8

Михайло Грушевський

Поки Івась зносивсь думками під хмари і у мріях уже пестував синка на руках, у В[ладикавка]зі з Катрею вийшли деякі одміни.

Меж иньшими гостями у Розгарових частенько бував Олексій Григорович Корчанич. Се був ще молодити чоловік – літ єму було 28–30, але проте, як кажуть, «достигший степеней [известных]. Він був дуже гарний з себе – високий на зріст, (стройний) гнучкий станом, біловидий, трохи (смугловатий), з гарними русявими бакенбардами, з гордовитим поглядом. Він мав гарні, поважні манери, говорив поважно, трохи гаркав по тогочасному звичаю, міг завжди побалакать із усяким і сказати (пріятне) слівце – конче се був дуже «пріятний» світський молодик, аристократ на усю губу.

Побачивши Катрю й пересвідчившись, що за нею будуть чималі гроші, він подумав, що не погано було б узяти за себе Катрю. Став часто ходити до Розгарових, сподобався і Куцаповій, і Катрі, і в кінці всего за один день до повороту Івася посватавсь за Катрю. Катря згодилась – Корчанич був якраз її пара, Куцапова теж, але покищо про це заручення нікому не було свідомо. Конешне тепер уже Катрі було не гаразд вовтузиться та бавиться з Івасем – вона забула вже про свій заклад з братом і Сашою. Івася не згадано і два раза після єго (отъезда).

У той день, як Івась хотів прийти до неї, перед вечером Розгарови зібрались кудись то на вечір і чекали Корчанича, котрий повинен був заїхать за своєю невістою. Івась прийшов одягнений найгучнішим робом – у новому каптанці, з-під котрого стирчав високий комір і без жалю різав єму шию, у штанях, пошитих на кшталт, як то кажуть, «колоколов», чоботи, мов кліщі, давили його незвичайні ноги. Єго зустрів Розгаров привітно, але якось трошки гордовито, наче вищий нижчого, але цікавого чоловіка. Він поспитав, чи скоро їде він у Київ, сказав кілька старих і вже свідомих жартів про Україну і українське письменство. Івась поспитав, чи здорова Катря.

– Як же, здорова, ось вона зараз вийде, здається, кудись вона збирається їхати.

Швидко прийшла й Катря. Привітались, побалакали об сім об тім, Івась чкав, щоб зустатися на самоті. На єго щастя, Розгаров пішов кудись, і вони зусталися сами. Івась якось не зразу засміливсь наминати і спершу сказав кілька слів про якісь речі, якось мекав, і єму було дуже ніяково, він поглядав на Катрин вид, силкувавсь примітити яку-небудь прикмету її думок, жадання, але не міг примітити нічого. Катря помічала єго ніяковість, єго вагання, втямила, до чого воно йдеться, але зумисне видавала з себе (равнодушну). Нарешті Івась трохи осміливсь і сказав, кахикнувши:

– Катерина Ст[епановна], я хтів спитати про одну, для мене дуже (важную) річ.

Катря повернулась до єго і підобрала брови, але ніякої привітності або ласки не видко було на її гордовитому виді.

– Як Ви знаєте вже, К[атерино Степановно], що я кохаю Вас, Ви теж кільки раз казали, що не здаюсь я Вам бридким, Ви подавали мені деякі надії, то я теперечки осмілився спитати Вас, чи хочете бути Ви моєю жінкою, чи хочете бути моїм вірним, коханим товаришом?

Він швидко сказав ці слова, за єдиним духом і, скінчивши, погледів на Катрю, шукаючи ласку та кохання на її гарному личку. Хоч Катря вже чекала сего й знала, що се буде, але здала себе здивованою і сказала:

– Спасибі за честь, але я не можу бути Вашою жінкою, я вже заручена за другим.

– Вибачайте, але ж Ви самі казали, що любите мене, кілька раз казали, – ледве сказав Івась, блідий та бідний.

– Може я казала, не пам’ятаю, як і казала, то певне жартувала, дуже жаль мені, – сказала спокійно Катря.

– Жартували, еге, – якимсь здавленим, незвичайним голосом промовив Івась. Єму здалось, що усе закрутилось по кімнаті, він хтів попрощатись, але голосу вже не стало, він ледве уклонився і пішов.

Катрі стало жалко єго, і вона вже хтіла окликнути єго, щоб трохи втішити єго, вона пішла навіть за ним, але він пішов уже…

Катря вернулась у кімнату

[тут кілька аркушів відсутні. За авторською нумерацією, це закінчився арк. 52, а наступний – арк. 57. Архівні номери аркушів – 66–67]

…[дисер]тацію на магістра.

Безлюдьком він зостався, як був, бува тільки у своїх товаришів, та й то не дуже часто, і чудно якось себе має: інший раз веселий, балакучий, потішає усіх, раптом стихне, понуриться, замислиться й седить остатні часи у куточку.

І у себе иньчий раз седить, пише у кабинеті – (вдруг) зірк – закрив книжку, одсуне писання, схилиться на руки і седить так довгенько, або почне ходити по кімнаті – понуриться й важко зітха – своє бере молоде серце, не дає чоловіку одцуратись од людського щастя та шукати єго в науці та праці. І довго сумує та нудиться Івась, думаючи про людське щастя та свою нещасливу долю, та пригадує пісеньку:

Ой не всі то ті дуби цвітуть,

Що весною розвиваються…

[Увесь останній розділ перекреслений].

Кінець і Богу слава.

Михайло Заволока, Кислі Води, 24 червця 1884, Р[оку] Нев[олі] 230

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 406 – 408.