Ідея посмертного життя, похоронний обряд
Михайло Грушевський
Історичні оповідання, археологічні факти: палення й похорон небіжчиків; тризна, культ небіжчиків предків
Життя чоловіка в віруваннях слов’ян, і Руси спеціально, не кінчиться з смертю його. Про се маємо й безпосередні літературні звістки, а ще більш посередніх. Русь, присягаючи на умові 944 р., заклинала себе, між іншим, як би не додержала тієї умови так: „да будуть раби в сий вѣкъ и въ будущий“ [Іпат., с. 33]. Се закляття, хоч по стилізації умови вкладається в уста християнської Руси, очевидно уложене відповідно поглядам Руси поганської. Ширше розвиває її погляди Лев Диякон. Русини, каже він, ніколи не віддаються в неволю, скорше себе забивають самі, бо вірують, що забиті ворогами на війні служать на тім світі своїм убивцям; боячися такої неволі, вони самі себе забивають, не хотячи служити тим, що їх заб’ють [IX, 8]. Нам тут важне саме вірування про посмертне життя, хоч при тім треба зазначити, що Л[ев] Диякон дещо помішав: Русь очевидно вірила, що раби сього світу будуть рабами й на тім світі, і через те вони не віддавались в неволю. В оповіданні ібн-Фадлана про похорони руського купця один присутній висловлює переконання, що небіжчик по спаленню його тіла переходить просто в рай, а дівчина під час похоронної церемонії в екстазі бачить своїх свояків і свого покійного пана „в гарнім зеленім саді“ (раю), і чує, як він кличе її до себе [Гаркаві, с. 99].
Існування віри в посмертне життя потверджують і такі факти, як звичай наділення мерця при похороні речами, що були йому потрібні в житті і мусять знадобитися в посмертнім продовженні його життя [Крім такого міркування, в основі сього звичаю може лежати ще інше, що витікає з давніх ідей магічної сили, яку можна дістати над людиною, заволодівши чи якоюсь частиною її тіла, чи предметом, тісно зв’язаним з нею. Той, хто заволодів би речами найближчого ужитку покійника, здобув би тим самим магічну силу над ним самим; тому лояльність для небіжчика наказує знищити, вийняти з уживання найближчі йому предмети, аби над ним не висіла така страшна небезпека], як культ духів предків і вірування, що мерці можуть з’являтись часом між живими, а людська душа в певних випадках може перейти в рослину або звіря, – вірування сі переховались в нашій народній словесності й досі.
З огляду, що похоронні обряди дуже добре ілюструють сі вірування, ми подамо тут звістки про них, тим більше, що наші відомості про сі обряди багаті як рідко в сфері культурної історії, бо маємо окрім досить багатих письменних звісток ще й археологічний матеріал.
[Головною працею зістається написана тому більш, як сорок літ монографія Котляревського, О погребальных обычаях языческих славян, 1868, передрукована в III т. його Собрания сочинений (Сборник II отд. Петерб. академії, т. XLIX, 1891). Визначні прикмети сієї праці і багатий зібраний в ній фактичний матеріал були причинами, що після того слов’янський похоронний ритуал мало звертав на себе увагу дослідників. Працю Котляревського належить одначе доповнити новішим археологічним матеріалом (що тоді майже ще не існував). Важніші публікації дослідів могил вичислені вище, с. 245-6.
Див. також: Яроцький, Краткий отчет о раскопке курганов Речицкого могильника (коло Овруча) – Труды общества изследователей Волыни, І. Його ж, Могильники по среднему течению р. Уборти – Археологическая летоп[ись] Ю[жной] Р[оссии], 1903, там же, с. 329 короткий реферат його ж про розкопки на вододілі Уші й Уборти. Єременко, Раскопки курганов Новозыбковскаго уезда – Труды отд. слав. археологи, т. I. Самоквасов, Северянские курганы – Труды XI съезда, т. І. Бобринський, II, с. 179. Сперанський, Раскопки курганов в Рыльском уезде – Археолог. известия и заметки, 1894. Антонович, Дневники раскопок в Чернигов, губ. (Труды предв. ком. XIV съезда). Про досліди на Дреговицький території – Ол. Грушевський, Пинское Полесье, І, с. 4 і далі.
Загальні характеристики (одначе дещо довільні часом) в працях Спицина, Обозрение губерний в археол. отношении (Труды отд. слав. археол., т. І, II, IV) і Расселение древнерусских племен по археологическим данным (Ж. M. H. П. 1899, VIII). Про пережитки старого похоронного обряду в сучаснім побуті Ящуржинський, Остатки языческих обрядов сохранившиеся в малорусском погребении (Киев. стар., 1890, 2)].
Багатством змісту звертає на себе увагу передовсім оповідання Ібн-Фадлана [Пригадую сказане вже вище (с. 271) про скептичні замітки щодо приналежності сього оповідання до Слов’янської Руси (Заметки о Русах ибн Фадлана и других арабских писателей – Ж. M. H. П., 1881, VIII, Спицин, ор. с.); не можна виключити се оповідання з кругу матеріалів про Слов’янську Русь, як і інші арабські звістки про Русь IX-Х в]. Він був присутнім на похороні багатого руського купця в котрімсь надволзькім місті (в Ітилі або в Болгарі) в 922 р., і описує сей похорон так. Небіжчика положили в могилу тимчасово, поставили коло нього напиток (правдоподібно – мед), овочі й гуслі (чи взагалі струнний інструмент), а самі зайнялись приготовленням йому одежі й усього іншого потрібного. Се тривало десять день. Майно його, як звичайно, поділили на три частини: третину дають родині, третину уживають на спорядження одежі небіжчику, третину – на напиток, що п’ють в день похорону. Спитали дівчат, невільниць небіжчика, котра схоче бути похороненою з ним; одна згодилась, і її відтоді пильно стерегли, а дівчина пила ті дні й веселилась.
В день похорону витягли човен на берег, оперли на підпори, а навколо поставили ідоли в формі людей. На човен поставили лавку, застелили килимами, грецьким шовком і виложили шовковими подушками, а вгорі над нею зробили намет; се робила баба, що доглядала всіх тих приготувань, вона ж забиває дівчину; її звуть „ангелом смерті“. Небіжчика одягли як найбагатше: в шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голову соболеву шапку з золотим верхом, і посадили в наметі на лаві, підперши подушками; коло нього поклали напиток, овочі й пахучі рослини та зброю його; розтяли собаку й кусні її положили теж коло нього; теж зробили з двома кіньми, поганявши їх перед ним, з двома коровами, півнем і куркою.
Потім прийшла черга до дівчини. Її підіймали тричі до чогось, що арабу здалось подібним до дверної лутки – може над кирницю, й вона бачила там (в екстазі, а може й п’яна) небіжчиків – своїх батьків і свояків, та свого господаря: „сидить він в саді, а сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопці, він кличе мене, ведіть же мене до нього“, мала казати дівчина. Тоді її повели до небіжчикового човна; вона роздала свої окраси прислужницям і з чаркою, у піснях прощалася з світом; після того її заведено до намету і там її задушила і ще ножем заколола та баба – доглядачка похорону.
Тим часом під човном згромаджено дерево. Найстарший свояк небіжчика запалив тепер дерево, й інші стали за ним кидати теж запалені тріски. За годину згоріло те все. Тоді на тім місці зробили могилу, а в середині поставили березову палю, надписавши на ній імена небіжчика і руського князя. Один присутній русин сказав притім ібн-Фадлану: ви, араби, дурні, що видаєте найдорожчого й найповажнішого у вас чоловіка в землю, де його їдять гади й хробаки; от ми палимо його за одну хвилю, і він зараз же вступає до раю“.
В сім оповіданні інтересні згадки про посмертне життя людських душ у раю, „в гарнім зеленім саді“, після того, як тіло пропало. На посмертне ж життя вказують ті всі прибори до похорону: небіжчик переходить на той світ з цілим інвентарем: човном, кіньми, волами, питтям і їдою, ба навіть і з жінкою. Значення сього останнього моменту в оповіданні ібн-Фадлана пояснюють слова Масуді: як вмре чоловік, то разом з ним палять його жінку; як умре жінка, то чоловіка не палять; а як умре нежонатий, то його женять після смерті“ [Гаркаві, с. 129].
Сей похоронний обряд, описаний у ібн-Фадлана, потверджується чернігівськими могилами. От як описується на їх основі тутешній похоронний ритуал: робилося земляне підвищення (т. зв. точок), на нім складали великий стіс дерева і збивали його залізними цвяхами: на стосі клали небіжчика і коло нього зброю, ріжні речи, гроші, зерно, домашню худобу; в певним віддаленні клали труп жінки; спаливши те все засипали землею [Труди III з’їзду, І, с. 205-6].
Се були похорони багатших, аристократів, в значній часті прихожих варягів. Але похорон звичайний, місцевий, описаний арабським джерелом ріжниться від нього тільки меншими розмірами і меншою пишнотою. Слов’яни покійників палять, каже ібн-Русте і Кардізі; жінки на знак жалю друть собі ножем лице й руки; коли котра з жінок небіжчика з особливої любові схоче вмерти з ним, її вішають коло трупа небіжчика і палять теж; другого дня по спаленню небіжчика ідуть на огнище, збирають попіл, складають в судину і ставлять на горбі; по році збирається туди родина небіжчика, приносять яких двадцять кухлів меду, їдять, п’ють і потім розходяться. Зовсім подібне оповідає й Повість про сіверян, радимичів, в’ятичів та кривичів : „аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь і по семъ творяху кладу велику (стіс), и взъложатъ на кладу мертвѣца, и съжигаху, и по семъ събравше кости, вложаху в ссудъ малъ и поставляху на столпѣ [Котляревський (О погребальных обычаях – Собрание соч., III, с. 124-6) толкував се в зв’язку з санскр. stûp як горб, могила]. Дійсно в Сіверщині маємо поруч тих аристократичних могил похорони більш звичайні, де на горбку стоїть горнець з останками небіжчика і дрібних звірят, спаленими деінде і вложеними потім в сей горнець, а горнець присипано землею [Труди III з’їзду, І, с. 206]. Такі ж могили викриті й на Волині; широко розповсюджений такий тип похорону в землі кривичів, й ін.
В наведенім вище оповіданні ібн-Фадлана русин сміється з арабів, що вони ховають в землю своїх небіжчиків. Але тим часом у самих русинів був другий похоронний тип – ховання в землі, і то як раз і у Руси κατ' έξοχήν – полян, також у деревлян, дреговичів, і у тих самих сіверян. Повість, закидаючи нечестивий обряд палення іншим, не згадує про похоронний обряд слов’ян на правім боці Дніпра очевидно власне через те, що тутешнє ховання мерця в землю було ближче до пізнішого християнського обряду. Досліди останніх десятиліть познайомили нас з ним досить докладно. Бачимо в нім відміни й варіанти, часто навіть в тій самій околиці, в могилах тої самої осади, а є й певна ріжниця в популярності тої чи іншої форми в певній області або в певній осаді. В Правобічній Україні – в поріччях Тетерева, Случі, Горині найчастіше ховають в ямі, рідше кладуть на поверхні землі, або на підвищенні (точку). За Прип’яттю навпаки переважає ховання на поверхні землі [В поріччі Тетерева Антонович констатував з 282 могил 164 похоронів в ямі, 70 на поверхні землі, 88 на підвищенні. В поріччях Горині й Случі – Мельник на 252 могил знайшла 164 похоронів у ямі, 54 на поверхні землі, 83 на підвищенні. За Прип’яттю похорон на поверхні землі має до 70%, притім чим дальше від Прип’яті, тим більше переважає сей тип. В полудневій Сіверщині переважає похорон в ямі, в північній – на поверхні землі].
Досить часто стрічаються останки огню: на приготованім для похорону місці клали наперед огонь (може се ритуальне очищення могили огнем), і мерця клали на се кострище, або обсипали попелом [Про сей обряд і його сучасні пережитки (палення свято-іванської трави при похороні й т. ін.) див. в Трудах XI съезда, т. II, с. 128]. Часом висипали могилу попелом або якоюсь іншою підсипкою (ясною глиною або що). Небіжчика клали або просто на сю підсипку і обкладали колодами, чи ставили над нім рід дерев’яного склепіння, – або робили наперед поміст, або нарешті ховали в труні. Вона має також ріжні форми. Часом се видовбана (або випалена огнем) колода, або дві колоди – одна за труну, друга за віко; часом щось як труна збивається залізними цвяхами з колод; або нарешті вона робиться з дощок – сі труни непримітно переходять потім в прийняті в християнських часах домовини, так що назавсіди можна їх відріжняти.
Небіжчика ховали вбраного в повний костюм, і з ним звичайно клали ріжні предмети з господарства: ножики, огнива, кремні для кресання огню, серпи, залізні знаряди, дерев’яні відра і глиняні судини, часом з виразними останками страви; речей взагалі небагато і обстанова звичайно досить бідна. Звичайно в могилі лежить тільки один небіжчик. Лицем він звичайно обернений до сонця, головою на захід. Над ним висипали могилу – звичайно досить невелику, 1½-2 метри [Невисокі насипи і бідний інвентар могил сильно відріжняють сі похорони від могил т. зв. скитської доби]. В насипу досить часто стрічаються верстви попелу – останки огнища, і звичайно видно, що насипано могилу не зразу, а кількома наворотами, за кілька літ. Правдоподібно, поминки по небіжчику бували злучені з досипуванням могили.
З літературних джерел цікаву звістку маємо у ібн-Русте і ін. У „слов’ян“, як ми бачили, вони констатують палення мерців; у Руси натомість – похорон в землі: „як умре хто-небудь із значних, копають йому могилу, як велику хату, кладуть його туди і разом з ним одіж і золоті обручі, що він носив, ставлять багато страви, судини з напитком і гроші, нарешті кладуть в могилу улюблену жінку небіжчика живу“, вихід могили закладають, і жінка вмирає в затворі“. Мушу одначе зазначити, що се оповідання трохи підозріле своєю близькістю до оповідання Масуді про болгарів [Ібн-Русте, с. 40, 127]. Наша літопись говорить тільки про поганський звичай сипати могилу над небіжчиком та дає подробиці про тризну: Ольга заповіла тризну над могилою свого чоловіка; деревляни, „слышавше, свезоша меды многы зѣло“; Ольга поплакала над гробом свого чоловіка та сказала висипати високу могилу, і коли висипали, „повелѣ трызну творити“ ; тоді деревляни засіли пити, доки не поупивались [Іпат., с. 36]. Сей образок близько підходить до оповідання ібн-Русте про роковини, справлювані на могилі, з стравою і медом. В чернігівських могилах на першій верстві землі, що покриває спалені трупи, знаходилися судини з паленими останками барана – мабуть жертви, і з ними ріжна зброя; може се останки тризни на могилі, присипані потім новою верствою землі.
Але тризна не обмежалась самим пируванням на могилі; слово се означає боротьбу, битву, і можна думати, що бодай на похоронах багатших уряджувались на честь небіжчика якісь бої, гри. Такі воєнні церемонії при трупі чи могилі небіжчика, звісні у ріжних народів, насамперед мали на меті настращити неприязні духи і відігнати їх від небіжчика, далі переходять у ріжні воєнні гри на честь його, і саме отсі воєнні гри звалися „тризною“. Вони робилися перед похороном, зараз по смерті: „аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь“, і потім палили трупа, – так оповідає Повість про поганські звичаї сіверян і інших племен. Вже потім назву тризни перенесено на поминки після похорон [Іпат., с. 7].
Не згинувши з смертю, небіжчики, навьє можуть з’явитись по смерті на землі між живими. В другій пол. XI в. ходила на Руси поголоска, що в Полоцьку з'являються по ночах мерці, невидні оком: тільки чутно їх було, і сліди від коней лишались, а хто виходив з дому, щоб їх побачити, ті умирали [Ibid., с. 150]. Для покорму небіжчиків лишали страву на могилах і в хатах при поминках. Проте, де перебувають душі небіжчиків після смерті, погляди двоїлись, як то було з рештою і у інших слов’ян та і в інших народів. З одного боку, всім слов’янам спільна віра, що предки – діди живуть в своїй колишній оселі, стають тут домовими духами; з другого боку – є переконання, що душі живуть в іншім світі, в раю.
Ми бачили вище, у ібн-Фадлана, руські погляди, що небіжчики перебувають у „гарнім зеленім саді“. Рай – слово праслов’янське (з ним зв’язують слово „ирий“, „вирий“, край тепла й світла, куди на зиму летять птиці), воно означає місце гарне, веселе, з гарною рослинністю [Так толкує його ще Беринда: „цвѣтникъ или садъ“]; але не знати, чи воно вже в передхристиянські часи спеціалізувалось для означення того місця, де перебувають небіжчики. Против сього промовляло б, що воно й пізніше, за християнських часів означало взагалі гарну, утішну місцевість, і князі, ставлячи собі двори за містом, називали їх „раями“ [Іпат., с. 336, 593 (пор. 549), пригадати можна теж і численні наші Рай-городи і городки]; се вказує, що в понятті сього слова держалась ідея гарної природи, гаїв, садів, дозвілля. Воно ледве могло б прикладатися до таких місць веселого життя, як би було технічним для небіжчиків, тим більше, що не мало того відтинка блаженного пробування, який має ідея християнського раю.
Ідею такого блаженного посмертного життя принесло доперва християнство. В слов’янськім світогляді не знаходимо ніяких слідів ідеї моральної заплати по смерті, контрасту долі добрих і злих. Посмертне життя – се продовження сьогосвітнього. Як ми бачили вище, по поганським поглядам – хто панував на сім світі, має панувати й на тім; хто був рабом тут, буде й там. Ідея посмертної нагороди, чи посмертної кари принесена християнством. Хоч слово пекло (від пекти – огненне місце) праслов’янське, та своє пізніше значення прибрало воно без сумніву вже під впливом християнства [Міклосич, Christliche Terminologie, с. 49, Крек, 2 с. 422, Котляревський op. c. 204].
Відомості про культ предків дуже бідні. Він зблід і ослаб супроти культу природних небесних явищ. Можемо властиво зазначити два моменти, один – се тризни в певнім часі по смерті небіжчика і загальні поминки мертвих, другий – се культ домашніх духів. Про поминки будемо ще казати нижче. Щодо культу духів – то тут ми оперуємо фактами сучасної етнографії; тільки в давнім культі роду і рожаниці можемо бачити елементи культу предків, репрезентантів роду [Див. Афанасьєва, II, с. 67 і далі, Махаль, гл. VI, Веселовський op. c. гл. XIII]. В етнографічнім же матеріалі український культ предків виступає слабо, далеко слабше напр. як у сусідніх білорусинів, де душі предків, „діди“ вповні заховали ще свій родовий характер і служать предметом виразного культу [Матеріали Шейна в LI т. Сборника Петерб. акад. Десь з білорусько-українського пограниччя з Литвою записаний класичний обряд годування душ у Менеція, De sacrificiis et ydolatria veterum Borussorum, Livonum aliarumque vicinarum gentium (Scriptores rerum Livonicarum, II, c. 391): подані тут обрядові репліки виразно вказують на слов’янську людність. Пор. Котляревського, О погреб. обычаях, с. 149]. Правда, етнографічного матеріалу з українського Полісся, найбільш законсервованого, маємо мало, може воно ще дасть нам більш колоритний образ сього культу. В старих записах з Пинщини маємо дуже інтересно описану трапезу душ в хаті, з одчиненими вікнами, щоб душі могли без перешкоди явитися [Zienkiewicz, O uroczyskach i zwyczaiach ludu Pińskiego (1853), c. 31.]; але, на жаль, в новіших записах нема докладніших потверджень сього.
В інших частях України „дідьки“ вже затратили свій родовий характер і помішалися з ріжними місцевими духами: дідьки домові, що мали властиво представляти духи предків, зійшли на одну лінію з дідьками млиновими, водяними, болотяними і т. ін., стали капризними, більше злими духами, зарівно з бісами й чортами, ніж прихильними духами-покровителями (ся еволюція замітна і у інших народів і крім впливів християнства, що все зводила до одного бісівського знаменника, толкується взагалі підозріливим і боязким чуттям, яке будить небіжчик у первісного чоловіка). Культ же предків переважно не виходить поза останки святочного годування небіжчиків на могилках в спеціальні дні, тепер зв’язані з християнськими святами, а давніше – з святами натуралістичними.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 330 – 337.