Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

7. Значення повісті

Михайло Грушевський

Не вважаючи на епізодичність матеріалу з селянського життя в повісті про події на вороницькім попівстві, якраз все-таки малюнки селян в сім творі мусять бути признані найбільш цінною й важною частю. Не вважаючи на різку манеру письма, на те, що й тут автор – немов «на злість, на збиток, на супір» (уживаючи його виразів) різним Тріщинам, цивільним і духовним, часом і несмачно напирає на подробиці грубі, брудні, «непристойні», на явища темні, негативні, – певна рівновага в світлі й тінях тут все-таки додержана, односторонності не відчувається, навпаки – в суворім осуді чується не тільки об’єктивність, не тільки знання, а й любов, чи поважання до сього мужицького елементу.

Матеріал введено дуже різнорідний, є багато нових, не трактованих досі типів і ситуацій, описаних з тонкою спостережливістю, з великим дотепом і гумором, який, одначе, не переходить в глузування. Я думаю, що власне ся, мужицька частина «Забобону» забезпечує йому тривке й почесне місце в нашій мужицькій літературі, і автор перейде в нашу історію літератури власне як автор «Забобону» передусім.

Натомість попівство, хоч і служить головною темою, головним осередком повісті, зісталось не змальоване ні як певне побутове явище, ні як певна соціальна клітина. Перед нами кілька характерів, кілька людей, що опинились на вороницькім попівстві, і то людей навіть не типових, як я вже одмітив, а більше курйозних, дивацьких.

Двір і «єрархія сполечна» також зістались зачіплені тільки з деяких принагідних сторін. Всі ті десятки сторін, віддані пані Краньцовській і її фліртовим фантазіям, вважаю майже страченими.

По українській інтелігенції автор також «переїхався» тільки принагідно, і розуміється, ніхто не буде брати те, що він тут дав, за скільки-небудь повну характеристику, ані не буде мати гніву за нього. Центр ваги, як сказано, містить деінде.

На всій книзі лежить печать талановитої, виробленої руки. В маленькій подробиці, в принагідно киненій замітці, в якім-небудь порівнянні зразу відчувається і незвичайний хист спостерігача, і тонка рука дуже вправного майстра. Коли знов-таки порівняти сю книгу з повістю О.Маковея, відчувається, яку велику й плідну путь пройшло наше письменство за сі п’ятнадцять літ, як воно виросло, виробилось, поглибилось. Автор свідомо, очевидно, гребує всякою зверхньою декорацією, всякою сенсацією як способом до підвищення інтересу оповідання.

Навіть те небагате, що могло б послужити притокою для яких-небудь сильних сцен, чулих ситуацій, навпаки обчімхане від усяких таких сенсаційних подробиць: самогубство Гринька, хвороба Потурайчина наслідком беззаконного засуду за скликання читальних зборів. Автор, очевидно, ставить завданням показати свою силу аналізи і оповідання якраз на типах і ситуаціях найбільш сірих і буденних, – так сказати, на самім м’ясі життя. І от він описує сльоту на селі, роз’їжджену дорогу, піскуватий грунт, або глоту в сільській хаті під час зборів, дотепи єврейчика-постригача і т. ін. Класичний з сього погляду вже сам початок повісті!

Але автор не боїться при нагоді вдатись в поезію. Деякі його такі поетичні екскурси, порівняння тощо виходять часом дуже влучні, настройові. Може він і се вдати!

Такі, напр., кінцеві сторінки повісті:

«На другий день рано вийшла їмость на свіже повітря, чи не перестане від того боліти голова. Надворі стояла тиха, осіння погода. Небо чисте, ані одніської хмарки. Сонце зійшло ясне, наче викупалося в росі. Тай роси ж тої, роси! Немов проїдала їмостині черевики та гризла ноги. Аж холодом проймало.

Попри вузькі загінці мужицького жита пішла їмость аж до лісу. Чатиння встелило пісок густо-густо. Отже на соснах ані знаку від того, вони зеленіють так, як зеленіли літом. Аж ось ув однім місці встелена земля пожовклим листям. Відки його стільки? їмость підглядала, перебирала очима дерево за деревом. Он-он стоїть берізка. Сама одна поміж стільки соснами. Тоненька вона та марна, але висока, як і всі дерева навкруги неї. Зняла вгору безлисті гилячки, бідна сирітка поміж чужим народом. Доки зеленіла широким листям, то ніхто й не назирав. Аж тепер її побачили, як постелила свій лист кругом себе по землі, а сама заціпеніла на довгий мертвецький сон зимовий. Імості здавалося, що ся берізка – її Славко.

Свіже повітря помогло їмості; вертаючи назад додому, вона вже позбулася болю голови. Але думки її нічого веселого їй не віщували. Таки треба дожидатися смерті з косою. Життя її докінчене до самого верху: нічого проти долі бунтуватися. Правда, не такі вона надії мала на Славка. Та що діяти? – «Не знати, чи є така душа на світі, якій поводиться так, як вона собі сього бажає?» – думала їмость, а легенький сум обгортав її душу. Постановила таки сьогодні написати до дітей, що батько згоджується, нехай означують час шлюбу, коли новоженцям буде догідно.

Пропало: іди, Славку, межи люди! Чому ти маєш бути ліпший, як другі? Ах! Які ж ті мужчини всі ні до чого!»

І я кінчаю сим свої замітки про сю розкішну книжку, яку вважаю тривким надбанням нашого письменства. Нехай вони будуть заразом і поминкою по їх авторі, в котрім наша література стратила одного з найбільш серйозних і цінних своїх представників – стратила саме два роки тому (Мартович умер 11 січня 1916 н[ового] с[тилю]) в таку тяжку хвилю, коли ні наш журнал, ні українська преса тутешня не мала змоги навіть його й пом’янути! [Поминка по Мартовичу д. Свєнціцького вийшла весною, в 1 кн. «Л[ітературно]-н[аукового] вістника» за сей рік]


Примітки

коли ні наш журнал, ні українська преса тутешня не мала змоги – у роки Першої світової війни з вересня 1914 до липня 1917 року «Літературно-науковий вістник» не виходив. Також не видавалися й інші часописи.