IV
Михайло Грушевський
З огляду, що цар не вповні вволив волю козацького війська, так як воно розгорнуло свої поняття українських вольностей в московських переговорах, московські статті і жалувана царська грамота не вдоволили старшину і не були опубліковані, ні подані до всенародної відомості, і так само, як і різні царські надання для гетьмана і старшини, зосталися без ужитку й відомості громадянства.
Дійсно, в ряді питань московське правительство не прийняло того становища, на якім стояло правительство України. Воно обмежило право дипломатичних зносин України (§ 5), не лишивши гетьманові права зсилатись з турецьким султаном і польським королем, – себто найважнішими контрагентами української політики, – без царського указу. Воно зоставило за собою нагляд за фінансовою управою України і не пристало на найбільш приємну для українського правительства форму – виплачувати певну суму до царської казни (взамін за військову поміч і царську плату козацькому війську), замість збирання яких-небудь доходів на царя. Воно під сумнівом зоставило автономію української церкви. І нарешті – що було особливо небезпечно – заявляло намір посилати своїх воєвод на Україну всупереч виразно заявленій позиції українського правительства, що московські урядники на Україні не бажані [11].
Гетьманське правительство не прийняло до виконання тих пунктів, які розходилися з його становищем: гетьман вів зносини з усіма сторонніми державами без царського указу; Україною правив, не допускаючи ніякої участі в тім московського правительства, збираючи всі доходи і не передаючи з них нічого до царської казни, і т. ін. Коли московське правительство поставило йому різні докори за недодержування статей [12], Б.Хмельницький, як те вже було сказано вище, виразно відкликався до переяславської умови, заявляючи, що роль київського воєводи вважає, так би сказати, чисто маніфестаційною тільки, і взагалі поставив під сумнів важність московських статей там, де вони відходили від принципів Переяславської умови.
Навпаки, московська сторона, ігноруючи переяславські «трактати», посилалася на московські статті й побивала їх буквою гетьманське правительство в суперечних питаннях. Доволі інтересні, одначе, подробиці, в яких московські бояри нагадують гетьманським послам зміст статей, в серпні 1657 р. (саме перед тим, як прийшла вість про смерть Богдана Хмельницького): «Великий государ, його царське величество, велів їм, посланникам, об’явити: як у царського величества були в 162 році [13] посланники гетьмана Богдана Хмельницького Самійло Богданов і він же Павло Тетеря – які тоді статті вони подали боярам і думним людям царського величества за гетьманською рукою і за печаткою, щоб на тих статтях гетьманові і всьому Війську Запорозькому бути в підданстві під високою государевою рукою, і який був указ великого государя на ті статті. А об’явити їм ті статті велів великий государ для пам’яті, аби їм пам’ятати, що в тих статтях написано…» [14]. Видимо, московське правительство знало, що царські резолюції 1654 р. ані не відомі на Україні, ані не мають там признання. Щоб дати їм більше авторитету, воно посилається замість статей на лист гетьмана до царя, привезений його послами, і з предложеними козацькими послами статтями мішає царські резолюції, які розминалися і з гетьманським листом, і з статтями, предложеними козацькими послами, – тому й не мали признання у гетьманського правительства.
Коли тим часом прийшла вість про смерть Б.Хмельницького, московське правительство поспішило послати на Україну свого посла, щоб використати трудні для української старшини обставини для проведення в життя різних обмежень української державності, котрих воно не рішалось добиватися за життя Богдана Хмельницького. Послові спеціально поручено добитися проголошення статей, підійшовши до війська з найбільш демагогічної точки – обіцянки платити жалування війську з українських доходів. Коли б старшина і військо заговорили, що їм про сі постанови не відомо, посол мав, очевидно, наставати на те, щоб статті відчитано перед військом. І се дійсно вдалося.
«Старшина і все військо, вислухавши государеву грамоту, говорили поміж собою на раді гетьмановому синові Юрієві Хмельницькому і писареві Іванові Виговському, щоб вони показали всьому військові ті всі статті, про що били чолом царському величеству гетьман Б.Хмельницький і все Військо Запорозьке, посилаючи своїх посланців до Москви – суддю військового Самійла Богданова і переяславського полковника Павла Тетерю, – а ми всім військом і до сього часу того не знаємо, чим нас на наше військове чолобиття государ наш пожалував».
І другого дня, 26 с[ерпня] на раді старшини «і всього поспільства»
«ті статті, що по чолобиттю гетьмана і всього війська прислані були від царського величества з суддею Самійлом і полковником Павлом Тетерею, перед ними на раді читано, і вони, вислухавши всі ті статті, раділи з милості царського величества і своїх вольностей, що великий государ, його царське величество, ні в чім не зменшив їх військових вольностей, наданих від давніших великих князів руських (!) і від королів польських, а ще примножив свою государську милость до них, Війська Запорозького» [15].
Так пише про се в своїм справозданні московський посол Кикін. Воно, без сумніву, написано тенденціозно. Проте останні слова дають зрозуміти, про що тут була мова: треба було доводити війську, що московські статті дійсно були в згоді з Переяславською умовою, коли то царський посол іменем царя запевняв, що українські свободи не тільки зістануться не порушеними, але й будуть поширені, геть понад те, що Україна мала «від королів польських і старих князів руських» [16]. Кикін запевняє, що військо зісталося вдоволене його виводами. Не знати, як воно було в тій хвилі, і коли були дійсно заяви вдоволення, – наскільки вони були виразом щирої гадки і яких саме груп. Гетьманське правительство, в кождім разі, виводами Кикіна зовсім переконане не було.
Воно вело далі свою політику, шукаючи нових точок опертя, замість Москви, яка не виявила щирої охоти забезпечити українську свободу, або, краще сказати, – зовсім ясно показала свої наміри її обмежити.
Шість тижнів пізніше в Корсуні підписано союзний трактат з Швецією, всупереч усім бажанням і жаданням московським, забезпечуючи повну самостійність і незалежність України [17], а за рік українська старшина виступила з своїм маніфестом до держав Європи, пояснюючи причини, що привели її до повного розриву і війни з Москвою:
«Не з інших мотивів прийняли ми протекцію в[еликого] кн[язя] московського, як тільки для того, щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за поміччю Божою зброєю здобуту і кров’ю стільки разів вернену свободу нашу. Щедро наділене різними обіцянками і приреченнями в[еликого] кн[язя] московського, військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри і добровільне підданство в[еликий] князь буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, але ще примножатиме їх більше і більше [18], відповідно до обіцянки своєї. І так воно перше взялося до того, з нашим полковником ніжинським Золотаренком, щоб привести під власть в[еликого] кн[язя] московського Литву.
Але здурили нас ті надії! Міністри й вельможі московські намовили того пречеснішого, всепобожно-го і ласкавого князя до того, що зараз же першого року, як завелися переговори між Москвою й поляками, під впливом надій на Польську корону, рішено заразом нас придавити і поневолити, і до того вели вони свої замисли, щоб, занявши нас війною з Швецією, легше могли нас придавити і поневолити.
Богдан Хмельницький разом з писарем своїм не тільки не дали на се згоди в[еликому] князеві, але й різними раціями намовляли через В.П.Кикіна, аби не починали війни з Швецією в Лівонії. Мали ми в руках копію згаданої інструкції [19], зовсім певну, але вірили, що се було ділом тільки міністрів і вельмож, що лестяться до свого князя, але ласкавий князь і святіший патріарх на се не пристануть, і своєю щирістю силкувалися перемогти московські замисли. Отже, таки розпочато в Лівонії війну з королем шведським, союзником і приятелем нашим, без усякої причини, з того тільки, що світліший король шведський схотів завести приязнь з нами», і т.д. [20]
Супроти такої невірної політики Москви в міжнародних справах і зрадливої тактики її у внутрішніх відносинах України, на котру вказує той же маніфест, українська старшина уневажняла Переяславську умову, недодержану Москвою. І тільки неудачі, які спали на українську старшину, на Виговського і Ю.Хмельницького, внутрішнє роздвоєння України, підховане згаданою тактикою Москви, кінець кінцем змусили старшину знову завести переговори з Москвою на принципах Переяславської умови. Сим разом старшина хотіла її розгорнути в нові статті, незалежно від московських 1654 р. – між іншим вимовляла Україні необмежене право дипломатичних зносин, участь козацьких комісарів в дипломатичних конференціях Москви з іншими державами, особливо тими, з якими були спеціальні справи в українців, домагалася того, щоб Москва поза гетьманом не вела ніяких сепаратних зносин з ким-небудь на Україні, і щоб московське військо, посилане на Україну в поміч гетьманові, зіставалося під його властю [21]. Але московський уповноважений, кн[язь] Трубецькой, зрадливим способом постарався заманити до свого табору гетьмана з старшиною і, маючи їх в своїх руках, примусив зложити присягу цареві на статтях, мовляв, Б.Хмельницького, з різними новими московськими додатками.
Та не тільки сі додатки значно обмежували державні права України, але і самий той текст статей, що Трубецькой подав Хмельниченкові з старшиною як статті Б.Хмельницького, дає редакцію значно змінену й погіршену, на не користь України, в порівнянні з дійсними статтями 1654 р. Наприклад, у справі дипломатичних зносин і автономії української церкви статті змінено на гірше, а за те заводилася платня гетьманові, старшині й козакам з українських доходів, котрі хотіла збирати собі царська казна [22]. Доволі неясну сю справу толкують тим способом, що Трубецькой чи московські дяки, побачивши, наскільки не ознайомлена старшина в дійсних статтях 1654 p., і тексту їх не має, сфабрикували новий текст і подали його за статті 1654 року [23]. Гетьман з старшиною, бачучи себе в московській засаді, заявили, що приймають сі статті і нові московські додатки, хоч годитися з ними не могли, і се насильство над ними дуже скоро привело до нового розриву.
Щоб спопуляризувати сим разом і закріпити в свідомості українського громадянства сі нові змінені статті, Трубецькой, «по указу великаго государя», віддав [їх] воєводі Шереметьеву, щоб він їх видрукував, разом з присяжними підписами старшини, і розіслав «во всѣ черкаскіе (козацькі) полки, чтобъ про тѣ статьи, которые съ гетманомъ Юрьемъ Хмелницкимъ и со всѣмъ войскомъ Запорожскимъ постановлены на радѣ, вѣдомы были во всѣхъ полкахъ всему войску Запорожскому» [24]. Се було сповнено, «книга» ся була надрукована в Києві і розіслана, і хоч заховалася в дуже малій кількості, все-таки свою мету осягла – статті 1659 р. спопуляризувала. А що московська централізаційна політика взагалі їхала на швидкім коні, раз у раз щось вирізуючи з українських прав, то незадовго і текст 1659 року став такою річчю, на котру старшина мала інтерес в своїй боротьбі з новими обмеженнями українських вольностей.
Українські ж привілеї 1654 р., не включені в сю книгу, надовго вийшли з юридичної й історичної свідомості українського громадянства.
Примітки
Примітки М. С. Грушевського
11. «Чтобь государь указалъ быти въ ихъ козацкихъ городахъ воеводами изъ ихъ же людей, которые были бы люди знатные и верные и права ихъ козацкіе знали»: Козацькі пункти 13 березня: [Акты ЮЗР, X], с. 439.
12. Головне – щодо заграничное політики: «И то д'Ьло пристойное ли что вамъ съ непріятелемъ царскаго величества ссылатися и соединятися безъ воли и повеленья великого государя нашего, его царскаго величества» (Акты ЮЗР, III, с. 567). Московське правительство мало на увазі союз України зі Швецією, всупереч політиці Москви.
13. Себто 1654; в Москві раховано тоді роки від сотворения світу, і тисячі для скорочення пропускалися.
14. Акты ЮЗР, XI, с. 743.
15. Акты ЮЗР, XI, с. 787, 799, 802.
16. Див. вище с. 36 – 37.
17. Архив ЮЗР, [ч.] III, т. VI, с. 335-336.
18. Знов та формула Переяславської угоди.
19. Очевидно – в справі польсько-московського порозуміння.
20. Архив ЮЗР, [ч.] ІІІ, [т.] VI, с. 363-364.
21. Акты ЮЗР. ІV.с.256.
22. Там само, с. 262 – 265.
23. Шафранов, О статьях Б. Хмельницкого, с. 388 – 389. Його погляд на статті в 14 пунктах 1659 р. як на новотвір прийнятий і новішими російськими дослідниками, бар[оном] Нольде і Розенфельдом.
24. Акты ЮЗР, IV, с. 273.
Примітки до видання 2009 р.
Так пише про се в своїм справозданні московський посол Кикін – Василь Кикін (? – 1676 р.) – російський дипломат, стольник, виконував важливі дипломатичні та розвідувальні доручення російського уряду в Україні під час гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Виговського та ін. гетьманів. Уперше з’являється в Україні саме в посольстві боярина Василя Бутурліна, який очолював російську делегацію на Переяславській раді у січні 1654 р. Після Переяславської ради брав участь у прийнятті присяги цареві у Київському полку, див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1996. – Т. IX. – Кн. 1. – С. 744-746, 767-769.
Але московський уповноважений, кн[язь] Трубецькой, зрадливим способом постарався заманити до свого табору гетьмана з старшиною і, маючи їх в своїх руках, примусив зложити присягу цареві на статтях, мовляв, Б.Хмельницького, з різними новими московськими додатками – спершу гетьманське посольство запропонувало проект договору, базований на т.зв. березневих статтях 1654 р. з деякими змінами. У них йшлося про приєднання до Гетьманщини північної Чернігівщини, заборону московським воєводам втручатися у внутрішні справи, право гетьмана на дипломатичні стосунки з іншими державами (опубліковано за московською копією: Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантыш-Каменским. – Ч. I. – М., 1858. – С. 102 – 103). Проте кн. О.Трубецькой запросив самого гетьмана Юрія Хмельницького до себе в табір для підписання угоди. 17 жовтня 1659 р. відбулася неповна генеральна військова рада, за відсутності правобережних полковників. В оточенні 40-тисячного російського війська Ю.Хмельницький знову був обраний гетьманом та змушений підписати новий договір, нібито за березневими статтями 1654 р. Договір містив також 19 додаткових статей, які серйозно обмежували права Гетьманщини: гетьман не мав права вести самостійну зовнішню політику; українські залоги виводилися з Білорусі; козацька рада не могла без згоди царя переобрати гетьмана; без ради гетьман не міг призначати і звільняти полковників і генеральну старшину; київський митрополит мав визнати зверхність московського патріарха; московські воєводи засіли, крім Києва, також у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Умані, Брацлаві (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб, 1863. – Т. IV. – С. 263 – 274). Але восени 1660 р. Юрій Хмельницький, опираючись на широку підтримку старшини та населення, обурених поведінкою росіян, розірвав союз з московським царем та уклав новий договір з Річчю Посполитою, т.зв. Слободищенський трактат 1660 р.