V

Михайло Грушевський

Вияснивши ту фактичну обстановку, в якій укладалися головніші акти умови України з Москвою, перейдемо до вияснення юридичного, державно -правного характеру сеї умови і тих відносин, які уставлялися нею між Україною і Москвою. Над питанням сим спинялося чимало істориків і юристів, спеціалістів державного права, і вони намітили досить виразно і певно головні пункти в сім питанні.

Передусім вони міцно уставляють той факт, що акти 1654 р. були умовою, договором між двома державами, що уставляв їх відносини на будуче. З невеликими виїмками, на сім грунті стояли взагалі ті дослідники, яким доводилося спинятися на сім питанні [25]. Ті ж, що виступали проти сього [26] і доводили, що договору не було, бо Україна просилася, мовляв, під руку московського царя, не ставлячи ніяких умов, – сі мішають докупи питання форми і змісту і не розрізняють різних стадій в сих переговорах.

Так, Україна просилася. Але московському правительству було звісно, що свій перехід під царську зверхність вона не мислить інакше, як тільки в формі договору. Наприклад, 1651 p., після берестецької катастрофи, в найбільш критичний момент, Виговський говорив московському агентові, що він сподівається незадовго їхати послом до Москви в справі піддання.

«І коли царське величество пожалує їх – зволить прийняти під свою високу руку, він про всі ті статті умовиться, на котрих статтях їм бути під государевою високою рукою» [27].

Те, що мало бути в Переяславі в січні 1654 p., московське правительство так і представляло собі як умову, і по перших вістях, одержаних від Бутурліна про Переяславський акт, висилаючи своїх воєвод до Києва, воно поручало їм на випадок потреби воєнної сили домагатися її від гетьмана «на основі договору, як він умовився з Василем Васильовичем Бутурліним з товаришами» [28]. І гетьман, з свого боку, те, що було в Переяславі 8 січня, як ми бачили, теж називав «трактатами», і посилаючися на дані там царським іменем обіцянки, допевнявся тільки реалізації царськими привілеями того запевнення вольностей українських, яке було вже приобіцяне українській стороні перед її присягою. Про се же пригадувати московському правительству поручав він своїм послам. Присягу цареві зложено після того тільки, як царський посол царським словом запевнив українців, що їх жадання цар сповнить в повній мірі.

Справедливо завважає, відкидаючи аргументи тих, які не добачали «договору» в акті об’єднання України з Москвою, авторитетний спеціаліст державного права барон Нольде:

«Уважне читання офіціального статейного списку Бутурліна переконує,… що в дійсності посли Олексія Михайловича дали вже в Переяславі деякі загальні зобов’язання, які потім вилилися в останній формі в «пунктах», постановлених у Москві. Одначе про «клятвену обіцянку» [29], здається, не може бути мови. З другого боку, гадка Куліша, нібито «по духу московського самодержавія» договору бути не могло, розбивається договірним характером пізніших актів між Москвою і Малоросією…; незалежно від того, «Переяславський договір» міг існувати, навіть коли б уставлялася необмежена власть царя в Малоросії: коли Малоросія не була завойована, одиноким способом «прилучення був власне договір» [30].

Розенфельд, розвиваючи сі гадки Нольде, завважає: «Малоросія від 1648 до 1654 року була державою (самостійною державою, доводить перед тим автор), але держава не завойована може бути прилучена до іншої держави тільки через договір, таким договором і являються статті 1654 p.»; «Противники теорії договору вказують, що Малоросія спочатку присягла, а потім отримала жалувану грамоту, і Москва потвердила статті. Се міркування ледве чи правильне. Не можна моменту присяги відривати від дальшого розвою переговорів, які закінчилися в Москві, почавшися в Переяславі; присяга була тільки початковим моментом сих переговорів, і її попередила офіціальна заява московського посла Бутурліна про те, що цар потверджує всі вольності і закріпить маєтності; тому що сі вольності в Москві були незвісні і їх треба було обміркувати цареві з боярами, останнє затвердження прав малоросійського народу сталося після присяги. Але не треба забувати, що Хмельницький присягнув тільки після згаданої заяви Бутурліна, і в сій заяві міститься загальна формула того, що потім більш-менш детально установлено в Москві» [31].

Козацька Україна в 1648 – 1654 pp. дійсно була фактично незалежною державою, і як така входила в сих літах в договірні відносини з Туреччиною, Кримом, Польщею, Москвою. Вона фактично володіла всіма тими прикметами, які в цілості характеризують державу: територія, котру охоплює державна організація, людність, яка признає над собою певну власть, і власть, яка виконує свої розпорядження на сій території і над сею людністю. Людність сеї України не признавала над собою ніякої іншої власті, крім війська і уставленого ним гетьманського уряду. Се військо і його уряд, хоч в зносинах з польським правительством не покидали старого, традиційного титула «війська його королівської милості», фактично від 1648 року були незалежні, такими себе вважали, і московське правительство як незалежних приймало їх під царську руку. Се зазначене було і в промові Бутурліна на Переяславській раді, що цар велів прийняти їх під свою руку як оть королевскаго подданства свободныхъ, преступлешемъ присяги его» (з його сторони). Переяславська умова уставляла відносини між двома незалежними державами [32]. А між двома державами, се справедливо зауважено, міг уставити відносини тільки договір. Таким і була Переяславська умова, розкрита потім і деталізована московськими статтями і царською жалуваною грамотою.

Як на обосторонній договір, стверджений обоюдною згодою, дивилася на сі акти не тільки українська сторона, а й московська. Та обставина, що Переяславська угода не була заприсяжена царем, а московські статті були предложені з козацької сторони в формі петиції, і з московської сторони були стверджені в формі резолюцій царського правительства і царської жалуваної грамоти, се в очах московського правительства не мало значіння. В подібних формах стверджувалися й пізніші статті. Ініціативною стороною часом було українське правительство: воно предкладало московському цареві свої домагання, і цар давав на них свої резолюції – в такій формі уложені Глухівські статті 1669 p., постановлені при потвердженні на гетьманстві Многогрішного.

Часом царське правительство вносило свої статті на українську військову раду, і військо їх приймало, – так уложені «нові статті 1659 р.» [33], Батуринські статті Брюховецького 1663 р. і т. ін. В очах московської і української сторони се однаково був договір, стверджений згодою обох сторін, заявленою в тій чи іншій формі, і його не інакше можна було відмінити, як тільки за обопільною згодою обох сторін. Заносячи до царя своє прошения, щоб цар велів збирати доходи з українських міст до своєї казни і прислав туди своїх воєвод, Брюховецький з товаришами просили, щоб «Військо Запорозьке і всі військові справи відати гетьманові по давньому, як положено в договорних статтях» [34]. Після упадку Брюховецького, збираючися до відновлення статей, в 1669 р. гетьман Многогрішний пише до царських уповноважених кн[язя] Ромодановського з товаришами:

«По указу в[еликого] государя нашого приїхали ми з старшиною до Глухова задля договору і постановления діла благополучного; одначе для усного договору від себе і всієї старшини осіб значних до вашої милості посилаю, щоб з вашими милостями про все ще там на місці достаточно размовились і про все постановили».

А Ромодановський, повідомляючи його, що тепер їде до Глухова, зазначав: «На раду до вас ідемо, і як з’їдемося, за поміччю всесильного Бога, од царського величества поручене добропочате діло по договору постановимо і укріпимо, як тому наперед певному бути» [35] і т. ін. За весь час, аж до Петра, московське правительство всі зміни в умові 1654 р., в «статтях Б.Хмельницького», поновлених 1659 року, всі обмеження українських вольностей переводило не інакше, як в формі умови, договору – нехай примусового в дійсності, але обостороннього по формі, котрим обидві сторони одміняли умову попередню.

І Петро І після полтавської катастрофи перший зважившися своєю односторонньою волею ломити українську конституцію, теж не важився заперечувати конституційних прав України. Не тільки в грамоті на вибір наступника Мазепі він «нашим, царського величества, словом» обіцяв

«всѣ вольности, права и привилегіи, которыя вы оть времени принятія блаженныя и достохвальныя памяти отца нашего подъ свою высокодержавную руку гетмана Богдана Хмельницкаго съ войскомъ Запорожскимъ и со всѣмъ малороссійскимъ иародомъ, и потомъ при нашемъ государствованіи гетманы и все войско имѣли, свято, ненарушимо и свято содержать».

Потверджуючи на гетьманстві Скоропадського в 1710 р., він полишав йому

«всякіе вонскіе и гражданскіе въ Малой Россіи дѣла управлять по войсковымъ правамъ, по прежнимъ обыкновешямъ и по постановленнымъ пунктамъ, на которыхъ приступилъ подъ высокодержавнѣйшую руку отца нашего гетманъ Богданъ Хмельницкій со всѣмъ Войскомъ Запорожскимъ и народомъ малороссійскимъ, и по нашимъ указамъ опредѣленнымъ и впредь посылаемымъ, безъ нарушенія правъ и вольностей стародавныхъ народа малороссійскаго» [36].

І навіть посадивши на шию гетьманському правлінню свою «Малороссійскую коллегію», він заявляв гетьманові, що сій колегії «велено все чинить по трактату, учиненному съ Хмельницкимъ» [37].

Цариця Катерина теж, скасувавши вже гетьманство і зломивши московсько-українську угоду, коли приходиться їй говорити про неї, все-таки споминає про неї як про «уговорні пункти Б.Хмельницького» [38].

Таким чином, ті, власне, російські царі, які поламали і потоптали Переяславську умову, були вповні свідомі того, що вони робили – що вони безправно і беззаконно нарушали самовільно трактат, умову, договір, уставлений за обопільною волею, який міг бути уневажений теж тільки за обопільною згодою. Вони були свідомі сього – але покладали на свою силу, на терор, котрий вони наводили на Україні своїми карами, і на привабу «чинів і жалування», котрими переманювали легкодухів, кажучи словами самої Катерини – «маючи в таких випадках і вовчі зуби, і лисячий хвіст», для манення, кого можна було заманити [39].

Для сучасного свідомого українського громадянства факт зламання договору був таким ясним, що не підлягав сумніву.

Українська людність однодушно огудила політику російського правительства при нагоді вибору до Комісії уложенія 1767 р., в своїх звісних наказах – не вважаючи на всі прояви вовчого терору (що доходив до засудів на смерть за опозицію урядовій політиці). Звісний український громадянин Політика в своїй критиці наказу новоорганізованої (замість гетьманського правління, під проводом Румянцева) Малоросійської колегії, зложеного відповідно до нового правительственого курсу, писав, нагадуючи про договірний характер відносин України до Москви, якого не можна було нарушите без затрати всякого обов’язку України супроти корони:

«Се добровільне підданство (українського народу московським царям), засноване на договорах, учинених Богданом Хмельницьким і всім малоросійським народом, де сказано: «Всі права, привілегії, вигоди, вольності і звичаї всякого чину і стану людей, як то: шляхетства, гетьмана і Війська Запорозького, духовного чину, міщанства і всього народу хоронити вічними часами від усякого нарушення». Се можна бачити з тих же договорів – а хоч їх і самих було досить і були вони міцні в своїй непорушності, то все-таки той гетьман просив понад те ще грамот-потверджень для всякого чину, і їх дано як шляхетству і гетьманові з військом, так і духовному чинові і міщанам окремо.

Вищезгадані договори потверджувалися всіма государями, які володіли, коли вони вступали на престол, і при виборі кожного гетьмана, новими договорами і жалуваними грамотами. Тому полишаю на справедливе і безпристрасне обміркування шановного зібрання панів депутатів: чи Малоросійська колегія, бачачи такі численні, ясні і тверді потвердження вінчаних голів малоросійському народові на заховування його при давніших правах, привілеях і вольностях, не занадто сміливо взялася за не своє діло, захитавши всі ті потвердження і заводячи в Малій Росії постанови, у всім противні її правам і вольностям, і тим нарушаючи святість договорів, котрих заховування приносить честь государям і утверджує цілість і добробут народів» [40].

І по тім, як сі всі пригадки, висловлені законною дорогою, зісталися без усякого наслідку, і українську автономію знищено до решти, найбільш активні представники українського громадянства не бачили перед собою іншого виходу, як дорогу одвертої боротьби проти зрадливого режиму.

Примітки

Примітки М. С. Грушевського

25. Довгий ряд їх (не вичерпуючи все-таки) наводить Розенфельд у своїй книжці: Розенфельд, [Присоединение Малороссии к России 1654 – 1793], с. 30.

26. Карпов, Куліш, Мякотин.

27. «И будетъ царское величество пожалуеть ихъ, велить принять подъ свою государеву высокую руку, и онъ о тѣхъ всѣхъ статьяхъ учнеть договариваться, на которыхъ статьяхъ тому быть, что имъ быть подъ его государевою рукою»: Акты ЮЗР, III, с. 462.

28. «А будеть бояромъ и воеводамъ учинятца вѣсти прямые про приходъ къ Кіеву воинскихъ людей, и имъ, смотря по вѣстямъ о прибылыхъ людяхъ, писати къ гетману къ Богдану Хмелницкому, чтобъ онъ по прежнему своему договору, какъ онъ договорился съ бояриномъ и намѣстникомъ тверскимъ съ Васильемъ Васильевичемъ Бутурлинымъ съ товарыщи, прислалъ к нимъ бояромъ и воеводомъ въ Киевъ полковниковъ»: Акты ЮЗР, X, с. 368. Говориться, мабуть, взагалі про взятий гетьманом на себе обов язок воєнної помочі.

29. Нольде ([Очерки русского государственного права], с. 288) має тут на гадці Костомарова, що опираючися на Величка, приймав, що московські посли таки присягали іменем царя, хоч і не признавалися до того в своїм справозданні.

30. [Нольде, Очерки русского государственного права, с. 289 (прим. 89). – Упор.]

31. [Розенфельд, Присоединение Малороссии к России], с. 30, 33.

32. Що Україна в момент свого сполучення з Москвою була незалежною державою, се підчеркували дослідники не раз і перед тим, а спеціальніше над виясненням сеї гадки спинялися останніми часами Слабченко в своїй статті «Ще до історії устрою Гетьманщини XVII – XVIII ст.» (Записки Львів[ського] наук[ового] товариства, т. 116, с. 70 – 71) і Розенфельд в своїй книжці ([Присоединение Малороссии к России], с. 8 – 9).

33. От їх форма. Московська пропозиція – «По указу и повелѣнью великаго государя… всегда на его государеву службу гетману со всѣмъ войскомъ быть готову». Військова резолюція: «И гетманъ и полковники, и вся старшина и чернь на радѣ выслушавъ, сей статьѣ приговорили быть такъ какъ та статья написана».

34. «А войско Запорожское и войсковыя всякія дѣла вѣдать ему, гетману, по прежнему, какъ о томъ положено въ договорныхъ статьяхъ»: Полное собрание законов [Российской империи], [т. I], ч. 375, с. 611 – 615; Бантыш-Каменский, Источники [малороссийской истории], I, с. 156.

35. Акты ЮЗР, VIII, с. 83, 85. «Договорами» називало акти українське громадянство й пізніше – в наказах 1767 p., посилаючись на статті Многогрішного, Самойловича, Мазепи: [Депутатские наказы и всеподданейшие челобитья от шляхетства Малороссийской губернии] // Сборник [императорского русского] ист[орического] общ[ества], т. 68, [ч. XCVI], с. 128; [ч. CV], с. 236.

36. Бантиш-Каменский, Источники [малороссийской истории, ч.], II, с. 176, 258.

37. Статті 1722 р.: Там же, с. 315.

38. Інструкція Румянцеву при його призначенні генерал-губернатором України в 1764 р.: [Наставление, данное графу Петру Румянцеву, при назначении его малороссийским генерал-губернатором, с собственноручными прибавлениями Екатерины II] // Сборник имп[ераторского] рус[ского] ист[орического] общ[ества], VII, с. 380: «…необходимонужно, подъ какимъ бы инымъ званіемь, кромѣ подушнаго, то ни было, расположить на тамошній народъ и получать съ него въ казну нашу, по долгу и справедливости, да и по самимъ уговорнымъ пунктамъ гетмана Богдана Хмельницкаго, намъ безспорно принадлежащіе доходы…»

39. «По множеству безпорядковъ, требующихъ исправленія и другихъ лучшихъ учрежденій, воображаемъ мы ceбѣ и трудъ тоть, котораго вамъ стоить будеть исполненіе должности вашей, толь наипаче, что при всякомъ новомъ дѣлѣ и при развратныхъ иногда простаго народа объ ономъ понятіяхь, со стороны же чиновныхъ людей пристрастныхъ и коварныхъ истолкованіяхь, не всегда силою ввѣренной вамъ власти, но болѣе многообразными ласковости и снисхожденія средствами дѣйствовать и оными, смотря по дѣлу, по времени и по человѣку, искусно изворачиваться должно. И для того можно сказать, что въ таковыхъ случаяхъ надобно имѣть и волчьи зубы и лисій хвостъ , – ся цинічна порада міститься в тій же інструкції Румянцеву ([Наставление, данное графу Петру Румянцеву], с. 382) і дає добру міру московського «снисхожденія» в українських справах.

40. Наставление выборному от Малороссийской коллегии [в комиссию о сочинении проекта нового уложения г. коллежскому советнику и члену той коллегии], Дмитрию Наталину, [и возражение депутата Григория на ее наставления], с. 24 – 25.

Примітки до видання 2009 р.

…уставляють той факт, що акти 1654 р. були умовою, договором між двома державами, що уставляв їх відносини на будуче. З невеликими виїмками, на сім грунті стояли взагалі ті дослідники, яким доводилося спинятися на сім питанні. Ті ж, що виступали проти сього і доводили, що договору не було, бо Україна просилася, мовляв, під руку московського царя, не ставлячи ніяких умов… – договірний характер українсько-російського договору 1654 р. підтримували здебільшого українські дослідники та російські історики-правники XIX – початку XX ст. А до другого ряду вчених, які приймали думку про відсутність договору і прийняття українців у підданство у 1654 p., належали переважно російські історики. Про розвиток поглядів російських учених на Переяславську умову 1654 р. у XIX – XX ст. і про те, що такі погляди і тепер переважають серед сучасних російських дослідників, нещодавно написав у великій розвідці Віктор Брехуненко, акцентуючи на «складниках великодержавницької російської концепції»: Брехуненко В. Переяславська рада 1654 року в російській історіографії // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – С. 605 – 652. На тему Переяслава та російських планів на українські землі в історичному контексті див. також його монографію: Московська експансія і Переяславська рада 1654 року. – К., 2005.

…підкидаючи аргументи тих, які не добачали «договору» в акті об’єднання України з Москвою, авторитетний спеціаліст державного права барон Нольде… – див. коментар на с. 424.

…гадка Куліша, нібито «по духу московського самодержавія «договору бути не могло, розбивається договірним характером пізніших актів між Москвою і Малоросією… – Пантелеймон Куліш виклав концептуально свою позицію у тритомному виданні: Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654). – М., 1888 – 1889. – Т. 1 – 3. У цій роботі Куліш вкрай негативно оцінив історичну роль українського козацтва. У його зображенні Переяславську угоду з Росією у 1654 р. Богдан Хмельницький, «покозачений шляхтич», будучи вороже налаштованим до Росії, прийняв як останній засіб врятувати свою владу. Куліш категорично заперечував існування будь-яких статей чи умов у січні 1654 р. Нібито тільки в часах гетьманів Івана Виговського та Івана Мазепи виникли в козацьких «крамольних» головах думки про якісь зобов’язання московського царя перед Україною. Детальніше погляди П.Куліша на Переяславську угоду див.: Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – С. 487 – 488; Ясь О. Образи Переяслава в українській історіографії академічної доби (початок XIX – кінець 80-х років XX століття) // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – С. 545 – 546.

Українська людність однодушно огудила політику російського правительства при нагоді вибору до Комісії уложенія 1767 р., в своїх звісних наказах… – документацію для законодавчої комісії 1767 р. для українських земель видано в 1917 p., див.: Максимович Г.А. Выборы и наказы в Малороссии в законодательную комиссию 1767 г. – Нежин, 1917. – Т. 1. Про комісію для укладання нового законодавства в Україні за правління Катерини II писали багато вчених, див.: Багалей Д.И. К истории Екатерининской комиссии для составления проекта нового уложения // Киевская старина. – К., 1885. – № 9. – С. 1 – 30; Владимирский-Буданов М.Ф. Проекты Киевской губернской канцелярии, представленные в Елизаветинскую и Екатерининскую законодательные комиссии // Киевская старина. – К., 1888. – № 5. – С. 37 – 43; Теличенко И.В. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху Екатерининской комиссии // Киевская старина. – К., 1890. – № 8. – С. 161-191; 1890. – № 9. – С. 390-419; 1890. – № 10. – С. 94-122; 1890. – № 11. – С. 251-272; 1890. – № 12. – С. 471-493; 1891. – № 1. – С. 73-97; 1891. – № 2. – С. 232-254; Дианин А. Малороссийское духовенство во второй половине XVIII в.: по пунктам малороссийских депутатов, представленным в Екатерининскую комиссию для составления нового уложения // Труды Киевской духовной академии. – К., 1904. – № 8. – С. 589 – 628; № 9. – С. 109 – 159; МельникЛ.Г. Склад депутації від України до комісії по складанню нового «Уложения» 1767 – 1768 pp. // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – К., 1994. – С. 70 – 73; КогутЗ. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760 – 1830. – К., 1996. (див.: Розділ V: Законодавча комісія 1767 – 1768 pp.: українські бажання і прагнення).

Звісний український громадянин Політика… – йдеться про Григорія Полетику (1725 – 1784) – українського громадсько-політичного діяча, письменника. У 1767 р. був обраний депутатом у законодавчу комісію від шляхетства Лубенського полку. На засіданнях комісії виступав за автономний устрій Лівобережної України та права українського шляхетства. Автор праць: «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во времена владения польского была разделена и о образе ее управления», «Возражения на постановление Малороссийской колегии господину депутату Д.Натальину» та деяких ін. Про нього писали: Лазаревский A.M. Частная переписка Григория Андреевича Полетики: 1750 – 1784 гг. // Киевская старина. – К., 1893. – № 3. – С. 493-527; № 4. – С. 98-119; № 5. – С. 209-227; № 6. – С. 491-506; № 10. – С. 112-123; № 11. – С. 298-316; 1894. – № 4. – С. 128-145; № 6. – С. 496-513; № 10. – С. 111-135; 1895. – № 5. – С. 239-262; № 6. – С. 350 – 366; № 7. – С. 85 – 99; Литвинова Т.Ф. Козацька проблематика у боротьбі Г.Полетики за українські історичні права // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури. – Запоріжжя, 1997. – С. 182 – 186; Kohut Z. A gentry democracy within an autocracy: the politics of Hryhorii Poletyka (1723 – 1784) // Harvard Ukrainian Studies. – Harvard, 1980. – V. 3-4. – P. 507-519; Литвинова Т.Ф. Суспільна думка України другої половини XVIII – першої половини XIX ст.: Григорій та Василь Полетики / Автореф. дис…. канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1992.