Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

1

Михайло Грушевський

Ранком місяця липця 188… року по лівому боку Терека, по вузеньким та грязним вулицям лівого боку зарічної половини г. В[ладикавка]за йшов чоловік. Він зійшов з горбочка і пішов понад річечкою, простуючи до дерев’яного мосту. Мандрівець був молодий панич, на облик дали б єму років 22 – 23, невисокий на зріст, нічого у виді єго не було незвичайного – трохи бліді худі щоки, сіроваті очі, великий ріт з чималою верхнею губою, руси вуси і волосся – конче се було лице, яких бачили багато і на які не звертали вваги.

Правда, якби придивитись до єго, то побачили би, що очі єго хоч не сиплять промінням, проте горять тихим, рівним світом, симпатичним для кожного, що єго невисокий лоб мав якусь прикмету, що ріт єго показував твердість і навіть упертість і сильную волю, що невисокий лоб показує багато мислей, але з першого погляду він здавався звичайним чоловік[ом], без жадної… Одягнен він був просто: у куценьку свитчину та полотняну сорочку й штани, на голові був старенький бриль. Він ішов тихо, поважно, і по єго ході видко було, що він іде не за яким ділом, а так тільки проходитись, засунувши руки в кишені, він часто зупинявсь, обертавсь і оглядався кругом себе, глибоко дишучи і підспівуючи собі під ніс якусь пісеньку. І справді було що оглядати [далі відсутні 2 аркуші за авторською нумерацією].

…упартий працьовитий хлопець і не лежень – працюючи – за двох, терплячи усякую нужду (батько єму давав по гривниці на місяць на усі потреби) догоджаючи, підмазуючись до усіх, од директора до москаля, що вимітав класи, якось умудривсь скінчати гімназію (Ондрій якось примостився у гімназії на скарбовий кошт), а потім університет.

Чого тільки він скуштував, чого тільки не витерпів. Якби списати усі…, з котрими він вивертавсь серед бідоти, то була б повість, у сімкрат цікавіша од хранцузьких «авантюров», хочай би навіть тим, що була б не видумана, а списана правдиво.

Скінчавши курс, Ондрій, котрий, не вважаючи на молоді літа, був уже старий горобець, не схотів висижувати досі на писарськім стільці і, придбавши трохи грошей, майнув він на Капказ. Война ще не скінчилась і Капказ для українців був не краще од якої-небудь Лапландії або Індії – про єго ходили такі страхи, що у слухачів аж жижки тремтіли з переляку. Прибувши на Капказ, Ондрій зразу зрозумів, що тут такому чоловікові, як він – чоловіку працьовитому і вже бувалому, можна зробитись чимсь кращим од полупанка. Земля вольна й багата здається, чкала тільки міцних рук, котрі заходились би коло неї, щоб дати за працю багато усего.

Поблукавши трохи по Капказу, вибираючи собі місце для життя, Ондрій осівсь у В[ладикавка] зі, котрий тільки що тоді був зроблений городом. Тоді се була купа домів, тісно одно коло другого построєних, обгорожених невисоким муром. Жили тут сім’ї офіцерів, котрі збудували тут москальськими руками домики з окупленого лісу і доживали свій вік, ходячи по базару да балакаючи про політику та про господарські річі. Ондрію сподобавсь цій городок і він осівся тут тай жив геть поки [нерозб.]

На єго очах виріс цей новоспечений городок, наїхало жидови, армян, урядників, пролапали старі мури, провели бульвари і старі вусаті і червонопикі офіцери ходили замість базару по сім бульварі. Не бувши лежнем, та ще й до того запобігаючи усіх панів, Ондрій помаленьку вийшов в люде, придбав гроші, збудував собі дом на тім боці річки і на сім – правім, дійшла єму і земелька чимало за єго працю та запобіганнє. Вийшовши в люде, подумав Ондрій, що непогано було б оженитись, але тамошні панянки руські і туземні не припадали єму до смаку і він поїхав на Вкраїну.

Тутечка єму сподобалась дочка одного батюшки – весела і непогана на вид, і він швидко залицявсь до неї. Вона подумала, поміркувала, порадилась з батьками – чоловік не дуже старий, має достаток, поміркувала та згодилась. Справили тихеньке весілля й через тиждень поїхав Комашинський на Капказ. Незабаром родився у них хлопчик, назвали єго Івасем. Він був з малком якийсь тихий, нерозбит[н]ий, не любив гратись з другими хлоп’ятками, а седів більш дома.

Зріс він меж кацапами або українськими перевертнями. Батько єго теж одрікся от України, не любив говорити про її, мови української цурався, називав її хлопською, і певне [б] вийшов з Івася неборака, яких на лихо дуже багато на Кавказі – одірвані од свого народу, од своєї національности, вони страчують національне чуття і робляться якимись космополитами. Але спасла єго од сего таки єго мати… Вона була сама з тих дівчат, котрі були виховані під впливом молодої ще тоді, але вже набравшої сили української літератури, під впливом «Кобзаря» Шевченкова, повістей Квітки, оповідань Марка Вовчка – вона любила рідну мову, рідні пісні, хоч не знала своєї історії і своего народу, вона вивчила мало не півкобзаря Шевченка і дуже любила «» і кумедні, хоч і не дуже кебетні оперети.

Маленький Івась ріс у її під рукою і змалку наслухався пісень українських, українських казок та присливій. І маленький хлопчик своїм непопсованим чуттям почув велику красу української мови, полюбив українські пісні то жартливі, то повні сліз, і думи, поетичні сказки і чудові прислів’я. Батько скоса дивився на такий «хлопський смак» синка, сердився на єго, проганяв єго грати з дітьми сусідей, але моторна та розумна Варвара Михайловна вміла заспокоїти свого чоловіка, котрий хоть не давав сего знати, дуже кохав свою молоду жінку.

(Як підріс трохи Івась, треба було віддавати єго до гімназії). Тільки що вивчився він читати – вже не що друге, як Квітчині та Кулішові оповідання, та вірші Шевченка почав він читати. Де тільки міг він дістати яку українську книжку, хоч і нікчемну, читав її, не встигаючи до решту, тільки дуже нечасто траплялась єму книжку дістати, а нових виписувать ніколи б не дозволив батько. Тим часом повезено було єго до гімназії у г. Т[ифли]з, бо у В[ладикавка]зі гімназії не було.

Тихий та боязкий Івась і там до гурту школярського не пристав. Він дуже журився за матір’ю, любив ходить собі увечері і споминать її. Він почав дуже багато робить, почав гарно вчитись, не стільки з-за самої науки, а щоб не було нудно, а може була й лиха думка – перевагою своєю [в] науках відомстити товаришам за їх глузування і врази. Більш усего глузовано з єго за українську вимову, за єго українську кирпу, за єго українські симпатії. Се глузування не однаковий вплив має на заволок-українців – інші, слабші одвертаються од своєї національности, дужчі – ще більш вдаються у народовство, аж надто – вони здебільшого починають ораторствувать, хвалитись своїм народовством і кожному в очі єго тичуть. І в кінці всего або пропадають ні за цапову душу, або, почувши «надлежащее внушение», робляться теж перевертнями.

Одначе моєму Івасю доля не дала зробитись болтуном, перш усего він був небалакучий, а далі – не було перед ким єму величатись своїм народовством – товариші хоч і глузували з єго, але справді було їм байдуже і народовство, й централізація. Таким робом Івасю зуставалося тільки чекать тієї доби, коли він зможе виступить перед громаду як письменник або літератор, і словом живим і друкованим… [Наступні 9 аркушів, згідно з первісною авторською пагінацією, відсутні].


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 383 – 385.