Болгарська справа

Михайло Грушевський

Пропозиція Візантії Святославу, Перша болгарська війна, Святослав у Києві і смерть Ольги, поділ руських волостей, Друга болгарська війна, політика Цимісхія, русько-візантійська війна 971 р., облога Доростола, згода, справа печенігів, смерть Святослава

Я казав, що по тих грізних походах на середню й нижню Волгу ми могли б зараз сподіватись походу на дальші каспійські побережжя: щасливий похід 944 р. заохочував до сього, й ті Святославові походи до певної міри могли служити просто приготуванням до такого походу. Але несподівана пропозиція з іншої сторони відвернула увагу Святослава від сходу на полудневий захід – на Болгарію. Справа була незвичайно привабна. Грандіозні перспективи відкрилися перед Святославом. Болгарська кампанія, хоч невдатна, варта уваги супроти тих великих змін в житті Руської держави, які могла б принести, як би пішла щасливо; Руська держава готова була загорнути під себе полудневе слов’янство й стати сильним соперником Візантії [Про джерела до болгарської кампанії Святослава й спірні питання її див. примітку 11].

Ініціатива болгарської кампанії Святослава вийшла з Царгороду.

Візантія в першій половині X в. пережила тяжку й нещасливу боротьбу з молодою Болгарською державою. Болгарський цар Симеон (893 † 927) не жартом був забирався до підбиття цілого Балканського півострова, що пересік слов’янською колонізацією і мав приготований ґрунт для рішучої переваги слов’янства над еленізмом. Як ми знаємо, Візантія в сій боротьбі зверталася й по руську поміч (згадка коло 920 р., а потім звістка Повісті при мітичнім поході 944 р., що Ігор наслав печенігів на Болгарію). Але енергічної участі в ній Русь, правдоподібно, не брала: нема на се вказівок. В кінці грандіозного свого плану Симеон перевести не подужав, чи не відваживсь, але Візантія мусила уложити з його наступником Петром дуже не гонорову для себе угоду (927 р.): мало того, що вона признала за ним цісарський титул, а болгарській церкві – патріархат і повну незалежність мало й того, що за Петра видано візантійську царівну (речі страшні для візантійських понять!), – але візантійський імператор обов’язався платити болгарам річну данину, і за Візантією лишилися, крім околиць Царгороду, тільки узькі побережжя Егейського й Іонійського моря та Пелопоннес – решта зісталася Болгарії.

Ті соромні відносини Візантії до Болгарії задумав зірвати войовничий імператор Никифор Фока (963 † 969), користаючи з нездарності Симеонового наступника на болгарськім престолі – Петра, та з ослаблення Болгарії, що поділилася на два царства – східне (Петрове) й західне (Шишманове). Никифор вирікся надалі платити дань Болгарії, покликуючися на те, що болгари не охороняють Візантію від нападів угрів, як була умова, й позабирав сусідні болгарські замки. Але маючи на голові тяжку війну на східних границях держави – в Сирії, Никифор не хотів сам запускатись у війну з Болгарією, а постановив ужити для сього Руси. Попередні проби ужити її для боротьби з Болгарією дорогою союзів не дали особливих результатів; недавні переговори з Ольгою (судячи по тих натяках, які маємо) не привели теж ні до чого конкретного.

Тож Никифор взявся до інших способів. Він вибрав для сієї справи якогось Калокіра, „чоловіка сміливого і хитрого“, до того обізнаного з руськими справами, бо він був сином херсонського протевона, і поручив йому завезти багаті дарунки Святославу (по словам Льва Диякона – півтори тисячі фунтів золота, 108 тис. червоних), та звабити перспективою завойовання Болгарії для себе. Не знати, чи теж з поручення імператора ж, щоб увійти в довіру Святослава, чи на власну руку, Калокір повів перед Святославом річ так, що се мала бути спілка: Калокір буде добувати собі імператорську корону, а Святослав при тім, помагаючи йому, здобуде Болгарію. Пізніше Калокір, як кажуть, дійсно зрадив Никифора і думав за корону, обіцяючи Святославу Болгарію й великі суми за поміч [Скіліца у Кедрена, с. 384]; але се не виключає можливості, що спочатку сам Никифор поручив йому удавати претендента, аби певніше звабити Святослава [Успенський (Русь и Візантія в X в.), и за ним Знойко (О посольстве Калокира) здогадуються, що Калокір задумував заснувати собі самостійне володіння в Криму Знойко думає, що Калокір тільки для відвернення уваги Візантії нарадив їй пустити Святослава на Болгарію і взяв собі те золото, що Никифор дав йому для Святослава, і т. ін. Все се здогади, для яких наші джерела властиво не дають ніякого опертя].

Калокір, вперед обдарований титулом патриція за сю місію, прибув до Святослава, доручив йому багаті дарунки й розвинув перед молодим князем свої привабні перспективи [Лев IV. 6, V. 1, Скіліца (Кедрен), с. 372]. „Палкий і сміливий, відважний та діяльний“ Святослав, як його характеризує Лев, не потребував, аби його довго намовляли. При нездарності болгарського царя, при помочи з сторони Візантії не тяжко здавалось опанувати Болгарію, а се значило захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю, присунутися до самої Візантії, а в дальшій перспективі – чому не відновити плани Симеона: взяти в свої руки цілий Балканський півострів і саму світову столицю – „Царгород“. Але й без тих далеких планів сама по собі Болгарія була дуже привабною здобиччю: „нелюбо ми єсть в Києвѣ, жити“, каже в літописи Святослав, коли його намовляють лишитися в Києві для оборони землі: „хощю жити в Переяславци на Дунаи, яко то єсть среда земли моей, яко ту вся благая сходятся: отъ Грѣкъ паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии, и исъ Чеховъ и изъ Угоръ серебро и комони (коні), изъ Руси же скора й воскъ и медъ и челядь“ [Іпат., с. 44]. Се торговельне значення Болгарії, розуміється, було Святославові вперед відоме і він вмів добре його оцінити з погляду традиційної торговельної політики своєї династії.

По словам Льва, Святослав не гаючися зібрав велике військо – 60 тис. мужа, не рахуючи обозу, і рушив в Болгарію разом з Калокіром, з котрим дуже заприятелював. Дійсно, приготування мусили бути короткі, бо ще десь 967-8 р., судячи з звістки Хаукаля, Святослав воював на Волзі, а вже в тім же 968 р. бачимо його в Болгарії. Звістки про сю першу війну дуже бідні. Лев і літопись згідно кажуть, що болгари пробували боронитись, але не могли устоятися; по Льву, їх сили були значно слабші (він рахує їх на 30 тис.), і вони програли битву на Дунаї, під Доростолом (тепер Силістрія). Петра се так вразило, що він захорував і незабаром вмер. Святослав опанував частину Болгарії [Лев, VI, 1]. Літопись каже, що він взяв 80 міст по Дунаю й осівся в Переяславці [Іпат., с. 42], себто малій Преславі, на південь від Дунаю [Тепер село Преслав коло Тульчі. Велика Преслава, столиця Болгарії була недалеко Шумли – тепер Преслав, по-турецьки Ескі-Стамбул]. Ся цифра завойованих Святославом міст виглядає підозріло [Її об’ясняють книжним джерелом, напр. з Прокопія, але дехто боронив і її реальності – напр. Василевський; про здогад Шахматова в екск. І], але дуже правдоподібно, що він опанував зразу край між Дунаєм і Чорним морем.

Одначе слідом Святослава відкликали на Русь вісті про печенігів – що вони тримають в блокаді Київ. Київське боярство при тім мало докоряти Святославу, що він шукає нових здобутків, а трохи не занапастив Руси: „ты, княже, чюжей земли ищешь і блюдишь, а своєя ся лишивъ: мало бо насъ не взяша. Печенѣзи, и матерь твою, и дѣтей твоихъ“. Його умовляли лишитися в Києві, та Святослава занадто заінтересували нові політичні перспективи, й він рішучо не згодився кинути свої болгарські плани.

Стара Ольга, що правила, очевидно, і далі в Києві в неприсутності сина, вже збиралася на той світ; вона задержала, сина при собі і вмерла на його руках. Таке оповідає літопись, спиняючися довше на обставинах смерті Ольги – що вона заповіла поховати її не поганським, а християнським обрядом, та присвячуючи їй похвалу, зачерпнену з якогось книжного житія, що величало її яко предтечу християнства на Руси і відкривало дорогу її пізнішій канонізації [Іпат. с. 44. В XI віці Ольга канонізована ще не була, і коли се наступило, докладніше не звісно – тільки стрічаємо її пізніше між руськими святими перед-татарських часів. Правдоподібно Володимир переніс її мощі до київської кафедри, де вони буди предметом поважання уже в XI в. – літопись (1. с.) і Похвала (Чтенія київські, II, с. 20-1) підносять, що її мощі лежать цілі, і так її Бог прославляє. Про канонізацію – Васильев, История канонизации русских святых (Чтенія московські, 1894), Голубинський, История канонизации святых в русской церкви, 1894 (замітки до попередньої) і нове оброблення тої ж теми, під тим же титулом, 1902 р. (Чтенія московські)].

Святослав, маючи план дальшого завойовання Болгарії, постановив організувати на Руси правительство в імені своїх малих синів. Старшого Ярополка посадив князем в Києві, меншого – Олега у деревлян, в Овручу.

Новгород, що був теж в безпосередній залежності від Святослава, ще з його дитячих літ, мав правитися намісником, але новгородці, оповідає се літописне оповідання, очевидно – з новгородського джерела, – рішучо спротивились тому. Вони зажадали, аби Святослав у них посадив когось з синів, інакше грозилися найти собі іншого князя. Тоді Святослав сказав новгородцям, аби самі умовили собі котрого з його синів. Та ні Ярополк, ані Олег не схотіли йти в Новгород (можливо, що наскільки сам Новгород був важним ключем до торговельних доріг і політичних впливів в руках київського князя, настільки сам по собі, як княжий стіл, вже в тих часах не був привабним). Тоді один з Святославових бояр, Добриня з Любеча, брат Святославової підложниці Малуші, порадив новгородцям просити собі князем Володимира, сина сієї Малуші від Святослава. Літопись каже, що Малуша була донька Малка Любчанина і називає її улюбленицею (милосницею) Ольги: є варіант, що вона була ключницею її, але правдоподібно, се толкування стоїть в зв’язку з тим, що пізніше Рогнідь називала Володимира сином рабині („робичичем“). Судячи по високому становищу в дружині її брата Добрині, трудно вважати Малушу звичайною служницею (ключницею) або рабинею.

[„Милостьницѣ“ – Іпат. і Переясл.-Сузд.; Лавр., 1 Новг. і пізн. зводи натомість – „ключницѣ“. Про Малушу були дві давніші спеціальні статейки, надруковані в Записках петербур. Академії, т. V: Д. Прозоровського, О родстве св. Володимира по матери, і Срезневського, О Малуше, милостнице в. кн. Ольги, матери в. кн. Владимира. Прозоровський висловив здогад, що Малко Любчанин був не хто інший як звісний деревлянський князь Мал, що сватав колись Ольгу: під час її походу на Деревлянську землю він, мовляв, попавсь у неволю й оселено його в Любечі. П. тим поясняв, що Володимир був признаний сином Святослава, рівноправним з іншими; розуміється се пояснення мало потрібне, бо нешлюбні княжі сини займають рівне становище з правними і пізніше, без огляду на становище своїх матерей.

Але його здогад про Малка прийняв і доповнив недавно цілим рядом дальших міркувань Шахматов (Разыск., с. 374 і далі). Літописного Малка Любчанина він поправляє на Малка Кольчанина – князя міста Кольця пізніших компіляцій (Шахматов вважає се місто за Клеческ, але се мало правдоподібно, як мені здається); призвище Добрині „Микитич“ він поправляє на „Мистинич, і думає, що се місце читалося спочатку: „отець же бѣ има Мистиша Свѣнельдичь“ (або: Мистиша деревлянинъ); дійсне ім’я Володимирової матері було Малфрідь (згадка про її смерть без всякого пояснення под 1000 р.), а Малушею літопись її охрестила в зв’язку з заміною імені Мстиші іменем Мала в літописнім оповіданні про деревлянське повстання.

Таким чином, Володимир стає правнуком Свенельда, Добриня внуком. Одначе вся ся генеалогія збудована на дуже крихкій підставі. Щоб літописець хотів переробляти цілу генеалогію Володимира, даючи йому в діди нещасливого деревлянського Мала, замість славного Свенельда, се дуже неймовірно; коли б Малка він уважав справді Малом деревлянським, мабуть не зіставив би без пояснення, хто був сей Малко Любчанин; и дивне б було прізвище робичича для Володимира, коли б він був потомком такого найпершого боярського роду як Свенельдів]

[В пізніших компіляціях маємо таку подробицю: „бѣ роженіе Володимеру в Будутинѣ вѣси, тамо бо въ гнѣвѣ отслала ея (Малушу Ольга, село бо бяше ея тамо и умираючи даде єго святѣй Богородицѣ“ (Никон, І, с. 35); ся остання подробиця – про запись того села св. Богородиці дає певну авторитетність сій звістці, а вона, як бачимо, представляє Малушу властителькою села. Брат її Добриня лишив глибокий слід в народній традиції, ставши одним з видніших „багатирів“ Володимирового циклу в великоруськім билиннім епосі. Але його ім’я обросло найріжнішими казковими і легендарними мотивами, і майже ніщо не говорить нам про його фактичну діяльність (хіба роля Володимирового свата, переказана зрештою в літописній легенді про одруження Володимира з Рогнідою, але й сей мотив дійшов в дуже ослабленій формі). Лишилася тільки загальна характеристика його, як чоловіка двірського, вихованого, аристократа з високого роду. (Літературу див. на с. 436 і нижче)]

Урядивши управу на Руси, Святослав міг вернутися до своїх болгарських планів. Ситуація там ставала трудною. Никифор, напускаючи Святослава на болгарів, розуміється, не мав зовсім заміру дати йому опанувати Болгарію – треба було її тільки ослабити. Святослав відразу розбив Болгарську державу, і Никифорові треба було спішитися збирати овочі з своєї політики, поки вона не обернулася против нього самого. Він енергічно забрався до скріплення Царгороду (очевидно – боячися морського походу Руси на саму столицю, як за давніших князів). Розпочав переговори з болгарським правительством, приймаючи на себе ролю вже опікуна болгар. Але серед сих заходів спіткала його двірська революція: в грудні 969 р. вбито Никифора, й імператором оголошено Іоана Цимісхія, його убивцю, вірменина з роду, зручного правителя і воєводу [Лев Диякон, VI, 2 і далі].

Цимісхій перейняв управу в трудних обставинах: в Візантії панував голод, треба було боронити Сирію від арабів, а з півночі насувалася руська гроза.

На жаль, за другу болгарську кампанію Святослава ми ще менше знаємо як за першу, можна сказати – нічого не знаємо. Оповідає нам про неї тільки наша літопись, але те що вона дає тут – се народна традиція про війну Святослава з болгарами й греками взагалі, без ріжниці першої і другої кампанії (в новішій редакції вона скомбінована з умовою Святослава з Візантією й відповідно до того дещо змінена). Розкішний епічний розмах і величава простота роблять її одним з найцінніших епізодів – з літературного боку, але з фактами стоїть вона в повній суперечності й історичної вартості не має ніякої. Оповідання літописи починається облогою Переяславця. Болгари вийшли на бій і вже перемагали, але Святослав підбодрив дружину: „прийдеться нам тут полягти, потягнім же мужно, братя і дружино“, і переміг болгар та взяв місто „копієм“ – віддав пограбувати. По сім він заповів похід грекам, але ті хитрим підступом довідалися про число його вояків: прислали послів сказати, що не годні з ним битися, дадуть йому дань, питають лише, скільки має війська, аби вирахувати дань, а як він сказав – вони виставили десять разів сильніше військо („суть бо Греци льстиви и до сего дне“, додає при тім оповідання). Руське військо настрашилося чисельної переваги ворогів, але не тратить духа Святослав: він держить свою славну, наведену вище промову до війська, і одушевлене військо відповідає йому, що готове полягти з ним разом („гдѣ, княже, глава твоя, ту и главы наша сложимъ“).

Греки побиті, тікають; Святослав, розбиваючи міста („иже стоять пусты и до днешнето дне“) йде під Царгород. Греки пробують його зманити багатими дарами, але Святослав не звертає уваги на золото й паволоки, зате як посилають йому в дарунку ріжне оружжя, приймає його з великою утіхою. Греки переконуються, що мають до діла з дуже твердим вояком, і рішають згодитися давати йому дань, скільки, він скаже – „бо мало що не дійшов Царгороду“. Святослав вертає в Переяславець „с похвалою великою“, але що військо його понесло великі страти, постановляє удатися на Русь за свіжим військом, та на дорозі гине від печенігів [Іпат., с. 42-8].

Се тільки далекі й покручені відгомони війни з греками, як її з большою фактичною вірністю оповідають Візантійські джерела [Лев, VI, 8 і далі, Кедрен, с. 372 і 388 і далі].

Святослав, ідучи з Болгарії рятувати Київ, певно, не кинув її на ласку божу, лишив у ній своє військо й не потребував наново підбивати з поворотом, хіба скріпив та розширив перші здобутки. Він опанував тепер не тільки передбалканську Болгарію [Так згадану у Скіліци (П. 401) Кωνστάντεια Василевський уважав Константіолею коло теперішнього Білграда – Ж. М. Н. П., 1876, VI, 434], а переніс війну за Балкани, терором держачи болгарів в послуху: казали, що взявши Филипоподь, він вбив на палю 20 тисяч люда. Розуміється, се чутка у всякім разі сильно побільшена.

Візантійці кажуть, що Цимісхій з огляду на сирійську війну хотів спочатку полагодити справу з Святославом без війни, та не знати, оскільки він дійсно надіявся на можливість такого полагодження. У Льва Диякона він жадає від Святослава, щоб той взяв собі нагороду, „яку обіцяв йому Никифор за напад на Болгарію“, і залишив її, бо вона, мовляв, належить Візантії. Та коли справді така була пропозиція, то вона хіба могла провокувати Святослава: йому наперед предложено було взяти Болгарію собі, а тепер кидали подачку як муринові за роботу й відсилали до дому. Він відповів, що пристане, коли Візантія дасть йому відповідну оплату за здобуті ним багаті краї, за підбиті міста й забраних на війні в неволю болгарів, а як ні – то нехай греки завчасу забираються з Європи до Азії, лишивши цілий Балканський півострів Святославу: інакше миритися він не буде. А коли Цимісхій на се мав пригадати йому невдатний похід Ігоря й його нещасливу смерть та грозив Святославу, що пропаде тут в Болгарії, розгніваний Святослав мав заповісти, що прийде під Царгород. Так оповідає Лев. Се може бути реальною основою тої заповіді, яку дає Святослав грекам в літописи.

Про дальші перипетії війни візантійці не дають нам докладних відомостей; руські війська спустошили Тракію й може справді були недалеко Царгороду, як пригадувала собі київська традиція. Для оборони візантійських земель Цимісхій, зайнятий тоді передовсім азіатськими справами, вислав против Святослава магістра Варду Скліра з військом. На сю вість рушило на Скліра військо руське, разом з ватагами болгарів, угрів і навіть печенігів [Про печенігів говорить тільки Скіліца; пізнішу ворожнечу їх до Святослава він поясняє тим, що вони гнівалися за його згоду з греками (с. 413). Число Святославового війська у нього зовсім неможливе – до 308 тисяч. Лев рахує у Святослава 30 тис., у Скліра 10 тисяч]. Коло Аркадіополя (недалеко Адріанополя) сталася битва, де по словам візантійців греки завдяки засідці мали страшно побити русинів: пропало більш як 20 тис. Руси, а греків тільки 55 (чи навіть 25) мужа, і тільки багато покалічено. Очевидно, ся звістка не багато більше варта, як оповідання літописи про ту світлу побіду Святослава з 10 тисячами над 100 тисячами греків. Що грецькі справи не стояли дуже добре, показує дальше оповідання Льва: Цимісхій слідом послав нове військо в Європу, поручивши йому перезимувати в Тракії й Македонії, очевидно – для їх оборони, а на весну обіцяв прибути сам для походу на Русь [Лев, VI, 11 і далі, Скіліца-Кедрен, с. 384 і далі].

Та замірові Цимісхія перешкодило повстання братанича імп[ератора] Никифора Варди Фоки в Малій Азії. Цимісхій не тільки сам не міг піти на русинів, але й Скліра мусив відкликати до Азії. Коли Склір пішов, Русь знову почала господарити в візантійських землях: особливо терпіла Македонія, котру вони „немилосердно грабували й руйнували“ [Лев, VII, 9]. Аж зловивши Фоку, Цимісхій з початком 971 р. міг забратися до боротьби з Святославом [Лев, VIII, 1 і далі, Скіліца-Кедрен, с. 392 і далі]. Він вислав брандери („огненосні кораблі“ – з грецьким огнем) на устя Дунаю, щоб загородити Руси дорогу додому, як каже Лев, а скорше – аби не пускати до них ніяких помічних сил, а сам рушив під Адріанополь – пограничне місце Візантії з Болгарією. Тут він довідався, що Русь против всякого сподівання зіставила балканські проходи не зайнятими. Не зважаючи на протести своєї старшини, що уважала занадто рисковним дальший похід, Цимісхій постановляє використати руську необачність та скоренько йти за Балкани, щоб відразу опанувати Болгарію. При тім він йде слідом політики Никифора, бере на себе ролю опікуна болгарів супроти Руси і тим перетягає їх на свою сторону.

Похід Цимісхієві удався. По словам візантійців, він мав менші сили, ніж Святослав (Лев рахує Святослава на 60 тис., а Цимісхія на 15 тис. пішого і 13 тис. кінного війська, а Скіліца рахує Цимісхієве військо, що з ним рушило наперед, навіть тільки на 9 тис.). Але хутким нападом Цимісхій застав неприготованою болгарську столицю Преславу. Там сидів з руським військом „Сфенкел“, як його називають візантійські джерела – „що мав третє місце по Святославу“, мабуть Свенельд, що в літописній транскрипції трактату 971 р. виступає поруч Святослава. В Преславі ж був болгарський цар Борис та Калокір. В битві Русь не устоялася, замкнулася в місті, але по двох днях, по сильній обороні, його взято в велику п’ятницю [971 р. припадала вона на 14 квітня]. Руська залога майже вся загинула: останки її замкнулися в царськім дворі і сильно боронились, але двір запалено, й огонь примусив русинів вийти. Сфенкел з незначним числом удався до Святослава. Взятого в полон Бориса Цимісхій признав болгарським володарем і заявив, що прийшов боронити Болгарію від Руси.

Взявши Преславу, Цимісхій поспішився на Святослава, що з головним військом стояв в Доростолі, на Дунаї. Взяття Преслави й проголошення Бориса зробило своє вражіння в Болгарії: по дорозі болгарські міста передавалися Цимісхієві, і болгари взагалі переходили до нього. Святослав, заклопотаний тим, хотів, по словам візантійців, рятуватися терором, арештував значніших болгар і багато їх повбивав. Та Цимісхій не гаяв часу з приверненням Болгарії, а пішов просто на Святослава. По кріпкім бою йому удалося перемогти Святославове військо, що мусило замкнутися в місті, і Цимісхій розпочав блокаду Доростола. Якраз наспіла й флота та обступила Доростол брандерами від Дунаю. Русь, боячися тих брандерів, повитягала свої човни до міста. Розпочалася тяжка трьохмісячна облога Доростола, широко описана і у Льва і у Скіліци [Лев, IX, 1 і далі, Скіліца-Кедрен, с. 397 і далі].

Русь зчаста виходила з Доростола й пробувала розбити блокаду, але їй не удавалося перемогти греків. В місті не ставало запасів; дуже тяжко було пробитись за припасами під доглядом грецького сухопутного війська й флоти. Попробувано одного дня попалити грецькі машини, але се не вдалось, і Русь, заложивши на спини свої великі щити, мусила поволі відступати по невдатнім бою до міста. Багато загинуло її при тім: вночі при світлі місяця збирала Русь трупи земляків на рівнині і потім палила їх на огнищах над Дунаєм, забиваючи при тім невільників на службу небіжчикам, а в Дунай кидаючи дітей та півнів, як оповідає Лев Д[иякон]. Але й грекам було не весело: побіди над Руссю коштували дорого, Русь билася завзято, і то не тільки чоловіки: оповідають, що греки, роздягаючи убитих русинів, знаходили між ними й жінок. Великі страти і безкінечна облога дуже гризли Цимісхія. Скіліца оповідає інтересний переказ, що Цимісхій заохочував Святослава закінчити війну поєдинком замість тратити свої війська; Святослав мав дуже гідно відповісти, що він свої обов’язки ліпше знає, як його ворог, а коли імператорові не хочеться жити, то може собі вибрати котрийсь з тисячних способів смерті.

По тих великих стратах коло машин, Святослав мав нараду з своєю старшиною; дехто мав радити викрастися по ночі через грецьку флоту; інші, уважаючи се неможливим, радили прийти до згоди з греками; але Святослав постановив ще раз спробувати щастя в бою. Другого дня – 24 липня стався сильний бій: греки поясняли, що тільки чудом, під проводом самого св. Федора, удалось їм перемогти Русь. Лев рахує страти Руси в сім бою на півшістнадцятої тисячі (його числа одначе мусять бути сильно побільшені); сам Святослав мав дістати рану, й трохи його не взято в неволю.

По сій остатній пробі Святослав постановив залишити дальшу боротьбу й другого ж дня розпочав переговори з Цимісхієм, годячися віддати грекам невільників і уступитися з Болгарії, а жадаючи вільного пропуску додому і потрібних для війська припасів. Цимісхій, розуміється, дуже радо прийняв згоду. Уложено трактат, де Святослав вирікався всяких претензій на кримські землі Візантії („власть Корсуньскую и єлико єсть городовъ ихъ“) і на Болгарію, заповідав, що занехає боротьбу з Візантією й буде її союзником. Крім того, Лев каже про відновлення торговельної умови з Візантією; з огляду, що перехована в Літописі умова нічого про торгівлю не каже, приходиться думати, що попередні торговельні умови були потверджені осібним трактатом. Русь дістала по дві мірки (медімни) збіжжя, бо потребувала припасу. Лев каже, що хліб видано було на 22 тис. Руси, а втрати Руси в війні рахує на 38 тисяч.

По закінченій умові Святослав захотів побачитися з імператором. Цимісхій прибув над Дунай з великим відділом кінноти в багатій, позолоченій зброї; Святослав же приплив на човні, гребучи разом з іншими і нічим не визначаючися з-поміж них, крім чистоти своєї полотняної одежі; одинокою окрасою у нього був золотий ковток в усі. Про його вигляд, як його описує Лев, ми вже говорили: був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, сині очі, густі брови і виглядав понуро й суворо; мав обголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, „що означало значний рід“. Сидячи на лавці свого човна, він поговорив трохи з імператором і від’їхав.

Так закінчилася болгарська війна. Візантійська політика осягнула своє: східна Болгарія була прилучена до Візантії, тільки західна заціліла на якийсь час в руках нової династії Шишмана. Плани Святослава пропали. Лише руська традиція, переказана в літописи, запам’ятала собі щасливі початки сієї кампанії і зігнорувала невдатне закінчення; тому текст умови, заведений в ширшу редакцію літописи, стоїть в дивній суперечності з її оповіданням.

Завівши умову з греками, Святослав міг потішати себе багатою здобиччю, що зісталась йому з болгарської війни, а хтозна, чи не мав він і дійсно заміру з свіжими силами вернутися назад, як то каже літопись: „и рече: поиду в Русь и приведу боле дружини“. Се дуже можливо. Сю можливість могло провидіти й Візантійське правительство та постаратись її усунути.

Скіліца каже, що Святослав по згоді просив Цимісхія посередничати у печенігів, аби його перепустили додому без перешкоди. Тоді імператор послав до них свого посла, заохочуючи їх до союзу, з тим, аби вони не нападали на Болгарію і перепустили Святослава. Печеніги пристали на все, тільки не згодилися перепустити Святослава, бо загнівались на нього за те, що він помирився з греками [У Кедрена, с. 412]. Ся звістка дуже підозріло виглядає: виходить, що печеніги були до останньої хвилі ворогами греків (одначе не помагали Святославові в в останній війні!) – що ж за розум був у Святослава просити греків, аби посередничали у них? З другого боку виходить, що Цимісхій висилав послів не так в інтересах Святослава, як для забезпечення Болгарії від печенігів, а в справі Святослава печеніги якраз постановили не перепускати його, і греки, мовляв, мусили се прийняти до відомості. Воно виглядає так, як би Скіліца своїм оповіданням хотів закрити дійсний предмет переговорів.

Коли Святослав надплив із своєю флотою, показалося, що печеніги завчасу залягли Дніпрові пороги – те місце, де купцям приходилося перетягати суходолом човни й переносити на руках всякі багажі, і де печеніги звичайно нападали на торговельні ватаги. Літопись каже, що печеніги дістали вість від переяславців – себто з Малої Преслави, що Святослав йде з великою здобиччю та малою дружиною, і тому залягли дорогу. Питання, чи треба тут розуміти болгарів, чи греків, що опанували тоді Болгарію, вигнавши Святослава? Дуже правдоподібно, що мова тут про греків, і се відповідало б тій недоговореній звістці Скіліци, а можна до того нав’язати звістку (вправді – дуже загальну), що пізніші відносини Руси до Візантії не були добрими, аж до Володимирового шлюбу: підступне поведення греків супроти Святослава могло дійсно уневажнити угоду уложену ним з Візантією.

Підійшовши до порогів, Святослав переконався, що сили печенігів занадто великі, аби йому можна було перебитися з своєю сильно зменшеною дружиною і великими багажами. Свенельд радив покинути човни, багажі й піше військо на нижнім Дніпрі та на конях промкнутися степом до Києва. Але Святослав не пристав на се: се ж значило стратити всю здобич з війни. Він вернувся на устя Дніпра, на так зв. Білобережжя [Білобережжям звалися Дніпрові береги, починаючи від устя аж гень вище порогів, див. Архив Юго-Запад. России, V, І с. 127, VII, І, с. 86, VII, II, с. 11, Лясота – в Мемуарах Южн. Руси, I, с. 162, Воскрес. л., I, с. 241. Білобережжя, де зимував Святослав – се устя Дніпра, пор. умову Ігоря з греками „да не имѣють Русь власти зимовати въ устьи Днепра, Бѣлобережа, ни у св. Елеуфѣрья“ (острів св. Евтерія – о. Березань, як звичайно думають)], й тут зістався зимувати, сподіваючись, що або печенігів відтягне що-небудь від порогів, або наспіє поміч з Києва. Але тут не стало запасів (знаємо, що вже в Болгарії Русь пішла з дуже малим припасом); почався сильний голод, „яко по полугривнѣ голова коняча“ (продувалась). Перебідувавши зиму, Святослав з весною рушив Дніпром. Печеніги чекали. Святослава, очевидно, притисла біда, і він рішився рискувати – іти пробоєм. Проба випала нещасливо; сам Святослав наложив головою. На Руси оповідали, що печенізький ватажок з пихи зробив чашу з голови Святослава; пізніші компіляції додають, що на тій чаші була зроблена напись в дусі боярських упімнень Святославові: „чужихъ ища, своя погуби“ [) Гіляров, с. 319, Львівська літ., с. 61, Стрийковський, І, с. 123, ще у Шахматова, с.132]. Свенельд промкнувся в Київ, не знати – човнами чи суходолом – на конях.

Се сталося 972 р., як я рахую. Святослав мусив бути ще дуже молодим тоді, мав яких тридцять літ з лишком.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 465 – 477.