Суд над кн. Давидом

Михайло Грушевський

З кінцем волинської кампанії припиняється виклад «Сказання»; його автор додає лише кілька слів про остаточне вирішення питання. За іншими джерелами ми можемо до певної міри відновити його подальші перипетії. Зазнавши невдачі у війні, Святополк удався до дипломатії. Очевидно, посилаючись на першу постанову князів (біля Городця) стосовно Давида, він пропонує їм ужити власних заходів до усунення останнього з волості, позаяк самому Святополкові це не вдалося; при цьому, звісно, розумілося, що Волинь усе-таки повинна перейти до Святополка. Йому, як видно, вдалося схилити на свій бік не лише Святославичів, а й Мономаха. Давида вирішили піддати судові князівського з’їзду й позбавити волості. Ймовірно, таке рішення ухвалив перший з’їзд князів у Вітичах, чи Увітичах (під Києвом, за Дніпром, біля с. Хотянівки), який відбувався 10 серпня 1100 р.; тут «братья створиша міръ межи собою, Святополкъ, Володимеръ, Давыдъ, Олегь».

[Лаврентиевская летопись, с. 263 (Ипатская летопись, с. 180). Соловйов уважав, що 14 серпня з’їжджалися представники князів, які домовилися щодо загального князівського з’їзду і призначили його на 30 серпня; проте літопис не дає підстав для такого припущення. Татищев також говорить, що на перший з’їзд з’явилися зі скаргою посли Володаря Ростиславича. Наведене визначення місцевості Увітичі належить проф. В.Б.Антоновичу. Про це див. також «История Киевской земли», с. 22].

Якщо це «створиша мірь» розглядати у властивому розумінні, а не в значенні домовилися, прийшли до згоди, то доведеться припустити якусь, невідому нам, сварку між ними – і, найвірогідніше, між Святополком і Мономахом чи, може, між Мономахом і Святославичами. Розповідь літопису дає підстави припускати, що ще раніше, мабуть, під час війни зі Святополком, Давид Ігорович звертався до братії з якоюсь скаргою. Тепер, очевидно, цією скаргою скористалися як приводом для скликання загального з’їзду й запрошення на нього Давида [У «Сказанні»: «Привабиша Давыда Игоревича, и не даша ему Володиміря, но даша ему Дорогобужь» (Лаврентиевская летопись, с. 263). У Никонівському літописі (т. II, с. р. а. IX, с. 136): «И начата посылати по Давыда Игоревичя, любовію водяще его къ себѣ и обѣщевающе ему столь градъ Володимерь» – додаток дуже цікавий і неймовірний, якщо лише це не поширення слова «привабиша»].

30 серпня у тих же Увітичах відбувся другий з’їзд, уже за участю Давида. Давид з’явився сміливо:

«На что мя есте привабили? Осе есмъ, кому до мене обида? И отвѣща ему Володимеръ: ты еси прислалъ к намъ: хочю, братья, прити к вамъ и пожа-ловатися своея обиды; да се еси пришелъ и сѣдишь с братьею своею на одиномъ коврѣ, то чему не жалуешься, до кого ти насъ жалоба? И не отвѣща Давыдъ ничтоже».

Ймовірно, з тону відповіді Давид здогадався, що його справу вже вирішили й усілякі розмови марні. Князі розійшлися і радилися зі своїми дружинами, а «Давыдъ Игоревичь сѣдяше кромѣ, и не припустяху его к собѣ»; натомість Святополк, співучасник злочину Давида, став тепер його суддею, а водночас і особою, зацікавленою у звинуваченні. Після наради князі послали до Давида своїх бояр-посланців та оголосили рішення: Давида позбавляли волості за його злочин і надавали йому у володіння лише Бужськ і Острог.

[Про Бужськ і Острог, починаючи від Татищева й до цього часу, триває суперечка. У літописі сказано: «в Бужьскѣмъ (Божескомъ) въ Острозѣ»; Татищев (т. II, с. 196), потім Зубрицький, Соловйов, Костомаров, Іловайський, Андріяшев бачать тут два окремі міста; Карамзін (т. II, прим. 193), Поґодін, Беляєв, Барсов – одне, Бузький острог, – справді, Острог ніде більше не згадується до XIV ст., хоча це й не може бути незаперечним доказом. Щодо розташування, то Острог існує досі, а питання про Бужськи – Божськи – одне з найскладніших у місцевій історичній географії. Зі значною імовірністю можна встановити два міста з цією назвою, одне в районі Західного Бугу, друге – Південного (властиво Божськ); чи варто всі згадки відносити до цих двох міст, чи слід припустити існування ще третього, десь у Погоринні (тоді Божський 1100 р. можна б ототожнити з Бужськом 1152 p., згаданим серед міст південної Погоринні) – вирішити надто складно. Див. Барсова, «География начального летописания», 1885 р., с. 118, 140, Н.И.Дашкевича, «Болоховская земля» – в Трудах III археологического съезда, т. II, с. 75 – 77, 84 – 85 та ін., а також «История Киевской земли…», с. 45 – 46]

Поза тим князі, кожен від себе, зробили на його користь пожертвування: Святополк дав Дубен і Чорторийськ [Чорторийськ (містечко Луцького повіту на р.Стирі) належав, мабуть, до Туровської волості Святополка, Дубен, якщо не був виділеним з володінь самого ж Давида, мав тоді належати до Погориння], Мономах – 200 гривень, Святославичі також 200 гривень [І.В.Лашнюков дивується, чому Мономах сам дає 200 гривень, а Святославичі – обидва разом, і підозрює в цьому потаємний задум з боку Мономаха (op. cit., с. 25); але останній на з’їзді був представником окремої князівської лінії (Всеволода), а Давид і Олег разом – другої лінії (Святослава). Зубрицький (op. cit., т. II, с. 37) і Шараневич (op. cit., с. 31), услід за Длуґошем (III, p. 344) і Стрийковським (І, р. 179), уважають, що князі обіцяли Давидові платити по 200 гривень щороку; але це, мабуть, було б більше, ніж те, скільки князі спільно призначили Давидові, скільки дав найзацікавленіший Святополк].

Стислість літописної звістки не дає змоги зрозуміти значення цих додатків від братії: чи вони були просто милостинею «на бідність» (це було б досить характерно, особливо з боку Святополка), чи мали інший сенс. Цим постанови з’їзду не обмежилися: було вирішено відібрати волость і у Василька,

«послашася слы своя къ Володареви и к Василкови: пойми брата своего Василка к собѣ, и буди вама едина власть, Перемышль; да аще вамъ любъ, да сѣдита, аще ли ни, да пусти Василка сѣмо, да его кормимъ сдѣ, а холопы наша выдайта и смерды».

Ця пропозиція, очевидно, мотивувалася тим, що Василько як сліпець не може сам керувати волостю [Пор. Соловйова, «История отношений князей Рюрикового дома», с. 121], але це, звісно, був лише пристойний привід, це зрозуміло; цікаво лише, кому мала перейти Теребовльська волость Василька? Звісно, вирішити це остаточно ми не можемо, але зважаючи, що вона належала також до вотчини Святополка, гадаю, що й ця пропозиція була зроблена в інтересах Святополка, так само, як і вимога видати холопів і смердів: більшість останніх, якщо не всі загалом, були з волинських волостей, захоплені під час війни з Ростиславичами, отож повертати їх слід було переважно Святополкові [Пор. Польового, «История русского народа», т. II, с. 357. У Татищева (т. II, с. 197): «Взятыхъ въ плѣнъ холопей и подлыхъ Володимирскихъ всѣхъ освободить, понеже Володимиръ дали сыну Святополчу Ярославну»].

Таким чином, Увітицький з’їзд діяв у інтересах Святополка. Святославичі підтримували його, мабуть, за умови винагороди (згадаймо передачу Луцька Святоші Давидовичу); яку ж роль відігравав у всьому цьому Мономах? Здебільшого його вважають ініціатором і розпорядником і цього з’їзду, автором його постанов [Так, В.Пассек у праці «Княжеская и докняжеская Русь» (Чтения Московского общества истории и древностей, 1870, кн. III), творі, що у ставленні до Мономаха відзначається особливим панегіризмом, визнавав, що Увітицький з’їзд був творінням Мономаха, як і Любецький, і його постанови були «не что иное, как снисходительное исполнение требований Мономаха, при заключении им мира со Святополком, относительно преследования Давида», с. 93 (187)]; при цьому в його діях одні бачать несправедливу поступку Святополкові, корисливі плани щодо Волині, а інші не висвітлюють цього вчинку, чи намагаються виправдати Мономаха.

Мені здається ймовірнішим, що Мономах не був тут активною особою. Якщо він сприяв політиці Святополка, то не з власної волі, не через ненависть до Олега, не тому, що оберігав велике князівство для себе і «сгибался пред Святополком, чтобы не нарушить внешнего почтения к званию великого князя», як пояснював один історик [Полевой, История русского народа, т. II, с. 358 – 359], а тому, що, залишившись одиноким, без союзників, не бажав розходитися з партією Святополка, боявся сваритися з останнім; в описі Увітицького з’їзду Мономах, щоправда, відіграє помітну роль і старанно діє на користь Святополка, але це ще не означає, що він чинив це з власного бажання.

Постанова Увітицького з’їзду була глибоко несправедливою, і така твереза й турботлива щодо легальності людина, як Мономах, не взяла б у ньому участі, якби не була змушеною до цього; що ж до підтримки авторитету великого князя, то в цьому сенсі тоді не існувало особливої вимогливості. Висловлювалися також припущення, що Мономах діяв з корисливих розрахунків, що він бажав придбати Волинь для себе і мав на увазі виміняти її потім у Святополка [Лашнюков, Владимир Мономах, с. 25 [Лашнюков. Владимир Мономах и его время // Пособие к изучению русской истории критическим методом. – Киев, 1874. – С. 25]], чи, як вважає інший, новіший дослідник, Мономах «знал, что после смерти Святополка великим князем будет он и тогда ему легче будет прибрать Волынь к рукам» [Андрияшев, Очерк истории Волынской земли, с. 115].

Ці пояснення, як на мене, несправедливі; про обмін я писатиму нижче, а щодо другої думки, то ми, звісно, знаємо, що Мономах був спадкоємцем Святополка і 1118 р. відібрав Волинь у його сина Ярослава, але щоб Мономах у 1100 р. це настільки виразно передбачав, що навіть волості набирав для Святополка, це неймовірно і психологічно, й історично: Мономах не був прямим спадкоємцем Святополка; якщо зважити, що на Любецькому з’їзді встановили спадковість князів по прямій лінії, то законним наступником Святополка був його син Ярослав (і це видається мені вірогіднішим), якщо спадковість у роді, як частіше вважають, – то Святославичі; вступ Мономаха на Київське князівство в обох випадках було по-суті щасливим випадком, обумовленим народним обранням. Про те, що Мономах діяв на Увітицькому з’їзді під тиском обставин, на догоду панівній партії, досить переконливо свідчить такий епізод.

У вступі до свого «Повчання» Мономах розповідає, що приводом для його написання був такий випадок:

«Усреѣтоша мя слы оть братья моея на Волзѣ, рѣша: потьснися к намъ, да выженемъ Ростиславича и волость ихъ отъимемъ, еже ли не поидеше с нами, то мы coбѣ будемъ, а ты собѣ; и рѣхъ: аще вы ся и гнѣваете, не могу вы я ити, ни креста переступити» [Лаврентиевская летопись, с. 232 – 233].

Під братією, беручи до уваги звістки «Сказання», не можна розуміти нікого, крім Святополка і Святославичів. Щодо часу, до якого відноситься цей випадок, є суперечки. Погодін у спеціальному дослідженні цієї пам’ятки вважав, що йдеться про похід Святополка на Ростиславичів 1099 р.

[О «Поучении» Мономаха – в Известиях II отделения академии наук, т. X, с. 237 (пор. також його ж «Хронологический указатель», с. 102 і 106); висновок Поґодіна щодо часу написання «Повчання» (1099 р.) перейняв і П.Протопопов у своєму творі «Поучение Владимира Мономаха как памятник религиозно-нравственных воззрений и жизни на Руси» (Журнал Министерства народного просвещения, 1874, кн. II, с. 236). Погодін вказує на те, що, за свідоцтвом «Повчання», воно написане через три роки після переходу Мономаха з Чернігова у Переяслав (кінець 1094 чи початок 1095 р.): «И сѣдѣхъ в Переяславли 3 лѣта и 3 зимы» (Лаврентиевская летопись, с. 240), але цей аргумент не дуже переконливий: навряд чи тут йдеться про проміжок; у самому «Повчанні» згадується про чотири зими після походу на Олега й облоги Стародуба (1096 р.), а та, в котру до Мономаха прийшли посланці від братії, буде вже п’ятою («и потомь паки идохомъ къ Ростову на зиму, и по 3 зимы ходихомъ Смоленску; и сы нынѣ иду Ростову», с. 241).

Та найголовніше те, що до Увітицького з’їзду згадане посольство до Мономаха могло бути відряджене не пізніше того часу, коли Давид Ігорович почав відвойовувати Волинь у Святополка: боротьба з Ростиславичами після цього відійшла на задній план, і Святополк просив би допомоги проти Давида; тому також його не могли відрядити й до походу Святополка на Давида; залишається проміжок квітень-травень 1099 p., а посольство з’явилося до Мономаха взимку, під час санного шляху (с. 232, пор. с. 241), як слушно визнає і Поґодін; не узгоджуючись з умовами 1099 p., ця обставина цілком підходить до часу після Увітицького з’їзду, який був у серпні (існує й інше тлумачення вислову «сѣдя на санехъ – в сенсі «наближаючись до смерті» (сани – приналежність похорону), але якщо «Повчання» було написане у 1099 – 1100 pp., то Мономахові ще не було п’ятдесяти років).]

Але мені справедливішою видається думка, що згаданий похід організовували вже після Увітицького з’їзду, внаслідок відмови Ростиславичів поступитися Теребовлем [Такої думки дотримуються: Д.Зубрицький (т. II, с. 37 – 38), С.Соловйов (т. II, с. 62), І.Бєляєв (Рассказы из русской истории, т. I, с. 144), М.Костомаров (Русская история, т. I, с. 57), І.Шараневич (op. cit., с. 31)]: «братья», особисто зацікавлена в цьому, запросила в похід і Мономаха як учасника увітицьких постанов. Та було це до Увітицького з’їзду чи після нього, для нас тут цікаве саме ставлення Мономаха до братії: остання відчуває за собою силу й нітрохи не дбає про думку Мономаха, сама пропозиція, передана Мономахом, висловлена дуже різко: «Якщо не хочеш, то ми вважаємо себе нічим не зв’язаними щодо тебе», – і Мономах не протестував, а звернувся за розрадою до псалтиря.

Якщо припустити, що це сталося після Увітицького з’їзду, то слід розуміти, що Мономах вважав неможливим, надто незручним для себе відкрито виступати для відібрання у Ростиславичів волостей, утверджених за ними на Любецькому з’їзді (про це хресне цілування й говорить Мономах), хоча і брав участь в Увітицьких постановах, – отож ця участь не була щирим вчинком Мономаха. Якщо ж це трапилося ще 1099 р., то значить, що Мономах, всупереч волі й переконанню, врешті-решт підкорився партії Святополка і взяв участь у постановах щодо Ростиславичів і Давида, оскільки певна зовнішня пристойність цього існувала [При такій точці зору пояснюється й наведений вище вислів літопису про перший з’їзд в Увітичах: «Братья створиша міръ межи собою»]. Отже, в тому й іншому випадку не викликає сумнівів, що Мономах не був господарем в усій цій справі, діяв під тиском обставин, узгоджуючи свою політику з бажаннями керівної партії – Святополка і його союзників – Святославичів.

Ростиславичі відмовились підкоритися увітицьким постановам і віддати Теребовльську волость. Чи були спроби змусити їх до цього силою, здійснити проти них похід, джерела не повідомляють; все ж вони зберегли свої володіння.

Примітки

Пассек Вадим Васильович (1808 – 1842), російський історик, етнограф, автор історико-статистичного опису Харківської губернії та праці «Княжеская и докняжеская Русь». Див.: ЧОИДР. – 1870. – Кн. 3. – С. 1-158.