Джерела

Михайло Грушевський

Суттєве питання у даному випадку – це питання джерел. Для вивчення волинського питання їх є декілька. Перше місце серед них займає оповідь якогось Василя, включена до Початкового літопису [Про нього є спеціальна праця п. Хрущова «Сказание о Васильке Ростиславиче» у «Чтениях Исторического общества Нестора Летописца», т. I, с. 44 і далі, яка згодом увійшла до його книги «О древнерусских исторических повестях и сказаниях», 1878, с. 31 і далі]. Можна вагатися щодо меж цієї оповіді; найімовірніше, вона охоплює розповідь про події від Любецького з’їзду до кінця Волинської війни

[Закінчуючи словами «а Володимеръ вда сынови своєму Ярославу» (Лаврентиевская летопись, 1872, с. 264), К.М.Бестужев-Рюмін («О составе русских летописей», с. 22) схиляється до припущення, що Василеві належить не вся оповідь про Василька; хоча розповідь про Волинську війну має також виразні риси окремої повісті, а якихось слідів її поєднання з оповіддю про осліплення Василька не помітно. Навпаки, Поґодін припускав, що твір Василя є значно більшим за обсягом, приписуючи йому деякі вставні повідомлення від смерті Всеволода, в тому числі й відому розповідь (1096 р.) про боротьбу Олега з Мстиславом (див. його «Хронологический указатель древней русской истории» в «Ученых записках Академии наук», т. VII, ч. I, с. 74 – 80). Добродій Хрущов опис Любецького з’їзду не зараховує до оповіді («Чтения», с. 55)].

Написана вона, очевидно, між 1112 р. (смерть Давида Ігоровича) й 1124 р. (смерть Василька), отож через п’ятнадцять-двадцять років після описуваних подій.

[Кажучи про переведення Давида в Дорогобуж, автор «Сказання» додає: «в немже и умре», а про Василька зауважує: «и есть та рана на Василкѣ и нынѣ» (Лаврентиевская летопись, с. 251, 263), див. згадану статтю д.Хрущова в «Чтениях», с. 58. Утім, варто зауважити, що згадка про смерть Давида є в самому кінці «Сказання», який співзвучний з завершальними словами літописної розповіді про Увітицький з’їзд: «даша ему Дорогобужъ, в немже и умре, а Святополкъ перея Володимеръ, и посади въ немъ сына своего Ярослава» («Сказання»), «и посемъ вдасть Святополкъ Давыдови Дорогобужъ, в немже и умре, а Володимеръ вда сынови своему Ярославу» («Літопис») – Лаврентиевская летопись, с. 263 й 264, Ипатская летопись, с. 179 і 181. Це співпадіння, звісно, невипадкове і пояснюється як запозичення; я гадаю, що запозичив укладач літописного запису, тому що слова «Святополкъ перея» і т. д. в «Сказанні» є необхідним висновком про подальшу долю Волині (інша обставина на користь такого висновку буде наведена далі). Протилежну думку висловив М.Поґодін у згаданому «Хронологическом указателе» (с. 81).

Деякі вчені звернули увагу на ту обставину, що «Сказання» розповідає про характер Мономаха в минулому часі: «Володимеръ бо такъ бяше любезнівъ, любовь имѣя къ митрополитомъ»; у Іпатському літописі (вид. 1871 р., с. 172): «Володимеръ же такъ есть любьзнивъ», але далі йдуть минулі часи: «и приходящая к нему напиташе и напояше». Це стало приводом до припущення, що цей відгук зроблено вже після смерті Мономаха (1125 p.) – див. «Monumenta Poloniae Histor.» Бельовського, V. I, p. 526 та у К.М.Бестужева-Рюміна «О составе русских летописей», с. 30. Хоча минулий час не може слугувати вирішальним аргументом (автор міг говорити про Мономаха в минулому часі з точки зору описуваних подій і при його житті), але немає нічого неможливого й у тому, що «Сказання» згодом зазнало деяких доповнень і змін].

Його автором, мабуть, була особа, близька до Василька [Добродій Хрущов слушно зауважує, що чимало Василь описав зі слів самого Василька («Чтения», с. 60)] й дому Всеволода, але ближче нам невідома.

Інше джерело – щорічні записи, які також увійшли до Початкового літопису; чотири короткі записи відносяться до подій 1098 – 1099 pp., описаних в «Сказанні», але вони не залежать від нього: в записах наведено точну дату смерті Мстислава Святополковича, якої немає в «Сказанні»; судячи з цієї дати й загального характеру записів, можна вважати, що вони приблизно сучасні описуваним подіям. І «Сказання», і записи, крім «Початкового літопису», передані згодом і в пізніших літописних зведеннях з деякими варіантами й додатками; варіанти й додатки зустрічаються також і в польських зведеннях, що базувалися на руських літописах, таких як Длугоша, Стрийковського [Втім, ці додатки зведень, руських і польських, здебільшого вигадки укладачів]. Кілька коротких повідомлень, стосовних до нашого питання, є в «Повчанні» Мономаха й, нарешті, в «Печерському Патерикові», у житіях св. Прохора, Василія і Феодора.

Вивчаючи й порівнюючи звістки наших джерел, я прийшов до переконання, що головне джерело – це «Сказання», яким до нашого часу керуються вчені у викладі й оцінці описаних у ньому подій, – хоча, при всіх своїх літературних якостях, всупереч пануючій думці, не бездоганне, як історичне джерело. Загалом на її фактичний бік можна покластися – автор стояв близько до описуваних подій і діячів і мав про них достатньо відомостей, але висвітлення, мотиви, які він інколи подає (в інших випадках виклад «Сказання» об’єктивний і особа автора мало виступає), є сумнівними. По-перше, автор – значною мірою мораліст, він з особливою любов’ю затримується на епізодах, які можуть дати читачеві моральний урок [Такий повчальний характер мають, наприклад: розповідь про жах князів при звістці про осліплення Василька, похвала Мономахові, розповідь про страту Ростиславичами Давидових боярів («се же второе мщенье створи, его же не бяше лѣпо створити» та ін.), про битву на Рожному полі; таких прикладів чи менш виразних можна навести й більше], і під цим оглядом, можливо, принаймні в деяких місцях, згущує чи пом’якшує барви; по-друге, він, радше несвідомо, в деяких випадках переносить на описуваний час пізніші умови, сучасні його авторству.

Він вельми захоплений Мономахом, змальовує у його особі ідеали правди, любові, патріотизму, і відводить йому надто провідну роль у подіях, бо дивиться на нього з точки зору подальшого часу, коли Мономах був оточений ореолом слави й популярності, був справді першою особою на Русі. Що ж до описуваного часу такий погляд, на мою думку, значною мірою несправедливий: факти, наведені самим «Сказанням» й іншими джерелами, цілком виразно показують, що в описуваних подіях Мономах аж ніяк не відігравав такої виняткової ролі. Ставлення Мономаха й Святославичів (які в «Сказанні» стоять на другому плані, в ролі слухняних помічників Мономаха) до Святополка автор виводить з моральних і патріотичних мотивів: подальші факти цілковито суперечать таким мотивам.

Щоправда, з цього приводу зауважували, що в малокультурному суспільстві моральні вчинки не відзначаються стійкістю, минають швидко, майже безслідно, поступаючись місцем особистим інтересам [Лашнюков. Владимир Мономах и его время, с. 26 (в «Пособии к изучению русской истории критическим методом». Киев, 1874, попередньо в «Университетских известиях» за 1873 р.)]; але, скажімо, князі, які проливають сльози через злочин Святополка і згодом нагороджують його Волинню, є все-таки такою несподіваною метаморфозою, що мимоволі виникають сумніви, чи справді моральні мотиви мали таке значення і чи не виникли вони просто з суб’єктивного й ретроспективного погляду автора.

Знову ж зіставлення відомих нам фактів має, на мою думку, привести до того висновку, що справжні мотиви, які керували діями князів, були не моральними, а політичними, що в сучасній політиці, у міжкнязівських стосунках можна знайти пояснення багатьох фактів того часу, які самі по собі, при тому трактуванні, яке дають їм джерела, є дивними й несподіваними. Щоб дати цим подіям якомога справедливіше пояснення й оцінку, ми усунемо все те, в чому можна запідозрити суб’єктивний витвір автора «Сказання», візьмемо з нього лише голий кістяк фактів і порівняємо отримані таким чином дані з відомостями, втім, дуже скупими, інших джерел і фактами попереднього часу. Це порівняння має водночас послужити й виправданням висловленої мною думки щодо «Сказання».

Примітки

Хрущов І.П. – історик, викладач Київського університету XIX ст. Автор праць із джерелознавства XII – XVII ст.

Бестужев-Рюмін Костянтин Миколайович (1829 – 1897) – російський історик, професор Петербурзького університету.

Поґодін Михайло Петрович (1800 – 1875) – російський історик та літератор, академік Петербурзької академії наук. Репрезентант російської теорії «офіційної народності» та панславізму.

Давид Ігорович (бл. 1058 – †1112) – князь тмутороканський (у співправлінні), дорогобузький та володимирський.

Длугош Ян (1415 – 1480) – польський хроніст і дипломат. Навчався у Краківській академії. Він є автором кількох історичних праць, з-посеред яких найбільш відомою є «Dzieje Polski» (частково опублікована у 1614 – 1615 pp. Перше повне видання – у 1711 р.).

Стрийковський Мацей (бл. 1547 – 1582) – польський хроніст, поет. Навчався у Краківській академії. Автор праці «Kronika Polska, Litewska, Źmódzka і wszystkiej Rusi Macieja Stryjskowskiego» (1582 p.). – Warszawa, 1846.

«Повчання» Володимира Мономаха – літературно-публіцистичний твір, написаний князем, як вважають історики, 1117 p., але вміщений у Лаврентіївському літописі під 1096 р.

Києво-Печерський Патерик – агіографічний твір, укладений ченцями Печорського монастиря у Києві у XII – першій половині XIII ст. Авторами окремих житій були ченці Нестор, Полікарп, єпископ Симон († 1226).

… Лашнюков… – викладач Київського університету XIX ст. Працював у галузі давньої історії України та джерелознавства.