Пасквіль Черкезова
Михайло Грушевський
«Сю пору небіжчик Драгоманов уважав за найтяжчу в своїм житті», – записує в своїх пізніших згадках його вірний Павлик (Пер[еписка, с.], 177). В Подолинськім він утратив і дорогоцінного товариша праці, і матеріальну опору, таку важну в сім критичнім моменті, зіставшися з довгами по старим виданням («Громада», 1879 р. і «Воли»), і з новими, зробленими за адміністрації Подолинського. В «Споминах» своїх Д[рагомано]в згадує, як йому з тодішніх своїх тощих фондів прийшлось заплатити 900 фр[анків] за пороблені Подолинським видатки по «Громаді» (с. 188).
З Павликом, по його повороті з Монпельє до Женеви, він розсварився до решти, – очевидно, той, як-то кажуть, почав йому дражнити нерви слабими сторонами свого дійсно доволі тяжкого характеру [121], – так що Павлик кінець кінцем рішив лишити Швейцарію й вертати до краю, – хоч з сим була зв’язана кара за «Ребенщукову Тетяну» – 6 місяців в’язниці. Покинувши свою роботу коректора при «Вольном Слове», не попередивши Драгоманова, який йому се місце виробив, він в лютім 1882 р. пустивсь до Відня, де зголосився до суду, і 22.ІІ сів у Львові на висідку.
Драгоманов зістався сам з Кузьмою в обставинах просто гнітючих. Се була хвиля найгострішого його конфлікту з російськими революційними кругами. Обгострившися в 1880 – 1881 pp. на грунті суперечок про московсько-польський централізм і заогнившися становищем, яке Д[рагомано]в зайняв супроти цареубийства, конфлікт наростав потім все далі з чисто політичних і теоретичних різниць, перейшовши на особисті обвинувачення й брехні і дійшов навіть до таких інсинуацій на Драгоманова, як те, що він постачає відомості російській жандармерії, і т. д.
Вицвітом сих відносин був поганий пасквіль Черкезова против Драгоманова [122] – сквапно використаний не тільки польськими реакціонерами, але й галицькою народовецькою пресою (в статті Партицького в «Зорі») [123], а глибокий несмак лишивсь по сім інциденті у Д[рагомано]ва майже до всеї революційної еміграції, тому що навіть і колишні щирі приятелі, опинившися «в числе драки», не мали відваги зайняти тверде становище в сій сумній емігрантській бійці [124]. Ось як описує він сей сумний епізод в своїм пізнішім листі:
«Як приїхав я в Женеву, то зблизивсь з тутешніми анархістами (старої школи, прудоновської, а не теперішньої Мосто-Кропоткінської, дурно-мазурсько-провокаторської), котрі себе заявляли європейцями і федералістами. Вони були недовольні народничеством «Земли и воли» й якобінством «Нар[одной] воли». От ми і задумали де з ким утворити западнически-федеральний підкоп під «самобытничество» і «обрусение» господствуючого в 1879 – 1881 кружка з рос[ійських] соц[іалістів-]рев[олюціонерів]. За базис рішили взяти Румунію (Раллі) з Бессарабією й Галичину (Павлик) з Україною. Аксельрод взявсь поїхати в Росію емісаром. Тільки там його записали в «самобытные» в «Черный передел» [125] (од котрого він одхрещувавсь в листах до мене) і він звів діло на те, що прислав од якогось южного кружка програму, хоч і «чернопередельскую», але все-таки федеральну». Програму ту мусила виправити комісія з Ст[ефанови]ча, Дейча, Плеханова, Жуковського й мене. Її привезла делегатка й оставила в мене.
«Але поки Аксельрод був в Росії, Жуковський (западник і федераліст, трохи не українофіл, див. «Реформы и революция», отдельный оттиск из «Общины», изд. «Громады») посваривсь зо мною через поляків вкупі з поляками (!!) став за централізацію і обрусєніє «проти націоналізму» [126]. «Чорнопередільці» тоді щось шахрували з поляками і собі бацнули за централізацію, забувши навіть те, що самі написали в 1-му №-рі. Звісно, що довідавшись, що Аксельрод прислав мені програму з федеральними єресями та ще й за цитатами на «Громаду», вони скандалізувались і, взявши в мене програму для перегляду, дальше заховали її і кликати мене до комітету не думали».
«Тим часом Аксельрод приїхав в Румунію і прислав мені лист, в котрім був і другий з підписом «хлопцам», до Ст[ефановича] + Дейча. Я поніс його в ресторан, де вони обідали, й застав там все «сонмище» й делегатку. Завелась розмова й про програму. Вони стали щось перебріхувати й нарешті Плеханов викликнув: «Да ведь программа у нас!» – «А у мене копія», – сказав я. Через 2 – 3 години приходить «делегатка» прохати, щоб я оддав «копію». Я сказав їй, що копії цілої в мене нема, єсть тільки частина (введение), зроблене Павликом (теж членом конспірації), – і що в її інтересі, як вірної делегатки, не тільки не одбирати в нас цього шматка, а навіть дати нам повну копію програми, бо по всьому видно, що «чорнопередільці» ту програму не хотять пускати в світ. Делегатка й сама призналась в цьому, але все-таки плакала за копією. Тоді я сказав, що бачу, що все це діло йде так несерйозно, а потому я напишу Аксельроду, що вмиваю руки, а їй обіцяю випросити «копію» в Павлика, як побачу. Так я й зробив і одніс копію в квартиру «сонмища», де застав одного Стефановича й оддав йому ту копію».
«На мою звістку [про се] Аксельрод одповів мені листами, в котрих прохав не зрікатись редакції, жалівсь мені по секрету на «чорнопередільців» і Жуковського й т. ін. Нарешті приїхав і привіз мені лист од кружка, в котрому мене просили приложити руку до програми й печатати. Але Дейч стрів Аксельрода (як сам той розказував Павлику й мені) словами: «Вибирай або мене, або Драгоманова», – Аксельрод перелякавсь. Я тим паче одрікся од редакції й прохав тільки Аксельрода, щоб він повідав усе «кружку»».
«А[ксельро]д поїхав, потім, вернувшись, сів в Цюриху. Пройшло більш року і коли «делегатка» попалась в тюрму, і Павлика теж не стало [127], чую я, що «ч[орно]пер[еділь]ці» розказують, що я викрав з конверта якусь програму і т. ін. (Потім в листах до «січовиків» у Відень писали вже, що копію я послав в III отдєл[єніє]). Приїхав А[ксель]род, я йому й кажу: «Глядіть, що брешуть: прийміть міри, а то буде погано, як я возьмусь». Акс[ельро]д божився, що до мене дійшли фальшиві чутки.
Тільки я получаю лист од одного «южанина», в котрому всю «еміграцію» і мене винуватять, що програма не напечатана, а, з другого боку, другий «южанин», приїхавши з Москви, каже мені, що в Петро-Розумовському ходить по руках чорнопередільська програма, буцімто редагована спільно зо мною, і розказують, що я заодно з «Ч[ерным] п[еределом]». Саме в той час з’являється брошура Черкезова з брехнею про моє похіщеніє документа. Я питаю Акс[ельро]да, що він буде робити? Він просить мене нічого не писати, а обіща сам виступити против брехні. Проходить час, і Акс[ельро]д пише мені, що він забув, що таке посилав мені, і потому виступати проти Ч[еркезо]ва не буде, а що, мовляв, коли в мене єсть його листи, то він би готовий передати діло третейському суду. Я одповідаю, що не розумію, в чім я з ним мав би судитися, та коли він хоче, то прошу дозволу подати на суд усі його листи. Той одповіда, що пише наскоро в дорозі, поки, каже, тілько, що я можу робити з його листами, що хочу. На тім замовк – і підписується на запросі-протесті Пл[еханова] і К-о» [128].
«Я, звісно, плюнув на них. І тільки тоді, як довідавсь, що брехню розказала Ч[еркезо]ву В.Зас[улич], котра тим часом ходила до мене на ради і переговори, і коли після того, як получивши звістку, що Ст[ефанови]ч дуже себе погано держить в тюрмі, я мусив предостерегти В.З[асули]ч, а вона мене звела (нежданно для мене) з Д[ей]чем, я нагадав цю справу, написавши В.З[асули]ч, щоб вона мене наперед не зводила з завідомими клеветниками.
В.З[асулич] предложила третейський суд. Я прийняв з умовою, що вона сама вибере сторону й за мене, та тілько щоб суд був гласний. Вона тоді предлага умову, щоб при суді розбирати також і те, чому я не хочу одповідати на одвертий лист Пл[еханова] і К-о, і щоб судивсь і з ними. Я одповів, що лист – осібне діло, і що можу судитись з нею, бо вона, повторяючи брехню, могла бути «в недоразумении», а ті наші добре знали, яку програму я получив, як получив і яку копію оддав сам їм, – значить, вони могли бути тільки «заведомыми» брехунами, а з такими я не можу судитись. Засулич одповіла, що коли я не хочу судитись з Пл[ехановим] і К-о, то й вона не хоче зо мною.
Тоді я вже покликав її судитись за брехню, котру вона розпускала. Вона одповіла, що не може одділятись од своїх приятелів. Послі, коли виявилось, що за птиця Стеф[анович], і коли всім виявилась народновольсько-дегаївська грязь (од котрої я остерігав р[осійську] с[оціал|-рев[олюційну] масу), і коли приїхав сюди Степняк і його жінка, котрі були при справі з програмою (в мене єсть їх листи, де вони розказують все діло так, як я написав вам), то Плеханов і Дейч вже звернули все на Стефановича. Вони розказують, що Ст[ефанови]ч, коли побачив, що я йду (з копією), то випхнув їх в другу хату, замкнув її, і коли я пішов, то вкинув копію в камін, а їм сказав, що копія то була не з програми, а з осібного, інтимного листа Акс[ельрода] і що він [ні]бито зробив мені достаточний виговор, так що далі вже не треба їм про це зо мною й говорити» [129].
Я навів се оповідання як ілюстрацію того крайнього роздражнення, яке витворилось між Драгомановим і російськими революційними кругами і тої тяжкої атмосфери, в якій він тоді жив. Се розходження не зісталось без впливу і на його соціально-політичну ідеологію. Так як в часі заснування «Громади» він, не без впливу зв’язків з російськими прудонівцями «Работника», сильно пішов був в сім напрямі, так тепер під вражіннями сього революційного бруду, як він його називає, став виступати на старі позиції конституційного федералізму. На сім грунті утворились його зв’язки з «земською конспірацією», як він їх жартома прозивав, – лібералами-конституціоналістами, котрих відпоручником заявився тут літом 1881 р. гейдельберзький слухач Аркадій Мальшинський, і запросив Драгоманова до свого тижневика «Вольное Слово», що він заложив в Женеві, мовляв, як орган «Земського союзу».
Примітки М. С. Грушевського
121. Листування, видане Павликом в III і IV тт. кореспонденції, досить яскраво малює тодішню їх «психологію».
122. «Драгоманов из Гадяча в борьбе с русскими социалистами», 1882.
123. Про се в брошурі Драгоманова, передрукованій у Франка, I, с. 231.
124. Час в значній мірі вигладив потім гострі вражіння сього конфлікту. Навіть Дейч в своїх пізніших споминах, цитованих вище, відзивався з повним поважанням про політичні позиції Драгоманова. А П.Б.Аксельрод, котрого я повідомив про план отсього збірника, в листах до мене з самою теплою симпатією спом’янув Драгоманова (як він його назвав – «покойного теоретика-основателя и публициста Вашей партии»).
«Я вынес самое лучшее впечатление из своих встреч и бесед с Драгомановым. Я без малейшего преувеличения, с полнейшей искренностью могу сказать, что до сих пор вспоминаю о нем с чувством глубочайшего уважения и глубочайшей симпатии», – пише він в сих листах.
«Расходясь с ним по основным политическим и тактическим воззрениям, все или почти все редакторы и сотрудники издававшегося в Женеве журнала «Община», в том числе и Степняк (Кравчинский), питали к нему лучшие чувства и относились к нему с величайшим уважением, как к высокообразованному, мужественному и неутомимому борцу за демократию».
125. Почав виходити з січня 1880 p.
126. Мова, очевидно, про «розрив» літом 1880 p., описаний Дейчем.
127. Нагадую, що Павлик виїхав в лютім 1882 р.
128. «Одкритий лист», підписаний Засулич, Дейчем, Плехановим, Кохановським і Аксельродом, вийшов в липні 1882 р.
129. Франко, І, с. 135 – 137, се коментар до статті Др[агомано]ва в «Вольном Слове» 1883 p., де згадувалось про цей інцидент. Паралельне, сучасне оповідання пані Драгоманової: Павлик, IV, с. 89 – 93.
Примітки до видання 2009 р.
…поганий пасквіль Черкезова против Драгоманова… – йдеться про спробу дискредитації російськими революціонерами-анархістами М.Драгоманова як соціаліста в брошурі: Черкезов В. Драгоманов из Гадяча в борьбе с русскими социалистами. – Женева, 1882. Її автор натякав на співпрацю М.Драгоманова з російськими урядовими колами. Брошура була написана в різко критичному і навіть образливому дусі.
Стосовно особи М.Драгоманова автор використовував такі характеристики, як «подлец», «гимнаст-проситель», «самозванный выразитель украинского социализма», «пигмей по политическому образованию» тощо. В.Черкезов відкидав звинувачення М.Драгоманова в бік російських соціалістів, зокрема народовольців, у «російському месіанізмі», зверхньому ставленні до національного питання та відкиданні принципу федералізму. Він доводив, що М.Драгомановим керують особисті амбіції, буржуазно-конституційні нахили й опортунізм.
В.Черкезов заперечував важливість національного чинника в боротьбі експлуатованих народів за соціальне визволення, твердив, що для соціалістів існує тільки питання мови, якою треба вести пропаганду на даному етнічному фунті. А що українці не виробили справді прогресивної літератури рідною мовою, то найкраще для них залишатися в рамках російських революційних організацій.
Безпосереднім поштовхом до видання брошури стали діяльність М.Драгоманова як фактичного редактора женевського тижневика «Вольное Слово» і публікація ним праці «Історична Польща і великоруська демократія» (див.: Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократія // Вольное Слово. – Женева, 1881. – № 3 – 20. – 23 (11) августа – 20 (8) декабря. Окреме видання: Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократія / Отпечатки из «Вольного Слова», пересмотренные и дополненные. – Женева, 1882).
М.Драгоманов доводив, що польськими й російськими революціонерами «руководили и руководят гораздо более фикции былого и теперешнего государств и государственных национальностей, нежели представления о реально-существующих народах, которые представляют и реальные национальности». Такий підхід, стверджував він, шкодить справі визволення народів колишньої Польщі та теперішньої Росії. З пригноблених націй Східної Європи М.Драгоманов спеціально виділяв українців як потенційно найважливіший відцентровий елемент, що вже привів до розпаду Речі Посполитої і за певних умов може зруйнувати основи російської централізованої держави. Поляків він закликав зосередитися на ідеї відновлення незалежності Польщі в етнографічних кордонах, а демократичні елементи Російської імперії – домагатися від уряду федералізації держави «с признанием полной равноправности всех областей и национальностей».
Черкезов Варлаам Миколайович (Варлаам Асланович Черкезишвілі, 1846 – 1925) – російський і грузинський анархіст, походив зі збіднілого грузинського князівського роду. Народився у Тбілісі. Навчався в Московській військовій гімназії та Петровській академії. З 1866 р. неодноразово відбував покарання (заслання) за участь у революційних гуртках. У 1876 р. втік за кордон. Деякий час співпрацював із журналом П.Лаврова «Вперед!». Переїхавши з Лондона в Женеву, приєднався до бакуністів, зокрема, брав участь у виданні народницького журналу «Община» (1878). З кінця 1870-х років зблизився з П.Кропоткіним і приєднався до західноєвропейського анархістського руху. Був одним із засновників журналу «Le Révolté» (1879). Критикував К.Маркса і Ф.Енгельса. З 1890-х років жив у Лондоні. Засновник партії грузинських соціалістів-федералістів. Під час Першої світової війни займав антинімецьку позицію. У 1917 – 1921 pp. жив у Грузії, опісля повернувся до Лондона. Див.: Николаевский Б. Варлаам Николаевич Черкезов // Каторга и ссылка. – Москва, 1926. – № 4 (25).
У Галичині В.Черкезова, у його полеміці з М.Драгомановим, по суті підтримав О.Партицький, опублікувавши на сторінках львівського часопису «Зоря» розлогі витяги з брошури В.Черкезова. Див.: Мих. Драгоманов в бopбѣ з россійскими соціялистами // Зоря. – Львів, 1882. – Ч. 16. – 15 (27) серпня. – С. 255-256; Ч. 17. – 1 (13) вересня. – С. 270-271.
На сім грунті утворились його зв’язки з «земською конспірацією», як він їх жартома прозивав, – лібералами-конституціоналістами, котрих відпоручником заявився тут літом 1881р. гейдельберзький слухач Аркадій Мальшинський, і запросив Драгоманова до свого тижневика «Вольное Слово», що він заложив в Женеві, мовляв, як орган «Земського союзу» – про ступінь включеності М.Драгоманова в 1881 – 1883 pp. в акцію А.Мальшинського, зовнішнім виразом якої стало видання тижневика «Вольное Слово», в історичній літературі ведеться і пожвавлюється дискусія. У центрі цієї дискусії – питання про можливу агентурну співпрацю М.Драгоманова з російським урядом. Огляд літератури див.: Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці, 2000. – С. 342, 369 – 370 (посил. 35). Пор.: Заверющенко Н.С. Михайло Драгоманов і газета «Вольное слово» (1881 – 1883) в полеміці з російською соціалістичною журналістикою. Автореф. дис…. канд. філол. наук: 10.01.08 – Журналістика / Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2005.
Мальшинський Аркадій Павлович (1840 – 1899) – російський публіцист, учасник революційного руху і водночас співробітник охранки. Навчався на юридичному факультеті Московського університету. В історіографії російського народництва започаткував офіційну, урядову, охоронну концепцію революційного руху, яка мала потрійне призначення: дискредитувати учасників, приховати соціальні мотиви руху та надати охоронним органам узагальнену інформацію для практичної діяльності щодо боротьби з ним.
У російських революційних колах широкого розголосу набула підготована А.Мальшинським, як співробітником III Відділення (1879 – 1880), історія революційного руху в Росії, зосереджена головно на подіях останнього десятиліття (Обзор социально-революционного движения в России. – Санкт-Петербург, 1880. – 322 с). Попри малий тираж (150 примірників) і призначення тільки для службового користування, вона потрапила до рук революційних гуртків і була обнародувана в петербурзькій нелегальній газеті «Народная Воля» (1880. – № 3 – 5).
Незважаючи на замовний характер, праця викликала невдоволення верховної влади через те, що автор вказав на неефективність каральних заходів та глибокі суспільні причини революційного руху. А. Мальшинський виступав за теоретико-пропагандистську протидію поширенню революційних ідей. У 1881 p., як агент т.зв. «Священної дружини», він заснував у Женеві тижневик «Вольное Слово», який видавав за орган неіснуючого ліберального «Земського союзу» (насправді, за лаштунками цього видання під контролем Департаменту державної поліції МВС Російської імперії велися таємні переговори із залишками Виконавчого комітету «Народної Волі» про припинення терору стосовно Олександра III).
Не розкриваючи справжніх намірів видання, А.Мальшинському вдалося залучити до видання відомих політемігрантів П.Аксельрода і М.Драгоманова, причому останній став фактичним редактором. Після повернення до Росії А.Мальшинський брав участь у кількох реакційних виданнях («Русский вестник», «Народ»).