Похід Святополка на Волинь
Михайло Грушевський
Василько, як згадувалося, у цей час перебував у полоні в Давида. Коли до [міста] Володимира дійшли чутки, буцімто Мономах зі Святополком збираються на Давида, Давид звернувся за посередництвом до Василька, прохаючи його вплинути на Мономаха, аби той не починав цього походу. Василько обіцяв, та невідомо, чи він справді відряджав посланця й чи це мало якийсь вплив [Зводи Воскресенський (т. ІІ, с. р. арк. VII, с. 15), Софійський (вид. П.М.Строєва, т. І, с. 182), Тверський (т. II, с. р. арк. XV, с. 186), Татищевський (т. II, с. 184) свідчать, що Василько відрядив послів до Мономаха, й останній, унаслідок цього, повернувся із Святополком. Ця звістка, сприйнята Арцибашевим (Повествование о России, т. І, кн. 2, прим. 303 й попередні; у статті «Два съезда князей» – «Вестник Европы», 1823, № XII, с. 261), є, мабуть, вигадкою, до того ж невдалою. За «Сказанням», Володимир аж ніяк не хотів іти на Давида. Найвірогідніше, що Василько, посварившись із Давидом через Кулмея, якого Василько хотів послати до Мономаха, а Давид не погодився, зовсім не посилав нікого до Мономаха. Інакше Давид мав би з удячності відпустити Василька, і про таке порушення цієї обіцянки автор «Сказання», ймовірно, згадав би].
Перед Пасхою 1098 p. Давид здійснив похід з метою захопити волость Василька (Теребовльську), але біля Бужська [Тепер містечко Буськ у Галичині на Західному Бугові] його зустрів Володар; захоплений зненацька, Давид випрохав собі вільний відхід, обіцяючи звільнити Василька; він виконав обіцянку, і противники примирилися. Таким чином сподівання Давида – об’єднати волинські волості – не сповнилося. Навпаки, самі Ростиславичі услід за цим здійснили похід уже на волость Давида – спалили Всеволож [Його розташування невідоме – див. «Историю Волынской земли» д.Андрияшева, с. 57] і підійшли до Володимира; втім, судячи зі «Сказання», вони не мали на меті, як і згодом, під час боротьби зі Святополком, територіальних завоювань і обмежилися помстою. На їхню вимогу видали двох Давидових бояр – Лазаря й Василя, винних у осліпленні Василька («ти бо суть намолвили Давыда, и тѣхъ есть послушалъ Давыдъ и створилъ се зло»), яких стратили, а третій – Туряк – устиг утекти до Києва. Ростиславичі вдовольнилися цим і відійшли [Лаврентиевская летопись, с. 255 – 259 (Ипатская летопись, с. 173 – 176)].
Святополк не втручався у цю боротьбу. Отримавши повноваження на отримання Волині, він почав діяти без поспіху, обережно. Невдача Давида в боротьбі з Ростиславичами дала йому, очевидно, перший поштовх до приготувань [Це стверджує Татищевський звід (т. II, с. 187)]. Він заручився підтримкою Святославичів, зв’язався із Ростиславичами й польським великим князем Владиславом Германом, своїм родичем по матері [Про це споріднення див. у д.Линниченка, «Взаимные отношения Руси и Польши», т. I, с. 52]. Ростиславичам, за словами «Сказання», Святополк оголосив, що не має жодних намірів щодо їхніх волостей і цілував на цьому хреста [Лаврентиевская летопись, с. 260 (Ипатская летопись, с. 177)]. Ранньою весною [Облогу Володимира Святополк розпочав у середині лютого, оскільки вона тривала сім тижнів і закінчилась у велику суботу – 9 квітня (див. у Карамзіна, т. II, прим. 188). Облозі передувала подорож до Берестя і збір військ, так що з Києва Святополк вирушив не пізніше початку лютого. У щорічних записах його похід віднесено до 6607 р. (Лаврентиевская летопись, с. 263; Ипатская летопись, с. 179)], вже 1099 року, Святополк вирушив до Берестя, на зустріч із Владиславом.
Давид, почувши про це, також вирушив «в ляхы» шукати допомоги. Побачення відбулося на березі Західного Бугу [Що цьому побаченню передували попередні зносини Святополка з Владиславом, можна зрозуміти як із обставин, так і зі слів поляків Давидові в «Сказанні»: «Пойди с нами Берестью, яко се вабить ны Святополкъ на снемъ». Татищев сповіщає про різні подробиці цього побачення, бенкети та ін.; за його словами, поляки обіцяли Святополкові видати Давида, якщо він утече до них; при цьому ж вирішили видати доньку Владислава Збиславу за Ярослава Святополковича (История Российская с древнейших времен, т. II, с. 187 – 188). Про ці зносини з поляками див. у д.Линниченка, «Взаимные отношения Руси и Польши», т. I, с. 132 – 134].
Владислав, отримавши від обох претендентів багаті дари, став на бік Святополка, хоча реальної допомоги не надав і йому. «Сотворивши совѣть» з поляками, Святополк пішов у Пинськ і звідти послав «по воѣ», далі рушив у Дорогобуж і, дочекавшись тут військ, пішов на Давида до Володимира; очевидно, до Берестя він ходив у розвідку; в подальшій розповіді ми бачимо в нього ополчення Туровської землі, а в Дорогобуж (що було зовсім не по дорозі до Володимира) він ходив, мабуть, зустрічати війська, що йшли до нього з Київської області. Давида обложили у Володимирі й після семиденної облоги, не отримавши від поляків обіцяної допомоги, він «поча молитися: пусти мя изъ града»; очевидно, він поступився своєю волостю, й на цьому цілували хреста. Випущений з міста Давид рушив до Червеня, а звідти «в ляхы» [Лаврентиевская летопись, с. 259 – 260 (Ипатская летопись, с. 176). За словами Татищева (т. II, с. 188), Давид, здаючись, обумовив собі у Святополка Червень; це, мабуть, є знову-таки його здогадом].
Заволодівши волостю Давида, Святополкові заманулося прихопити й іншу частину своєї вотчини: «нача думати на Володаря и Василька, глаголя: яко се єсть волость отца моего и брата». Справді, Ізяслав, а після його смерті Ярополк, володіючи Волинню, володіли й містами Ростиславичів, доки Всеволод не виділив їх у окрему волость; таким чином Святополк мав усі підстави вважати їх своєю вотчиною. «Надѣяся на множество вой», Святополк рушив на Ростиславичів, порушивши хресне цілування; з ним були його сини – Мстислав і Ярослав, двоє племінників – сини вбитого Ярополка Ізяславича, і син Давида Святославича – Святоша.
Але справедливість узяла гору, Святополк зазнав поразки на Рожнім полі [Ця місцевість, як видно з розповіді Лаврентіївського літопису під 1144 p., була у верхів’ях р.Серету, але точніше не локалізована – див. Барсова «География начального летописания, с. 118 і 290, вид. 1885 р]; залишивши на Волині синів, він рушив до Києва, бажаючи, мабуть, зібрати нові сили [Так це пояснює Длуґош (р. 329)], і вже не брав особистої участі у війні [Якщо розповідь Печерського патерика про св. Прохора й конфіскацію солі Святополком пов’язані правильно, то можна припустити, що ця афера з сіллю й викликане нею невдоволення народу втримали Святополка в Києві. За свідченням Патерика, сіль подорожчала, «егда же Святополкъ съ Давыдом Игоревичем рать зачаста про Василькову слепоту, его же ослѣпи Святополкъ, послушавъ Давыда Игоревича, с Володаремъ и съ самѣмъ Василкомъ» (Патерик, виданий п.Яковлевим у «Памятниках русской литературы XII и XIII в.», с. 154). Тут, мабуть, наплутав переписувач. Зі «Сказання» невідомо, щоб Святополк у союзі з Давидом Ігоровичем провадив війну з Ростиславичами, та й мовна побудова дивна («рать зачаста про Василкову сліпоту… съ Василкомъ»), виходить якась іронія, яку важко припустити в цій пам’ятці].
Один із його синів, Мстислав, залишився у Володимирі, а Ярослав рушив до угорського короля – просити допомоги проти Ростиславичів. Тим часом спільний ворог зблизив Ростиславичів з Давидом, який повернувся з Польщі. Давид пішов по допомогу до половців і повернувся зі знаменитим Боняком. Біля Перемишля відбулася битва з Ярославом і його уграми. Угри зазнали нищівної поразки, і Ярослав через Польщу втік у Туровську волость [За «Сказанням», у битві на боці Ростиславичів брало участь 400 осіб, а угрів – сто тисяч, цифра, звичайно, перебільшена; у Длуґоша угрів – вісім тисяч (р. 329)].
Тоді Давид узявся відвойовувати свої володіння. Почалася вперта облога Володимира. Мстислава вбили під час одного зі штурмів (12 червня 1099 р. [Лаврентиевская летопись, с. 263 (Ипатская летопись, с. 180)]); гарнізон не зважився здатися і, приховавши смерть Мстислава від населення, дав знати Святополкові [Складно зрозуміти, ким були «людье», які просили допомоги в Святополка, і «гражане» (нижче, у розповіді про прихід Путяти під Володимир) – Святополків гарнізон чи володимирське населення? Ймовірніше, що ці «людье», які боялися, «да аще ся вдамы, Святополкъ погубить ны вся», і протиставляли себе іншим «людямъ», які збиралися здати місто, і ці «гражане», що так завзято рубали «воѣ Давыдовы», були гарнізоном Святополка (пор. Андріяшева, op. cit., с. 114, але п.Хрущов, приміром, вбачає тут володимирців (Чтения, с. 57)].
Святоша, який сидів у Луцьку (це місто, мабуть, віддав йому Святополк за надану допомогу, був змушений скоритися Давидові й цілувати до нього хреста. [Пан Андріяшев (op. cit., с. 36) категорично стверджує, що Святоша лише стояв із військом, а не володів Луцьком, але це, на мою думку, неймовірно: Святоша займав Луцьк до походу Давида на Волинь; притиснутий останнім, він укладає з ним угоду й залишається в тому ж Луцьку, лише Давид приміщує в нього, мабуть, для остороги, своїх мужів. Перейшовши згодом, після приходу Путяти, на бік Святополка, він і надалі зберігає за собою Луцьк, і лише після нових успіхів Давида, не сподіваючись втримати місто за собою, пішов у Сіверщину. Очевидно, йшлося про щось більше, ніж про зайняття міста гарнізоном. Що Святославичі, зокрема Святоша, за свою допомогу мали отримати винагороду від Святополка, це зрозуміло само собою].
Допомога, надіслана Святополком під керівництвом тисяцького Путяти, відбила Давида від Володимира: воїни Путяти захопили його зненацька, одночасно напали володимирський гарнізон і Святоша. Давид знову вдався по допомогу до Боняка; спочатку облягли Луцьк: Святоша покинув місто й пішов у Чернігів, далі напали на Володимир. Посадник Святополка Василь (Путята ще раніше повернувся до Києва) покинув місто й утік; це було, мабуть, при кінці літа чи на початку осені 1099 р. Таким чином, спроба Святополка оволодіти Волинню закінчилася цілковитою невдачею [Лаврентиевская летопись, с. 260 – 263 (Ипатская летопись, с. 176 – 179)].
Примітки
… спалили Всеволож… – суперечка про місцезнаходження літописного Всеволожа триває. Див.: Демчук А. Де лежав літописний Всеволож // ЗНТШ. – Львів, 1991. – Т. ССХХІІ. – С. 304-307; Коструба Т. Всеволож і Всеволожська волость // Там само. – С. 308 – 313.
Владислав Герман (1043 – 1102) – польський князь, молодший син Казімежа Відновителя. Прийшов до влади, підтриманий польськими можновладцями, які у 1079 р. вигнали Болеслава Сміливого.
… син Давида Святославича – Святоша… – Святослав (†14.10.1143) – князь Луцький (1099-1100), Остерський (1106). Прийняв схиму у Києво-Печерському монастирі (Микола Святоша). Канонізований церквою.
… Ярослав рушив до угорського короля… – угорським королем у той час був Кальман, який правив з 1095 по 1116 р.
…повернувся зі знаменитим Боняком – половецьким ханом.