6. Харктеристика персонажів

Михайло Грушевський

Кінець кінцем, одначе, елемент соціальний в повісті – хоч як вона інтересна і симптоматична з сього погляду – стоїть все-таки на другім плані, входить до основної фабули як елемент другорядний. Її головна тема – се історія сім’ї Матчуків, а заголовок підчеркує, що центральне місце в ній займає панич Славко з своєю психологією, з курйозною філософією, котру він собі виробив – про свого роду особистого демона (в розумінні Сократа), чи фатум, який кожну приємність життя примушує відпокутувати якимсь стражданням, і навпаки певним умисним стражданням дає у себе викупити удари життя – се те, що автор назвав «забобоном», і виясненню його присвячує багато місця в книзі. Кінець кінцем ся психологія могла б бути інтересною, коли б автор сам не позбавив її вартості, представивши Славка якоюсь духово убогою людиною.

Філософічні винаходи такої людини кінець кінцем не варті того, щоб так на них спинятись. Сі сторінки повісті, які присвячені «забобонові», випадають часом нудно, і се одна з найменш інтересних і цінних частей повісті.

Інтересніші вже ті паралелі, які дає автор паничевому забобонові у селян – тут інтересний контраст власне значної інтелігенції людини взагалі – з одного боку, і власть над нею, всупереч усяким раціональним мотивам, отакого якогось темного пережитку. Напр[иклад], отой самий Оском’юк, що так інтересувавсь теорією Дарвіна й робив собі з неї виводи, може, найрозумніший і найбільш надійний чоловік у селі, – він тяжко страждає, стягнувши на себе нечесть тим, що його люди бачили розперезаним, коли він, на прошения Матчука, взяв на свій ремінець заблукану корову, щоб завести її додому. Він тратить рівновагу й збивається з пантелику, коли йому натякнути на таку неприємну ситуацію – бо мужикові не годиться виходити з дому розперезаним.

Не дивуватися вже, що люди свято вірять, що висільник буде робити пакості поблизу тих місць, де він повісивсь і де його поховано. Але от капраль Неважук, друга надія села – «чи є змога переконати Йвана Неважука, що нема на світі інклюзів?» [зачарованих грошей, що самі вертаються до свого хазяїна]. Коли він клянеться в душу й тіло, що мав самий у руках такий інклюз. Дав йому жид у місті за збіжжя поміж іншими грішми срібного ринського, що був інклюзом. Бо як тільки вийшов Неважук зо склепу, то ринський десь пропав. Неважук не дурний, пішов просто на поліцію. Поліцай до жида: «Верни, Мошку, чоловікові ринський, а як ні, то напитаєш собі біди; ми ж знаємо вже, що ти за челядинка!»

Тай Мошко вернув. Не того самого срібного ринського, але дрібними грішми. Що ж се могло бути? Інклюз! Видима річ, що той ринський прийшов до жида іншим боком, коли жид не шкодувався заплатити Неважукові дрібними грішми. На зборах, із газет, із розмови вивчиться Неважук політики прекрасно. Виробиться на доброго бесідника. Вмітиме навіть постояти за своїми політичними правами. Отже віри в інклюза таки не покинеться. Ще, може, й Славка наверне на сю віру.

Тут, кажу, інтерес в контрасті – що такі розумні люди піддаються таким абсурдам. Але панич Славко ні в чім не виявляє ні інтелігенції, ні моральної сили, і тому його забобони не мають ніякої особливої психологічної вартості, марні вони на те, щоб стільки займати читача.

Так само нуди беруть читача від довгих копирсань в психології панича Славка і пані Краньцовської в їх флірті – через те, що психологія такої убогої духово й морально людини не має ніякого інтересу, або краще сказати – автор не схотів знайти в ній ніякого глибшого психологічного змісту – хоч би такого, якого пошукав він в душі злодія Гринька. Автор трактує Славка просто як «йолопа», й кохання такого добродія так само мало надається до довгих і докладних розповідань, як і його філософія.

Без порівняння інтересніше розроблена фігура другого дурня – о. Матчука. Автор вніс масу дотепу в змалювання сеї фігури. Деякі сцени мають право вважатися перлинами нашої сатири чи гумористики – взагалі не дуже багатої на такі речі. Але кінець кінцем сього таки стає забагато – тому знов-таки, що автор трактує о. Матчука як дурня, абсолютно нецінну індивідуальність. Одна дурниця більше смішна, друга менше смішна, але нарешті таки читач знуджується ними, читаючи одну за другою.

Правда, книжка взагалі написана так, що ледве чи хто прочитає її, як то кажуть, душком. Власне сі прикмети її, про котрі кажу, розхолоджують увагу читача. Об’єднуюча фабула-історія «жури» панича Славка і його невдалих залицянь, які кінчаться тим, що заручує його з собою згадана панна Броня Смажак, – занадто слабка, сіра, неінтересна, й не виступає скільки-небудь яскраво. Повість розбивається на ряд сцен і епізодів, часом блискучо інтересних, повних гумору і тонких спостережень, часом менше вдатних і цікавих. Читаючи їх полегеньку, терпеливо проминаючи менш вдатне і смакуючи те, що дійсно блискучо вдалося авторові, читач кінець кінцем в п’ятий і десятий раз потішиться дивацтвами о. Матчука, але в загальній конструкції повісті се знов-таки певна хиба.

При тім недобре, що сі фігури, які займають так багато місця, – Славко й о. Матчук – се не типові постаті, а скорше курйози. Не маючи такого психологічного інтересу, який їм уділяє автор, вони заразом не характеризують собою і галицького життя. В рухливім, практичнім, вирахованім галицькім побуті такі фігури, коли автор їх бачив, – все-таки виїмки, і таке висування їх на перший план робить справді враження карикатури галицького життя, галицької інтелігенції. Тому цінніші й краще враження роблять ті фігури, котрим автор не прибільшив своєї уваги й задержав міру в їх трактуванні.

Уже «їмость» з сього погляду вдалася авторові дуже добре. Я одмітив, що сю фігуру він писав з очевидною симпатією, а з тими фігурами, з якими він симпатизує, автор взагалі не накидається читачеві, – наче соромиться занадто висувати своїх протегованців. Се дуже добра прикмета. Се показується на фігурі їмості, яка без сумніву належить до найкраще зроблених фігур повісті.

Так само в міру виступає Потурайчин – одинокий властиво позитивний тип у повісті. Автор ніде не описує його широко, не розмальовує сих його позитивних прикмет, навпаки підносить те, що може обмежити ідеалізацію сеї фігури (напр., що Потурайчин доволі узько трактує свою політичну ролю), і взагалі вона виступає стільки, скільки треба для розвою подій.

В міру дано місця оо. Тріщинові й Радовичеві. Чудово зроблені по більшій часті всі фігури селян, починаючи від капітального попового наймита Івана й кінчаючи найбільш ідеальним типом, безконечно м’яким і добродушним Сеньком Грицишиним. Його оповідання про вибори – се правдива перлина – я позволю собі навести її тут, пропускаючи загикування оповідача, і ті часті перерви, які він робить, щоб обтерти собі не тільки ніс, але й очі, – складаючи се на «смотолоку» та нежить:

«Приходить до мене ввечір (Краньцовський), жінка коло печі, а я сиджу на лаві. Що ж, – каже, – Сеньку? Не раз ти мені послужив, послужу і я тобі тепер. Давай, – каже, – сюди лєгітимаційну карту. А мене щось якби ножем у саме серце. Не дам, – кажу, – пане жонцо. А він мені: Даси, – каже, – не бійся. Бо я подам тобі просьбу писемну. Виймає з кишені паляруш, добуває дві паперові сотки, такі синенькі. Змальована на них така делікатна панна із синіми чічками: держить у руках такий вінок довгий. Написано нумер сто. Є й по-нашому: сто корон.

А що, – каже, – тепер даси? Сі гроші для тебе, – каже. А я посунувся на лаві в сам кут тай справив против нього обі долоні. Ба ні, – кажу, – пане, се не для мене, се для хрунів! А він таки: бери, – каже, – бо сховаю! Ховайте, – кажу, – таки ліпше було би, якбисьте були не виймали. Він до мене: Сеньку, – каже, – що тобі сталося? Чи ти не при пам’яті? Чи ти мене не пізнаєш? Адже се я, Краньцовський, що не раз у тебе ночував, тай маю надію ще не раз переночувати. Про те, кажу, запрошаю вас красно, кілько хочете тай коли хочете. Але голос мій піде однако на Сосновича.

А я тобі, – каже, – присягаю, що Соснович не буде послом. Не може бути, бо я вже знаю, як де пішли правибори. Чи по правді, – каже, – чи не по правді, то вже Шубравський має більшість голосів у кишені. Ти собі не думай, – каже, – що се загальне голосування, тут виборці. Ціле, – каже, – село може бути за Сосновичем, а виборець один за Шубравським. Мені, – каже, – не треба твого голосу на те, аби Шубравського зробити послом, бо він буде і без того послом. Лиш мушу про стид мати твій голос. Бо подумай собі, – каже, – яке би було у мене лице перед панами, що я головний агітатор Шубравського, а виборець із мого села та голосує на Сосновича.

Але я йому кажу: Шкода, – кажу, – пане жонцо, вашого труду, бо я свого слова не скасую. А він мене не слухає, наставив гроші тай каже: Бери! Я, знаєте, розложив отак руки. Ріжте, – кажу, – мене! Беріть, – кажу, – мене тай таки ріжте!

Лишив він мене, каже, що я дурний або п’яний. Береться він до жінки. Я таки задеревів на лаві. Що ж ви собі гадаєте? Баба своє знає. Баба то видить, що мене довга тиснуть. Лиш дивіться, а грунт на ліцитацію. Тай по мені. Але баба йому відповідає: Се, – каже, – не моє діло. Аж мені легше зітхнулося! Гадаю собі: Слава Богу, що хоч ти мене не ріжеш. Та бо він від жінки не відступає. Будь, – каже, хоч ти розумна, не дивися на варіята, бо він, – каже, – так як не при собі. Прийшов, – каже, якийсь вітрогон, якийсь обірванець тай завернув їм усім голову.

О! – кажу, – пане, я се не зволяю говорити! Можете, – кажу, – називати мене варіятом, пияком, як, – кажу, – хочете, але на Потурайчина – ні! Він, – кажу, – нам очі вітворив, світ нам показав. А жонца мені каже: Не обзивайся, бо я до тебе не говорю. Тай знову до моєї: Ти, – каже, – нагадай сему варіятові, – показує пальцем на мене, – що його з довгів не видко, а як тепер не заратується сими грішми, тай пропав, як пес у ярмарку. Я знов задеревів на лаві. Підійде, – гадаю собі, – бабу, бігме, підійде! Та вона, бідолашна, лиш те й робить, що як подивиться на свої діти, а ніби на мої другі, тай плаче. А моя таки – дай їй Боже здоровлє – каже до жонци: Не хочу я, – каже, – такими грішми дороблятися.

Довго ще її Краньцовський мучив, а вона таки ні тай ні! Пішов він з нічим. Але надію ще має; ви ще, – каже, – до ранку зм’якнете. А на другий день та йти би до міста голосувати. Що, – кажу до баби, – лягати мені, чи як? Лягай, – каже, – заки він надійде, то я тебе виряджу. Ліг я, сон мене не береться. Так мене щось мулить, мулить, мулить. Уснув я не зараз. Може, спав півгодини, а може, й ні. Будить мене моя. Видко, й вона не спала. Уставай, – каже, – бо жонца вже під дверми. Ато ще зовсім темно. Тікай, – каже, – задніми дверми. Ухопив я напомацки свиту, капелюх і ремінець тай тікаю таки розперезаний. Най Бог простить, підпережуся надворі.

Тікаю босий у дебру, навіть хліба не було коли взяти. Гадаю собі: нема вже чого додому вертатися, піду просто до міста. Бо тут він мене найде. Іду деброю в опеньківський ліс тай усе собі гадаю: Се не буде добре. Як він уже на мене наважив, то не дасть мені спокою, поїде за мною навздогін. Ліпше мені перечекати в лісі, нехай пробіжить. Зійшов я з дороги, ліг за смереку, тай наслухую. Отут ти мене найдеш! Чую, дур-дур-дур! Іде. Затаїв я в собі дух, ані писну! Як уже проїхав, підношуся легенько, заглядаю, куди їде. Зоряло вже, то й видко мені. Поїхав на Підошви. Ти туди, – гадаю собі, – отже я на Берберівку! Хоч далі, але вже ти мене не найдеш!

Приходжу до міста, сонечко зійшло, показує красна днинка. Шукаю я наших. Є, стоять купками та обзираються, чи не надходить де жандар, бо зараз розгонить. Питаюся, що там чувати? Кажуть: Зле, мало наших. Ніби всі села за Сосновичем, коли ж бо виборці хруні, геть позапродували голоси. Але ще рівно маємо надію, багато з тих хрунів не поприходило.

Иду я до голосування, дивлюся, при комісії сидить наш жонца. Нагадав я собі всю неправду, якось мені так серце стиснуло. Віддав я свій голос тай не вступаюся; став собі за дверми тай пишу, як хто голосує. Піп із Підошвів – на Шубравського, отой Василь із Берберівки, що хотів другої читальні, – на Шубравського.

Але ж бо то почитують якогось Івана Підогнаного, а то приходить голосувати Мошко Райфур – той, що шкіри продає на малім ринку. Гей, люди! Гей, люди! Не знаю, чи я би тепер на таке зважився, але тоді якийсь мене такий жаль розібрав, така туга, що гадаю собі! Як смерть, то смерть, як шибениця, то шибениця. Виступив я перед комісію тай кажу: Я не зволяю йому голосувати, се не є ніякий Іван Підогнаний, се Мошко Райфур, я його знаю.

Ей! Як схопиться той комісар, що був у нас на правиборах, та до мене. Мовч, – каже, – хаме! Тебе хто сюда кликав?! Берцє його, – каже, – до арешту! А жандар як з-під землі вродився. Уже мене ловить за рукав. Але пан жонца – дай йому, Боже, здоровлє! – визволив. Най пан йому, – каже, – да спокій. А до мене: Ти, – каже, – Сеньку, вступися геть відси. Вивів мене за двері тай каже: Зачекай на мене, я тобі маю щось уповісти.

Виходжу я надвір поміж наших. Зле, – кажу, – дуже зле! Піп Тріщин з Підошвів та голосує на Шубравського. Не встиг я се вимовити, а ггіп осьде, мені над головою, каже: Неправда, я ні на кого не голосував, бо нема такого кандидата, як би я собі бажав. Е! – кажу, – панотче, один з нас бреше, та не я. Ось у мене карточка, як хто голосував. Тай тиць йому ту картку перед очі, що я собі записував голоси.

А він тоді до нас усіх сварити: А ви, – каже, – сякі такі! То я священик та маю голосувати на безбожника. Дивіться, – каже, – ви закляті радикали, пекло під вами горить! Та зле трафив, бо люди йому не стерпіли. Ти, – кажуть, – рабіне жидівський, а ти кого пеклом лякаєш?! Іди, – кажуть, – там межи своїх парафіян пейсатих та налякай їх трохи пеклом. Ми не потребуєм, – кажуть, – факторів до Господа Бога. Як нас гріхи не пустять до неба, то й фактор нічого не поможе. Змили йому голову в порядку».

З великим психологічним тактом се оповідання держане зовсім не в тріумфальнім, хвалькуватім тоні, а навпаки – Сенько оповідає його, стримуючи сльози, хоч повторяє се трохи не десятий раз; люди поділяють його смуток, немов на похороні. Стиль оповідання більше підходить, може, до Стефаника або Семанюка (у нас настільки мало розуміють Мартовича, що ставлять сих трьох письменників gоруч себе, хоч стиль Мартовича цілком відмінний від Стефаникового, аж до повного контрасту). Але зроблене воно прегарно.

Примітки

особистого демона (в розумінні Сократа) – Сократ, центральна постать у грецькій філософії, вірив в існування реальних невидимих істот, які були посередниками між людиною і Богом (Сократ був монотеїстом). Він стверджував, що мав свого демона, який стримував його від поганих вчинків і спонукав до добра. Ці переконання стали підставою для звинувачень у тому, що він вводить «нових демонів».

ледве чи хто прочитає її, як то кажуть, душком – тобто одним духом, захоплено, не відриваючись.