3. Порівняння з повістю О. Маковія

Михайло Грушевський

От з сього становища, я й кажу, вважаю витворення такої твердої суспільної клітинки, як сільське попівство, цікавим проявом творчої сили нашої народної стихії. Бо се ясна річ, що своє сформування, свою оригінальність і стильність воно завдячує власне зв’язкові з народною стихією. Хоч яке воно було відірване від неї, але посаджене на село, в селянськім окруженні таки мусило піддатись її впливам і змінитись, виробитись під їх натиском. Світська інтелігенція, розпорошена між чужим елементом, не мала під собою такої стихійної підвалини, і не скристалізувалась національно, а попівство скристалізувалось на ній.

Знайшло в ній навіть і свої власні страчені, розгублені в періоді польської руїни традиції. І як не оцінювати його, позитивно чи негативно, спинятись на ясних чи темних сторонах, – воно, се сільське попівство, варте бути предметом студій для історика нашої культури і для белетриста само по собі, незалежно від усяких теоретичних підходів à thèse, з котрими звичайно приступають до нього. Варто воно, кажу, як інтересне побутове явище, як певний культурний і соціальний тип, з усіми добрими й лихими своїми сторонами. А предметом такої уваги воно буває рідко.

Двадцять літ тому, для першого річника «Літ[ературно]-наук[ового] вістника» я рецензував повість О.Маковея «Залісся». Се була також монографія галицького села – навіть більше-менше з тих самих львівських околиць. Так само в центрі її поставлено було сільське попівство; був навіть і роман «панича» з попівства з панною з двору, селянські типи, виборчі історії. Все написано з талантом, хоч трохи старомодно – і примітивно, з різними сенсаційними історіями (циклон нищить село на початку повісті, палить церкву, і т. ін., війт сам своєю особою розбиває касу в громадськім уряді і тим провалює «старий режим» в селі, колишня селянська дівчина вертається з Америки багатою панею «вмирати в ріднім селі й записує гроші на будову церкви).

Перспективи намальовано по народовській рецепті 1880-х pp., в дусі Вол[одимира] Барвінського і т[оварист]ва. Піп-аристократ не дуже симпатичний, але у нього син-священик перейнятий народовецькими настроями, будучий провідник селян – він уже тепер, проживаючи у батька на селі, багато робить, і ще більше обіцяє в будучності. І «двір» не безнадійний: «дідич», правда, гне польську лінію й мачає руки в виборчі штучки, але він свого часу женився з простою селянкою, донька його одідичила демократичні переконання матері, хоч дідич не позволяє їй вийти за панича з попівства, то дуже радо дає йому презенту в своїм селі – дає йому змогу вести роботу в тім же батьківськім гнізді. Між селянами хоч багато є темноти, цинізму і забобонності, але тут также перспективи непогані. Є вже свій «радикал», місцевий селянин, який відкриває надужиття війта і його компанії паничеві, виходить сам на війта і дає селу порядок. Є сім’я селянських інтелігентів, з котрих один жениться з попадянкою, сестрою панича. Є учитель, путящий чоловік, який заводить науку для дорослих. Добрий шлях стелиться перед Заліссям, і центральний пункт у тім народовець, патріот-піп.

І от минає двадцять чи, властиво, п’ятнадцять літ, коли брати час написання одної повісті і другої («Залісся» пішло до редакції в 1896 p., «Забобон» – в 1911) – маємо знову монографію, і яка же різниця!

Я боюсь пускатися в здогади, але коли порівнюю обі повісті, мені лізе в голову гадка, що покійний Мартович умисно хотів обробити тему «Залісся» з другого кінця.

Те ж саме село, попівство, двір, війт – от «жида», сього класичного персонажа вже нема. Але те все, що є, – яке ж воно відмінне і до «Залісся» не подібне!

Чи так змінилося життя? До певної міри, розуміється, так. В Вороничах Мартовича селяни нічого не ждуть від попівства, вони знаходять іншого провідника, «радикала» Потурайчина, що сидить «директором» (репетитором) у сусіднього пана. Зле чи добре, вони обходяться без попа. Переконавшися, що сусідній піп «схрунив» при виборах, вони вже навіть і в руку його не хочуть цілувати. Раз рушившися, вони, очевидно, дійдуть колись своєї правди. Се ніяк не великоруські «Мужики» Чехова, навіть не «Деревня» Буніна. Се інший матеріал, він свого доб’ється. Але яку тяжку путь йому приходиться верстати, в яких невимовно тяжких обставинах! Як йому треба щирого і тямущого провідника!

Очевидно, не скрізь так, як у Вороничах. Знаходяться й тепер тямущі священики народолюбці. От і в сусідстві Воронич є не то що народолюбний, а навіть «радикальствующий» священик. Знайшовся ж і для них такий жертвенний інтелігент, як Потурайчин, що товчеться на селах і загирює своє здоров’я, маючи в потіху тільки ті світлі моменти, якими являються прояви соціальної свідомості у селян. Але – як я сказав, Мартович, очевидно, умисно хоче показати селянську панораму, а в ній і попівство, з іншого кінця – налягаючи більше на тіні, ніж на світло. Так і візьмем його образи, і приглянемося їм з сього становища, знаючи, що показує їх глибокий знавець галицького життя, і особливо – галицького селянства.