Часи Олега

Михайло Грушевський

Традиція про Олега; похід на Візантію, русько-візантійські умови, Русь у візантійськім війську; походи на Каспійське побережжя, билини про Вольгу й похід на Індійське царство, кінець Олега

По загальних замітках про Руську державу X віку перегляньмо факти з політичної історії Руси X в. в їх хронологічнім розвої, в порядку князів.

Початок X в. – се час „віщого“ Олега, час великих успіхів київської політики, вінчаних незвичайно щасливим походом на Візантію, з нечуваною здобиччю й торговельними вигодами для Руси. Багато переказів зв’язано було з сим походом – про дивні способи, на які взявся Олег коло Царгороду, поставивши свої човни на колеса та під’їхавши під вітрилами під царгородські мури, про всякі його вибаганки – як пошиття на руські кораблі шовкових вітрил з грецької здобичі або повішання на царгородській брамі щитів на знак побіди. Треба собі уявити чар Царгороду, сього „нового Рима“ з його виштукуваними формами життя й побуту, з його високою технікою промислу й штуки, буйною, квітчастою амальгамою античних і східних елементів, що для слов’янських і взагалі східноєвропейських народів був не менший, як чар старого, більш консервативного й стильового Рима для германців. Тільки уявивши собі сей чар, зрозуміємо, як вражали сі легенди про Олегові успіхи народну фантазію, – „и прозваша Олега: ‘вѣщій’, бяху бо люди погани и невѣголоси“ [Іпат., с. 19].

Зв’язані з іменем Олега в Повісті здобутки Київської держави – се, як я сказав, майже виключно тільки учена комбінація київського книжника, і ми, кінчачи першими десятками X в. Але той віщий князь, що в поставлених на колеса човнах під’їздить під стіни Царгороду, що шиє своїй дружині шовкові вітрила на кораблі й умирає від власного коня, як жива ілюстрація „припівки“ Бояна (Слово о полку Ігоревім):

ни хытру, ни горазду

ни птичю горазду

суда божия не минути,

сей віщий князь – то не мертва концепція пізнішого книжника, а живий утвір народної творчості. Виразно відбиває він від витворених в реторті київського книжника гомункулів, якими заповнена в Повісті друга половина IX в., і з сим Олегом народної традиції мусимо рахуватися, дарма що на нього були мабуть перенесені певні традиції про інших осіб подібного імені – від якогось Олега старших часів, а також від кн[ягині] Ольги.

[На помішання Олега з Ольгою в народній традиції дав позір Халанський в статті: К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем, ст. III. На жаль, праця лишилася не скінчена; в виданих своїх частях (Ж. М. Н. П. 1902, VIII, 1903, XI, Известия 1903, II і посмертна публікація Ж. М. Н. П. 1911, IX: Отношение былин об Илье Муромце к сказаниям об Олеге Вещем) вона дає деякі цікаві спостереження, але грішить своїм змаганням підтягнути все можливе до переказів про Олега, не відріжняючи справжніх переказів від простих помилок, книжних комбінацій і т. ін. Особливо звертає на себе увагу його теорія, що Ілля Муромець – се Олег мурманський (норманський) князь (див. також по-німецьки в Archiv, XXV: Ilias von Reussen und Ilja Muromec); одначе епітет мурманського для Олега лишається зовсім непевним, бо опирається на такім непевнім джерелі, як т. зв. Йокимівська літопись, де він зветься „урманським“, а самій перехід імені Олега в Іллю, при таких формах як Олег, Вольга, дуже сумнівний (пор. замітки Яґіча, l. с.)].

Одинока дата, зв’язана напевно з особою Олега – се 911 р., дата умови його з греками. По хронологічній схемі Повісті він умирає слідом, тієї ж осені, але се тільки результат непевних хронологічних рахунків, мабуть в залежності від того, що сей рік 911 був датою, поза котру не можна було відсунути Олегової смерті назад. В дійсності навколо сієї дати 911 р. бачимо кілька далеких, сміливих походів Руси в чужі краї, що якнайбільше відповідають фігурі віщого князя і дають привід думати, що жив він довше, ніж каже літописна хронологія.

Але насамперед спинимося над сим походом на Візантію. Ширша версія Повісті оповідає широко про нього під 907 р. Оповідання се наскрізь легендарне в своїх подробицях: відкинувши навіть чисто анекдотичні прикраси його, не можна бути певним і в тім, щоб так сказати – скелеті його, який лишається по такім очищенні. Щобільше: з огляду на повне мовчання грецьких джерел стає дуже неймовірним, аби Олег дійсно ходив на самий Царгород, і ся подробиця в дійсності могла бути перенесена на нього з походу 860 р., або розписана деталями з оповідань про похід Ігоря. Натомість дуже ймовірно, що були якісь походи Руси на Візантійські землі на початку X в., і мабуть не один, подібно як то ми бачили на початку IX в.,- походи щасливі, здобичні, що дали повод до розцвічення їх народною фантазією, а Візантію примусили до оплати контрибуції й заведення нових, дуже вигідних для Руси умов [Згадаю, що пок[ійний] Василевський „якийсь натяк“ на руський похід з поч. X в. добачав у тім факті, що у Симеона Лоґотата „там, де треба було бути оповіданню про похід „Олега“, стоїть текст про легендарного руського, епоніма – 'Ρω̃ς σφοδρός (Рус.-виз. изследования, с. CXXXVII). Сей натяк одначе в дійсності не існує, бо згадка про Русь прийшла в оповіданні Симеона в цілім комплексі філологічних елюкубрацій. Про літописне оповідання про похід Олега ще стаття Ламбіна: Поход Олега на Царьград сказка или нет? (Ж. М. Н. П., 1873, VII)].

Останній факт в русько-візантійських відносинах перед тим – се угода з Руссю, заведена в 860-х роках, тоді правительство, як висловлюється біограф імп[ератора] Василя, не жалувало „одіж золотих, срібних і шовкових“, попросту – купило угоду і спокій у руських князів. Редактор нашої Повісті мав якусь умову, подану ним під 907 р. і уложену в усякім разі перед 912 р. (себто перед смертю імп[ератора] Льва, що в ній згадується); тут Руси признається одноразова контрибуція і дуже великі торговельні вигоди (обмежені потім в 944 р.). Фрагментів і парафраз сеї умови ніяк не можна вважати фантазією чи фальсифікатом, а так само трудно вважати сі уступки результатом страху, заданого Руссю Візантії п’ятдесят літ перед тим.

[Що парафраза русько-візантійського трактату під 907 р. Повісті має фактичну основу, найважніший доказ бачу в тім, що ся частина, де містяться уривки і парафрази умови, від слів. „и начаша Грѣци мира просити“ і до слів „И рече Олегъ“…, з'явилася як вставка. Се доводить і порівняння з текстом 1 Новг. і є слід вставки в повторенні заяви греків, що вони готові давати дань (се справедливо зазначив Шахматов, О начальн. своде, с. 48). У сій вставці можуть бути додатки самого редактора; так взято з легендарного оповідання й повторено тут про контрибуцію до 12 грив. на чоловіка (цифра неймовірна, і ся подробиця могла заступити загальну згадку про контрибуцію в умові). Могли бути додані декотрі імена міст, як я вже сказав (с.), але що лишається поза тим, то не має найменших познак непевності. Щодо становища сеї справи в науці, то Еверс і Тобін уважали сі фрагменти прелімінаром умови 911 р., і (до сього погляду прилучився недавніми часами Васильєв: Византия и арабы, II, с. 165). Сергеєвич уважав цілу сю умову сумнівною – див. перегляд сього питання в його статті: Греческое и русское право в договорах с греками X века (Ж. М. Н. П., 1882, передрукована в Лекциях и изследованиях по истории рус. права, вид. 1903 р., с. 616). Переважає одначе нині погляд про осібність і автентичність умови 907 p. – див. напр. В.-Буданова, История рус. права й ін]

Отже вповні правдоподібно, що Олег чинив десь в початках X в. напади на Візантійські землі, хоч і не на самий Царгород. В такім разі не було б дивним, що в візантійській хронографії (дуже слабій взагалі для 1-ої пол. X в.) про сі походи не знаходимо згадки [Про русько-візантійські відносини X в., окрім спеціальних монографій, що вказую принагідно, згадую тут ще загальні – стару розвідку Вількена в Abhandlungen d. Berliner Akademie, 1829: Ueber die Verhältnisse der Russen zum Byzant. Reiche; Ламанський, Несколько слов об отношешях русских к грекам (Рус. Беседа, 1858, IV); Самоквасов, Свидетельства современных источников о военных и договорных отношениях словяно-руссов к грекам до Владимира (Варшав. унив. изв., 1886, VI), відчит Успенського, Русь и Византия в X веке, 1888, і статтю Г. Величка в Записках Н[аукового] т[овариства] ім. Шевченка, т. VI: Політичні і торговельні взаємини Руси і Візантії].

В згаданих фрагментах умови говориться, що греки пристали на контрибуцію для Олегового війська і „уклади“ (контрибуції) для руських князів, Олегових підручних; руським купцям дали право вільної торгівлі без оплати мита; протягом шістьох місяців сі купці мали діставати удержання в Царгороді й потрібні корабельні припаси на дорогу. Але вони мали мешкати не в самім Царгороді, а на передмісті коло церкви св. Маманта („у св. Мами“), Візантійські урядники мали вести їм реєстр, і до міста дозволялось їм вступати ватагами не більше 50 люда і без зброї (можливо, що перед тим руські купці в Царгороді щось наброїли і се було причиною таких поліційних ограничень).

Крім сих фрагментів, маємо повну умову з 2 вересня 911 р.; правдоподібно, вона мала служити доповненням до попередньої. Ся нова умова спеціально займається уставленням правних норм в ріжних справах, що могли заходити між Руссю і греками в їх торговельних зносинах, особливо в купецьких колоніях по грецьких і руських містах. Тут уставляються форми процесу і кари для таких мішаних процесів; спеціальні постанови дано щодо корабельних пригод коло руського берега, про викуп невільників і про спадщину по русинах, що перебували на службі візантійського імператора: на випадок смерті без тестаменту застерігається, що спадщина має йти своякам небіжчика на Руси; в осібній статті руські князі обіцяють не боронити своїм дружинникам вступити до візантійського війська. Умова становить незвичайно важне джерело для історії руського права і дає виразне свідоцтво ріжнородних і живих зносин тодішньої Руси з Візантією [Про русько-візантійські умови див. іще – статті Срезневського і Беляєва, О договорах кн. Олега с греками, 1852 і 1854 (в Известиях Академии наук., т. І і III), Лавровського, О византийском элементе в договорах русских с греками, 1853; Сокольского, О договорах Олега с греками (Київ. унив. изв., 1870, IV); Мик. Шухевича, О договорах Руси з греками (Часопис правнича, т. II, 1890); Димитріу, К вопросу о договорах русских с греками (Визант. временник, 1895, оцінка в Записках наук. тов. ім. Шевченка, т. XVI), Некрасов, Заметка о двух статьях в договоре Игоря с греками 945 г. (Известия отд. рус. языка, 1902, III, оцінка в Записках, т. LV); Лонгинов, Мирные договоры русских с греками, 1904 (Записки одеські)].

Заведена тепер нова згода Руси з Візантією тривала довго, і Візантія користала з руських військ в ріжних своїх потребах. Так припадком довідуємося, що руський полк, в числі 700 мужа, був в візантійськім морськім поході Імерія на арабів, коло р. 910. Заплачено йому за сей похід 100 літр золота (7200 золотих) [Рахунки сього походу заховалися в збірнику Константина Порфірородного, т. зв. De cerimoniis aulae byzantinae (ed. Bonn., p. 651 sq.), але без дати. Новіші дослідники датують сю експедицію 909-911 роками. Див. особливо Васильєв, Византия и арабы, II, с. 165, також Ламанський, Житие св. Кирилла (Ж. М. Н. П. 1904, І, с. 148)]. З кореспонденції царгородського патріарха Миколая Містика так само припадково довідуємось, що в своїй тяжкій боротьбі з болгарським царем Симеоном Візантія забезпечилася тоді, десь коло р. 920, також поміччю Руси. Чи дійсно була тоді послана поміч з Руси, не знати, але се дуже правдоподібно [Листи Миколая в Patrologiae cursus сош. s. Graeca, т. СХ, див. лист 23; про них Злагарски, Писмата на цариградския патриархъ Николая Мистика до блъгарския цар Симеона – Сборникъ за народни умотворения, т. XII, с. 153 і далі. Лист Миколая з згадкою про руську поміч Златарський приблизно датує 922 роком, Успенський кладе на часи коло р. 920 (К[иевская] старина, 1889, IV, c. 282)].

Звістка про участь руських вояків в поході Імерія позволяє нам уставити трохи ближче час руських походів на Візантію: походи Руси на візантійські землі мали місце десь перед 909-10 роками, коли бачимо руських вояків в візантійській службі. В 909-10 рр. руському правительству також було не час нападати на Візантію тому, що воно було зайняте походами на схід.

909/10 р., оповідає пізніший історик Табарістана ібн-ель-Хасан, приходила Русь на 16 кораблях на Абесгун, встигла багато пограбувати й коло Абесгуна і на противнім березі моря, поки наспіла поміч від Абуль-Абаса губернатора Табарістана (що тоді належав до халіфата саманідів); покріплений сею поміччю начальник Сарі (столиці сього полудневого берега) напав на Русь несподівано вночі, розбив її, а взятих в неволю порозсилав по ріжних околицях Табарістана [Дорн, Каспій, с. 5 і далі і 464 (текст); про сей же похід, очевидно, згадує коротко ще пізніший історик Табарістана Зегір-ед-Дін (XV в.) (Дорн, с. 28-9, інші прикладали сю звістку до походу 913/4 р.). Про сі походи ще розвідки Григорьєва, О древних походах руссов на восток, в збірнику його „Россия и Азия“, с. 12 і далі, Вестберґа, Beiträge, IV, і К анализу, 5, і Маркварта, Streifzüge, с. 330 і т.д].

Так оповідає наше джерело. В нім одначе багато непевного. До такого далекого походу і смілого піратства в чужім краю треба було більшої ватаги, і 16 човнів в звістці ель-Хасана рішучо мусить бути помилкою, або мова йде про часткову ватагу з більшого війська; не знати теж, чи дійсно результат цілого походу був так дуже нещасливий, бо слідом як раз бачимо новий похід.

По словам ібн-ель-Хасана, Русь повторила другого року свій напад, але й сим разом їй не повелося, бо її погромили в Гіляни, і потім руських нападів не було [Тексти у Дорна, Каспій, с. 6 і 464. Добиває Русь в сій звістці „шірван-шах хозарський“; ся згадка володаря хозарського дає до думання, може Дорн упростив своє пояснення, толкуючи се як простий титул шірван-шаха: може тут відгомін погрому Руси в землі хозар?]. Се закінчення дає підставу зв’язувати сю звістку з походом Руси, оповідженим Масуді, далеко докладніше, хоч і з ріжницею в даті. По словам Масуді, після 300 р. геджри (912/3), 500 руських кораблів, 100 мужа на кождім, пройшло з Дону в Волгу, і звідти з Каспійське море, пообіцявши хозарському каганові половину здобичі за перепущення (властиво мабуть вони не так купили той пропуск, як змусили кагана їх пустити). Діставшися на Каспійське море, Русь почала грабувати полудневі береги, т. зв. Табарістан та дальші землі на захід (Адербайджан) і на північ, аж до р. Кури. Запускаючися досить далеко від берега, „Русь лила кров, брала в неволю жінок і дітей, грабувала майно, розсилала кінних і палила“.

Зв’язуючи се оповідання з звісткою ібн-ель-Хасана, сей похід кладуть на 301 р. гіджри (913/4) [Григорьєв, с. 19. Дорн (с. 16) кладе його на кінець 913 або ще правдоподібніше – на першу половину 914 р. Вестберґ виводив спочатку осінь 913, але в новішій статті (К аналізу) пересуває вже на 920-і роки, не вважаючи вказаним зв’язувати його з другим походом ібн-ель-Хасана, бо сей вказує на 298 р. гіджри], і такий брак всякої оборони краю від руського нападу толкують тим, що в Табарістані було тоді повстання, військо Саманідів розбили повстанці і дати сильний опір руському війську не було кому. Протягом кількох місяців воно панувало на цілім побережжі, і ніхто не міг противитися Руси.

Нарешті, по кількох місяцях такого господарювання, Русь пустилася назад. Та тут чекала її біда: наємне військо хозарське напало на Русь при повороті, в числі 15 тис., і по словам Масуді побило до 30 тис. Руси; інші втікли Волгою вгору (дорога з Волги на Дін, очевидно, була загороджена), але й сі останки були знищені по ріжних місцях – в Буртасах (Мордві) і в Болгарії [Масуді – вид. Барб’є де Мейнара і Куртейля (Prairies d'or, Paris, 1861 sq.) II, 18, переклад з коментарем в збірнику Гаркаві і в моїх Виїмках, новий переклад у Маркварта, l. с.]. Масуді каже, що то була помста мусульман-хозарських наємників; але правдоподібніше, що хозарське правительство, не здужавши здержати Русь в її поході на море, натомість постаралось її знищити, коли вона верталась, ослаблена довгою війною і обтяжена здобиччю. Одначе чи дійсно руське військо знищено так зовсім, як оповідає Масуді, не можна твердити. Хоч число сього війська, подане у Масуді на 50.000, може й побільшене, але воно мусило бути велике, й знищити його ціле в дійсності було не так легко.

Про такі походи на Візантію і Схід говорять нам ріжні, незалежні від себе джерела. Вісті заховалися досить припадково, в дійсності тих походів могло бути більше. Досить правдоподібно, що всі сі походи припадали на кінець князювання Олега: вони наступають один по одному, а для організації їх треба було такого впливу й власті над тодішньою політичною системою Руської держави, котру київський князь набував аж по роках правління: не дурно звісні нам далекі походи на чужі краї припадають не на початок, а на дальші, чи останні роки князювання того чи іншого князя, коли він міг змобілізувати потрібну для того армію [Див. вище с. 428]. Се піддає гадку, що смерть Олега в дійсності могла статися трохи пізніше, ніж датує Повість, а як побачимо нижче, спізнення на кілька років приходиться констатувати, дійсно, і в деяких інших датах Повісті.

В літописі з Олегових походів заховалася пам’ять тільки про похід на Візантію. Пам’ять про східні походи задержалася, очевидно, в північній билині про похід Вольги Святославича на Індійське царство, або як у інших версіях воно зветься – Турец-землю, Золоту орду. В літературі не раз підношено гадку, що сей Вольга розвинувся з літописного Олега. Дійсно є чимало прикмет, що можуть вказувати на нього: Вольга – київський князь, вождь дружини, збирає дань з громад, що спротивлюються і бунтують; він химерник – кудесник; він щасливо ходить походом в далеке Індійське царство. Його ім’я Вольга – Олег, з спірантним в на початку, а патроніміка Святославич, як досить правдоподібно здогадуються, могла з’явитися під впливом оповідань про голосного Олега Святославича сіверського з XI в. Його прикмети химерника-чудодія могли розвинутися під впливом помішання переказів про Олега з переказами про Волха-Волхва (се ім’я через подібність мішається з іменем Вольги) та про його чуда. Могло тут дещо примішатися і з переказів про Всеслава та його химери (припускають і інші впливи – напр. повістей про Олександра Вел[икого]).

Обернувшися пташкою, вислухає в сій билині віщий князь плани „турецького солтана“, або царя індійського; обернувшися вовком – душить він його коней; обернувшись горностаєм – перегризає тетиви на луках, нищить іншу зброю в арсеналі, і таким способом зробивши ворога зовсім безпомічним, веде потім на нього з Києва свою дружину, бере в полон солтанову силу й здобуває незчисленну здобичу й полон:

а що було при поділі дешево – то жіночий рід:

старушечки по полушечці,

молодушечки по дві полушечці,

а красні дівчаточка по денежці

[Література: Міллер, Илья Муромец, гл. IV. Костомаров, Предания нач. летописи, гл. VII. Жданов, Русский былевой эпос, с. 403 і далі. Веселовський, Мелкие заметки к былинам, Ж. М. Н. П. 1890, III і Южнорусские былины, II, с. 237. Кирпичников, История всеобщей литературы, II, с. 230. В. Міллер, Очерки рус. народной словесности, с. 166. Халанський, К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем, Ж. М. Н. П., 1903, XI].

Подібних переказів про Олегові походи на схід в часах утворення „Повісті врем. літ“ мусило бути й більше. Крім того, сі всі оті походи, притемнені дальшою історичною перспективою, могли зложитися в народній пам’яті на той розмальований фантазією поколінь образ походу віщого князя на світову столицю – Царгород, дати йому краски й подробиці.

У всякім разі похід на Індійське царство – не царгородський похід, як думають звичайно – се може бути тільки каспійський похід, і при тім на традицію про нього могли зложитися не самі лише Олегові, а й пізніші походи Руси на схід.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 429 – 436.