Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

5. Образи галицьких інтелігентів

Михайло Грушевський

Такі інтереси, такі питання стають перед мужиком. Що ж на задоволення тих потреб дає йому інтелігенція, що вона робить «для меншого брата»?

Передусім, розуміється, попівство, сей традиційний центр, провідник селянина. Йому, як я сказав, дано центральне місце в повісті. Повість Мартовича – се властиво родинна історія сім’ї вороницького пароха о. Матчука. Отець Матчук, його «їмость», син Славко, правник, наймит Іван, наймичка Пазя – се центральні фігури повісті; сім’ї доньки Матчуків Галі Радовички та відносинам панича Славка до вороницького двору – сім’ї «жонци» Краньцовського, що сидить у дворі, присвячено не менше як три чверті повісті. Автор змалював сі персонажі з незвичайною старанністю, виробив їх з очевидним замилуванням, увійшов у їх психологію часом аж до крайності. І вивів же галерейку портретів!

Парох Матчук – се чистої води паразит. Людина, яка з «теології» не винесла нічого, крім гри в карти і різних збитків, яка взагалі нічим в світі не інтересується, крім доброї їди і спокійного спання, а потреба в діяльності виявляється у неї в причіпках до домашніх або кого Господь пошле з сторонських, в сварці за те, що той чи інший зробили йому щось «на шкоду», «на збитки», «навмисне» (улюблені його вирази й теми, з котрими безконечне число разів, в істно комічних ситуаціях виводить його автор) – більшої приємності для нього не може бути, як мати таку нагоду до причіпки.

«Пестій долі», яким називає його автор і сам о. Матчук себе вважає, він ніколи нічим не журивсь, всяку неприємність мав щасливу здібність моментально забувати, всякі клопоти спихав на жінку або викручувавсь від них різними способами, і органічно нездатний був до якої-небудь корисної діяльності. Своїх селян усіх вважає злодіями і своїми ворогами, не цікавиться ніякими їх справами, не бере в них участі і тільки перебиває розмови в читальні або читання газет дурними розпитуваннями про те, як сварять у війську або б’ють: можливість докучати людям і оповідання про такі докучання викликає в нім якусь садичну втіху і він мріє, як про особливе щастя, як би він, будучи військовим, міг без кінця сварити й докучати своїм підвладним.

Їмость – людина з ліпшого матеріалу. Автор, очевидно, малює її постать з певним спочуттям, – хоч і вона з соціального боку людина цілком неужиточна. Але в інших обставинах, між іншими людьми вона могла б бути людиною корисною. Вона – донька учителя, привчена до твердого життя; коли засватав її о. Матчук, вона дивилась на нього здолини вгору, як на інтелігентну людину, як на провідника. Коли ж розкусила, яке кругле ніщо післала їй доля, замкнулася цілком у собі – від природи бувши вдачі потайної, не експансивної, прийняла на свої плечі клопоти про дім, господарство, сім’ю, й цілком ввійшла в них, не причетна ніяким інтересам суспільним, культурним, національним, чи просто безпосередній людській гуманності. Глибоке прив’язання до сина – її одиноке сильне почуття й потіха, але й його вона, при своїй потаємності, не виявляє, не входить і з сином ніколи в розмову, в його справи, і тим позбавляє його того єдного морального проводу, який би ще він міг мати в сім’ї.

І син сей, властивий герой повісті, виростає, дійсно, чистим «йолопом», який і сам признає себе. Через гімназію він якось з бідою перепхався, якомога менше стараючись вчитись, а як більше обдурити професорів, «стовк матуру», – але тут і прийшла йому погибіль, коли, записавшися на права й діставши всяких «скриптів» – безтолкових студентських видань університетських курсів, звичаєм, прийнятим для всіх, хто не мусить заробляти на прожиток, поїхав до батьків на село, щоб «учитись до іспитів», не витрачаючись на львівське життя. Не виробивши в собі ніякої навички до праці, опинившись поза примусом шкільної дисципліни, а не маючи нізвідки розумного проводу, він розледащів, до ніякого іспиту не міг навчитись і скінчив на тім, що за кожним разом замість іспиту писав собі фальшиве свідоцтво і привозив на потіху батькам. Але даймо слово самому авторові в сій історії.

«Рік по матурі Славко спочивав і вчився курити, бо в гімназії не вмів добре сеї штуки. На другий рік вистарав книжки до першого іспиту та пробував їх читати. Які ж ті речі видались йому дивні й непотрібні. Книг і записків ціла купа. Невже ж се все треба вивчити? Не може бути. Адже сього добра стільки, що на одноразове прочитання замало кілька місяців. Се, певне, лише якісь такі просторі та дурні пояснення, що читаючи їх зараз на сон ломить. Радився батька. Бідолашний панотець був тої самої гадки.

Адже він також кінчив університет – теологічний факультет. Найкращі спомини молодості в’яжуться з тими студіями. Ой! Яка ж то широка забава була тоді! У всі гри в карти вивчився на тім факультеті. А кілько збитків настроїлося своїм настоятелям і молодшим товаришам! Ще й тепер можна за боки братися зо сміху. Але наука там легша, як у гімназії. Щось зналося, а щось ні, щось вишахрувалось, а щось випросилось, тай якось пішло. Буде так і з Славком. Нехай він тепер читає, кілько може, а потім на два тижні перед іспитом поїде до Львова, випитається в товаришів, що доконче треба знати, а що можна собі «шкартнути», прислухається, що питають інших, тай справа готова. Адже Славко не дурна голова, він у гімназії добре йшов.

Се все було для Славка таке ясне, таке зрозуміле, так доладно підходило до перебутого в гімназії, що не знати, чи й найшовся би хто на світі, котрий би не повірив у слова панотця. Тож Славко в такий власне спосіб забрався до своєї науки. Не читав, але нюхав ті книжки й ті записки, позіхав над ними, томився й мучився. Зачинав одну читати, потім її кидав, брався за іншу, та з досади жалувався перед матір’ю, яке те все дуже-дуже скучне. Мати жалувала його щиро, бо любила його понад усі діти. Не раз вечором плакала потайки, глядючи на його муку над тими книжками».

Але, здуривши батьків фальшивими свідоцтвами і пересидівши у них ще два роки «для спочинку», панич кінець кінцем став перед перспективою, що тепер робити далі, і тут жах обхопив його. Він представляв собі, що без іспитів всяка дорога закрита для нього, відчував глибоке презирство для себе, вважав себе останньою людиною і ні до чого не мав сміливості. Навіть з жінками, що по капризу автора липнуть до нього з усіх боків, не насмілюється дати собі раду, вважаючи себе занадто нікчемною істотою. Готов заподіяти собі смерть, – але знає, що й на те не стане у нього енергії. Найбільше ж гризеться тим, що то буде, як довідаються батьки. І в сій «журі» проводить час цілком бездільно, нічим не інтересуючись, нічого не роблячи, збуваючи дні в їжі і в спанні, а в антрактах копає в городі ямки та засипає потім, або ходить на прохід.

Змарнувався до решти хлопець. Але ж бо й донька о. Матчука, якій здається, ніякої особливої біди не трапилось, вийшла якоюсь дурепою. Вчившися в інституті, помішала собі так мову, що не може говорити ніякою по-людськи, тільки мішає разом слова українські, польські й німецькі – які попадуть на язик, а при тім в тій мішанині дуже часто зовсім їй бракує слів, так що вона безпомічно пристає й тільки тріпає руками. Ні в чім у неї нема свого погляду, ніяких громадських інтересів, ніякого простого такту й обходження.

Думав би хто, може, що се тільки Господь так тяжко скарав Вороничі, – але ж бо се не виключно їх доля. Правда, в сусіднім селі Берберівці є «радикальствующий» панотець, який заявляється за селянським кандидатом, цікавиться читальнею – тільки не може намовити своїх селян, аби поставили собі на се хату, і взагалі щось про його впливи в селі нічого особливого не чувати. А за те от о. Тріщин з тої же околиці – сей закасає й о. Матчука, бо се не просто тупий паразит, а й чоловік при тім злий і небезпечний, який робить собі кар’єру репутацією великого клерикала і завзятого ворога «масохістів», хоч також, як і о. Матчук, не має ніяких дійсних інтересів, окрім чисто фізіологічних.

«Відколи стався клерикалом, почув у собі велику переміну і страшний контраст до колишнього Тріщина. Він був сином міщанина-шевця із малого містечка близько Львова. Уже в вищій гімназії, маючи дев’ятнадцять літ, жебрав по вчителях доброї ноти. Коли же се не помагало, то спроваджував батька, матір і криву тітку, забув ще закликати старця з-під церкви. Але якби в гімназії було дев’ять кляс, а не вісім, то був би собі нагадав і того старця. Се товариство вижидало в сінях зі спущеними додолу головами, трусилося попід стіни та мліло за найменшим стуком. Коли ж показувався вчитель, то се товариство припадало чолами трохи не до самої долівки й благало для молодого Тріщина доброї ноти.

– Адже він може бути шевцем, як ось ви, – говорив нападений.

– Нужда, прошу ясного пана, – відповідав старий Тріщин і хапав напаленого за черевик, – у нас уже що хата, то швець!

– Та бо він нічого не вміє тай не годен уже навчитися.

Тоді крива тета показувала пальцем на старого Тріщина: «Воріг, прошу ясного пана, бив його правилом у тім’я тай геть затуманив дитину! От проше подивитися!» Тепер обі жінки хапали молодого Тріщина за голову, нахиляли її й прогортали гирю: «Отяк поробив пліші, так гейби пархи з’їли!»

І молодий Тріщин не вступився з гімназії. Ще й на теології не покидала його жебрацька натура. Аж нараз – появилися «масохісти» [«Ніхто б не вгадав, де саме навчився отець Тріщин слова «масохіст», але він був би присяг, що те слово означає «масона» й «атеїста» в одній особі», – пояснює автор на іншім місці]. Тоді Тріщин порозумів, що значить офіцерське, а що священиче слово честі. Почував свою гідність, бо зрозумів, що найбільша умілість і найбільша заслуга – се нищити радикалів, лібералів, масонів, атеїстів, одним словом, «масохістів!»

Масохіста в морду, – ричить о. Тріщин на празнику в товаристві своїх сусідів священиків і їх жінок, в відповідь на оповідання одної з них, як вона відвідувала Потурайчина, що лежить хорий у своєї бідачки матері, діставши сухіт в вогкім арешті, куди його замкнули за незаконне нібито скликання читальняних зборів. І його рикання тероризує сю чесну компанію – хоч вся вона дуже добре знає ціну о. Тріщинові, та й видно її по нім.

Якби так професор зоології хотів описати короткими, але ядерними словами отця Тріщина, то вистарчило б йому сказати отсі слова: «Отець Тріщин має широкий рот і сильно розвинені щоки». Тоді всякий показав би на отця, хоч би він пробував поміж тисячним гуртом народу. Можна було глядіти на Тріщина годинами, а потім заплющити очі й намагатися відтворити образ видіного об’єкта, то опріч рота і щік годі що більше було собі пригадати…

А якби той же професор зоології показав отця авдиторії й запитався: «Чим сей добродій занимається?» Відповіла б авдиторія в один голос: «їсть!» Отже се ще не була б відповідь докладна! Бо треба тямити, що отець Тріщин ще сплодив за пять літ шестеро дітей. І поміж ними не було близнят, сохрань Боже! Навіть передчасних не було». І т. д.

А от інакший – о. Радович, зять Матчуків. Се піп елегант, товариський чоловік.

«Високий, худощавий, жвавий панотчик. Поклонився приїжджим з шиком; схопив борзенько капелюх із голови й продержав його якийсь час на продовженні поверхності вершка голови. Він говорив хутко й багато, ніколи не забракло йому теми до розмови. Правда, сі теми були дуже різноманітні, він говорив про коні, перескакував зараз на розмову про добре пиво, а кінчив відправою за померші душі. Отже таки не вгавав говорити. А до того виробив собі дуже плавний спосіб оповідання, зачинав кожну нову думку від слова «а в кінці», хоч розповідав про самісенький початок».

І автор дає без кінця гумористичні взірці сього безконечного мелення язиком – «як собака з утіхи відчуває переможну потребу махати хвостом, так він почував потребу махати язиком». А головною темою сих розмов було пиво – і які хто має манери з знайомих, коли впивається.

Та «в кінці» се все-таки провінція. Єсть же центри галицького культурного й національного життя! Автор по дорозі, принагідно зачіпає і Львів – але на те тільки, щоб і на його адресу сказати кілька з’їдливих заміток. Панич Славко в переїзді заходить до львівської реставрації і бачить «патріота».

«Ось насупроти його сидить грубий, сивий добродій. Славко пізнає; се – патріот, портрет його був поміщений у календарі «Просвіти». Патріот дивиться завзято на стіну, а по обличчі його пересувається якийсь сум. Перед ним велика склянка пива. Патріот, не спускаючи очей з стіни, шукає рукою вуха від склянки. Як налапав, то сум з обличчя тікає, а сивий вус ледве помітно рухається. Нараз патріот хиляє хутко голову вдолину, а склянку підносить угору. Не надумаючись п’є пиво, а потім спідньою губою обтирає докладно той вус, що рухався. І знов удивляється в стіну, а по обличчю пересувається сум».

Недалеко господар реставрації розмовляє з комісіонером, що намовляє купити у нього машинку до вигрівання курчат з яєць нафтовою лампою, а господар радить йому зробити такі фотелі, щоб гості гріли яйця – і показує на «патріота».

«От дивіться на того пана! Він приходить регулярно в осьмій годині, а відходить у пів дванадцятої. Хоч годинник би зле йшов, то його се ніколи не змилить. То питаю вас, чи під ним не зміститься копа яєць? Порахуйте, півчварта години, кілько нафти би заощадилося!»

І на всякі аргументи комісіонера править далі:

«Я знаю своїх гостей! До мене приходять самі русини. Вони пильнують корчми, як ока в голові. Жаден не спізниться на секунду! А за те нема страху, що загляне під себе, він дивиться на секунду або на стіну. А як піде один додому, то на його місце прийде два. Ось побачите, пунктом пів-дванадцятої закрадатимуться попід стіну хильцем як заяці до сепаратки [осібного кабінету]. Вони там у карти грають. Пересидять до білого ранку. Висиділи би яйця страусині, не то курячі!»

Сей дотеп з висиджуванням яєць, розроблений на кілька сторінках, вийшов грубуватий, але автор, як бачимо, зазначив свою позицію супроти «патріотів» і «інтелігенції» української аж занадто виразно.

Зістається ще вся інородна галерея. Сім’я «жонци» Краньцовського – їй автор віддав дуже багато місця. Краньцовський – якась непевна людина, як підозрівають – нешлюбний син дідички-баронової, не то завідує маєтком, не то просто користується ним з ласки дідички. Се «налоговий» пияк, який хронічно запивається і тоді пускається «на вандер»; але се не перешкоджає сусідній шляхті вибирати його яко поляка на різні відповідальні пости повітової самоуправи. Крім того, він «робить вибори», купує селян як панський агітатор. Автор дуже багато присвятив йому місця, його п’яним вибрикам, і се трохи незрозуміло, бо сі вибрики не мають ніякої цікавості самі по собі, ані не дають нічого інтересного для характеристики відносин.

Ще менше оправдана та увага, яку уділив автор його жінці – людині зовсім безбарвній. Її психологія дами «бальзакових літ», якій наскучило нарешті життя з пияком-чоловіком і вона ідеалізує собі панича Славка, хоче зайти собі з ним у флірт, але не важиться на ніякий рішучий крок – ся психологія не має в собі ані якогось спеціального галицького колориту (хіба розмова з паничем Славком на тему польсько-українських відносин), ані загальнолюдського інтересу як психологічний образ.

Далеко інтереснішу фігуру висуває автор під кінець повісті в особі «судженої» панича Славка сільської учительки-польки Броні Смажак, – очевидно, незвичайно зручної і глибоко деморалізованої особи, яка заходиться женити з собою сього поповича для покриття свого пожиття з шкільним інспектором, – але ся фігура обрисована тільки злегка.

Принагідно схарактеризований канцеліст з староства, присланий на вибори і запрошений на обід до Матчуків. Він не знаходить нічого іншого, як оповідати про свої виборчі надужиття на користь польського кандидата, в щирім переконанні, що урядник на те є, аби робити надужиття. Але се занадто вже заїжджена галицька тема.


Примітки

дами «бальзакових літ» – тобто немолодої жінки. Вислів «жінка бальзаківського віку» з’явився у 1830-х роках після друку повісті О. де Бальзака «Тридцятилітня жінка» і вживається переважно з іронічним відтінком.