Ігор і Ольга

Михайло Грушевський

Традиція про Ігоря, війни з уличами та деревлянами, похід на Візантію, трактат 944 р. і другий похід Повісті; похід на Каспійське побережжя, уклад держави за Ігоря і характеристика його; хронологія

Відповідно до сказаного вище, смерть Олега ми повинні положити дещо пізніше, ніж датує її ширша редакція Повісті – мабуть не скорше, як на рр. 914-5 [Не надаючи тому особливого значення, пригадую все-таки, що по хронології новгородської редакції Повісті Олег умирає по р. 922]. По його смерті в Повісті безпосередньо наступає Ігор (в старшій версії її, як знаємо, Олег тільки воєвода Ігоря). Як саме перейшов стіл від Олега для Ігоря, літописцям зісталося зовсім неясним і незвісним. А ми хоч не маємо виразної причини категорично заперечувати безпосереднього наступства Ігоря по Олегові, мусимо зазначити, що всі ті факти, які напевно знаємо про Ігоря, укладаються в значно пізніші часи – в сорокові роки X в.

З часів Ігоря ми знаємо одну серію фактів з місцевої традиції. Вона зв’язана з трагічною історією його смерті і тому мала всі шанси добре заховатись в народній пам’яті. Інша серія відома нам з чужих, сучасних джерел. І перші, і другі факти, оскільки можуть бути датовані докладно, повторюю, припадають на сорокові роки X в. [В короткій версії Повісті, при хронологізації її, облога Пересічна й війна з уличами розірвана зовсім недоречі, і початок облоги Пересічна має дату 922 р., а кінець 940, і в середину вставлено 17 порожніх років (хоч текст говорить, що облога тривала 3 роки). В ширшій редакції прогалина між початком Ігорового князювання і 941 роком заповнена витягами з візантійських джерел, що до Руси не належать], і вповні можливо, що Ігор в дійсності став київським князем значно пізніше, ніж то подає хронологія Повісті, і в її каталогу київських князів між Олегом і Ігорем є прогалина. Вище я зазначив, що між Олегом і Ігорем міг княжити Дир; хоч правдоподібнішим здається вважати Аскольда і Дира сусідами, з огляду на київську традицію, але звістка Масуді про Дира може вказувати і на пізніший час. Закінчилося правління Ігоря можливо теж трохи пізніше, ніж маємо в літописі.

Династичні відносини між Олегом і Ігорем зістаються нам зовсім невідомими, як невідомі були вони й редакторам Повісті.

Факти, переказані літописею з внутрішньої управи Ігоря, належать до того процесу зміцнення залежності від Києва підвласних слов’янських народів, про котрий я говорив вище. Літопись оповідає, що деревляни, примучені перед тим Олегом, по його смерті піднялися проти київського князя, але Ігор їх приборкав наново і „възложи на ня дань большю Ольговы“. Другу війну веде він з полудневими сусідами полян – уличами. По довгій війні приборкано й їх; місто Пересічен взято по трьохлітній облозі, й Ігор перемінив попередню легшу форму залежності уличів від Києва на тяжчу: перед тим вони, правдоподібно, признавали тільки київську гегемонію й обов’язані були помагати на війні (бо про дань не згадується), тепер мусили давати дань. Сю дань віддав Ігор Свенельду, одному з видатніших своїх воєводів, що вів ту війну з уличами, – на удержання його дружини. Але улицька дань не вдовольнила Сневельда; в тодішній міграції уличів від печенігів і результати кампанії, і доходи від улицької дані могли легко стати ілюзоричними.

Щоб нагородити Свенельда, Ігор дав йому деревлянську дань. Ся мусила давати значно більший дохід, бо Ігорова дружина почала робити свому князеві закиди, що він забагато дав одному воєводі, а потім стала нарікати, що Свенельдова дружина має тепер краще удержання, як вона сама: „отроци Свѣнделжи изоодѣли ся суть оружьємъ и порты, а мы нази“. Дружина стала підбивати Ігоря, щоб він над відступлену Свенельдові дань зібрав з деревлян полюдіє й на себе. Ігор здався на се й пішов у Деревлянську землю. Се було, розуміється, надужиттям відносин, уставлених „в Деревех“. Повість каже, що всякими насильствами Ігор вимучив у деревлян нову контрибуцію, але не задовольнившися тим, а лише розохотившись, він іще раз пішов до них з невеликим відділом дружинників, аби не ділитись новою контрибуцією з цілою дружиною (виглядає се, як дальша легендарна ампліфікація на тему Ігорової користолюбності). Кінець кінцем одна з деревлянських громад міста Іскоростеня, прийшовши до розпуки від сих здирств, повстала, напала на Ігоря й знищила його дружину. Самого Ігоря, по словам Льва Диякона, деревляни прив’язали до двох нагнутих стовбурів дерева, що випростувавшись, роздерли його на дві частини [VI, 10]. Літопись не знає сеї подробиці, вона просто каже тільки про смерть Ігоря в битві і згадує його могилу коло Іскоростеня, котру знали ще за часів писання літописи

[Недавно ак[адемік] Шахматов в статті: „Мстиславъ Лютый въ русской поэзии“ (Сборникъ Харьков, ист.-фил. общ., т. XVIII) і потім в новім обробленні в Разысканиях о древн. летоп. св., гл. XIV поставив дуже смілу і в смілості своїй дуже привабну гіпотезу, що в старшій редакції літописи смерть Ігоря була оповіджена зовсім інакше: против Ігоря за беззаконно забрану дань виступив Мстиша Свенельдич і в битві з ним поліг Ігор; се був один з епізодів дружинного епоса, який оспівував сього Мстишу під іменем Мстислава Лютого; пізніше одначе такий скандальний з двірського погляду епізод був заступлений історією помсти Ольги за Ігоря, де провідником деревлян виступив князь Мал, а Свенельд с сином Мстишею представлені були вірними слугами київського князя.

Таку заміну автор пояснює впливом іншого переказу, що повідав про смерть Мстислава Лютого (Люта) з руки деревлянського князя Олега, з чого вийшли війни між киянами і Деревською землею: використавши се оповідання для історії усобиці Святословичів, один з укладчиків літописи викинув оповідання про війну Мстислава Свенельдича з Ігорем. Слід першої редакції задержався у Длуґоша, де князем деревлянським, провідником повстання виступає Miskina-Мстиша, і в згадці літописи (по смерті Ігоря) про Свенельда – „тьтже отець Мьстишинъ“. Гіпотеза, як бачимо, сконструйована дуже зручно.

Я міг би навіть вказати ще одну подробицю, яка ішла б в лад їй: старій волинський рід Киселів, що виводив себе від „Святолда“, воєводи київського, мав своїм родовим маєтком село Нискиничі (в Володимирським повіті), котре виводив з надання Ягайлового (див. Несецького під словом Kisiel, також статтю Новицького про Киселів в Київ[ський] старині, 1885, IX). Святолд – се очевидно русько-литовська форма Свенедьда, і ся комбінація „придомка“ Святолдичів з родинним гніздом Нискиничами може наводити на гадку про існування на Волині якоїсь традиції про Нискину Святолдича (Свенельдича), котрого дійсно можна бачити в Длуґошевім Нискині (не Мискині отже, як приймає Шахматов для зближення з Мстишею, з котрім одначе і „Мискину“' дуже трудно зв’язати звуково).

За всім тим допустити існування популярного переказу в 1-й пол. XI в., який би повідав про смерть Ігоря з руки Свинельдича, що боронив батьківських прав, вважаю незвичайно трудним, супроти існування без сумніву популярних переказів про помсту Ольги над деревлянами. Події не булі таки давні для другої чверті XI в., і той факт, що Свенельд і його син займали високе становище на дворі Ігорового сина, робить досить сумнівним і самий факт, і існування традиції про смерть Ігоря з руки Свенельдича].

Розуміється, війною з деревлянами й уличами не вичерпувалася внутрішня діяльність Ігоря: стільки лише донесла народна пам’ять, і то завдяки тому, що сі війни зв’язані були з смертю Ігоря. Крім того, Повість ще лаконічно згадує про війну Ігоря з печенігами: „Ігор же воеваше на Печенѣгы“ (під 920 р.). Звістка виглядає не конче певно – скидає на комбінацію книжника і не має тому певності, хоч війни з печенігами могли вестися і не раз, певно, велися.

В чужих джерелах знаходимо вісті про два далекі заграничні походи.

941 p. Ігор з великою флотою пішов на Візантійські землі. Про сей похід маємо цілий ряд джерел: окрім хроніки сучасного візантійського хроніста Симеона Логотета (й тих компіляцій, що звідси сю звістку зачерпнули) [Текст, т. зв. Симеона Лоґотета в Corpus hist. Byzantinae, t.. XXXVIII, там же оперті на нім компіляції – продовження Теофана і Ґеорґія Монаха чи Амартола. Лев Граматик в Corpus hist. Byz., т. XL і в вид. Муральта при виданні хроніки Амартола. Про відносини сих компіляцій до себе див. літературу в прим. 10. Уривки з джерел про похід 941 р. з коментарем в моїх Виїмках, розд. 20 і далі], маємо оповідання про нього в Житії сучасного святого Василя Нового (ум. 944), написанім його учеником Григорієм, далі – в хрониці Ліудпранда, що користав з оповідання наочного свідка – свого вітчима, нарешті – у сучасного арабського географа Масуді.

[Епізод Житія Василя Н[ового] про руський похід, проминений в Acta Sanctorum, видав з рукоп. XIV в. Олекс. Веселовський в Журн. Мин. нар. просв., 1889, І (повторено в Разысканиях в области русскаго духовного стиха, V, додатки, особл. с. 90 і далі – Сборн., II отд., т. 46); тут вказано й на подробиці сього епізоду спільні з Повістю. Оповідання нашої Повісті виглядає на контамінацію продовж. Амартола і епізода Житія, але з деякими відмінами, які ледве чи можна вважати роботою автора Повісті (напр. на місце р. Риви Житія приходить Бітинія, де вона тече); правдоподібніше, що тут було якесь подібне, але інше джерело. Ліудпрандова, Antapodosis в Monumenta Germ. hisiorica Scriptores, III; його звістка широко коментувалася в розвідках про початок Руси, але тільки щодо самого імені Руси, – з норманського і антінорманського погляду. Звістку Масуді опублікував Гаркаві в Журналі Мин. Нар. Просв., 1872, IV. Про поворот Ігоря – Льва Диякона, VI, гл. 10].

Доповнюючи одним друге (бо кожде джерело підносить лише певні моменти в сій кампанії), дістаємо досить докладну історію походу, але причини війни лишаються незвісні. Недокладні й відомості про сили Ігоря. Симеон Лоґотет і інші візантійці числять Ігорове військо на 10 тисяч човнів, що дало б до 400 тис. війська – число розуміється, не можливе; інший сучасник – Ліудпранд каже, що човнів було звиш тисячі, що дало б яких 40 тис. мужа, число теж мабуть побільшене. В усякім разі флота мусила бути дуже значна. Час для походу вибрано дуже зручно, бо візантійська флота вислана була тоді проти сарацинів. Тим пояснюється, що візантійський імператор, як каже Житіє Василя Нового, завчасу дістав вістку про сей похід від свого херсонеського намісника (стратіґа), але правительство не зуміло задержати руського походу на дорозі.

Флота Ігоря без перешкоди зблизилася до Царгороду, чи властиво до Царгородської протоки (Iερόν), а заразом може була й якась сухопутна диверсія [Звертають на себе увагу згадки про печенігів і болгар в оповіданні Масуді, але вони так неясні, що їх можна різно собі толкувати: або, що Русь ходила на Візантію вкупі з болгарами й печенігами, або – і на болгар, і на печенігів. Далі маємо: Русь підбила візантійські міста й бурджан (дун[айських] болгарів): дуже привабно зіставити з сим звістку Повісті про похід 944 р., що тоді Ігор наняв собі до походу печенігів і наслав їх, помирившися з Візантією, на болгарів], але флоті не повелося. Царгородська протока була замкнена грецькою ескадрою.

Ігор почав палити й руйнувати береги протоки, але на його кораблі напала грецька ескадра човнів з т. зв. „ясним огнем“ – горючою хімічною масою, що кидалася на чужі кораблі (як тепер виходить, се був попросту таки наш порох) [Се видно з рецепти його в тактиці Льва – Krumbacher, с. 636]. Руська флота, багато стративши, мусила завернутися, й Ігор пустився грабувати Чорноморське побережжя М[алої] Азії. Тут пустошили землі, почавши від Боспору далі на схід – береги Бітинії й Пафлаґонії, як оповідає Лоґотет. Ігореві вояки при тім задавали тяжкі муки людям: розпинали на хрестах, прибивали до землі, забивали залізні цвяхи в голову. Але поки Ігорове військо господарювало тут, Візантія стягнула свої сили: корпус македонської кавалерії винищив руські відділи, послані в глибину Бітинії за припасами; натягнув корпус зі сходу, а з моря флота під проводом патриція Теофана.

Руське військо попало в блокаду; забракло йому припасу, і в вересні воно мусило силоміць пробиватись крізь візантійські кораблі. В битві Руси не пощастило, багато її кораблів пропало. Останок встиг потай викрастись і пустився плисти до берегів Тракії, може сподіваючись там себе нагородити. Але греки скоро се спостерегли, пустились навздогін і догнали частину руських кораблів (передні встигли втекти). Греки знов ужили „ясного огню“ й цілком знищили сю частину. Деякі, боячись огня, кидались в море і тонули. Чимало русинів взято було в неволю. Ліудпранд, вітчим історика, бувши тоді в посольстві у імператора, бачив як рубали голови руським невільникам у Царгороді.

Ігор з останками флоти втік, кинувшися в Азовську протоку. Хто знає, чи на Дніпрі не приготовано було йому те саме, що потім спіткало Святослава в повороті його з походу на Грецію.

Се розмир’я з Візантією закінчилося 944 р., коли відновлено згоду й уложено союзну й торговельну умову, в цілості переховану в Повісті. Візантія й руські князі обов’язалися посполу не нарушати володінь другої сторони в Криму й на Азовськім морі, навпаки помагати їх удержувати. Руські князі обов’язувалися посилати помічне військо імператорові, якби він попросив. Відновлено торговельні постанови, одначе з деякими ограниченнями давніших вигід для руських купців, признаних за Олега; загострено також контролю над руськими купцями у Візантії, заборонено їм зіставались на зиму в Царгороді й т. п. Можемо здогадуватися, що Візантія могла мати знов якісь прикрості від сих купців: можна думати навіть, що з-за сього вийшло й розмир’я з Візантією, подібно, як се сталося за Ярослава: „вийшла у Візантії суперечка з якимись скитськими (себто руськими) купцями, й одного значного скита вбито“, як оповідає про сей пізніший розрив сучасний хроніст. З другого боку, застереження, які робить в умові Візантія проти руських претензій на її кримські землі, наводять на гадку, що вже тоді Русь підіймала руку на тутешні Візантійські землі. Се зовсім зрозуміло: стоячи одною ногою на усті Дніпра, а другою – на Азовській протоці, морехідна й торговельна Русь мусила все звертати зависне око на Крим, і пізніший похід Володимира на Херсонес певно мав свої прецеденти.

Війна Ігоря з Візантією, як бачимо, була зовсім не щаслива. Редактори літописи знайшли в якійсь хронографічній збірці коротку звістку (грецького походження) про сей невдалий похід і спочатку скомбінували її з переказом про щасливий похід Олега на Царгород: так маємо в новгородській версії, де сей Ігорів похід стоїть під р. 920, а під 922 р., як реванш, щасливий похід Олега. [Шахматов (Разыскания, с. 99) влучно вказав на записки хронографа при Палеї, де читається записка про похід Ігоря в такій стилізації, що з неї ніби виходить дата 920 р., як датована ся запись в новгородській версії]

Потім, коли прийшлося сей Олегів похід з усім його князюванням перенести наперед Ігоря, а для нещасливого Ігорового походу знайшлися ще докладніші відомості в продовженні Амартола й інших джерелах, редактори Повісті пошукали реваншу в інших оповіданнях, – тим більше, що знайдений ними трактат Ігоря з Візантією навів їх на гадку, що перед тим трактатом мусив бути інший похід, котрим Ігор відбив свою неудачу й примусив греків до нової умови. До оповідання про такий новий похід автор використав народний переказ; не знати тільки, чи сей переказ ходив і в народі з іменем Ігоря, і був покрученим відгомоном нещасливого походу 941 р. (як похід Святослава в народній пам’яті здобув зовсім небувале, щасливе закінчення), чи був анонімний.

На підставі його оповідається в Повісті, що Ігор, аби помститися за неудачу, з новими силами, з печенізькими ватагами пішов на Візантію 944 р. Імператор, настрашившися, вислав до нього послів з дарунками, обіцяючи більшу контрибуцію, ніж яку взяв Олег. Посли перестріли Ігоря в поході коло Дунаю – Ігор став радитися з дружиною, і дружина пристала на візантійські умови: „что хощем боле того, не бившися имати злато, и сребро, и паволоки? Єда кто вѣсть, кто одолѣєть, мы ли, они ли? или с моремъ кто свѣтенъ?“ По такім розважнім міркуванні Ігор пристав на візантійську пропозицію й вислав печенігів на Болгар [Можливо, що тут маємо відгомін якоїсь помочі, котру Ігор дійсно послав Візантії на Болгар], а сам вернувся зі здобиччю додому. [Про легендарність другого походу Ігоря див. старі замітки Костомарова, Предания первоначальной летописи, Монографии, т. XIII. Декотрі одначе і потім рахувалися з звісткою Повісті, якби з автентичною, напр. Кунік в Каспію Дорна, с. 520. Задалеко йде Шахматов (l. с., с. 395) називаючи сей похід „явно сочиненнымъ“]

Ся подробиця, що Ігор вертається, не дійшовши Царгороду, могла б вказувати, що тут маємо народний переказ про той самий похід 941 р. У всякім разі, ся історія з двома походами Ігоря дуже характеристична для історичної манери Повісті. Що походу 944 р. в дійсності не було, в тим не може бути непевності; численні джерела, що говорять про похід 941 р., не замовчали б мабуть руського реваншу, а головно – що сама умова 944 р. свідчить проти якої-небудь переваги руської сторони над грецькою.

Щасливий похід зате відбула Русь на Каспійське море; про нього оповідає сучасний вірменській історик Мойсей Каганкатаваці в своїй Історії Агван, і пізніший (XIII в.) арабський письменик ібн-ель-Атір; короткі звістки є у багатьох пізніших письменників, а славний персидський поет XII в. Нізамі, родом з околиці, де господарила Русь в той похід, обробив сей епізод поетично, в казочній обставі в своїй Александрії (Іскендер-наме): на русинів, що зруйнували околиці Бердаї й узяли в неволю її царицю Нушабе, виступає Олександр Македонський, аби покарати їх за се. Руський король Кінталь [Се ім’я правдоподібно толкується як покалічене „Кандавль“ Александрії], з помічними військами буртасів, аланів і хозарів, йде назустріч; його армія виносить над 900 тисяч мужа, його вояки виїздять на бій на слонах, центр становить Русь, „розбійники подобні до вовків і львів“, немилосердні, вони не мають нічого людського, крім зверхнього вигляду. Війська виглядали так страшно, що й сам премудрий Платон, побачивши, втік би з перестраху. По семи нерішучих битвах Олександр бере гору, Кінталь з 10 тис. своїх попадає в неволю, але Олександр пускає його на волю, задержавши собі багату здобич – особливо дорогі шкіри.

При всій фантастичності свого оповідання, Нізамі дає в нім одначе й цікаву вказівку про дорогу, кудою прийшла Русь: вона йшла берегом до Дербента й не можучи пройти далі сим проходом, пустилася на кораблях морем: дуже правдоподібно, що пам’ятаючи хозарський підступ попереднього разу, руське військо пустилось на сей раз вже суходолом і по дорозі потягло з собою деякі кавказькі народи (аланів, згаданих у Нізамі, лезгинів, про яких говорить Бар-Жид). Кораблями вона прийшла на устя Кури й поплила рікою в середину краю, що звався Албанією в античній географії (у Птолемея), у вірмен Агованією, а у арабів Арраном (тепер Карабаг); столицею його була Бердау, на однім з полудневних притоків Кури (Тертері), недалеко від його устя в Куру. Се було велике й багате місто: ібн Хаукаль, звідавши Бердау чотири роки по руськім погромі, каже, що не вважаючи на руське спустошення, се місто мало ще й тоді багато торгів, караван-сараїв і публічних лазень; тепер від нього лишилися тільки останки глиняних стін і цвинтарі, а серед них сільце Берда чи Берде [Дорн описує се місце, звідавши його 1861 р., в Каспію ст. 473-6, пор. ib. с. XXXV і 67].

В середині X в. Арран належав до каліфата, що тоді був в повнім розстрою, й се могло власне привабити Русь до нападу. Русь пішла на Бердау, розбила мусульманську залогу й опанувала місто; людей вона помилувала й поводилася з ними добре; коли піднялося повстання в місті, то Русь спочатку гамувала його, а далі, коли люди не слухали, звеліла їм протягом трьох днів вийти з міста, і тих, що не виконали сього, забрала в неволю; при тім багато народу було побито й майно заграблено. З Бердаї руське військо робило напади на сусідні місцевості. Але воно поносило сильні страти від дизентерії, що розширилася в нім, бо русини забагато їли полудневих овочів. Тим часом намісник сусіднього Азербайджану став збирати сили на визволення Бердаї; перша битва, де він виступив на чолі 30 тис. люда, була програна, але в новій битві, завдяки зробленій ним засідці, йому удалося побити багато Руси й обложити її в бердайськім замку. Та усобиці в землях каліфату примусили його залишити облогу Бердаї. Але пошість тим часом ще сильніше нищила руське військо і воно нарешті постановило само кинути Бердау, пробувши в ній шість місяців. Забравши на себе щоліпше, Русь вийшла на берег Кури і з багатою здобиччю поплила назад: задержувати її, або доганяти ніхто не відважився [Література: Григорьєв, Європа и Азія (О древних походах Руси на восток), Bulletin hist.-phil. IV, c. 182 і далі (статі Шармуа і Броссе), Дорн, Каспій, с. 495 і далі: тут подані тексти з коментарем. „Історию Агван“ Каганкатаваці видав в рос. перекладі Патканов (Спб., 1861), Нізамі, Charmoy Expedition d'Alexandre le Grand contre les Russes, Stbg., 1827].

Похід сей ібн-ель-Атір уміщує під 332 р. геджри (вересень 943 – серпень 944); одначе, судячи з подробиць самого оповідання виходило б, що Русь пішла назад, не скорше аж десь при кінці 945 р.; правдоподібно, похід тривав більше року, й у самій Бердаї Русь пробула далеко довше, як півроку [Каспій, с. 521-2].

Дивним мусить здаватися, що сей казковий похід, як і пізніший похід Святослава на схід, якби судити з Повісті, не полишив слідів в народній традиції, тим часом, як візантійські походи були в ній так багато заступлені. Правда, традиція візантійських походів піддержувалась пізнішими походами й зносинами, тим часом, як Схід, загорожений турецькими ордами від другої половини X в., вийшов скоро з круга народної традиції; але можливо, що автори літописи по-просту занедбали сю сторону традиції – Схід не цікавив їх та й не мали вони тут опертя в літературних і дипломатичних пам’ятках, що звертали увагу на народні перекази про походи на Візантію [Характеристично, що в старшій версії Повісті з часів Олега й Ігоря маємо тільки один похід на Візантію, а в ширшій, що користала з візантійських джерел і мала умови Руси з Візантією – вже три!]. Я вище вказував можливі сліди пам’яті про східні походи в народній поезії: на поетичну традицію про походи на „Індійське царство“ могли зложитися перекази про ріжні походи на Схід, не самого тільки Олега.

На тім кінчаться наші відомості про політичні події на Руси з часів Ігоря. Умова 944 р. кидає світло на внутрішній склад держави. Бачимо, яка то велика вже й складна була політична система: яких з двадцять „світлих і великих князів“, що сиділи по ріжних волостях і землях, признавали зверхність „великого, князя руського“, не рахуючи земель, що правилися тубільними князями, з обов’язком дані, і земель союзних. Малий син Ігорів – Святослав княжив (номінально, розуміється), в Новгороді; не знати, де сиділи племінники Ігоря – Ігор і Якун. Жінка – Ольга мала своїм уділом Вишгород. Інші тодішні князі не належали до династії Ігоря, або деякі хіба в далекій лінії були посвоячені з нею; багато з них мають виразні норманські імена, очевидно – се були намісники київського князя, як пізніший герой Еймундової саґи; декотрі (як Предслав) мають імена слов’янські – сі могли бути дружинниками або тубільними князями, такими, що ввійшли в систему руського державного устрою, стали її членами.

В Повісті Ігор, встромлений між двома героїчними князями – Олегом і Святославом, змальований, по контрасту, невиразно й неприхильно: він не має тої войовничої вдачі, не має воєнного щастя, він користолюбний – велика вада на погляд дружини. Завдяки тому і в новішій історіографії здавна зложилася характеристика Ігоря як нездалого й не симпатичного князя. Характеристика ся одначе належить в цілості до сфери белетристики; на характеристику народних легенд не можемо покластись, а те місце, яке Ігор займає в еволюційнім процесі Руської держави, промовляє рішучо проти сеї характеристики. Се мусила бути енергічна й здібна людина, коли не дала розвалитися державній будові, такій скомплікованій і хисткій. Скорше можна прийняти сю коротку характеристику старшої версії Повісті: „и возрастшю же єму Игорю, и бысть храборъ и мудръ“ [Новг., с. 5].

Його одруження з Ольгою „от Плескова“ (може донькою псковського „світлого і великого князя“) коротко згадане в старшій версії („приведе себѣ жену отъ Плескова именемъ Ольгу, и бѣ мудра и смыслена“) описане в пізнішій легенді, звісній в кількох варіантах XVI в., і очевидно – в кождім разі старшій. Ігор на ловах у Псковщині захотів переїхати річку на якогось звіря і побачивши човен, казав себе перевезти. Перевозником в тім човні була Ольга – селянська дівчина; вона впала в око молодому князеві, й він „нѣкіє глаголы глумленіємъ претворяше къ ней“, але на свої „студная словеса“ дістав відповідну відправу, і вона так промовила йому до розуму, що він потім посватав собі сю дівчину за жінку [Степенная книга, І с., 6 sq., інші варіанти – у Гілярова, ст. 155-6, також Халанський op. c. гл. III]. В ширшій версії Повісті, відповідно до її поправки, що Ігор був під опікою Олега, сей сватає йому жінку, але подробиць про сватання не подано ніяких. Одинокий син Ігоря Святослав родився по хронології Повісті 942 р., а 945, слідом по умові з греками, мав вмерти Ігор. Хоч обидві дати можуть бути тільки комбінаціями, і не конче докладними, але вони не багато розминаються з правдою.

Правдоподібно, Ігор в дійсності прожив трохи довше, особливо якщо сам ходив походом на Бердау. Відповідно до сеї дати й загального спізнення дат в літописи, про котре буду говорити на іншім місці [Див. екскурс І], ми повинні продовжити Ігорове життя до 947-8 р. Але з слів Константина Порфірородного виходило б, що в 948-53 рр. Ігоря вже не було на світі: в 9 гл. трактату званого „Про управу держави“ він говорить про часи, як Святослав сидів у Києві, в часі минулім, значить Святослав тоді вже перейшов до Києва, а матеріали для сього трактату, по новішим розслідам, були зібрані в рр. 948-53 [Bury, The treatise De administrando imperio – Byz. Zeitschr., 1906. Rambaud, L'empire Grec au X siècle, с. 171-2].

Повість каже, що Святослав по смерті батька зістався малим, і було реґентство. На сю звістку можемо покладатись: се й сто літ пізніше в Києві мусили добре пам’ятати.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 436 – 446.