Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Завершення боротьби за Волинь

Михайло Грушевський

Перехід Волині під владу Святополка викликав протест з боку його племінника Ярослава Ярополковича. Ярополк володів Волинню в той час, як Святополк князював у Новгороді. Двоє синів Ярополка, як згадувалося, допомагали Святополкові під час Волинської війни [Лаврентиевская летопись, с. 260 (в Іпатському літописі, на с. 177, це місце пропущене)] й, мабуть, розраховували на волості, але помилилися. Наступного року після Увітицького з’їзду (1101 р.) Ярослав Ярополкович засів у Бересті (невідомо, чи це була його волость, чи він захопив це місто силою [У Лаврентіївському літописі, с. 265 (також у Никонівському й Воскресенському списках), «заратися», у Іпатському (с. 181) – «затворися Ярославъ Ярополчичь у Берестьи»; Татищев (т. II, с. 197) додає: «князь берестский»]) і почав боротьбу з дядьком. Вона виявилася йому не під силу; обложений, він був змушений здатися і його в оковах привезли до Києва. На прохання митрополита й ігуменів його звільнили від оковів, змусивши попередньо присягнути на мощах Бориса і Гліба; наступного року він утік. Очевидно, Ярослав пробирався у Польщу, але Ярослав Святополчич наздогнав його і захопив якоюсь хитрістю («перьльсти») на р. Нурі (права притока Західного Бугу). Ярослава Ярополковича знову відвезли до Києва і посадили в окови; так він і помер наступного року (1103) [Лаврентиевская летопись, с. 265 – 266 (Ипатская летопись, с. 181 – 182) помилково подають 1102 р. (див. Карамзин, т. II, прим. 209; Погодин, «Исследования, лекции etc.», т. IV, с. 34 та Хронологический указатель, с. 58)].

Давид Ігорович, судячи з повідомлень джерел, покірно піддався рішенню братів; колотнечі, яких він зазнав, мабуть, скорили його. Він сидів спочатку у Бужську, «и по семь вдасть Святополкъ Давыдови Дорогобужь» – його первісну волость. Як це співвідносилося з початковим наділом Давида – чи Святополк додав йому володінь, чи обміняв на попередні, ми не знаємо [У Татищева (т. II, с. 197) Святополк додає Давидові Дорогобуж. За «Сказанням», це місто надала Давидові рада князів; детальна розповідь літопису заслуговує, звісно, більше довіри, але ця обставина цікава, бо показує, що висновок «Сказання» не запозичений з літопису].

Дорогобуж був одним із центральних міст Погориння і з ним часто пов’язували володіння усім цим краєм; з попередніх міст Давида Чорторийськ, мабуть, був поза Погоринням, а Острог, безумовно, входив до його складу (про Божськ і Дубно цього не можна сказати з певністю); можливо, Святополк округлив володіння Давида в Погоринні, а взамін узяв волості за його межами. Що ж до часу цієї події (у джерелах вона не датована), то, як справедливо зауважує п. Андріяшев, вона сталася дуже швидко після Увітицького з’їзду, так що автор «Сказання» навіть не згадав про наділення Давида Дубном, Чорторийськом та іншими містами [Очерк истории Волынской земли, с. 115]. У Дорогобужі Давид і помер 1112 року [Ипатская летопись, с. 197; Лаврентиевская летопись, с. 275 (під 1113 р.)].

У сини Давидові зазвичай дають т. зв. Всеволодка, князя Городна (містечко в Пинському повіті, між гирлами Горині й Стиру); походження цього князя в літописах ніде не вказане, тому припущення, що він був сином Давида, досить імовірне [Давидовичем Всеволодка названо в Татищева (т. II, с. 265) й у старому виданні Радзивілівського (Кеніґсберзького) списку (Российская историческая библиотека, 1767. т. I, с. 195), але в оригіналі останньої Всеволодка не називають Давидовичем (див.: Лаврентиевская летопись, с. 293, у різночитаннях). Цей додаток взятий, очевидно, з Татищева, який таким чином є єдиним джерелом. Цю звістку чи здогад прийняв Карамзін, а за ним і наступні вчені (История государства Российского, т. II, прим. 250, Погодин, «Исследования», т. VI, с. 96, Генеалогічні таблиці Строєва і Соловйова у ключі до «Истории государства Российского», табл. 3 і в «Истории России», табл. 2)].

В такому разі після смерті Давида Дорогобузьку волость відібрали у його сина Святополк чи хтось із його наступників і замінив Городном – з туровських волостей [Що Городен належав до Туровської волості, можна припустити з його розташування – між Пинськом і Дубровицею, також містом Турово-Пинської волості (пор. Лаврентиевская летопись, с. 374; Ипатская летопись, с. 426, 466), д. М.Довнар-Запольський у своєму «Очерке истории кривичской и дреговичской земель», втім, зараховує Городен, як і Дубровицю, до деревлянських міст (с. 58). У володінні Всеволодка і трьох його синів Городен залишався майже все XII ст. (Ипатская летопись, с. 210, 426; Погодин, «Исследования…», т. VI, с. 96, 181-182)].

Придбання Волині не вдовольнило Святополка; його, очевидно, значно більше цікавив Новгород, споконвічний анекс Києва, і він негайно звернувся до Мономаха з пропозицією обміняти Волинь на Новгород [Якщо серед волостей Давида були волинські (можливо, Дубен, Бужськ) і Дорогобуж дали в обмін за них, то передача останнього Святополком була, можливо, пов’язана з намірами обміняти Волинь: для цього він вирішив звільнити її від інших власників]. Про ці переговори літопис розповідає під 1102 р. так:

«Приде Мстиславъ, сынъ Володимеръ, с Новгородци, бѣ бо Святополкъ с Володимеромъ рядъ имѣлъ, яко Новугороду быти Святополчю и посадити сынъ свой въ немь, а Володимеру посадити сынъ свой в Володимери, и приде Мстиставъ Кыеву, и сѣдоша въ избѣ, и рѣша мужи Володимери: «И се прислалъ Володимеръ сына своего, да се сѣдять новгородци, да поимше сына твоего и йдуть Новугороду, а Мстиславъ да идеть Володимерю». И pѣшa новгородци Святополку: «Се мы, княже, прислани к тобѣ, и ркли ны тако: не хочемъ Святополка, ни сына его; аще ли двѣ главѣ имѣеть сынъ твой, то пошли и; а сего ны далъ Всеволодъ, а въскормили есмы собѣ князь, а ты еси шелъ отъ насъ». И Святополк же многу прю имѣвъ с ними, онѣмъ же не хотѣвшимъ, поимше Мстислава, придоша Новугороду» [Лаврентиевская летопись, с. 265 – 266 (Ипатская летопись, с. 181 – 182)].

Хто був ініціатором, літопис прямо не каже, але з самого тексту випливає, що ним був Святополк: якби в обміні був зацікавлений Мономах, йому не потрібно було посилати новгородських послів до Святополка, а останній не сперечався б із ними так завзято. Для Мономаха ж цей обмін, очевидно, був просто небажаним, інакше, як слушно зауважив Соловйов [История России, т. II, с. 64], він міг разом із Святополком подолати спротив новгородців; можливо, володіння Волинню видавалося йому нетривким, обтяжливим, тим більше, що вона була б для нього володінням черезсмужним, оточеним волостями Святополка; та він не бачив можливості ухилитися від пропозиції Святополка – знову-таки цікавий факт для характеристики їхніх стосунків. Відмова новгородців вивела Мономаха зі скрути; а щоб Святополк не запідозрив його в брехні чи якихось підступах, він і провів новгородців до нього [Я зупинився на поясненні цього факту власне тому, що І.В.Лашнюков, як згадувалося вище, вважав, що Мономах хотів виміняти Волинь у Святополка і задля цього ще раніше наполягав на передачі Волині цьому останньому (op. cit., с. 25)]. Святополк мусив відмовитися від свого наміру, і Новгород назавжди вислизнув з-під влади його і його роду.


Примітки

Ярослав Ярополкович (†11.08.1102) – луцький князь, чиї інтереси не були враховані Любецьким снемом. Втративши надію здобути княжіння за згоди Давида Ігоровича, його дядька, Ярослав силою захопив Берестя. Не отримавши підтримки з боку Владислава Германа, потрапив у полон і був привезений закутим у кайдани до Києва. Там він помер у в’язниці.

Довнар-Запольський Митрофан Вікторович (1867 – 1934) – білоруський історик, етнограф, архівознавець та археограф.

Іловайський Дмитро Іванович (1832 – 1920) – російський історик, автор праць «Разыскания о начале Руси» (1876 – 1882), «История России». Т. 1 – 5 (1876 – 1905).