Вдача
Михайло Грушевський
Античні звістки, людяність, пири, війна
Про характер наших предків той же Прокопій пише: „життя провадять вони суворе й не цивілізоване, і дуже брудні, але зовсім не лихі і не підступні і в простоті (щирості) заховують гунські звичаї“ [Δίαιταν δέ σκληράν τε καί 'απημελημένην, 'ώςπερ οί Μασσαγέται, καί α'υτοί, 'έχουσν, καί 'ρύπου 'ήπερ 'εκει̃νοι 'ενδελεχέστατα γέμουσι πονηροί μέντοι 'ή κακου̃ργοι 'ως 'ήκιστα τυγχάνουσιν 'όντες, 'αλλά κ'αν τω̃ 'αφελει̃ διασώζουσι τό Ούννικόν 'η̃θος – вид. Haury, II, с.358]. Похвальне свідоцтво виставляє їм т. зв. Маврикій:
„вони ласкаві з чужинцями (гостями), гостять їх у себе і відпроваджують з одного місця на друге, куди тому треба, навіть так, що як гостю станеться якась шкода через недбальство господаря, то той, хто прийняв потім того гостя, виступає против недбалого, уважаючи честю для себе обстати за гостем. Своїх рабів вони не задержують в неволі на завсіди, як інші народи, але визначають їм певний час (служби) і потім дають вибирати, чи схочуть вернутись на вітчину з певною нагородою, чи зістатися у них вже як вільні земляки (έλεύθεροι καί φίλοι). Жінки їх чесні над всяке поняття, так що більшість їх смерть своїх чоловіків уважають за свою власну й добровільно задушують себе, бо для них жити вдовами – то вже не життя“. Він підносить також їх свободолюбність („не хочуть нікому служити або бути під властю“), їх терпеливість на всяку нужду, спеку, холод і дощ, на брак одежі й поживи. Але закидає брак згоди (μισάλληλα ), упертість і неохоту до підпорядкування своєї гадки гадці загалу, наслідком чого виходять криваві бійки; далі – невірність в умовах і взагалі непевність: легше їх удержати страхом або дарунками, як умовами [Маврикій, XI, 5. Характеристику Маврикія в головнім повторює і Тактика Льва].
Сі характеристики дорогі нам тим, що мають на оці не тільки слов’ян, але й антів та дуже зручно збирають ознаки слов’янського характеру, які взагалі найбільш кидались у очі чужинцям. Слов’янська гостинність ще донедавна була притчею во язицех; західні – німецькі письменники особливо підносять її: „нема народу гостиннішого над них“, зауважує Адам Бременський про поморських слов’ян [Gesta Hammab. eccl. II, 19; інші звістки див. у Крека, 2, с. 357-8, Котляревського, Сочинения, III, с, 442]. Арабське джерело IX в. оповідає про Русь, що вона поважає і ласкаво поводиться з чужинцями, які удаються під її опіку, або часто у неї бувають, та боронить їх від всякої пригоди [Ібн-Даст, с. 36-7], а наш найдавніший кодекс світової етики – Наука Мономаха научає “особливо шанувати гостя“ [„И боле же чтите гость, откуду же к вам придеть, или простъ или добръ или солъ“-Лавр., с. 237; утилітарист автор притім одначе не занехав вказати на утилітарну сторону сієї народної чесноти: „ти бо мимоходячи прославять человѣка по всѣмъ землямъ“].
Вірність чи відданість слов’янських жінок була теж предметом загального здивування (характеристики не мають самі одначе особливого значення, бо виходять з ритуального звичаю самовбивства вдів). Свободолюбність слов’янську мали нагоду найліпше оцінити німці під час боротьби слов’ян за свободу. Але заразом кидався усім в очі й тяжкий брак солідарності. Характеристику Маврикія ми вже бачили. Ібн-Якуб завважує, що слов’яни нарід відважний та войовничий, і ніхто б не дорівняв їм в силі, як би не розріжнення їх численних, відокремлених племен [Вид. Розена, с. 53]. Тут давала себе знати причина і заразом результат слабості їх політичної організації, їх неохота до послуху якій-небудь власті і підпорядкування всякого авторитету голосові загального віча.
Поруч із людяністю й ласкавістю, та тією щирістю, яку вище занотував для нас Прокопій, йшла поетична, весела, охоча до забави вдача. Я вище вже мав нагоду занотувати звістки про уживання у нас ріжних музичних інструментів. Співолюбність українців і взагалі слов’ян мусить сягати дуже давніх часів; спів і музика були нерозлучними товаришами всяких видатніших хвиль життя. „С плясаньемь и гуденьемь и плесканьемь“ відправляла поганський шлюб Русь, вже після охрещення [Правила м. Іоана, § 30]; „довгими піснями“ прощається з життям жінка-русинка перед смертю в описанім ібн-Фадланом руськім похороні. „Игрища межю сели“, і на них „плясанья“ і „вся бѣсовьскыя пѣсни“, про котрі оповідає Повість, як про споконвічні звичаї сіверян і деяких інших племен, мусили бути загальним явищем і в поганських часах і пізніше.
Музика була звичайною утіхою князя: увійшовши одного разу до кн. Святослава, Феодосій Печерський застав „многая играющи прѣдъ нимь: овы гусльныя гласы испущающе, другія же оръганьныя гласы поюще, и инемъ замарьныя пискы гласящемъ, и тако всѣмъ играющемъ и веселящемъся, якоже обычай есть прѣдъ княземь“. А що всякі ігрища, скоморошества, музика, співи були звичайною утіхою народу, показують нападки пізніших християнських проповідників [Житіє Феодосія, л. 26. Іпат., с. 120 (чи належить ся проповідь до Руси – річ сумнівна, але що її на Руси уживали против забав, у всякім разі свідчить про їх розповсюднення на Руси). Кирило Туровський в вид. Сухомлінова, с. 410. Поучение Георгия Зарубского – Срезневського, Сведения и заметки, VII, с. 56. Летописи рус. литературы (Тихонравова), IV, с. 90, 92, 110, і нова збірка проф. Владимирова, в III т. Памятников церковноучит. лит. (1897). До літописного оповідання про ігрища (Іпат., с. 8) порівняти описи празників у поганських поморян: erat enim nesсіо quis festus dies paganorum, queni lusu cantuque gens vesana celebrans, vociferaitione alta nos reddidit attonitos-Herbordi Dial, II. 14, пор. Ebbonis Vita, III, l]. Візантієць Скілиця, описуючи болгарський похід Святослава, каже, що його вояки не уважали на обережність, цілими ночами п’ючи й упиваючись та забавляючись музикою та танцями [Ά'υλοίς καί κυμβάλοις – дудками та бубнами – Cedreni, II, p. 385 ed. Bonn. Правда, що з Святославом, по словам Скілиці, були тоді ще й болгари, печеніги та угри, але вище подане оповідання його належить до Руси як не більше, то бодай не менше, як і до її союзників]. „Игранье, плясаньє и гуденьє (музика)“, „бѣсовьское пѣньє и блудноє глумленьє“ (правдоподібно – нескромні співи або жарти) були звичайною приналежністю пиру і взагалі забави [Правила м. Іоана, § 16 і 24].
Притім всім, дійсно, любили й випити. Не дурно солодке і п’яне пиття з меду сягає ще праіндоєвропейських часів. Слов’яни мали час вправитись в його уживанні в своїй правітчині. Руський нахил до випивання кинувся в очі ще ібн-Фадлану; описуючи руських купців, він каже: „вони дуже охочі до вина (правдоподібно одначе, тут мова не про вино, а про мед), п’ють його вдень і вночі, так що іноді їм трапляється й умерти з кухлем в руках“. Книжник XI в. вложив в уста Володимира звісну максиму, що Русь не може жити не п’ючи: „Руси есть весельє пити, не можемъ безъ того быти“, і се переконання піддержали веселі Володимирові пири, де головним елементом був мед, що споживався в великих масах. Що се не можна прикладати до самої варязької дружини, показують інші подробиці Володимирового життя. Мед був такою неминучою життєвою потребою, ще за Володимира, розсилаючи по місту припаси для убогих і калік, возили і „мед в бочках“ [Іпат., с. 56 і 86]. Арабське джерело каже про „слов’ян“ (східних), що у них багато вина і меду, у одного чоловіка буває по сто збанків „вина і меду“ [Кардізі, с. 123].
Поганські свята не минались без пиття; по згідному свідоцтву наших (помста Ольги над деревлянами) і чужих джерел (ібн-Росте й інші про слов’ян) тризну по небіжчику справляли пирами і випивками; „за рік по смерті небіжчика,“ кажуть араби, „беруть кухлів зо двадцять меду, більше-менше, несуть на могилу, збирається родина небіжчика, їдять, п’ють і потім йдуть собі“. Сей звичай перенесено потім на християнські свята – почавши від празників, що уряджував Володимир. На празник у Василеві варили за Володимира 300 перевар меду. м. Іоан в своїх дорогоцінних „Правилах“ (XI в.) нападає на розповсюджений звичай, що світські люди споряджали пири в монастирях, один перед другим похваляючись, хто ліпший спорядить, і на тих пирах гості упивалися. Церковні оказії лучилися з пияченням, що прикривалося лише ріжними обрядовими покривками, і т. п. [Іпат., с. 86, Правила м. Иоана, § 12, див. іще в т. III, гл. 4]
Цікаво одначе, що в нашім давнім письменстві прийнятий делікатний термін для п’яного – „весел“ [Про В’ячеслава, Іпат. (с. 325): „сеє ночи былъ веселъ съ своєю дружиною“, натомість Воскр., I, с. 61-2: пил бе]; се може натякати, що пили не так, щоб запиватись, а властиво підохотитись; підохочуватись же таким способом – було річчю звичайною, аби було чим [Іпат., с. 288, 336 і т. ін]. Але що таким безневинним підохочуванням не все обмежилось, нема що й казати; досить пригадати популярну інвективу на п’янство: „піянство – вольний бѣсъ, піянство – дщи дьявола, піанство – уму смерть, погубивий бо умъ скотины пущи есть“, в відповідь на людський погляд, що в п’яництві нема нічого злого –,въ пьянствѣ ничтоже зла творимъ“. Сей поблажливий для п’янства людський погляд, з яким християнським духовним приходилося воювати, теж дуже характеристичний для старої української вдачі.
Загалом вищеподані прикмети складаються на характер привітний, м’якосердий, щирий, веселий, поетично закрашений. На доповнення можна б вказати, що звичаєве руське право не визначалося суворістю, не знало лютих кар на тілі і допускаючи криваву помсту, не мало кари смерті по суду; найвища кара – „поток (вигнання) и разграблениє“ (конфіскація майна). З сього боку характеристика полян, дана в Повісті: „Поляне бо своихъ отецъ обычаи имяху тихъ и кротокъ“ [Іпат., с. 7] може бути до певної міри прийнята. Тільки знов не треба собі тої кротості занадто ідеалізувати. Ті „тихі і кроткі“ русини вміли часом показати себе й іншою стороною.
Взагалі слов’янському характеру не бракувало енергії. Вище наводив я погляд на них ібн-Якуба: „Слов’яни люди відважні та войовничі, і при солідарності могли б взяти гору над ким-будь“. Слов’янські напади на Візантію в VI-VII в., або боротьба балтійських слов’ян з німцями, почавши від VIII в., повна фактів слов’янської відваги і войовничості; бракувало до того лише політичної організації й солідарності. Спеціально про Русь, почавши від IX в., повно нарікань у сусідів на войовничість, сувору, нелюдську вдачу її: „нарід, як то всі знають, дуже жестокий і немилосердний, що немає жадного сліду ласки до людей; подібні до звірів своєю вдачею, не людські своїми вчинками, самим виглядом виявляють вони замилування до убийства“, описує Русь грецький ритор з 1-ї пол. IX в. „Вони відважні й сміливі; як нападуть на інший нарід, то доти не відступлять, поки не знищать цілком, а перемігши гнетуть, як рабів“ [Житіє Георгія Амастридського, гл. 43, ібн-Даст (Росте) – вид. Хвольсона, с. 38-9, порівняти характеристики Фотія, Каганкатаваці, й ін. – див. Виїмки, с. 23, 53], характеризує Русь арабське джерело з того ж часу.
Подробиці руських походів – напр. Ігорових, на Візантію й на Каспійське море, або Святослава на Болгарію потверджують сю характеристику; правда, з норманістичного становища се все складається на норманів, але в усякім разі війська Ігоря та Святослава переважно в своїй масі складались не з норманів, а з слов’ян; та й руські війни й усобиці XI-XII в. показують ясно, що нема чого складати вини на норманів що до суворості й немилосердності. Очевидно à la guerre comme à la guerre, психологія і звичаї війни гуманністю не визначаються ніде, втім нема нічого дивного, і нема чого тут дивуватись Руси, а я тільки підношу се тут супроти тенденції старих слов’янофілів виявляти слов’ян, в противність напасникам німцям, тихим і ідеалічно-спокійним народом, заразом – елементом пасивним і позбавленим всякої політичної ініціативи [Огляд сих теорий і остра критика, їх в книзі Учения о национальных особенностях славян, Собестианского, 1892; широка критика її в К. Старині, 1892, X-XII. Наново ся ідея одвічної слов’янської пасивності видвигнена Пайскером; див. мою статтю в Записках, т. 103]. І те, і друге – рівно побільшене.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 310 – 315.