Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Сільська громада, верв

Михайло Грушевський

З розвоєм осілого життя на нових територіях, при значній екстенсивності нової колонізації, родові зв’язі, очевидно, слабли далі, і за границями ширшої родини почуття споріднення все більше обмежалося певним моральним значенням, без якихось реальніших прикмет. Над ним беруть гору мотиви територіальної близькості, сусідства, солідарності територіальної й економічної, принцип громадський і з другого боку – індивідуальний. За ілюстрацію може нам знову послужити наш весільний обряд, де місце традиційного роду в кінці заступають сусіди, члени сільської громади, вже зовсім не зв’язані спорідненням. Молода спрошує на весілля всіх сусідів, або й все село, і сі сусіди в обрядових піснях титулуються по традиції родом.

Такий перехід від відносин родинних і родових до сусідських і громадських був тим легший, що сі відносини сусідські й громадські розвивалися таки на основі відносин родинних або родових, або з значною їх домішкою. Уже при першім розселенні дуже часто, або й звичайно рідні осідали побіч себе групами, і пізніше, як розросталися й ділилися ширші родини, на старих займанщинах повставали нові родини, зв’язані спорідненім, і творили громаду, сусідство.

Ширша родина в своїх ріжних формах (задруга, ґаздівство, дворище) звичайно ніколи не держиться купи так довго, щоб з розростом своїм дати ціле село, більшу осаду. Спільне господарство вести показується практичним і можливим тільки до певної границі. Розширяти його в рамах ширшої родини до безкінечності – стає неможливим, і коли таке ведення натрапляє на трудності, ділиться ся ширша родина на кілька поменших, що осідають окремо одна від другої на старих ґрунтах і починають господарити осібно, а при нормальних обставинах розростаються й діляться потім далі. Такий звичай – осідати родинами чи дворищами зокрема, подальше, серед своїх ґрунтів – очевидно споконвічний загальнослов’янський звичай. Тісно скуплені многолюдні села, які бачимо тепер – були продуктом пізніших господарських і всяких інших обставин. Стару практику представляють нам українські хутори, або села, які без змін задержалися так, як розвинулися з поодиноких відокремлених дворищ [Бачив я напр. такі околиці української шляхти на Поділлі]; такі села гірські карпатські, де поодинокі хати стоять серед своїх ґрунтів, так що село буває розкидане на кількадесять квадратових кілометрів. Сей старий звичай – селитися відокремленими родинами, очевидно, представляє нам Прокопій в своїм класичнім тексті про побут антів і словен [De bello Got., III, XIV], кажучи, що вони мешкають „розкиданими й відокремленими осадами“, „селячись далеко один від одного“.

Група таких родин-дворищ, зв’язана сусідством, економічними, а часто також і кровними зв’язками, творила з часом село, в нинішнім значенні (в старій Руси се слово такого значення не мало). Кровний зв’язок, або пам’ять про нього лишали часто свій слід в загальній іменній, патронімічній назві, що прикладалась до цілої групи дворищ: численні патронімічні назви осад на нашій території на ичі, вичі, вці, зісталися слідом таких родових зав’язків. Пам’ять приналежності до одного роду мусила довго жити в членах такої групи, оживляючи ті зв’язки, які виникали з територіальної близькості, сусідства й мотивів економічних. Ліси, сіножати, води довго зіставалися в неподільнім уживанні всіх сих родів-дворищ і лише з часом (і то не вповні ) воно індивідуалізувалося.

Таким чином, і село часто було групою зв’язаною родинно-економічними зв’язками, подібно, як дворище, тільки сі зв’язки в селі були далеко слабші, ніж у ширшій родині, а навіть у дворищі; домішка чужеродців могла бути тут далеко більша, ніж в дворищі; та й незалежно від сеї домішки самий принцип інший – се вже не рід, а громада. Коли навіть в ширшій родині не видержуються вповні принципи патріархальних відносин, і до них підмішують певні елементи громадські (як можливість вибору голови, ограничення його власті спільною радою членів роду, право до спільного майна всіх членів, що в разі порушення своїх інтересів старшиною можуть скинути його або жадати розділу), то в сільській групі родин родовий елемент зовсім йде на другий план. Се громада зложена вправно і економічно самостійних господарств – дворищ, що самі роспоряджають, самі за себе відповідають і свої справи рішають на зборі старшин поодиноких дворищ. Певний рід, по родовим традиціям, або завдяки матеріальній перевазі може мати першенство чи особливий вплив в такій громаді; громада може лишати старшині сього роду репрезентацію в певних нагодах, може передати йому якісь постійні функції, але все-таки власть і управа лежать в руках громади. Спільне володіння задержувалося звичайно тільки щодо менш інтересних та неподільних земельних просторів, або мало характер лише переходовий. Властивого спільного володіння громади у нас, у слов’ян загалом не виробилося, і великоросійська земельна „община“ мусить уважатися продуктом пізніших чинників.

Такий процес розвою громади з родини можемо слідити в історичних часах, наприклад на селах дрібної української шляхти, що в своїм житті могла розвиватися свобідно, а знову для історії своїх околиць постачає нам документи часом з кількох віків за порядком [З них видані дві збірки: Антоновича, про овруцьку околичну шляхту в IV часті Архива Юго-Западной России, і моя, про барську шляхту там же, в ч. VIII, т. І і II]. З усякою правдоподібністю ми можемо перенести такий процес в головних його прикметах в сферу староруського життя: він вповні згоджується як з аналогіями архаїчних форм у інших слов’ян, так і з фактами староруського життя.

Сільській групі „родів“ – дворищ досить близько відповідає громада Руської Правди –„вервь“. Вона з одного боку на стільки не велика, що може ручити за своїх членів і відповідати за переступ, счинений на її території, з другого боку – се союз свобідний, її члени самі розпоряджають собою і укладають між собою свобідні умови. Так, з Руської Правди бачимо, що вервь платила за своїх членів „дикую виру“, коли не хотіла видати убійника, або убивство було припадкове. Але платила тільки тоді, як сей убійник належав до такого союзу, коли він „вложився в дикую виру“, а як не вложився, то й сам відповідав за себе [Карамз. код., § 4 і 6, варіанти у Калачова, с. 186-8; про верв мова ще при огляді суспільного устрою Руської держави (т. III, гл. IV)].

Для зрозуміння внутрішнього життя такої громади за браком відомостей можуть послужити подробиці міського громадського життя в давній Руси: міське життя було тільки дальшим ступенем в розвої сільського. Виключивши пізніші елементи княжої адміністрації й дружинного устрою, бачимо, що громадські справи порядкує в місті рада-віче старців (віче в Білгороді під 997 р., нарада київських старців під 983 р.). Сама назва останніх показує, що се мусили бути старшини родин-дворищ, переважно старші люди (у болгар подекуди й досі так звуться визначніші господарі, яких 10-20, що держать управу села) [Боґішіч, Zbornik, I, c. 521]. Таку ж назву мав часто старшина громади: в західно-руських землях дуже довго (ще в XVI в.) стрічаємо „старців“, рівнозначних з отаманами або війтами громад; тоді їх вже іменувала власть, давніше вони бували виборними або дідичними. Як я вже сказав, старшинство в громаді могло в більшій або меншій мірі прив’язуватись до певного роду; притім могли бути ріжні варіанти: в Західній Сербії напр. в одних громадах старшину села вибирають, в інших вибору не буває, а старшиною буває домачин одної й тої самої, найбільш поважаної задруги (кучі); коли ся задруга почне підупадати, а визначиться натомість інша, старшин (або князів, як їх звуть) беруть з сеї нової, і т. д. [Боґішіч, Zbornik, I, с. 522-3].


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 358 – 361.