4. Селянство у повісті
Михайло Грушевський
Вороничі лежать недалеко провінціального міста, котре й наділяє їх безплатно своєю культурою та приносить різні підсобні заробітки. Місцеві жінки, напр., промишляють потрохи проституцією в місті, або беруться на інші способи зарібковання.
«Вороницькі люди приймали з міста все щонайгірше. Відси кілька дівок чи молодиць приходить до міста на проституцію. Вони також не вважають се ні за що злого, бо мають змогу йти в мамки, то родичі тішаться», – оповідає Потурайчин. «Вороницькі дівчата від якогось часу зробились дуже розумні (на пункті процесів на «аліментацію», утримання нешлюбних дітей). В селі розповідали собі голосно про такі дві дівки, що в службі найшли собі навмисне з господарями діти, дістали місячну платню на їх удержання, а самі пішли до Львова в мамки».
З другого боку, з міста привозять селянам на виховання непотрібних дітей, се дає заробіток на випадок життя і на випадок смерті. Акушерка, що привезла «свіжу дитину» на виховання, пояснює:
«А пам’ятайте, Іванихо, що на похорон сеї дитини призначено сто корон. Скоро лиш умре, то я вам сама своїми руками принесу гроші. Отут перед вас поставлю на стіл. Аби мені так матінка Христова допомогла зайти додому!»
А п’яна Іваниха відповідає:
«Ей! Не кленіться, пані, бо я вам і так вірю. Очі видять, що сій дитині не може бути довгого життя. Таке воно марненьке, таке делікатне, як пушок. Не знати, чим би його прокормите. Але чим Бог дає, тим християнин годується. Самі не їмо ніщо інше, тільки бульбу та й капусту, тай воно мусить до сього привикати. Скоро непривичне, то зразу дістане такий животик як бубен, але що діяти? То всьо дар Божий. Дякуймо Йому, небесному, що родить бульбу та капусту».
Каліка Гринько мріє одружитися з сільською проституткою Варварою, що промишляє в місті.
«Рахував, що на бульбу і капусту вистане їм грунту. А на решту старатимуть кожне по-своєму. Вона в молодих панів зароблятиме, доки ще сама молода, а він также буде промишляти так, як досі. Він ходив щодня рано до міста та старався щось украсти. Горнець, склянку, багіт, фарбу, цвяхи, що-небудь. Розуміється, се не завсіди йому вдавалось, але все приносило йому деякий крейцер. Мав знакомості з львівськими злодіями, виїздив навіть до Львова помагати їм. Головна його поміч була переховувати крадені речі»…
Під сими впливами складаються економічні, соціальні й політичні поняття вороницьких селян.
«Ніхто з них не вважав крадіж за зле діло. Та мало ще того: вони вважали злодія за якогось ліпшого чоловіка. На кожний спосіб думали, що кожний чоловік був би дуже радо злодієм, якби лиш мав змогу й умів».
«Передовсім вони не виділи найменшої різниці поміж купцем і злодієм». Ставляли мені за приклад себе.
«Як я, – каже, – куплю порося тай зараз перепродам із зиском, то я краду в того, що купує, бо ж порося мені не вродило тих кілька корон. Або я вкрав у того, що мені продав, або в того, що в мене купив».
«А ще ставляли мені такий аргумент, що купець краде в кожного: бідний чи багатий. Головний же злодій краде або в банку, або в якогось багатиря.
Тим-то робить меншу шкоду, як купець. Вони бачили в місті самих злодіїв: що пан, то злодій. Ще мене брали й на патріотизм. Переконували мене, що нам треба вчитися розуму від поляків, бо от вони крадуть голоси при виборах тай за те мають більше своїх послів, аніж би їм належалося. Довго ми сперечалися, але й мої аргументи якось не йшли їм до переконання. Аж одно їх переконало: я їм говорив, що тепер світ переміняється. Давно був такий світ, що хто був більший розбійник, спритніший злодій, тому й ліпше поводилося. Остатки сього світу ще заважають досі. Але ми, нові люди, маємо сей світ перетворити. Боремося за те, щоби в тім новім світі запанував порядний чоловік, а не злодій і розбійник. Для того вони взялися з таким завзятком до будови читальні, бо їм здається, що вони тепер поклонники якоїсь нової віри. Вже навіть обібрали собі нового святця, «Неруша» [розуміти: не руш чужого], за свого покровителя».
Так оповідає вороницькому паничеві свої помічення над вороницькими селянами Потурайчин. Автор потверджує їх, і дає до них ключ. Оповідаючи про попового наймита Івана, що виносив правильно збіжжя від попа на свою потребу, пояснює:
«Ані він, ані ніхто в селі не вважав се за крадіж. Іван брав лиш стілько, кілько було йому треба. Кожний знав, що з тою платнею, яку пан-отець давав, наймит не міг прожити. Для того було загальне переконання, що сі «боки» наймит мусить мати. Зрештою, се так увійшло в звичай, що сі «боки» вважалося за згоду, заключену мовчки. Іван навіть не припускав, що нічними виносинами збіжжя нарушує закони святця «Неруша». Якби брав більше, чим потрібує, а! То се вже була крадіж. А так бере тільки те, що йому належиться.
Що таку заслуженину треба брати вночі, тайком, се нічого не вадить. Адже кожному християнинові жаль віддати те, що завинив. Легше йому, як опісля довідається, що довг відібраний. Або й жінка. Кожний розумний знає, що жінка не буде гола ходити. Вона потребує одягнутися, тай то ще краще від чоловіка. А грошей на її витребеньки чоловік би не дав. Нехай собі постарає потай господаря. Так само й з дочкою.
Мука й сир, що Пазя [попова наймичка, «любаска» Івана] доносить, то се – правда – крадіж. Але тут Іван нічим не примішний. Се полагоджує Пазя з Іванихою. Крадене ж добро ніхто з хати не викидає. Його треба спожиткувати, бо як ні, то змарнується. А се вже гріх!»
«Зрадити ж злодія, повідомити про шкоду властителя, о! Про се ніхто в Вороничах не чував тай, дасть Бог, не почує. Тихий заговір, виссаний із грудей матері, носить кожний у своїм серці. Аби не знати яку річ побачив хто, то має її задержати собі. Перед судом виповісти. А се ж подумана річ? Чи є хто на світі, щоб за таку справу свідчив перед судом на свого сусіда?! За свою справу, то інакше. Але за чужу, а ще може за справу якогось сторонського, то се вже ні».
«Отакі погляди мало ціле село, тай такі мав Іван. Вони наслухалися нераз, що се погляди хибні. Але не вірили. Бо чули се або від своїх ворогів, або від тих, що жиють подалека від них та життя їх не розуміють. Від Потурайчина тілько й довідались, що читальникові не ялося бути злодієм, бо наніс би нечесть для читальні. Знають також, що обов’язком їх є працювати разом над зміною теперішнього світа. Але в який спосіб, то ще не знали. Мали свої старі звичаї, а не були свідомі того, котрі задержати, а котрі покидати».
Навіть Потурайчин не вмів добре вгадати, чого прагне мужицька душа. Він приїхав агітувати за селянським кандидатом на посла, і говорив тільки про се. Селянам же се була справа й так ясна.
«В самій промові ж хотіли дослухатися того заповіту, як їм повести своє життя, щоб переродитися на нових людей. Для того більше їх цікавили ті частини промови, на які Потурайчин покладав найменшу вагу, а саме поклик до борби, до єднання мужицьких сил. Потурайчин був політичний агітатор, поза програму своєї політичної партії нічого більше слухачам не роз’ясняв».
«Неважук [селянин, бувший капраль, що при іншій нагоді оповідає, як суворо він поводився з рекрутами] ухопився тих слів Потурайчина, що він послужився ними лише задля прикраси своєї бесіди. «Пора нам скинути з себе невільництво, – говорив Неважук таким сильним голосом, що аж вікна в читальні дзвеніли. – Хоч уже турки й татари на нас не нападають, то ми все-таки лишилися невільниками й по сьогоднішній день. Хоч панщини вже не робимо, а отже підкладаємо з своєї охоти плечі панам і панським посіпакам, аби лізли догори!» Наводив приклади того невільництва, підходящі й непідходящі. Говорив про те, як помітують мужиком по урядах, як мужик кожній біді [«Біда» в значенні дрібної, незначної людини] звик терпіти, як не шанує в собі людської достойності; коли купує що, то просить купця немов жебрак, а коли продає, то так само. Говорив і про родинне мужицьке життя».
І промова його знаходила глибоке спочуття серед селян, яким хотілось найбільше розвинути сю тему про «невільництво» і способи вийти з нього.
Але не тільки таки соціальні проблеми захоплюють мужика. Чисто наукові питання також викликають в нім глибоку цікавість. Потурайчин оповідає паничеві про Петра Оском’юка, одного з вороницьких мужиків, що приходив до нього на друге село, та побачив на столі німецьку книжку, геологію з ілюстраціями.
«Оском’юк зачав переглядати геологію тай випитувався мене, аби я йому доконешне розповідав, що в ній стоїть. Я поясняв, як міг. Між іншим говорив я йому й про теорію Дарвіна. І що скажете на те: мужик усе порозумів! Ще ставляв мені такі питання, що я не знав на них відповісти. Причепився до так званих передпотопових звірів (бо там були такі ілюстрації) тай мучив мене всякими подробицями. Конче хотів довідатися, чи тим величезним ящіркам відривалися хвости так, як теперішнім. Затямив собі навіть назви тих звірів, якихось ігвандонів, диплодоків і лихо знає що».
Не тільки затямив, але зробив собі свої виводи з Дарвінової теорії й при найближчій нагоді виложив лекцію порівняної анатомії перед своїми товаришами по читальні, порівнюючи [су]стави відірваного від ящірки хвоста з колінцями «сосонки» (Equisetum) й ілюструючи їх подібністю свою теорію походження звірів від рослин.
«Говорив, що ся сосонка була в давніх часах великим деревом та що з неї витворилися поволі величезні ящірки ігвандони й диплодоки, напрочуд нерозумні звірята, з дуже малим мозком. Ще не мало коли дерево так хутко вбратися в розум, хоч уже зважилося повзати ящіркою по землі. Отак погодив собі Петро теорію Дарвіна з тими образками, що їх бачив у книжці про геологію. В його фантазії малювався той перехід яскраво й природно».