Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Осліплення кн. Василька

Михайло Грушевський

Вірогідно, князівські стосунки з’ясувалися уже на з’їзді, але Мономах устиг затримати на якийсь час об’єднання невдоволених – інакше розподіл волостей виглядав би, мабуть, цілком інакше. Зближення невдоволених відбулося одразу ж після з’їзду; Святополк повертався з нього разом із Давидом, і останній повідомив йому своє відкриття: буцімто Мономах вступив у змову з Васильком проти Святополка й Давида задля захоплення волостей; Мономах має отримати Київ, а Василько – Волинь, Погориння [Погориння – область у середній течії р.Горині, тривалий час займала проміжне положення між Київською землею і Волинню; детальніше про неї див. в «Історії Київської землі», с. 3, 14 – 15] й Туровську волость [Так передає це повідомлення Святополк Мономахові й Святославичам у «Сказанні» (Лаврентиевская летопись, с. 253; Ипатская летопись, с. 172); подібні слова вкладає автор і в уста Давида щодо Василька (Лаврентиевская летопись, с. 249; Ипатская летопись, с. 168)].

За словами «Сказання», Давидові сповістили про це його «некоторые мужи», які поплатилися за це згодом, а Давид лише «ялъ вѣру лживымъ словамъ». Звісно, ми не можемо визначити, наскільки справедливе це твердження і що насправді належало Давидові, а що – його мужам. Вельми ймовірно, що й раніше існувала недовіра, суперництво між Давидом і Ростиславичами, як раніше між Ростиславичами і Ярополком: сидячи поруч, та ще й на землях, які не так давно складали одну Владимирську волость, вони не могли обійтися без цього. Ми знаємо, що Василько в цей час займався великими воєнними приготуваннями – ці приготування мусили дуже непокоїти Давида [Лаврентиевская летопись, с. 256 – 257; Ипатская летопись, с. 174; пор. у Соловйова, т. II, с. 52 [Соловьев С.,/i> История России с древнейших времен, – Т. II. – С. 52]]. Тому й без намови своїх мужів Давид мав причини шукати засобів до того, щоб убезпечити себе від небезпечного сусіда.

Охолодження між Святополком і Мономахом, яке мало виявитися під час Любецького з’їзду, дало змогу Давидові здобути союзника й перейти до енергійніших заходів проти Василька. Його повідомлення Святополкові, як передано в «Сказанні» (цей переказ не викликає щодо себе підозр), складене дуже майстерно: щоб зацікавити Святополка, претензії Василька поширені не лише на Волинь, а й на Погориння й Туровську волость Святополка, а союзником виступає Мономах як претендент на Київ. «Сказання» категорично стверджує, що це повідомлення було наклепом [«А Василко сего не вѣдяше, ни Володимеръ», Лаврентиевская летопись, с. 248 (Ипатская летопись, с. 168)].

Що Мономах не збирався відбирати Київ у Святополка, це більше ніж ймовірно: подібний спосіб дій був нехарактерним для нього. Але що він, помітивши невдоволення Святополка, міг зблизитися з Васильком, у цьому немає нічого неможливого, і таке зближення (радше оборонного характеру, ніж наступального), мабуть, могло викликати пересуди й підозри серед присутніх на з’їзді. Щоб вплинути на Святополка переконливіше, Давид почав також звинувачувати Василька, буцімто він убив, чи, точніше, брав участь у вбивстві Святополкового брата Ярополка, і радив схопити Василька [Татищев (т. II, с. 172) зауважує: «И как на Владимира силы его ради и любви в народе ничего начать не смели, то стали советовать о Васильке». Та зачіпати Мономаха Давидові також не було сенсу]

[Питання про це вбивство (Лаврентиевская летопись, с. 199 – 200; Ипатская летопись, с. 144 – 145) – дуже темне. Зазвичай уважають, що в участі в цьому вбивстві підозрювали Рюрика Ростиславича, до якого втік убивця; але в науковій літературі були спроби довести, що справжнім винуватцем убивства Ярополка був сам Давид Ігорович, який скористався з його плодів (він отримав владимирський стіл по смерті Ярополка), і що звинувачення Василька в убивстві є вигадкою Давида («Смерть Ярополка Изяславича» – в «Современнике», т. XVI, отд. II, с. 29 – 32, также «История Галицко-Русского княжества Зубрицкого, т. II, с. 27, «Владимир Мономах» И.В.Лашнюкова, с. 8 [Смерть Ярополка Изяславича // Современник. – Т. XVI, отд. II. – С. 29 – 32; Зубрицкий Д. История Галицко-Русского княжества. – Т. II. – С. 27; Лашнюков И. В. Владимир Мономах. – С. 8]); заперечення див. у Соловйова (т. II, с. 30 – 31) [Соловьев С. История России с древнейших времен. – Т. II. – С. 30 – 31]. М.Поґодін у своєу «Хронологическом указателе» (с. 67), навпаки, вирядження убивці приписує Ростиславичам. Можливо, Давид повідомив Святополкові якісь деталі, що кидали тінь на Ростиславичів, і невідомі Святополкові, позаяк останнього в момент смерті брата не було на півдні – він був у Новгороді]

Та Святополк не зважувався; упіймання чи вбивство Василька не мали для нього вигоди й відволікали від його справжніх інтересів, від його істинного суперника – Мономаха; йому знову загрожувало похмілля на чужому бенкеті; при цьому ризик був надто великим: Давид був єдиним союзником Святополка, доки стосунки зі Святославичами не були налагодженими; однак як людина слабохарактерна він врешті-решт піддався впливові Давида; Василька заманили й схопили. Та перед якимось рішучим кроком Святополк вважав за необхідне заручитися підтримкою київського населення; скликавши віче, він сповістив йому новину про змову, але «бояре и людье» дали дуже ухильну відповідь: якщо Василько винен, то, звісно, його слід покарати, а якщо Давид бреше, нехай його Бог судить, це ваша справа, вирішуйте, як знаєте, – таким, по-суті, є зміст слів, які «Сказання» вклало в уста віча [Тобѣ княже, достоить блюсти головы своее, да аще есть право моловилъ Давыдъ, да прииметь Василько казнь, аще ли не право глагола Давыдъ, да прииметь месть оть Бога и отвѣчаеть предъ Богомь» (Лаврентиевская летопись, с. 250; Ипатская летопись, с. 169-170)]: населення не настільки цінувало особу Святополка, щоб пов’язувати себе в його інтересах якимись зобов’язаннями.

Тим часом духовенство (ігумени) стало рішуче клопотати за Василька, Святополк був готовий відступити, але нові наполягання Давида переважили: Василька відвезли до Звенигорода й осліпили (7 листопада 1097 p.); далі його непритомного поклали на віз і повезли володимирським шляхом; на шостий день він був уже у Володимирі.

[Звенигород – у Іпатському літописі (с. 170) і в Длуґоша (І, IV, р. 326 – Zmigrod), у Лаврентіївському, Никонівському, Воскресенському (в останньому, щоправда, прослизнув і Звенигород замість Звиждня – II. с. р. л., VII, с. 13) – Білгород. М.Максимович слушно вказав, що прочитане в літописі пояснення: «Иже градъ малъ у Киева яко 10 версть и дале» не пасує до Білгорода, відомого міста, до того ж віддаленішого від Києва (Собрание сочинений, т. II, с. 320) [Полное собрание русских летописей. – Т. II. – С. 320]. Звенигород був розташований на місці нинішнього Сіракового городища біля с. Хотова, – див. реферат В.Б.Антоновича у «Чтениях Исторического общества Нестора Летописца», кн. I, с. 37. Василька вивезли, вочевидь, уночі, одразу ж після осліплення, і на обід устигли до Звиждня; від Сіракового городища до нинішнього села Здвижки по прямій лінії близько 80 верстов]


Примітки

… Василька відвезли до Звенигорода… – найбільш вірогідним місцем полонення Василька Ростиславича є Звенигород Київський – нині городище біля с. Віти-Поштової Києво-Святошинського району Київської обл.