Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Реґентство Ольги

Михайло Грушевський

Олег і Ольга в традиції, деревська війна, легенди Повісті і сучасні відгомони, подорож до Царгороду – літописне оповідання, її охрещення, побут в Царгороді по візантійським звісткам, літописні спомини, посольство до Оттона, хронологічні дані, внутрішня діяльність

Управу земель, що стояли в безпосередній власті київського стола обняла по Ігорі його жінка Ольга. З її реґентства в традиції переховалося два факти: один – її війна з деревлянами, другий – її охрещення. Обидва факти густо приодяглися легендарним покровом і прикрасилися ріжними анекдотичними подробицями, що нагадують перекази про Олега і Володимира, особливо про Олега. Олег і Ольга – се легендарна пара премудрих і хитрих князів, котрі вміли постояти за себе і діпняти свого тою примітивною хитрістю, яку так цінить примітивна суспільність. Нема сумніву, що подібність імені помагала такому уподобленню сих двох фігур в народній традиції і давала притоку переносити ріжні перекази з Олега на Ольгу і навпаки, як ми то бачимо в пізніших книжних переробках літописних переказів в особливо різкій формі [На сі пізніші мішання звернув увагу пок[ійний] Халанський в своїх цитованих статтях: К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем, Ж. М. Н. П. 1903, XI-XII, і Материалы и заметки к истории русскаго героическаго эпоса, Известия отд. русск. яз., 1903, II. Але він не пішов далі побіжних заміток. Один з таких характеристичних переносів – се оповідання пізніших компіляцій про облогу деревлянського міста Кольця – вона прикладається то до Олега, то до Ольги – Гіляров, op. c. с. 141 і 250].

Поза тим одначе лежала глибша созвучність в обох типах київської традиції, і в розвої й обробленні їх вела її аналогічними дорогами. З-поза церковної закраски, яка налягла на образ Ольги в літописі завдяки сполученню церковної традиції з легендарною народною, виступає виразно стать хитрої княгині, змальована сею останньою – такою виступає Ольга в своїх переговорах і з темними лісовими недоріками деревлянами, і з всесвітніми хитрунами й крутіями царгородськими греками, і так її прославляє потім київська суспільна опінія в Володимировій легенді: „Ольга яже бѣ мудрѣйши всѣхъ человѣкъ“. Але вона жінка – не просто голова держави, і се порушує повну симетрію з Олегом. Як жінка Ольга завзято боронить своєї жіночої честі – спочатку дівочої (в пізнішій легенді про залицяння Ігоря), потім вдовиної честі (сватання Мала й грецького царя) – привабна і пожадана всіма, а заразом неприступна, що кождому вміє дати відповідну відправу: найвища похвала для неї як жінки.

Війна, що вела Ольга з деревлянами по їх повстанню на Ігоря, була правдоподібно першим визначним актом її реґентства. Вона була здатна і закінчилася значним обмеженням старої деревлянської автономії. Зникли старі „добрі“ князі, край сильно спустошено, нарід обтяжено ріжними контрибуціями, – ще й крім дани до київського князівського скарбу мала бути якась контрибуція на Ольгу саму, може як „годовщина“ за вбитого чоловіка („възложи на ня дань тяжку, и двѣ части идета Киеву, а третья Вышегороду, къ Ользѣ, бѣ бо Вышегородъ Ольжинъ городъ“) [Іпат., с. 38]. Се була б фактична основа легендарного оповідання.

В його коротшій, старшій редакції повстання й потім війна з Ольгою представлені загально-деревлянською справою: вона воює з деревлянами взагалі й приводить до покори Деревську землю. Ширша редакція оповідає крім того про спеціальне завзяття Ольги на Іскоростень і пояснює його тим, що тутешні люди вбили її чоловіка. Тому по приборканню Деревської землі („вси ваши городы передашася мнѣ, и ялися по дань“, каже Ольга іскоростянам), Ольга хотіла особливо помститися на іскоростянах; через те не прийняла їх покори, а спалила місто: „старѣйшины же городу ижьже, а прочая люди овѣхь изби, а другия работѣ преда мужемъ своимъ, а прокъ остави платити дань“.

В народній традиції ся війна Ольги з деревлянами прикрашена була ріжними легендарними подробицями. Такою прикрасою передовсім треба уважати сватання до Ольги деревського князя Мала: убивши Ігоря, деревляни постановляють одружити свого князя з Ольгою, щоб узяти в свої руки нового князя Святослава, – „и сотворимъ ему якоже хощємъ“ [Під час коректи сих сторін появилася стаття С. Корфа: Древлянский князь Мал (Ж. M. H. П., 1912, II); він розвиває тут гадку Г. Піпінґа, що ім’я Мала вийшло з непорозуміння, з хибного розуміння скандинавської формули (!), котрою деревляни сватали Ольгу за одного з своїх князів – отже не було ніякого князя Мала. Згадую сей здогад не вважаючи на його фантастичність]. Сама по собі ся подробиця дуже неймовірна, введена більше для комізму. Ольга не вирікаючися віддаватися, побиває деревських послів одних по других; штучні способи підступного побивання сих послів знову виразно зраджують легенду.

За першим разом, Ольга намовляє деревлянських послів жадати від киян, щоб несли їх до Ольги на аудієнцію в човнах, в яких вони приїхали, і їх несуть в тих човнах і вкидають в глибоку яму та засипають живими [Сей мотив несення в човнах і т. д. лишається неясним. В нім бачили традицію про ховання в човнах, але такого обряду не знаємо ані у полян, ані у деревлян].

За другим разом, Ольга каже їм іти до лазні перед аудієнціею, і там їх палять разом з лазнею. Потім урядивши ніби перед весіллям тризну на могилі свого чоловіка під Іскороснем, Ольга побиває деревлянську старшину, коли та упилася на тризні.

На останку вона йде походом на Деревлянську землю, воює її, а не мігши здобути силою Іскоростень, знову уживає підступу [Сього епізоду в новгородській версії Повісті нема – історія кінчиться тут походом Ольги з Святославом на Деревську землю. Помста Ольги над іскоростянами – дальша ампліфікація літописного оброблення легенди] каже, що обмежиться данею по три голуби і по три горобці від хати, аби лише покорилися, а коли урадовані іскоростяни сповнюють се, вона запалює Іскорость, пустивши на місто тих голубів та горобців з прив’язаним до них запаленим трутом – мотив дуже старий і розширений, почавши від Самсона, що попалив подібним способом поля філістимлян, і до переказу, що татари здобули Київ „голубами“ (у Даліміля).

[Цікаві паралелі до сього мотиву дає вірменський історик Асохік: він оповідає, що багдадський емір ібн-Хосров (кінець X в.) спалив місто, добувши звідти псів і пустивши їх назад, обмащених нафтою й запалених, і з тої нагоди згадує окрім Самсона ще Олександра Вел[икого], що запалив деревляне місто, положене на високій горі, пустивши птиць з огнем; епізоду сього нема в романі Псевдо-Калістена, а він цікавий своєю близькістю до літописного (див. у Василевського, Варяго-русская дружина, Ж. М. H. П., 1875, II, с. 403). Треба згадати ще, що подібний мотив приложений в саґах до Ярославового зятя Гаральда: він подібним способом мав запалити одно місто в Сицилії; колись се служило одним з аргументів норманської теорії, що сей мотив Повісті – норманський].

Деякі епізоди сеї деревлянської війни могли бути перенесені на Ольгу з циклу полянсько-деревлянських війн, що мусили зіставити багаті сліди в народній традиції з віків пограничних суперечок, а представляли деревлян дурними людьми, обдурюваними полянами.

[Свого часу д[обродій] Коробка опублікував перекази про Ольгу з околиць Іскорості (Сказания об урочищах Овручскаго уезда и былины о Вольге Святославиче, Житомир, 1898). В основі вони далеко відходять від літописної легенди: Ольга тут посварена з чоловіком, шукає і вбиває його. Але є дещо дуже близьке: „Потом вона сама воювала тай звоювала тих, що воювала, і вони стали їй коритися, то вона не просила грошей, а зловила по парі горобців, та й прив'язала сірники, та й пустила, та й полетіли вони по хлівах, по своїх хатах, та й попалили усе. I єсть тут могила, де її чоловік закопаний“ (в Іскорості). Сі незвичайні близькі до Повісті подробиці, при загальній відмінності переказів, признаюся, мені здаються дещо сумнівними – чи не ідуть вони з книжної традиції].

За всім тим цікава та загальна характеристика, яку надає ся традиція Ользі – фігура суворої героїні, нелюдської, підступної местниці за свого чоловіка, притемнена потім в книжній традиції образом „начальниці руських синів“ в християнстві, релігії любові й пробачення, що так мало відповідає тому легендарному характерові.

Інша серія фактів з життя Ольги, оброблена легендою – се її подорож до Царгороду і охрещення. Про розширення християнства на Руси буду говорити на іншім місці, а тут обмежуся на самім факті охрещення Ольги і зв’язаних з ним легендах. В літописи він також густо приодягнений легендою: коли Ольга приїхала до Царгороду, „цар“ покликав її до себе і тут „видѣвъ ю добру сущю лицемъ и смысленну велми“, залицявся до неї й хотів оженитись; але Ольга обдурила його: сказала, що вона „погана“ – значить цар не може з нею звінчатися, а коли хоче, щоб вона вихрестилася, то нехай сам буде її хрещеним батьком, інакше вона не вихреститься. Цар послухав і „охрестив її“, але тепер, бувши кумом, не міг уже з нею женитись. „И рече цар: переклюкала (перехитрила) мя Олга!“, і мусив її пустити до дому. Попробував за те поживитися від неї принаймні чимсь іншим: в заміну дарів, які дав їй, як своїй хрещениці, взяв з неї обіцянку, що пришле йому багато челяді, воску і шкір, і військо в поміч. Прислав до неї послів до Києва, як вона вернулася, і нагадав їй сю обіцянку – „много одарихъ тя, ты бо рекла ми єси тако: яко аще возвращуся в Русь, многи дары пришлю ти – челядь и воскъ, и скору, и вои в помощь.“ Але й тут викрутилась Ольга – сказала послові: „скажи ти цареви: прийди та постій у мене на Почайні (пристані київській), скільки стояла я у тебе в Суді (пристані царгородській) – тоді тобі дам“ [Нов., с. 13-5, Лавр., с. 59-61].

В сім літописнім оповіданні про побут Ольги в Царгороді й охрещення там пробували знайти ріжні спомини про реальні факти, але се діло пусте: пред нами очевидно чиста легенда, якій не поможуть ніякі коментарі, ніякі поправки: мудра княгиня зручно дурить хитрих греків, як обдурила темних деревлян. Сватання грецького царя – просто легендарна паралеля до сватання деревського князя; нема чого й говорити, що в дійсності се не могло мати місця: тодішній імператор Константин Порфірородний [Коротша версія приложила сю звістку хибно до Цимісхія, ширша поправила сю похибку], звісний літерат і книголюбець, мав тоді живу жінку і був у таких шановних літах, що певно не думав з нею розводитися задля варварської „архонтісси“.

Тріумф мудрої княгині над греками се паралеля до тріумфу Олегового; з другого боку, подробиця легенди, як Ольга хитрощами намовляє царя, щоб її охрестив, впадає в тон Володимирової легенди – як той здобуває собі у греків охрещення оружною рукою. В тім дусі в пізніших переробках літописних оповідань стрічаємо дальшу комбінацію сих мотивів – оружний похід Ольги на Царград (з подробицями Олегового), котрим вона приводить до перестраху греків (палить Царгород за поміччю горобців) і в кінці хреститься [Гіляров, op. c. 250-3. Шахматов прихиляється до гадки, що сей варіант існував уже в епоху літописи і до нього ведуть деякі подробиці літописної легенди (Разыскания, с. 113). З сього погляду звертають увагу на себе досить неясні слова Антонієвого хожденія до Царгороду (див.нижче) про дань, взяту Ольгою „ходивши ко Царюграду.“].

Тим часом, як в Повісті подорож Ольги до Царгороду так тісно зв’язано з її охрещенням, – сучасні візантійські двірські, зібрані з ініціативи того ж Константина Порфірородного і звісні під назвою De cerimoniis aulae Byzautinae [Бонський Corpus scrip. hist. Byz., VIII, II, 15], докладно оповідаючи про всякі церемонії, з якими приймали Ольгу в Царгороді, нічого не згадують про її охрещення. З другого боку, звістка Повісті не стоїть і одинокою: сучасні й пізніші німецькі аннали, візантійський хроніст Скіліца, XI віку, і руські похвали Володимиру й Ользі кажуть теж, що Ольга охрестилася в Царгороді [Похвали – напр. в Чтеніях київ. іст. тов., II, 2 с. 18 і 20, Скіліца – в компіляції Кедрена, II, с. 329 ed. Bonn.; німецькі аннали див. нижче, с. 455].

Згідність ся може зробити вражіння. Але як подумати, як легко могло зв’язатися з подорожжю Ольги до Царгороду її охрещення у всіх тих джерелах, далеких то місцем, то часом свого написання, то мовчання двірських протоколів про ті церемонії, які були б, певно, зв’язані з такою визначною подією, як охрещення руської княгині, – стає фактом більше важним, ніж всі ті численні звістки. Правдоподібно, Ольга охрестилася в Києві, і без особливого розголосу, так що сей факт не лишив особливої пам’яті на місці і був оцінений тільки ретроспективно, по схрещенню Руси за Володимира. Се охрещення її мусимо класти десь коло часу подорожі до Царгороду, але скорше по ній, як перед нею, бо візантійські протоколи нічим ще не натякають, що Ольга була християнка (між її двором був вправді священник, аке се щонайбільше може тільки показувати, що вона інтересувалась тоді християнством, а міг він служити попросту й товмачем). Не сталось се мабуть і пізніше, як 958 р., бо приймаючи її послів 959 р., в Німеччині знали вже, що Ольга охрещена.

[Шахматов, застановляючися над датою охрещення Ольги, подає, як він його називає „совершенно элементарный способъ согласованія обоихъ греческихъ источниковъ“ (De ceremoniis і Скіліци): Ольга хрестилася в p. 955, а до Царгороду їздила в 957 p. хрещеною. Одначе дата 955 p. у Скіліци-Кедрена безпосередньо зв’язана з приїздом Ольги до Царгороду і коли охрещення відділяти від приїзду, то для датування охрещення вона не дає нічого. А як дата приїзду вона суперечить далеко певнішій даті De cerimoniis. Тому й не може служити до потвердження літописної дати 955 р., як її уживає Шахматов: він уважає її „першою достовірною датою“ літописи, і на тій основі признає достовірною і дату смерті Ольги, але думає, що сю дату смерті рік і день літописець узяв з повісті про Ольгу, а дата охрещення самостійна (с. 117-8). Що день – то можливо, але роки мають ту ж прикмету опізнення, як і деякі інші літописні дати X віку].

Хоч би подорож Ольги до Царгороду дійсно стояла в певнім внутрішнім зв’язку з її заміром охреститись, то на зверх мала характер дипломатичної візити, і була такою по всій очевидності [Недавно Знойко в своїй статті про Святослава (Ж. М. Н. П., 1908, XII, с. 293) здогадувався, що сею подорожжю Ольга хотіла поправити лихі торговельні умови, сотворені Ігоровим трактатом; торговельні мотиви підозрював ще раніше Успенський op. c.]. Між двором її згадуються посли (‘αποκδισιάδιοι) руських князів і купці (зовсім подібно, як при посольстві Ігоря 944 р.); очевидно, Ольга мала метою якісь переговори з Візантійським двором. Часу приїзду до Царгороду в записах не вказано; перша аудієнція відбулася 9 вересня 957 р. [Літописне оповідання натякає, що Ольга довгенько ждала аудієнцїї, значить приїхала ще літом, або й весною 957 р., може бути, що тут є реальний спомин. З другого боку, Айнолов (див нижче) піддав недавно думку, що час побуту Ольги можна б вирахувати з ріжниць між другою виплатою їй (за 49 день) і першою від приїзду. Але між тими і сими виплатами не видко постійної пропорції].

З Ольгою був її племінник, на жаль, не названий на ім’я, кілька своячок – руських княгинь і бояринь, і взагалі значний двір: протокол називає крім племінника і згаданого священика Григорія (що дістав подарунки, менші від товмачів, отже не грав особливої ролі) ще 12 близьких до княгині жінок, 18 осіб з двірського жіноцтва, 20 (на іншім місці 22) послів, 42 купців і 12 товмачів, очевидно – крім нижчої служби. Приймано Ольгу на дворі в подібній обстанові, як перед тим посла від володарів сирійських – гамданідів. Але як особа висока і шановна, вона була увільнена від ріжних поклонів і чолобить, які мусили робити перед лицем імператора посли.

Перша аудієнція відбулася в великій силі Маґнаври, призначеній на прийняття визначніших „іґемонів“. Се була пишна зала з ріжними чудами візантійської розкоші і премудрості, призначеними на те, щоб приголомшити приїжджих варварів величністю Грецької держави і грецької культури. Золотий трон, на котрім засідав імператор, мало того що був розкішно прикрашений всякими оздобами, мав ще хитрий механізм, що міг підносити в повітря сей трон, вправляти в рух фігури левів, що були розміщені в ріжних місцях, і давати їм голос, так що леви „страшенно ричали“, птахи гармонійно співали, і подібні механізми були прироблені також до інших оздоб, що прикрашали сю залу [Загальний церемоніал прийнять – De cerim., p. 589].

В сю залу була введена начальниками церемоній Ольга з найзначнішими жінками свого двору – йшла сама напереді, за нею по рангу йшли її дами, потім посли і купці. Коли вона стала на призначенім місці, царський логотет (міністр заграничих справ) обмінявся з нею „звичайними“ запитаннями – етикетальними питаннями про дорогу, здоров’я, та всякими компліментами. Потім звичайно наступала продукція тих всяких чуд палати – звірі рухалися і ричали, птахи співали, органи грали; далі цісареві підносилися дари, привезені чужинцями і на тім аудієнція кінчилася, і чужинці виходили знову при реві левів і музиці органів. Ольга, вийшовши з цісарської аудієнції, перепочила в залі трофеїв і потім введена була до залі Юстиніана, де чекала її на троні цариця з невісткою, окружена своїм двором. Тут іменем цариці препозіт знову розмінявся з Ольгою подібними ж етикетальними питаннями, і по сім вона з двором своїм знову вийшла до залі трофеїв, де могла сісти (на аудієнції мусила стояти).

Потім була введена до залі кенурґія, де могла спочити, а потім була покликана на приватну аудієнцію до цісаря, що прийняв її в покоях цариці разом з царицею і дітьми, саму, без її двору. Ользі тут сказано сісти і оповісти цареві, що мала йому сказати. По сім правдивім послуханні був парадний обід, Ольга з княгинями і дамами своїми обідала в залі Юстиніана у цариці, а мужчини – свояки Ольги, посли і купці у імператора в золотій палаті. Ольга вийшовши уклонилася цариці, що з невісткою засіла на троні; потім введені були інші княгині й дами Ольги – вони поклонилися до землі. Ольга обідала за осібним столом з найвищими двірськими дамами, „зостами“: їх було дві, одна при самій імператриці, друга при її невістці. За обідом співці з двох значніших візантійських церков – св. Апостолів і св. Софії співали співи на честь царської фамілії, показувано якісь сценічні представлення і штуки скоморохів.

Після обіду Ольга була запрошена на десерт до тіснішої родини цісарської, до їдальної палати: сюди принесено малий золотий стіл і до нього засіли обидва царі: Константин і його соправитель Роман, невістка і діти царські, і з ними Ольга. Притім княгині візантійським звичаєм піднесено гроші: 500 драхм на золотим емальованім тарілі (драхма варта близько франк), і її люди також дістали: племінник 30, інші свояки і своячки по 20, посли і купці по 12, ріжна служба по 3 до 8 драхм. Подібно і сирійським послам пред тим дано кождому по 500 драхм. Значення сеї практики не ясне: як на дарунки виглядають сі суми замалі, тому висловлено здогад, що се прожиточні гроші, дієти, які візантійське правительство було обов’язане виплачувати – „слебноє“ умов 907 і 944 р.

Потім 18 жовтня був знову парадний обід правдоподібно – прощальний. Імператор знов обідав з мужчинами-русинами в золотій палаті, а цариця з дітьми й невісткою обідали з Ольгою й її дамами в „пентекувуклїї“, великій залі при церкві св. Павла, і знову роздано гроші, тільки в менших сумах: Ользі 200 драхм, племіннику 20 і т.п. [Про подоріж Ольги до Царгороду, окрім загальних курсів (Соловйова, Ґолубинського й ін.) ще Rambaud, L'empire Grec au X siécle і спеціальні статті: W. Fischer, Die russische Grossfürstin Helga am Hofe von Byzantion (Zeitschrift für Geschichte und Politik herausg. von Zwiedineck-Südenhorst, Штутґарт, 1888. XI – головно коментарій до описи аудієнції) і Д. Айналов, Св. княгиня Ольга въ Царьгороде (теж коментарій до оповіданя De cerimoniis, в Трудах XII археол. з’їзду) і О дарах русским князям и послам в Византии (Изв. от. рус. яз. 1908, II). Загальні коментарі: De cerimoniis давній – Райске в Corpus scrip. hist. В. т. IX, і новий – Беляєва, Byzantina, І і II, 1891 i 1893 (особливо т. II – спеціально про аудієнції)]

Про від’їзд Ольги, як і про приїзд не сказано нічого. Як пам’ятку її побуту пізніше довго ще показували у св. Софії прочанам руським золотий, перлами прикрашений таріль, з різьбленим образком Христа, подарований до тої церкви Ольгою [„Блюдо велико злато служебное Ольги руской, когда взяла дань, ходивши ко Царюграду… во блюдѣ же камень драгій, на томъ же камени написанъ Христосъ… у того же блюда все по верхови жемчюгомъ учинено“ – Путешествие арх. Антонія, вид. Саваїтова, с. 68-б, про сю звістку стаття Айналова: Дар св. кн. Ольги в ризницу св. Софии, в Трудах XII з’їзду, т. III. Можливо, що в зв’язку з сими царгородськими пам’ятками по Ользі стоїть приписка „Слова о том како кристилася Ольга“: „но посла злато патріарху Царяграда“-Чтенія київ. іст тов., II, с. 68].

З двірських записок виходить, що Ольгу приймано досить чесно, як на двірську етикету і пізніший Скіліца переказує правдиву пам’ять сього факту, згадуючи, що вона була „пошанована гідно“. Але можливо, що реґентка Руської держави, вдова славного Ігоря, сподівалась собі на Візантійськім дворі ліпшої честі, ніж яка була показана сирійському послові. Записане в літописі оповідання, як Ольга казала візантійським послам, щоб імператор стільки постояв у неї в Почайні, скільки вона настоялася в Суді, чекаючи прийняття, може бути слідом таких переказів; тільки в літописі сі перекази взагалі покриті подробицями Ольжиного хрещення, зачерпненими з якогось церковного джерела. Друга ще інтересніша подробиця в сім оповіданні – се згадка про обіцяну Ольгою військову поміч; я нав’язую се до вище висловленої гадки, що подорож Ольги до Царгороду мала політичний, дипломатичний характер, а не робилася для охрещення.

В німецьких анналах згадується, що 959 р. прибули до імператора (властиво – римського короля) Оттона І посли від „королеви Руси Олени“ (Helenae reginae Rugorum). Сі посли мали просити для руського народу єпископа й священників, але потім виявилося, ще се все було непорозуміння: руські посли ficte ut post claruit venientes, і висланий на Русь єпископ вернувся ні з чим.

[Продовження хроніки Реґінона під р. 959 (сучасне) – Моnumenta Germaniae hist., Scriptores т, I, с. 624; теж (під 960 р.) в пізніших анналах – Гільдесгаймських (кінця X в.) (посли руського народу – Rusciae gentis), Отенбурґських, Кведлінбурґських і Ламберта (XI в.) – ibid. т. III, с. 60-1, VI с. 4, і згадка в Моn G. h., diplomata, I, N 366. Висловлена була гадка, що тут йде мова не про Русь, а про острів Ріґен, але сю справу рішає добре обзнайомлений з руськими справами Тітмар Мерзебурський (II, 14), бо каже, що наслідком того посольства висвячений єп[ископ] Адальберт (у нього – Етельберт) висвячений був для Руси (Ruscia – як скрізь він зве Русь). Тексти (в перекладі) див. у моїх Виїмках, ХXIII.

Література: Соловйов,1, с. 141. Rambaud, Empire Grec au X siecle, с. 380 і далі. Воронов, О латинских проповедникаx на Руси Киевской в X и XI веках – Чтенія київ. істор. тов., І, Голубинський, История рус. церкви, І, с. 81. Фортинський, Крещение кн. Владимира и Руси по западным извеестиям, Чтенія київ., II, с. 120. Скобельський, Згадки о Руси в жерелах німецьких – Справоздання львівської акад. гімназії 1881 р. В. Пархоменко, Древне-русская княгиня св. Ольга (вопросъ о крещени ее), 1911 (проба рішення питання на основі прод. Реґінона)].

Сю загадкову місію пробувано об’яснити ріжними способами. Одні здогадувались, що ті ніби посли Ольги були прості обманці; за сим толкуванням промовляв би буквальний зміст звістки, тільки таке обманське посольство не легко собі уявити. Поважніше об’яснення, – що Ольга дійсно просила прислати єпископа на Русь; вказують для аналогії на болгарського князя Бориса, що не діставши ієрархії для своєї землі від Константинопольського патріархату звернувся по неї до папи, але потім, діставши єпископа від патріарха, відіслав латинського єпископа. Та в такім разі треба наперед відповісти на питання: чи Ольга, охрестившись сама, забиралася до якогось ширення християнства на Руси і організації християнської церкви?

На се питання можемо дати тільки негативну відповідь: судячи по всьому, охрещення Ольги було її особистою справою; наші джерела не дають підстави думати про якісь заходи її, подібні до пізніших Володимирових. Літопись каже тільки, що вона пробувала навернути до християнства свого сина Святослава, та що сама жила по-християнськи і не позволила ховати себе по поганському обряду: „бѣ бо имущи презвутера и тъ похорони блажену Ольгу“ [Іпат. с. 44, пор. проложне житіє її – Чтенія київські, II, с. 68]. На якогось єпископа, організацію єрархії нема найменшого натяку, і певно їх і не було. Правда, стара „Похвала“ каже, що Ольга, приїхавши з Царгороду, „требища бѣсовськая съкруши“, але коли се й не простий lapsus linguae, під впливом оповідання про Володимира, подібно як і проложна згадка про „сокрушеннє кумирів“ (Похвала ся взагалі написана дуже риторично й фразисто, без фактів), – то й тут хіба треба розуміти якісь домові, приватні „требища“, бо сама „Похвала“ нічого не може сказати про якісь заслуги Ольги для християнства поза її приватним життям.

Тим самим стає неправдоподібним, аби Ольга просила у Оттона латинського єпископа, бо з того мусило б вийти, що вона заходилася коло організації християнської церкви на ширшу міру. Найбільш правдоподібним мусимо вважати об’яснення, що Ольга посилала посольство до Оттона в політичних справах, але Оттон схотів використати сю нагоду для місіонерства, чи з власної ініціативи, чи тому що посли на власну руку щось таке сказали, що могло заохотити його до такого місіонерства. Не треба забувати, що Оттон взагалі з запалом заходився коло навертання на християнство слов’ян: християнство служило його політичним цілям.

Дальша історія того непорозуміння була така:

На другий рік висвячено на єпископа для Руси монаха Лібуція й поручено йому їхати туди, але він умер, ніж вибрався в сю дорогу, і на його місце посвячено і вислано вже 961 р. Адальберта, пізнішого маґдебурського архієпископа; як прикрою уважали сю місію, видно з того, що визначення на неї Адальберта об’ясняли інтригами проти нього. На другий рік Адальберт вернувся назад, „не змігши нічого зробити“ на Руси. Очевидно, непорозуміння виявилось зараз же, і Адальберт не знайшов ніякого спочуття для свого місіонерства. Посольство Ольги для Оттона тим часом зістається першим відомим нам фактом дипломатичних зносин Руси з Німецьким цісарством.

З звістки про посольство Ольги до Оттона виходить, що ще 958 р. була вона реґенткою. З сим згоджується й оповідання Повісті, що по своїм схрещенні Ольга даремно намовляла на християнство Святослава, той не слухав і гнівався, але Ольга, не вважаючи на те, любила його і молилась Богу за нього і за нарід, „кормячи сина своєго до мужества его и до възраста єго“, а се „мужество“ Святослава аж згодом наступило. Відповідно до сього, а також і з огляду на те, що для приготування до грандіозного походу чи походів на схід в 966-7 р. Святослав мусив мати килька років часу, ми повинні класти кінець Ольжиного реґенства й початок правління Святослава на початок 960-х рр.

Про внутрішню діяльність Ольги літопись виїмково упустила кілька слів в зв’язку з її розпорядженнями і ріжними слідами діяльності в приборканій Деревлянській землі: по Деревлянській землі єсть її становища і ловища, і по інших сторонах; по р. Мсті вона уставила „погости“ – центральні адміністративні місця для громад, і розложила дань „по всій землі“: від неї зісталися погости, ловища і „знамения“- ловецькі знаки, і ріжні сліди діяльності, напр. в Пскові є її санки, на Десні є село її імені – Ольжичі, на Дніпрі „перевісища“ (ловецькі місця) й села [Новг., с. 12, пор. Іпат., с. 38].

Існування таких слідів Ольжиної діяльності в Новгородських краях дав привід літописцеві викомбінувати її подорож на північ, „к Новгорода“, в сих адміністраційних справах.

[Шахматов бачить тут новгородську приписку, зроблену в новгородській переробці київської літописної записи: він думає, що новгородський літописець міг прийняти Деревську землю київської літописи за свою новгородську „Деревську“ околицю, де був і свій Коростинь, і тому приписав до деревських роспоряджень Ольги звістки про сліди її діяльності на Мсті і Лузі, і по всій землі. Початковий текст київської літописи він реставрує в такій формі:

„И иде Ольга по Деревьстѣ земли съ сыномь своимь и съ дружиною, уставляющи уставы и урокы; суть перевѣсища ея и ловища по вьсей земли, и по Дънѣпру перевѣсища и по Деснѣ и есть село ея Олъжичи и доселѣ“, і з того робить вивід, що літописець зачислив і Подесення до Деревської землі (Разыскания, с. 110-1, 171-3, 444, 632 і стаття До питання про північні перекази за княгиню Ольгу в київських Записках, т. II).

Одначе як історично неправдоподібне, щоб київський літописець XI в. зачисляв до Деревської землі Подесення, відрізане Вишгородською (полянською) волостю Ольги від Деревської землі, а новгородський літописець XI в. помішав Деревську землю, де воювали Ігор і Ольга, з свою Деревською землею (се могло бути неясним пізнішим книжником XVI-XVII вв., котрих цитує Шахматов, а не літописцеві XI в., хоч би й новгородському) – так і зроблена Шахматовим реконструкція літописного тексту не зовсім мене переконує.

Згадка про наддніпрянські ловища і Ольжичі не може вважатися текстом початковим, се додаток, відділений від деревського епізода певним фіналом; здається, що новгородські Ольжині сліди приписані були скорше і доперва ними були викликані спомини про дніпрянсько-десенські сліди її діяльності; а новгородські згадки – се одна з звичайних контамінацій звісток новгородських з київськими, які проходять далеко в глибину літописної концепції. В кождім разі „устави і уроки“ деревлянські і „перевѣсища и ловища по всей землѣ“ дві речі зовсім відмінні, і сі другі не належать до Деревської землі].

А старе проложне житіє Ольги в зв’язку з сим характеризує її діяльність взагалі, що вона „обиходяще всю Руськую землю, дани и уроки льгькы уставляющи“ [„кумиры сокрушающи“ додано недоречно – l. с.]. В сім прив’язанні до Ольги ріжних слідів княжої діяльності по ріжних сторонах безсумнівно відбилася пам’ять про неї як про визначну правительку, хоч декотрі з тих традицій і назв могли йти не конче від Ольги, а від Олегів.

Державну систему руську Ольга без сумніву держала сильною і зручною рукою. Ся система не ослабла і не розвалилась в часі між Ігорем і Святославом, коли сей останній, як тільки до нього управа перейшла фактично, міг забратися до далеких походів, що вимагали таких сил і правильності в державній машині. Він не потребував гаяти часу на „примучування“ непослушних племен, що користали з перемін на київськім столі, з ослаблення державної власті, аби вимкнутися з київського ретязя – з рук матері прийняв він державу в повній силі й порядку. Княгиня, що лишила таку вікову пам’ять своєю помстою за смерть чоловіка, видко, вміла його заступити.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 446 – 458.