Драгоманов у Женеві
Михайло Грушевський
На місці, в Женеві, Драгоманов застав гурток анархістів-бакуністів, т. зв. групу «Работника», першої робітничої революційної часописі, що виходила від 1875 p., але урвалась весною 1875 р. (sic!) Се були люди з доволі широким федералістичним світоглядом і з деякими симпатіями чи розумінням українства (з їх друкарні вийшла українська «Золота грамота» для чигиринського бунту). У Драгоманова з ними зав’язалось і літературне, і технічне співробітництво (особливо приязні відносини з Мих[айлом] Жуковським). Але се не заступало потреби в українськім гуртку співробітників, котрі б не тільки розділяли роботу, але й ділили відповідальність за неї. В своїм проспекті «Громади», долученім до «Переднього слова», що подається нижче [84], Драгоманов висловлює винесене з зробленого досвіду переконання, що для скільки-небудь доброго ведення задуманого видавництва треба б принаймні п’ятьох людей, котрі не тільки писали б, але й підписували свої праці, бо «війна потребує людей, котрі б виступали з одвертим видом і були готові на все , а обставини у Росії після 1876 р. зложились так, що «усяке українство, навіть найсмирніше, стало «на воєнний стан». За недостачею такого гуртка Драгоманов уважав можливим все, що писав, писати тільки від свого імені, як свої індивідуальні гадки, приймаючи на себе одного відповідальність за них.
По приїзді до Женеви Драгоманов випустив нове, «очищене від бунтарства», видання «Бідності» Подолинського п[ід] з[аголовком] «Про багатство і бідність» (брошура ся потім була видрукувана по-польськи і білоруськи, потім другу брошуру Подолинського «Про хліборобство» і паралельно свою: «Про те, як наша земля стала не нашою». Сі три брошури, зв’язані в одну серію («розмова перша», «розмова друга», «розмова третя»), з фіктивним іменем «Липського» як автора, становили маленьку енциклопедію українського селянського соціалізму або, як означав се Драгоманов, в згаданім проспекті громади – «книжечки для громад мужицьких», які мали становити популярну серію «Громади» – «писану для малописьменних людей». Мала бути тут ще четверта книжечка «Про те, як хлібороби без землі зостались», котру Драгоманов анонсував як готову вже для друку в згаданім проспекті 1878 p., але вона не з’явилась. По сім, по його плану, мусив піти «такий же круг про ремесло і фабрики» – він був заступлений пізнішою працею Подолинського «Ремесла й фабрики на Україні» (1880).
Як другу серію «Громади», «писану для панської публіки всеросійської і всеслов’янської», Драгоманов в згаданім проспекті рекомендував свої брошури, випущені протягом 1876 – 1877 pp.: «По вопросу о малорусской литературе» (віденське видання), «Турки внутренние и внешние», «Внутреннее рабство и война за освобождение» і «Детоубийство, совершаемое русским правительством. Женщины московского процесса социалистов». В сих брошурах, як він їх характеризував, «розбирались справи українські по зв’язку з всеросійськими й всеслов’янськими, або справи всеросійські і всеслов’янські з погляду українського громадівця»: відкривали контраст визвольної слов’янської програми Росії в політиці заграничній з її внутрішньою неволею.
Сі брошури Драгоманов просив земляків прийняти за початок «Слов’янської громади», яка мала виходити поруч властивої «Громади» для висвітлення українського питання в перспективі «всеслов’янської федерації», котру женевське видавництво ставило як постулат українства (див. «Переднє слово», нижче). Мусимо пам’ятати тодішні настрої: війну за слов’янське визволення, питання про дальшу долю слов’янських народів та їх внутрішній лад, які Драгоманов хотів використати для пропаганди ідей слов’янського соціалістичного федералізму. Для І т. «Слов’янської громади» в 1877 р. вже надруковане було вступне слово й інформаційна статейка про сербів («Де серби живуть тепер і де жили попереду»), але Драгоманов чомусь передумав, в згаданім проспекті заповів на першу статтю «перегляд стану українців серед поступових гуртів найближчих їхніх сусід[ів]: «Історична Польща і народовства (очевидно: народності) руські»» [85]. Ся тема, одначе, оброблена ним була значно пізніше і в іншім зв’язку, проектована ж «Слов’янська громада» так і не появилась. Не знаю, на чім розбився проект: найскорше, мабуть, на фінансовім питанні, бо всеслов’янських інтересів Драгоманов не стратив.
Довго не витанцьовувалась і головна українська «Громада». Др[агоман]ов приготовив для неї велику студію про шкільну справу на Україні і випустив її окремою відбиткою в 1877 р. («Народні школи на Україні серед життя й письменства в Росії», с. 152). Вовк зладив хроніку українського життя, по газетам останнього року і всяким листовим і усним відомостям; першу частину її теж випущено як відбитку того ж 1877 p., решта лежала та й лежала – покійний, як оповідав мені потім, мусив її безконечне число разів підновляти й відсвіжати – друга частина її появилася тільки в 1882 p., а в цілості вона так і не була використана – в кождім разі не закінчена.
В згаданім проспекті пояснялось, що в першу чергу подаються вибірки з газет, а систематизація великого матеріалу, що приходив в виді кореспонденцій з України, відкладалась на пізніше. Свідомо на боці полишено матеріал галицький, – мовляв, він буде освітлюватися в львівській соціалістичній часописі «Громадський друг», а Угорську Україну поки що зіставлялось зовсім, через недостачу матеріалу, – тим часом Др[агоман]ов відсилав цікавих до своєї віденської брошури «По вопросу», а також була ним надрукована статейка про становище українського селянства на Угорщині по-французьки, в женевськім соц[іалістичнім] органі «Le travailleur», 1877 p. («Les paysans russo-ukrainiens sous les liberaux hongrois»), потім по-італійськи в «Rivista Internazionale del Sozialismo».
Саму «Громаду» затримувано, очевидно, чекаючи програмних, провідних статей («монографій»), обіцяних київськими авторитетами, а також обіцяної белетристики. З белетристики прийшла, одначе, тільки доволі сіренька повість Мирного «Лихі люди», котру Др[агоман]ов надрукував і випустив як відбитку з третього (!) тому «Громади»; очевидно – для першого виступу сподівавсь чогось сильнішого з обіцяного, але воно не приходило [86], як і розібрані киянами «монографії». На сі «неустойки» літературні й грошеві гірко скарживсь потім Др[агоман]ов в своїм листі до киян, виправдуючися з женевської безплановості:
«Взявсь же я за «Громаду» тільки тому, що мені виразно обіщали люди (з Вас), не безвусі, а, власне, «Христових годів» (інші навіть і Петрових), а вийшло так, що перші ці люди і дезертували з поля битви, на котрому я, по їх показу, протрубив атаку…
Я винен, що «Громада» виходила томами, винен, що, «не порадившись з Вами», перейшов з Відня до Женеви й т. ін. Та ж форма «Громади» була придумана в славному комітеті дванадцяти на Подолі; томи були придумані, власне, для того, щоб перше оснівно вияснити принципи науковими статтями, котрі й взялись писати добродії X. Y. Z. і т. д. (хочете, щоб я назвав імена й заголовки?).
Після томів були положені листки (я й видав один в 1878 р [87]., в самий гарячий час, а все-таки не получив і для листка ні стрічки од членів комітету ініціативи). Коло томів брошури для інтелігенції й народу. Один з ініціаторів придумав і формулу для всіх цих публікацій: «Громада будет издание раздвижное». Як тільки я переступив границю, «раздвижные» публікації печатались (я навіть прибавлю, що вони то, напр., брошури «Як наша земля», «Турки внутр[енние] и вн[ешние]» і т. д. мали найбільше ходу в публіці з усіх наших публікацій).
Задержалась тільки публікація томів «Громади», бо мене цілий рік водили обіцянками прислати праці, а потім я мусив сам писати їх половину, а в другій – помагати складувати зовсім сирий матеріал. І для того, і для другого я мусив учитись, бо пам’ятаєте, я по вговору мав писати статті по європ[ейським] [і?] [квадратні дужки і знак питання М.Грушевського. – Упор.] релігійним питанням, а всю українологію обіцяли писати спеціалісти, в котрих я тільки що хотів вчитись як школяр, перед тим, як мене вислано видавати «Громаду»» (с. 6).
Підвели також і галицькі співробітники. «Ні один січовик, навіть з тих, котрі взяли гроші (замічу, немалі) [88] за працю в «Громаді», не дав їй нічого, і навіть не підміг їй нічим», – жалівся в однім з пізніших листів до Франка Др[агоман]ов, вичисляючи всі галицькі прогрішення (І, с. 59). Черепахин, який приїздив до Відня і Львова зимою 1876 – 1877 pp. в справі організації нелегального транспорту на Україну, теж гірко жалівся на віденців, і при всій дрібничковості сих скарг вони все-таки характеризують ситуацію (Павлик, III, с. 173).
Не діждавшись обіцяних праць спеціалістів по основним питанням української історії, Др[агоман]ов сам узявсь писати програмну статтю про російсько-українські відносини («Пропащий час. Українці під Московським царством 1654 – 1876»), – навіть почав її друкувати, але потім закинув, і видрукувана частина вже після його смерті була опублікована (в «Житі і Слові») Павликом, який притім висловлював здогад, що, мабуть, Др[агоман]ов признав «неполітичним» для даного моменту тезу повної безвиглядності російсько-українських відносин, на яку вказував заголовок.
Сі статті друкувалися, і навіть випускалися в 1877 p., а тим часом не було ще вступної програмної статті, котра мала виложити profession de foi [символ віри] нового органу, і взагалі українського соціалізму. Ся передмова, передрукована в нинішній збірці, була виготовлена в квітні 1878 р. Чому так пізно, се зістається невідомим. Чи мала прийти така програмна стаття з України? Чи ті провідні гадки, які Др[агоман]ов в ній хотів виложити як програму українського соціалістичного руху, не вповні відповідали поглядам його ближчих товаришів?
Правдоподібно, вона була роботою до певної міри колективною і має підпис одного Драгоманова, мабуть, тому, що інші співавтори не могли «виступати з отвертим видом». Мені вона взагалі здається мало яскравою і виразистою і робить вражіння певної компромісовості. Конечний анархічний ідеал вільної федерації громад-комун, з переважно селянським характером, не приведений в тісніші зв’язки з політичною програмою-minimum: боротьби против деспотизму, клерикалізму і панського засилля. Зв’язки з історичними прецедентами ледве зазначені. Зовсім бракує соціально-економічної програми. А втім, кождий має тепер текст перед собою, і я не буду входити тут глибше в сю справу.
Хочу зате звернути увагу ще на одну, малознану програмну брошуру 1877 p., характеристичну для тодішніх відносин. Се анонімні «Записки южнорусского социалиста, выпуск первый» (одинокий), Geneve, Imprimerie Russe, 32 стор. Вона вийшла від людини, дуже близької Драгоманову, але, мабуть, не від нього, судячи з того, як він потім відрікається інкримінованого їй виразу «национализирования социалистических тенденций» («Громада», IV, с. 359 – 361). З другого боку, була се людина дуже близька «Впередові», яка каялась свого колишнього общеросійства («каемся, что, исходя из превратных русских идей, начали с того, что на первой странице «Вперед» сразу водрузили знамя социалистического переворота для всей России и даже для всего человечества»). Думається нині про Подолинського, з його хитаннями в сій справі, про котрі ще нижче. Але се тільки здогад.
Брошура виступала проти комуністичного містицизму російських народників і їх общеросійства, вказувала на його нереальність, а натомість підносила реальне існування трьох руських племен і потребу їх кооперації на федеративнім принципі: «Кроме 3-х племен: велико-мало-белорусов существует еще четвертое: общерусов, безотрадное нечто, густой слой, который покрыл Русь народную, Русь национальную, Русь племенную», з котрою саме треба рахуватись і до її реальних явищ приспособлюватись. Автор при тім багато зацитував з тільки-що виданих «Народних шкіл» Драгоманова, і се дало притоку «Впередові», який не заглядав до українських публікацій Др[агоман]ова, через голову аноніма вдарити на нього, як на властивого автора сеї «націоналізації». Се послужило початком полеміки українських соціалістів з великоруськими, яка стала набирати дедалі все гостріших форм, тимчасом як політична ситуація вимагала якраз навпаки, єдиного революційного фронту против реакції.
Примітки М. С. Грушевського
84. В нашім передруку сей проспект упущений, він займає с. 97 – 101 оригіналу.
85. Можна думати з заголовку, що стаття мала бути українська, взагалі ж Драгоманов допускав під сим заголовком «Сл[ов’янської] громади» «книжки на всякій слов’янській мові» (проспект).
86. Мабуть, чи не «Воли» Мирного призначались на першу збірку (т. II) – лист до Огоновського про се (Переписка, с.168), на жаль, видрукуваний з прогалинами.
87. Се перший і єдиний «Листок «Громади»», № 1 з статтею Др[агоман]ова «Коли битись, то не миритись».
88. Про сей невідроблений аванс див. нижче (с. 169).
Примітки до видання 2009 р.
…з їх друкарні вийшла українська «Золота грамота» для чигиринського бунту – йдеться, очевидно, про фальшиве царське звернення до селян від 19 лютого 1875 p., яке поширювали народники в Чигиринському повіті Київської губернії.
Воно було надруковане як брошура під загальною назвою «Устав крестьянского общества Тайная Дружина Высочайше утвержденный Его Императорским Величеством Государем Императором Александром Николаевичем», що складалася з трьох документів: «Височайшої таємної грамоти», статуту «Таємної дружини» й «Обряду святої присяги» (складені головно Я.Стефановичем, а надруковані І.Бохановським).
У «грамоті» від імені Олександра II йшлося про несправедливості, що їх зазнають селяни від поміщиків усупереч царським розпорядженням від 19 лютого 1861 p.; цар нібито визнавав своє безсилля допомогти селянам у боротьбі проти поміщиків і пропонував їм об’єднуватися в «таємні дружини» й зі зброєю в руках відстояти перед дворянами й чиновниками право на справедливий розподіл землі, лісів і сіножатей. Селянські заворушення в цьому регіоні досягли апогею під час т.зв. Чигиринської змови 1877 р. – спроби селянського збройного повстання проти поміщиків за розподіл панських земель, що її організувала в Київській губернії народницька група Я.Стефановича. Народники використали царистські ілюзії селян, їх віру в царя-визволителя. У результаті активної агітації групи Я.Стефановича на початку 1877 р. у багатьох селах Чигиринського та Черкаського повітів була створена нелегальна селянська організація «Таємна дружина». Та під час підготовки повстання, яке мало відбутися на початку жовтня 1877 p., змову було викрито, а організаторів засуджено до тривалих термінів заслання і каторги. Див.:
Документы к Чигиринскому делу // Былое. – Петербург, 1906. – № 12: Декабрь. – С. 257 – 261;
Вовкотруб Ю. Селянський рух на Чигиринщині у другій половині XIX ст. // Чигиринщина: історія і сьогодення. Матеріали науково-практичної конференції 17 – 18 травня 2006 року. – Черкаси, 2006. – С. 164-169.
…проектована ж «Слов’янська громада» так і не появилась. Не знаю, на чім розбився проект: найскорше, мабуть, на фінансовім питанні, бо всеслов’янських інтересів Драгоманов не стратив – сучасні дослідники громадсько-політичної діяльності М.Драгоманова назагал поділяють це твердження М.Грушевського – головну причину згортання проекту видання «Слов’янської громади» пов’язують з відсутністю інтересу до нього та фінансової підтримки з боку Київської Старої громади. Але водночас звертають увагу на те, що й М.Драгоманов не виявив особливого занепокоєння згортанням цього проекту. Очевидно, що після вщухання Балканської кризи та зміцнення позицій правлячих режимів в Австро-Угорщині та Росії він був змушений визнати політичні проекти на основі «слов’янської ідеї» невідповідними потребам українського руху, вимогам часу, обставинам політичного розвитку народів Східної Європи. Після 1878 р. М.Драгоманов переніс акцент з ідеї всеслов’янської федерації на ідею «вільної спілки (федерації) громад на всій Україні». Про еволюцію поглядів М.Драгоманова від слов’янської взаємності до української національної ідеї див.: Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці, 2000. – С. 285 – 291.
…Др[агоман]ов сам узявсь писати програмну статтю про російсько-українські відносини («Пропащий час. Українці під Московським царством 1654 – 1876»), – навіть почав її друкувати, але потім закинув, і видрукувана частина вже після його смерті була опублікована (в «Житі і Слові») Павликом… – праця М.Драгоманова (1878) вперше надрукована повністю окремим виданням у Львові 1909 р. з передмовою М.Павлика, де припускалось, що брошура мала служити вступом до запланованої М.Драгомановим грунтовної праці про історію українсько-російських взаємин, яку вчений мислив надрукувати в одному з випусків «Громади». Див.: Драгоманов М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 – 1876) / З передмовою Михайла Павлика. – Львів, 1909. Друге вид.: К., 1918).
М.Павлик припускав, що задумана М.Драгомановим праця може свідчити про те, що наприкінці 1870-х pp. той перебував у «революційно-сепаратистичнім настрою» та схилявся до ідеї «насильного заведення самостійної української держави». Відмову М.Драгоманова від продовження друку (після виходу вступної частини) і перехід його на позицію перебудови Російської та Австро-Угорської імперій на конституційно-федералістичних засадах М.Павлик пояснював нестачею національно-державної свідомості в тогочасному українському суспільстві:
«[…] в прінціпі він [М.Драгоманов] ніколи не був противний самостійній українській державі. Але перед ним […] мусїли встати вже в часі писання його розвідки далеко більші трудности політичної самостійности України, а то: недостатність, до такої важкої справи, самого революцийного настрою, – навіть далеко дужчого, сталїщого, ніж се було в тогочасних наших земляків, – сила держави російської, як і австро-угорської, та недостача прихильної політичній самостійности України сили якоїсь инчої великої європейської держави. Ось, певно, й причина тому, що Драгоманів увірвав свою розвідку […]» (Там само. – С. 5).
Публікацією розвідки М.Драгоманова і передмовою до неї М.Павлик, по суті, декларував власну ідейну трансформацію – схиляння до підтримки ідеї української державної самостійності.
«Добути, або дома не бути! – отсї мужні слова молодих запорозьких козаків, присягаючих 9-го цьвітня 1709 р. Мазепі, повинні стати відтепер одиноким політичним окликом України», – завершував передмову М.Павлик (Там само. – С. 8).