6

Михайло Грушевський

Після сего Івась і Катря кілька раз бачились – Івась ходив у сад, на бульвар для того, щоб зустрітись. Зустрівшись, він цілісенькі вечора ходив із нею поруч, розмовляючи з нею – і тут давався він взнаки усім зустрічним – він наступав на ноги, на сукні паннам, штовхавсь. Він розказував Катрі свої надії, плани, одкривав її свої пересвідчення, свої гадки та думки і швидко докучив Катрі.

Спервоначала, як тільки привів Розгаров на перший вечір Івася – їй було цікаво побачити молодика, що хоче бути ученим, українського патріота, не схожого з тими хлопцями, котрих вона бачила щодня круг себе. Вона хтіла улюбити в себе такого незвичайного хлопця, звести єго додолу з того шпилька, на котрий він вибрався, і зробити з єго «простого смертного», звичайного хлопця, бігаючого за хвостами панночок.

Балакавши із ним, побачила вона, що він хлопець розумний та добрий, вона може сподівалась побачить якого-небуть героя, на кшталт Базарова або Інсарова, може вже міркувала, чи варт одкинути усю обставину, у котрій вона зросла, і собі зробитись героїнею, але тепер побачила, що дуже помилилась. Івась не збиравсь ослобоняти якої-небуть землі на кшталт Інсарова, не бажав іти в народ і зробитись «мучеником ідеї», як Нежданов, або оселити де-небудь у Америці колонію українських патріотів – се справді був «чорноробочий» науки, він хтів живим і друкованим словом помагати своїй країні, росполоняти науку й письменство та готовити грунт для грядущих діячів рідного народу.

Катря не тямила, що більш стануть у пригоді науці і народу ці маленькі письменні та вчені, аніж оці красномовні «мученики за ідею», що трудніш бути таким «чорноробочим» ідеї або науки та вистояти за її до кінця, аніж пшикнути, мов ракета, обсипавши усе промінням річей і не зоставивши нічого, Катря не тямила цего і вже думала, як би одчепитись од Івася.

Иньший раз, седючи з Івасем де-небудь у темній алеї В[ладикавка]зького саду, вона зіхала, тим часом як Івась своїм тихим голосом розказував, що «гарно було б видать українську граматику», або одкривав план своєї дисертації про єднаніє України з Шведським королівством у XVII та XVIII віках, але було темно-темно, й зіхання було не видко, і він думав, що ці усі речі однаково цікаві і ему, і его милій Катрі. Він усе ще ходив, як то кажуть, у чаду першого кохання, бачив тільки Катрю, думав тільки про її. Не знаю, чи довго йшло б отак оце діло, якби один випадок не помішав Івасеві бачитись із Катрею та поштувати її оповіданнями про єднання шведів та українців.

Після батька зусталось у Комашинських два доми й земля, на дом уже найшлись покупці й чкали тільки покупця на землю, щоб рушати з К[авка]за у Київ. Якось Івась обідав і з превеликим смаком їв борщ, заправлений салом, коли принесли до него лист. Писано було у тім листі, що знайшов[ся] покупець – генерал Барцович, і що сей генерал приїде подивиться на землю, то треба було б, щоб і хазяїн приїхав.

Івась, прочитавши лист, довго дряпав потилицю й тім’я, але нічого було робити – хоч і не хотілось єму покинуть В[ладикавка]з, а [у] В[ладикавка]зі Катрю, але яко хлопець «солідний», рішив він їхать. Вечером він пішов у сад, сподіваючись побачити Катрю, щоб попрощатись. Справді, він не помиливсь – Катря прийшла з братом. Розгаров швидко пішов геть, і Катря зосталась сама з Івасем. Вони сіли на лавці у темній алеї. Музики грали веселого вальса, і гук доходив якось м’якше, ніжніш, повен місяць сяв на чистому небі, і проміння єго, прориваючись між листям, малювало якісь незвичайні фігури на темній доріжці.

– Я прийшов сюди, – сказав Івась, помовчавши кілька хвилин, – щоб попрощатися з вами, Катерино… З’явивсь покупець на землю і мені тра поїхать на кілька день.

– Ну, се ще нічого, а то я злякалась, думала, що надовго…

– Дак я можу сподіватись, що згадуватимете мене? – сказав Івась, і серце єго так затьохкало, що було чуть аж знаружі.

– Звісно, без вас мені буде сумно, – сказала Катря, – я так вже звикла бачити вас і розмовляти з вами мало не щодня, що мені буде сумно без вас…

Серце Івася ще більш застукотіло, і він уже роззявив рота, щоб сказати Катрі, що він її любить і спитати, чи хоче вона бути його женою, як вернувсь Розгаров. Він сказав, що єму тра кудись піти, і попросив Івася провести Катрю додому. Він швидко пішов, але Івась уже не одважився одкрити Катрі, що він її любить.

– Скільки ж коштує ваша земля? – спитала Катря.

– Та тисяч із 10 – там є млин, деякі господарські будови, усякі причандали… Це тільки оця земля седить на шиї, а то вже все злажено, щоб їхати у Київ.

– Коли ж у вас починаються лекції?

Івась сказав.

– Як же ви там живете, що робите? – спитала Катря.

Івась почав розказувать про студентський побит. Катрі швидко докучило єго оповідання, вона сказала, що вона змерзла, і попросила провести її додому. Дорогою Івась більш мовчав та дивився на Катрю. Він був такий щасливий, на серці був такий покій, така тиша… Луна світила їм, темні дерева бульвару кивали над їх головами і махали гілками, і здавалось Івасю, що вони кивають головою на їх, що вони показують одно другому щасливу пару…

Вертаючись додому сам, він став на мосту через Терек і, спершись на гратки, довго дивився. Дивився на темні гори, укриті хмарами, що хмурим рядом простяглися понад городом і чорніли на темному небі, на огні, що світились у городі по обидва боки річки, місячне сяєво одбивалось на річці, і вода, наче серебро, переливалась, пересипалась під місяшним промінням, вода гучно шуміла під берегами, ревла, а посередині булькотіла тихіще; здалеку чути було гук музики, і цей гук тихо линув по воді й оддававсь тихо і м’яко.

Івась сперся на гратки і почав думать, конешне про Катрю й своє кохання. «Сегодня я мало-мало не залицявся до неї, та якби не прийшов цей дурень Розгаров, то певне спитав би її, чи любить вона мене. Що ж, – сказав він собі, заплющивши очі, щоб лучче пригадать Катрю й її речі, – вона певне мене любить, чого ж би вона стала така привітна до мене, так розпитувала про усе, чом би вона так привітно на мене дивилась», – подумав він, і серце у єго застукотіло весело.

«Вона мене любить. Е, чом я не спитав її, усе б таки знав тепер запевне… Але нічого, спитаю, як повернусь, що ж тут не довго… А як вона скаже, що й собі мене коха… Боже милий, яке щастя… Мати нічого не скаже, вона теж у своїй волі, на торік одружимось… От кажуть, що жінка не дає чоловіку у науку вдаваться, брешуть, певне, той не кохав, хто так каже – ще більш вона піддає охоти до праці, піддержує, підкрепляє». Він помовчав. «А може, вона мене не кохає, може… Е, ні, – сказав, одганяючи думку, мов докучну муху, що дзвенить коло вуха. – Ні, вона коха мене, запевне коха, – сказав, придивляючись до блискучої води, і ся думка сповнила єго душу радістю й щастям. Він тихою ходою перейшов через мосток й прийшов додому.

Другого дня він раненько виїхав з В[ладикавка]за у поштовім візку. Сонце недавно ще зійшло, у воздусі ще було сиро й холодно од роси, уся природа дивилась весело і наче усміхалася. Івась по своєму звичаю курникав собі пісеньки, коли, зирнувши на свого візника, здалось єму, що у того облик зовсім український. Івась не втерпів і спитав:

– Звідкіля, дядьку?

– Ізюмський, – одказав візник, спустивши віжки й накладаючи кабаки у люльку.

Івась став розпитувать єго, як він зайшов сюди, як жиє, що робить. Візник розказав, що оддано було єго [в] москалі, з полком прийшов у В[ладикавка]з, теперечка вийшов по білету, і тепер візником на пошті.

– Що ж, чи не скучаєте за своєю Ізюмщиною, не збираєтесь вертатись звідси на Вкраїну?

– Чого я вертатимусь – нема там у мене ані братів, ані батьків, тай жити геть-то гірше там, аніж тутечка – тут країна вільна, заробітку скільки забажаєш, як тільки до праці охота є. А скучно за Україною, – сказав він, – се правда, тут же не так, як у нас, усе не по-людську – де не зирнеш – гори, усе гори, аж огидло на їх дивиться. Отто діло, як у нас – усе кругом степ, широкий-широкий, здається, без усякої прозорної трубки на сто верстів кругом видко… Опять-таки, – помовчавши, сказав візник, – й народ тут другий. Татарва та бісова кацапня; а вже ж не люблю я їх, чортових кацапів. Усе у їх не по-людську, живуть, мов свині – зайдеш у хаті, а там гірше, аніж у хліві – таракани скрізь, грязюка, тут у хаті й кури, й поросята, – і візник плюнув. – А лаяться почнуть, батенько мій, батько з сином, дочка з матір’ю… А смердючі які – так де не прийдуть, усе просмердять своїм кацапським духом, – і візник зачадив своєю люлькою, наче збиравсь викурювати з В[ладикавка]за кацапський дух.

Так балакаючи, виїхали вони вже давно за город. Недавно були дощі, й дорогу дуже порозмивало – скрізь були водориї, яруги та балки. Візок хилитавсь на усі сторони, й кісткам було не дуже гарно, але Івасю було весело, він курникав пісеньку та роздивлявся на ті міста, по котрим їхав. (Шлях ішов тепер під горами, тільки річка одділяла єго од зугір’я, що обросло лісом, усе більш чинарою. Наче стіна, ішли гори – то рівною смугою, то піднімались шпилі, кучерявії, оброслії чагарником та лісом.)

Проз дорогу за річкою йшли довгою лавою гори, темно зелені, оброслі чагарником та лісом. Тут що не місто, то й порепина, тут гори підійшли на[д] саму річку круто, вода одмила зугір’я й підіймаються жовтими рядами гленцеваті й камінцюваті обриви, тут гора спустилася помалу, рівним, не крутим зугір’ям, все зугір’я заросло кучерявим, густим лісом, високі чинари ростуть над самою водою, деякі нахилились над водою і простягли свої розкішні віти мало не через усю річку, і наче дивляться на себе у воді. Де-не-де [видніється] поляна – гола, тільки стирчать два або три дерева, свіжа яснозелена трава укрила її і далеко ясує вона між темними колерами лісу…

Їдучи понад річкою, Івась побачив ліворуч [ галявинку ], вкриту камінням, де-не-де каміння лежало кучами, і кучі пообростали травою і бур’яном; над сірою, всипаною камінням землею підіймались купами деревця алучі, і якось чудно було бачить їх зелене листя серед сього неродючого грунту. Се були руїни старого гірського аулу – як воювали Кавказ, то усіх горців, що не хтіли зразу піддатись Москві, виганяли з гір, селили їх на планині, а аули палили.

Тільки купи каміння, де-не-де почорнілого та обсмаленого, та деревья їх садків були [доказом] того, що тут колись жили люди. Не далеко звідтіля було й старе кладовище – меж кропивою, кущами та невеличкими деревцями алучі біліли кам’яні стовпи, колись вони були розмальовані різними хварбами, але тепер облупились і тільки де-не-де ще чорнів кавалок [книжкин] та червоніло півквітки. Івась зирнув на сумну обставу – руїни аула, на старе кладовище й подумав: от якби сюди якого-небудь поету на кшталт покійничка Жуковського, зараз яку-небудь поему скомпонував, з усякими поторочами, духами з того світу… Зачало хоть би й так:

Під скелями Кавказьких гір,

Де піняться і стогнуть хвилі…

Незабаром приїхали вони у станицю, де була перепряжка. Коней, звичайно, не було – паслись. Чекаючи коней, Івась з’їв яєшню, котра смерділа димом, і почав розглядать види з вікна кімнати: з одного видко було вулицю, де лежала колода та в багні порались три свині, раз по раз рохкаючи і махаючи хвостами, з другого вікна було видко діряву повітку, калюжі та кучу гною, та солому, де копались дві курки з обтріпаними хвостами та півень без хвоста.

Обидві ці картини, хоч були й дуже цікаві, але уже остогиділи Івасю. Стало припікать, і Івась не так вже весело курникав пісеньку. У дорозі трапилось їм переїжджать через аул, котрий зовсім не був схожий з аулами, що описували Лермонтов і Пушкін – біленькі хатки, чисто вимазані, вкриті соломою й очеретом, стояли по обидва боки вулиці, з-за хаток виглядали вишні, яблуні, груші, на вулицях було пусто – якась баба йшла з кувшином води додому, та грались татарчата з великими рудими собаками… Ні, зовсім вже вік поетів проминув – татари більш думають про кукурудзу та ячмінь, аніж про «набеги» та розбійство, певне, забудуть вони, що то за люди були абреки…

Під вечір Івась приїхав у станицю, де жив офіцер, котрий заправляв землею Комашинських. Станиця оселилась по горбу й з горба сходила до річки по зугір’ю. Хатки були невеличкі, старі, нечисті – там облупилась стіна, там прогнила стріха, вікна були позаліплювані папірками, заставляні дощечками. Верталась з поля череда і уся станиця була на улиці – козачки переймали свою худобу, підтикані, засукавши рук[ава], стояли вони коло хаток і дзвінко дзигорили і лаялись одна з другою:

– Ти що се, Митревно, гусей у мій город пустила, усю чисто зелень поклювали, карбованця на 2 з’їли…

– Багато у вас там тієї зелені, хоч зумисне вишукуй, не гурт знайдеш, а то вигадала на 2 карбованці…

– Ти що, думаєш, як у тебе нема у городі, то й можна на других казать, що у їх нічого немає? Та я вже знаю, ви завше на чуже добро ласі – торік з плетня хтось три глека зняв, думаєш, не бачила…

– Що ти вигадуєш, матері твоїй чорт, ти бачила, чи що? – розказувала Митрівна, баба товста і гладка, зціпивши кулаки і бадьористо виступаючи.

Степановна – баба млява, хоч і гостра на язик, одретировалась, плюючись і промовивши:

– Отто яка паплюга, прости Боже.

Івась поїхав просто до того офіцера, що я казав – Терентьєва. Терентьєва хата була трохи чепурніша, з кганком, розмальованим зеленою і жовтою хварбами, вікна були покрашені блакитною, а двері жовтою. Івасю назустріч вийшов сам Терентьєв – невисокий, товстенький чоловічок з русою бородою, одягнений у козацький каптанець – бешмет.

– А, се ви, – сказав він, – швидко, добре, приїхали у самий час, ідіть лишень чаювать.

Вони ввійшли у невеличкий покій, убраний на кшталт городський – завіси, хоч старенькі, коло вікон, ломберний столик, диван.

– Варко, ке лиш чаю, – гукнув він у другий покій.

Принесли чай, незабаром ввійшла дівчина у шерстяній гарній сукні, з шовковою хусточкою на шиї, рум’яна й русява – дочка Терентьєва, Ганна. Терентьєв порекомендував її, вона сіла якось кривлячись, [нерозб.] й скривила губи, од неї понесло жасминовими духами…

– Щоб не забути, – сказав Івась, – хтів я просить, позвольте вже мені у вас перебуть, поки приїде Барцович, а то більш нема мені у кого стати.

– От що вигадали, – сказав Терентьєв, – де ж таки, щоб не в мене стати, то се б ви мене уразили, Іване Андрієвичу, й не думайте нічого, це мені буде дуже пріятно. Ось зараз ми вам приготуєм покійчик, а то оддохнути треба.

– Та не турбуйтесь, будьте ласкаві, мені звеліть принести свіжої соломи, то се для мене буде лучче усякого ліжка.

– От тобі на, – сказав Терентьєв, розсердившись, – що ж у мене, для дорогого гостя й ліжка не буде, не знать що вигадуєте.

Івась незабаром пішов спати і з великим смаком заснув після тряскої дороги.

Барцович обіцявсь приїхати зараз після листа, але пройшло кілька днів, а Барцовича не було. Івась все жив у Терентьєва і, якби не Катря, то [б] зовсім не скучав – він був дуже здатний усюди, куди єго доля не закидала, обживатись і жити так, наче звик до сего побита ще змалку. Він часто балакав із Терентьєвим і єго дочкою, бачивсь теж із школиним вчителем – Ларченком.

З Терентьєвим Івась більш усего балакав обідаючи та чаюючи. Розпиваючи горячий чай або хлещучи так, що щелепи лящали, він тягнув довженну розмову про політику і господарські речі. Він страх любив розмовлять про нигилістів і соціалистів, розказув[ав] про їх чудасійні оповідання і тут охав і ахав. То розкаже, що от-що прийшов якийсь старюган до царя й подає єму себто якесь прошеніе, тільки цар не став єго читать, а оддав своєму писарю, той як став розгортать, а відти як стрельнуло й вбило єго, бо у тім «прошенії» був покладен динаміт, зараз ухоплено старигана, а то був передягнений социалист…

– Зовсім погано тепер, – так кінчав свої оповідання Терентьєв, – зовсім зледащів народ – у Бога не вірять, старших не шанують, [нерозб.] не бачиш ніколи, такі непоштиві, усе тільки думають, як би де бучу вчинити або народ підняти, он які діла роблять. – І Терентьєв значительно телепав головою, охав і замислювався. Він сперваначала, здається, боявсь, що Івась теж трохи соціаліст, але побачивши, що він у церков ходить, народ бунтовать не збирається, він єму довіряв у всему.

Дочка єго розмовляла зовсім об інших річах, вона розпитувала про В[ладикавка]з, жалувалась, що вона мусить жити у станиці меж «необразованим людом», що її нема з ким навіть слова промовити, і вона так важко зітхала, що сукня мало не лопалась до натуги. Але найбільш Івась гуляв – рано й після обіда виходив він за станицю у поле, по цілим годинам ходив він тут меж полями й огородами, обливаючись потом і дишучи горячим повітрям, важким духом од картоплі, укропа, конопель або пахучим духом сіна. То ходив він на річку, купавсь і довго лежав під кущем лещини, дивлячись на дрібні хвилі, високе блакитне небо з легкими прозорчастими хмарками, причувався до дзюркотіння води, до тихого гоміну степу…

Тут на самоті ніхто не забороняв єму мріяти про своє кохання, про Катрю, про свою будущу жизнь… Він і так був здатний до мрій, кохання ще більш піддало єму приті, й він тепер мріяв та мріяв безперестану. Вій вже бачив, як вони собі живуть щасливо у Київі, як він професорствує, а єго жінка пестить дітей і помага єму у праці, що вона зробилась щирою українкою, і инче, усего не перескажеш…

Через кілька днів приїхав сам пан Барцович із своїм сином. Барцович був дебелий високий чоловік, з деякими [масонськими манерами], синок єго виглядав яким прилизаним півником – він дер носа, наче півник, завше був гладенько причесаний, у чистому сюртучку, в біленькій сорочці, був вельми [нерозб.] і манерний.

Огледіли землю, усе господарство і швидко згодились. На другий день вони збирались їхати у В[ладикавка]з. Але пішов дощ, і тра було той день переждати. Барцович, синок єго і Івась сиділи у Терентьєва. Єго превосходительство мав себе у той день дуже гарно – добре виспавсь і наївсь, добре землю купив – усе оце зробило єго дуже веселим і самодовольним. Як усі шановні люди-бюрократи, він любив часом, як то кажуть, «полиберальничать».

– Скажіть пожалуста, Іване Андрієвичу, ви поляк?

– Ні, українець.

– Е, я теж українець, – сказав Барцович і значительно погледів на Івася, себто – дивись на мене, я генерал руського уряду, а проте кажу, що українець – чуєш?

«Чую», – подумав Івась і промовив:

– А, дуже радий…

– Еж, – сказав Барцович, – я українець. Колись то усіх там писателів мало не напам’ять знав – і Шевченка, і Котляревського, і Гулака, то й тепер пам’ятаю, – і він промовив, негарно вимовляючи слова:

,

І хлопець хоть куда козак,

На лихо здався он проворний,

Храбрійший одо всіх козак.

– Так, здається? – спитав гордовито Івася.

– Сливе так, – сказав Івась.

– Ось і син мій, Михайлик, теж знає по-українськи і багато читав українські книжки.

– Ви знаєте по-українськи, от що, – сказав Івась, повертаючись до Михайлика, – яких же ви письменників читали?

– Та багато – Раєвського, Шевченка, Котляревського, Гулака.

– Усі твори? «Енеїду» усі 12 пісень?

– Ні, шість, хіба усіх 12?

– Еж, 12.

– А знаєте, що не кажіть, а запевне Україна не буде під Москвою, коли-небудь таки устануть українці і матимуть свою особливу гетьманщину, – сказав Барцович.

– Ви думаєте? – спитав Івась. – Що ж, може, коли й буде.

Тут їх покликали чаювать.

(Івасю докучила ця кумпанія, і він бажав скоріш вернутись у Владикавказ Катря се діла завше у єго думках, і він скоріше бажав побачитись із нею. Він рішив зараз, як приїде, спитати, чи буде вона єго жінкою і чи захоче вона чекать).

На другий день Івась рушив у В[ладикавка]з. Швидко знов пішов дощ – дощ самий поганий, невгавущий, холодний, він ішов рівно, не втихаючи, не припускаючи й промочив Івася до кости. Але Івась не дуже сердивсь – загорнувшися у бурку, накинувши відлогу на голову, він став, як то кажуть, «будувать воздушні будови», і за сим ділом він не звертав великої уваги на те, що сорочка прилипла до шкури, а по груді тік цілий струмок. Він порішив, як приїде, на другий день піти до Катрі і спитать, чи схоче вона бути єго жінкою і весілля зробити на другий рік. А як не згодиться, зараз побратись і потім рушити у Київ. З такими думками приїхав він пізньою добою у В[ладикавка]з і захріп зовсім не поетично.

Примітки

Базарова або Інсарова – головні персонажі романів І. С. Тургенева «Батьки та діти» й «Напередодні».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 398 – 406.