Драгоманов у «Вольном слове»
Михайло Грушевський
На два роки від липня 1881 р. «В[ольное] Слово» стало головною трибуною Драгоманову, за неможливістю продовжувати «Громаду» чи працювати в якімсь суголоснім українськім органі. З сього боку, очевидно, Драгоманов і цінив свою участь в сім журналі, незалежно від матеріальних міркувань – як джерело прожитку, хоча се співробітництво приносило йому великі обвинувачення з революційних російських і польських кругів, і сам Мальшинський в ролі редактора не дуже задоволяв його. Драгоманов закидав йому нерівності – то аванси лівим, «скоки в німецьку соц[іал]-демократію та й у російську нігілятину з Аксельродами» (котрого Мальшинський прийняв, мовляв, по рекомендації Лаврова вести хроніку часописі), то неперебірчиве спілкування з різними чорносотенними елементами, або, як висловлювавсь Драгоманов: скоки в консерватизм з «бывшими дипломатами», інакше – сущими прохвостами, котрі тепер пишуть в «Суворинську газету». Тим мотивував він, що, попрацювавши півтора року в часописі як постійний співробітник, він з 1883 р. взяв на себе її редакцію, сподіваючись зробити органом більш витриманим.
Але ще перше ніж Драгоманов став фактичним редактором «В[ольного] Слова», його, властиво, від початку вважали «Драгоманівською газетою», бо він був його головною літературною і політичною силою, і з перших номерів (з 3-го, власне) розпочав друк свого облічєнія на польських і російських якобінців – «Историческая Польша и великорусская демократия». Сей прегарний твір – найкраще з публіцистичних писань Драгоманова, при всій сорозмірній спокійності і об’єктивності тону своїми критичними замітками болюче зачепив уже й так напружені нерви російських і польських його противників, приготовив той черкезівський випад, про котрий вище була мова, і силу інших прикростей [130].
Драгоманова записано не тільки в «бувші соціалісти», але в запроданці, казьонні пера і т. д., бо про «Вольное Слово» пущено поголоски, що воно, властиво, видається за правительствені гроші, – се провокаційна робота, Мальшинський являється в дійсності агентом міністра Ігнатьєва, і т. д. Такі обвинувачення відразу кинуло женевське «Общее дело» (видаване Ельпідіним, Зайцевим, Алісовим): воно називало «В[ольное] Слово» «органом Ігнатьєва, Божидаровича (темного братушки) і Драгоманова, і т[ому] под[ібне]. Драгоманов, видимо, вважав нижче своєї честі полемізувати з такими інсинуаціями, і коли Павлик поривавсь виступити в ролі оборонця «Вольного слова», Драгоманов його стримав, раз назавсіди заборонивши виступати адвокатом в його справах. Але певно, що чуючи такі обвинувачення, Драгоманов постаравсь добре провірити, звідки йдуть гроші Мальшинському, і коли не порвав відносин з «В[ольным] Словом» до кінця, то, очевидно, був певний їх бездоганного походження.
Питання се, зрештою, виплило було нещодавно знову, наслідком книги В.Богучарського («Из истории политической борьбы в [18]70-ых и 80-ых годах», 1912), де сей історик рос[ійського] громадського руху проголосив делегацію Мальшинського від «Земського союзу» містифікацією, котрої жертвою став «бездоганний з кождого погляду Драгоманов». Полеміка, котру против його виводів повів в обороні «Вольного Слова» і Драгоманова Б.Кистяківський, а в ній взяли участь і інші ближчі до сих справ люди, все-таки не довела питання до повної ясності, і Богучарський зіставсь при переконанні, що Мальшинський працював не для земців, а для свого гейдельберзького товариша гр[афа] Шувалова, одного з членів ліберальної двірської партії, а Драгоманов таки був містифікований [131].
Що між людьми, з котрими мав зв’язки Мальшинський, могли бути й такі, котрих більше інтересувало розбиття терористичної пропаганди і розколення російської еміграції, ніж конституційна реформа, і з сього погляду вони цінили й участь Др[агомано]ва, який заявив себе рішучим противником терору, се, мабуть, трудно заперечити. Але, очевидно, ніяких умов Драгоманову в сім напрямі не ставилось, бо він їх би і не прийняв.
Він ішов почасти за своїми власними переконаннями, проробляючи еволюцію від безначальної спілки громад «Переднього слова» 1878 p., як кінцевої мети, до федеральної конституції «Вільної спілки», як ближчого завдання, – що явилась потім (1884) як резюме його власних міркувань і того матеріалу, який зібравсь у нього в руках за сей час. Почасти рахувався, мабуть, з сим «земським», конституційним рухом, котрого виявом став отсей так званий «Земський союз». Рух підіймався якраз найбільше на Україні, серед людей, ближчих Драгоманову і старій Київській громаді (одним з найбільш активних його репрезентантів був брат С.Ф.Русової Ліндфорс), і, без сумніву, робив вплив на Драгоманова, так гірко розчарованого в соц[іал]-револ[юційних] кругах.
Але супроти негідних інсинуацій, котрими помстились над ним за сю його еволюцію російські та польські революційні круги [132], він узяв тактику презирливого мовчання і не повідав того внутрішнього процесу, котрий тоді пережив. Може бути, одначе, що й сам вповні не усвідомляв його.
Примітки М. С. Грушевського
130. Л.М.Драгоманова писала про се потім Павликові:
«Як М.П.(Драгоманов) в статті «Демокр[атія]» в «В[ольном] Слове» написав, що по їхньому задержать і не напечатать літературної роботи, даної їм для напечатання, коли вона не підходить до їх поглядів, нічого не значить, – деякі з тутешніх, у котрих «рильце було в пушку», почали пускати такий слух, що М[ихайло] П[етрович], котрий проповідує чистоту средств, сам такий, що читає письма, на його ім’я прислані, і зніма копії. Ходила ця брехня по людях, поки не найшла дурного Черкезова» (IV, с. 90)
131. Головніше в сій полеміці (на котрій я не можу спинятись, бо весь епізод, властиво, являється епілогом женевського соціалістичного гуртка):
Б.Кистяковский, Страницы прошлого, М-ва, 1912;
А.Кизеветтер, Земский союз или Священная дружина? («Рус[ские] ведомости», 1912, 22. IV);
В.Я.Богучарский, Земский союз или Священная дружина («Рус[ская] мысль», 1912, IX);
Б.Кистяковский, Орган «Земского союза» «Вольное Слово» и легенды о нем («Рус[ская] мысль», 1912, XI);
В.Богучарский, В заключение полемики (Ib[idem], 1913, II);
А.Прибылева, О «Вольном Слове» и роли в нем Мальшинского («Рус[ское] богатство», 1913, III);
С.Ефремов, О том, что было и чего не было («Укр[аинская] жизнь», 1915, X).
132. З-серед різних їх випадів на мене робить найбільше вражіння позиція, зайнята в сій нагінці пок[ійником] Лавровим. Коли тодішній лідер польських соціалістів-революціонерів Стан[ислав] Мендельсон в лондонськім «Przedświt-i» 1891 p. переїхався ще раз по сім інциденті, зачепивши колишній комітет «Нар[одної] волі» і «нікого [sic] Драгоманова, начебто емігранта, що на рептильні гроші при помочі правительствених фігур і звичайних шпиків видавав в Женеві журнал п[ід] з[аголовком] «Вольное Слово», – і здогадувавсь, що
«правдоподібно під впливом сього «радикала» виконавчий комітет «Народ[ної] волі» зробив помилку – щоб не вжити сильнішого виразу – війшов з…ською поліцією в переговори, котрих зміст назавсіди лишиться плямою на людях тодішнього «Комітету»».
Лавров відповів листом, де взяв в свою оборону комітет, а про Драгоманова висловивсь так: «первый безразличен как для меня, так и для моих друзей, русских социалистов». Така була епітафія единого соціал-революційного фронту, заложеного в 1873 р. в Цюриху!..