов Борис Олександрович (1889 – 1957) – російський історик, репресований у 30-х роках ХХ ст. Професор Ленінградського державного університету (з 1947 р.).

П.Голубовский. Интересный юридический случай конца XI века… Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 89. – Кн. 3. – С. 185 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Збірник до ювілею В.Антоновича так і не з’явився друком. Після смерті П.Голубовського у 1907 р. рецензована М.Грушевським розвідка не перепубліковувалася, тому мало відома в наукових колах.

Я мав нагоду згадувати побіжно про неї… – див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8: Серія: Історичні студії та розвідки (1906 – 1916). – С. 450 – 552.

я вказував ще в своїй… – див.: Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. – К., 1991 (репринт вид. 1891 р.). – С. 357.

Д.В.Айналов. Очерки и заметки по истории древнерусского искусства…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 90. – Кн. 4. – С. 219 – 220 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Айналов Дмитро Власович (1862 – 1939) – російський історик мистецтва. Професор Петербурзького університету (з 1904 р.), в радянські часи був репресований, потім – реабілітований. Науковий інтерес стосувався історії мистецтва Київської Русі, Візантії, Палестини.

подробицям Ольжиного побуту в Царгороді… – про перебування княгині Ольги в Константинополі див.: Пріцак О. Коли і де хрестилася Ольга? // ЗНТШ. – Львів, 1993. – Т. 225: Праці історико-філософської секції. – С. 133 – 146.

“Общество любителей др[евней] письменности” – це Товариство, що виникло 1877 р. у Москві, мало на меті видання слов’янських рукописів та стародруків. Протягом кількох десятиліть Товариство видало понад 200 факсимільних видань. Його діяльність припинилась у 1932 р.

П.В.Голубовский. Историческая карта Черниговской губ[ернии] до 1300 г.

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 91. – Кн. 5. – С. 211 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 45, арк. 38.

Невдалий археологічний з’їзд в Катеринославі… – робота з’їзду проходила 2 2 – 2 8 серпня 1905 р., а праці його учасників вийшли друком у 1908 р. Негативна оцінка Катеринославського з’їзду М.Грушевським, очевидно, зумовлена забороною української мови у його роботі.

…мала бути колективною роботою… – плановане археологічне видання пам’яток всієї Лівобережної України не вийшло друком.

Н.Петров. О новооткрытой киевской монете 14 века…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 89. – Кн. 3. – С. 185 – 186 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Петров Микола Іванович (1840 – 1921) – український історик Церкви, літературознавець, археолог. Професор Київської духовної академії (1871 – 1919). Член-кореспондент Петроградської А Н (1916), академік УАН (1918).

висловленим пок[ійним] Антоновичем… – йдеться про публікацію: Антонович В.Б. О новонайденных серебряных монетах с именем Владимира // Труды III-го археологического съезда. – М., 1878. – Т. 2. – С. 151 – 157.

аби ся статейка пок[ійного] ученого… – йдеться про вищезгадану статтю В.Антоновича.

А.В.Стороженко. Новые подробности к биографии запорожского гетмана Яна Орышовского…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 89. – Кн. 3. – С. 190 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 4 9, арк. 235, 237.

Стороженко Андрій Володимирович (1857 – після 1918) – український та російський історик, публіцист. Прихильник чорносотенної ідеології російського самодержавства.

(чи добре вона відчитана?) – сучасні дослідники не заперечують такого прочитання легенди печатки, див.: Гавриленко В. Державні печатки України козацької доби: першооснова й генеза // Вісник Львівського університету. – Львів, 2000. – Серія історична. – Вип. 3 5 – 36. – С. 532 – 539; Сас П.М. Печатки з гербом Війська Запорозького (1590-ті – 1630-ті рр.) // УІЖ. – K., 2009. – № 6. – С. 183 – 202; Його ж. Герб Війська Запорозького: із минулого у сучасне. – К., 2010.

Проф. П.Н.Жукович. Первое вмешательство западнорусских казаков…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 87. – Кн. 1. – С. 182 – 185 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 49, арк. 233, 238 – 242.

я звернув увагу – див.: Грушевський М. Рец. на публ.: Жукович П. Сеймовая борьба православнаго западнорусскаго дворянства с церковной унией (до 1609 г.). – СПб., 1901. – 21 + 610 с. // ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 49. – Кн. V. – С. 24 – 25. Передрук: Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2012. – Т. 15. – С. 182 – 183.

щороку випускаючи одну – дві статті – див.: Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). – СПб., 1903. – Вып. I: 1609 – 1614 гг.; СПб., 1904. – Вып. II: 1615 – 1619 гг.

нотувалися все отсі статті… – див.: [Іваницький С.]. Рец. на публ.: Жукович П. Последняя борьба духовенства митрополичьей епархии с Потеем и унией (1609 – 1611) // Христианское чтение. 1901. Кн. VIII. C. 258 – 291; Кн. IX. C. 270 – 389 // ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 47. – Кн. ІІІ. – С. 17 – 1 8; С. І. [Іваницький С.]. Рец. на публ.: Жукович П. Московская смута начала XVII в. и ее отражение в Литовско-Польском государстве // Христианское чтение. – 1902. – Кн. XI. – C. 629 – 664; Кн. XII. – C. 820 – 845 // Там само. – Львів, 1904. – Т. 60. – Кн. IV. – C. 17 – 18; С[іцинський] Ю. Рец. на публ.: Жукович П. Исторические обстоятельства, предшествовавшие возобновлению патр[иархом] Ѳеофаном западно-русской церковной иерархии // Христианское чтение. – 1905. – [Кн.] V – VI; Жукович П. Первый польский сейм после восстановления патр[иархом] Ѳеофаном православной церковной иерархии // [Христианское чтение]. – [1905]. – [Кн.] XI – XII // Там само. – Львів, 1906. – Т. 74. – Кн. VI. – C. 210 – 212; С[іцинський] Ю. Рец. на публ.: Жукович П. Архиепископ Мелетий Смотрицкий в Вильне в первые месяцы после своей хиротонии // Христианское чтение. – 1906. Апрель-июнь; Жукович П. Запорожские гетманы Бородавка и Сагайдачный в своих последних церковных и политических делах // [Христианское чтение]. – [1906]. Август-сентябрь // Там само. – Львів, 1907. – Т. 80. – Кн. V I. – С. 221 – 222.

були обговорені і перші два випуски сеї нової серії – див. : Крипякевич Ів. Рец. на публ.: Жукович П. Сеймовая борьба православнаго западнорусского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). – СП б., 1903. Вып. I: 1609 – 1614 гг. V + 148 c.; СПб., 1904. Вып. II: 1615 – 1619 гг. IV + 122 c. // ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 78. – Кн. IV. – С. 215 – 216.

матеріалів, виданих в VIII т. “Жерел ” – йдеться про видання матеріалів з історії козаччини до 1631 р., зібраних І.Крип’якевичем, див.: Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. V III: Документи по рік 1631 (Матеріали до історії української козаччини, Т. І).

козацькі петиції на соймі 1623 p., хибно перенесені Костомаровим на р. 1625… – див.: Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий / Изд. 4-е. – СПб., 1884. – Т. І. – С. 74.

“Historiae Russiae Monumenta”… Ліске і Третяком – йдеться про: Historiae Russiae Monumenta ex antiquis exterarum gentium archivis et bibliothecis deprompta ab A.I.Turgenevio. – СПб., 1842. – Т. ІІ; Liske X. Der türkich-polnische Feldzug im Jahre 1620 (Nach gedruckten und handschriftlichen Quellen) // Archiv für österreichische Geschichte. – Wien, 1869. – Band 41. – S. 353 – 397; Tretiak J. Historya wojny chocimskiej 1621 r. – Lwów, 1889.

актів сойму 1597 р. – йдеться про видання: Diaryusze sejmowe r. 1597. W dodatkach: Akta sejmikowe i inne, odnoszące się do tego sejmu / W ydał E.Barwiński. – Kraków, 1907 (Scriptores rerum polonicarum; T. XX).

Негропонта (Евбеї) – йдеться про державу хрестоносців Негропонт на острові Евбея, яка існувала в 1204 – 1470 рр.

Н.Дашкевич. Смена вековых традиций…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 90. – Кн. 4. – С. 217 – 219 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Дашкевич Микола Павлович (1852 – 1908) – український історик, літературознавець. Професор Київського університету (з 1884), академік Петербурзької АН (1907).

Валішевський… Леже – йдеться про польського історика, письменника та публіциста Казимира Валішевького (1849 – 1935), автора праць з історії Росії XVII – XIX ст. французькою мовою та Луї Леже (1843 – 1923) – французького письменника та славіста, почесного члена Петербурзької АН, автора праці “Славянская мифология” (рос. переклад 1908).

чудищу облім – йдеться про епіграф до книги Олександра Радіщева “Путешествие из Петербурга в Москву” (СПб., 1790).

студіювавши пильно – див.: Дашкевич Н.П. Отзыв о сочинении г. Петрова: “Очерки истории украинской литературы Х І Х столетия” // Приложение к 61-у тому Записок Императорской академии наук. – СПб., 1888. – Ч. 1. – С. 37 – 301; Его же. И з истории средневекового романтизма. Сказание о св. Граале – К., 1877; Его же. Романтика Круглого Стола в литературах и жизни Запада. Историко-литературные очерки. – К., 1890.

Wiadomości numizmatyczno-archeologiczne…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. 91. – Кн. 5. – С. 192 (Наукова хроніка). Підпис: М. Г. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 4 6, арк. 130.

Пшибиславський Владислав, пол. Przybysławski Władysław (1830 – 1908) – польський археолог. Член Археологічної комісії Академії знань у Кракові. Співпрацював з Музеєм Дідушицьких у Львові. Автор публікації: Repetytorium zabytków przedhistorycznych w 16 powiatów Galicji Wschodniej (Львів, 1906).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2012 р., т. 16.